Українська журналістика: подвійна халепа

Борис Потятиник

Опубліковано: 14-05-2019

Розділи: За що критикують медіа?, Медіафілософія, Стандарти якісної журналістики.

0

Ще у далекому 1984 Ліотар опублікував есей “Могила інтелектуала” (Jean-François Lyotard, “Tombeau de l’intellectuel et autres papiers”, у деяких перекладах − “Смерть інтелектуала”).

Втім виглядає, що тільки останні кілька років, коли хвиля за хвилею світом прокочується популізм, глибинно справджується це сумне пророцтво французького філософа. Зокрема й в Україні. Багато інтелектуалів, яких заслужено вважають моральними авторитетами нації і які ще перед Великоднем застерігали стосовно необачного вибору, зазнали поразки. 73 відсотки виборців не прислухались.

За скляною стіною Центру Митрополита Андрея Шептицького, ніби в очікуванні свята, зеленів Cтрийський парк. Втім, тема, яку обговорювали з Влодком Турчиновським, деканом факультету суспільних наук УКУ, була не надто святкова: йшлося про медіа і журналістику.

− Виглядає так, що журналістика підпорядковувалась певній суспільно-політичній конструкції, яку створили фахівці із стратегічних комунікацій, − стверджував мій співрозмовник. − А власне журналістика виконувала другорядну роль. Так не повинно бути. Чи не здається тобі, що ця ділянка медіа − журналістика − потребує переформатування?

− Виглядає, що так. Втім, криза журналістики − не суто українська, а радше світова проблема, − кажу у відповідь.

Недаремно словосполучення “кінець журналістики” (“the end of journalism“), якщо ввести його у віконце пошуковика Google, дає понад 160 мільйонів результатів. Звісно, не всі тексти аж такі песимістичні. Втім, найоптимістичніша версія звучить так: “Кінець журналістики чи новий початок?” (The End of Journalism or a New Beginning?)

Наш фах вже зазнав революційної зміни на межі ХХ-ХХІ ст., до якої призвело запровадження у широкий вжиток комп`ютера та згодом глобальної комп`ютерної мережі − Інтернету. Тоді відбулася низка перемін, які стосувалися як редакційної роботи, так і розповсюдження інформації. Більшість цих змін так швидко і глибоко увійшли у щоденний вжиток, що люди молодшої ґенерації майже не помічають їх: наче так було завжди.

Варто коротко нагадати про них, оскільки саме ці переміни, окрім безлічі позитивних наслідків, призвели до теперішньої кризи журналістики, передусім фінансової, а відтак до більшої залежності редакцій від інвесторів.

Технологічні новації виявилися для журналістики справжньою диявольською спокусою. І починалося все цілком невинно, обіцяючи самі лише полегшення. Україна 90-х з неабияким ентузіазмом, як комп`ютерний неофіт, взялася наздоганяти Захід. Перші загальнодоступні комп`ютерні класи з`явилися в ЛДУ ім. І.Франка в 1993 р. Тоді ж у редакціях більших львівських газет запровадили комп`ютерний набір тексту. Перед тим це були кімнати/бюро машинопису, де група дуже вправних друкарок приймала журналістські рукописи. Навіть якщо я користувався своєю власною друкарською машинкою, бюро машинопису, зазвичай ще раз передруковувало поданий матеріал, доводячи його до своїх технічних стандартів бездоганності. Кілька чи кільканадцять одночасно працюючих друкарок створювали характерне звукове тло, яке можна назвати індустріальним.

І от через якийсь рік-два, після приходу комп`ютерів, цих досвідчених жінок-друкарок в редакціях не стало. Для мене це було першим і дуже наочним прикладом того, як технологія дуже швидко ліквідовує робочі місця, які існували впродовж десятиріч. Тому й нинішні прогнози стосовно наступу штучного інтелекту і масового відбирання праці в людей, зовсім не здаються фантастичними чи надто віддаленими. Тим паче, що вже сьогодні ми обговорюємо зі студентами переваги і вади комп`ютерних програм, які можуть генерувати новини.

Але повернемось до жінок-друкарок. Звісно, для багатьох з них це був доволі болісний момент. Але для редакцій в цілому − благо. І сьогодні зайве пояснювати, чому. Услід за комп`ютерним набором тексту нова технологія перейняла на себе працю відповідальних секретарів з їхньою неодмінною лінійкою-рядкоміром, які, окрім іншого, займалися макетуванням газети чи журналу. Наступний етап − відмова від комп`ютеризованих бюро набору тексту, оскільки десктоп чи ноутбук став невід`ємним атрибутом робочого місця кожного журналіста. Справою техніки було об`єднати окремі машини в загальну редакційну мережу і вийти в Інтернет. У такий спосіб революційно змінилися професійні журналістські алгоритми: від пошуку тем чи додаткової інформації в глобальній мережі, до розповсюдження медіа-повідомлень.

Як бачимо, до цього моменту журналістика була у суцільному виграші, насолоджуючись несподіваними благами комунікаційної технології.

Що ж зіграло проти журналістики? Відповідь на це питання є відомою кожному, хто знайомий з медіа-бізнесом. Тому наші пояснення призначені для читачів, які не вникали чи не цікавилися цією справою.

Перші побоювання були пов`язані із загальнодоступним і безкоштовним контентом, який розміщували у Мережі. Безоплатним він був передусім через особливості історичного становлення та саму природу Інтернету. З самого початку він був елітарним та великою мірою експериментальним медіумом, яким користувалася порівняно незначна частина читацької аудиторії: технічна інтелігенція, викладачі, студенти.

Найвідоміші українські газети (“День”, “Дзеркало тижня”), загальнонаціональні телеканали услід за американськими чи західноєвропейськими, з відставанням приблизно у 4-5 років, запровадили у WWW свої сайти. Цей крок тоді − а йдеться про 1996-97 рр. − не мав жодного комерційного значення, оскільки українська інтернет-аудиторія складала близько 30 000 осіб і далеко не всі вони цікавилися газетними новинами чи аналітикою. Тобто запровадження таких вебсайтів було радше даниною технологічній моді і, можливо, розглядалося як промоція газет, журналів, радіо і телеканалів. Мовляв такі і такі медіа-бренди йдуть в ногу з часом.

Але вже тоді пролунали запитання, чи в разі стрімкого зростання аудиторії − а Україна мала всі можливості наслідувати західні інтернет-тренди − безоплатний цифровий контент не завдасть комерційних збитків тодішнім аналоговим медіа.

Звісно, через років десять безкоштовний контент почав бити по передплаті. Але головний удар полягав не в цьому. Хоча б тому, що передплата ніколи не складала фінансової основи більшості популярних у світі газет і журналів. 70-80 відсотків їхніх доходів йшло від реклами. У ХХ сторіччі фактично сформувалася і зміцнилася фінансова медіа-модель, суть якої полягала у концентрації колосальної аудиторії − а ще вже на початку ХХ століття низка американських і західноєвропейських газет вийшли на мільйонні тиражі − для рекламодавців. З погляду реклами, журналістика була свого роду наживкою, яку мала заковтувати “риба” масової аудиторії.

І ця модель успішно працювала. Настільки успішно, що медіа-бізнес часто виявлявся надприбутковим. Якийсь металургійний чи нафтовий магнат, вклавши, скажімо, у телебачення 10 мільйонів доларів, через кілька років отримував втричі більше. За умови, звичайно, грамотно вибудуваної медіа-політики.

Така грамотність зовсім не обов`язково означала ставку на сенсаційну чи скандальну за тональністю журналістику. Так звана якісна, елітарна журналістика теж успішно розвивалася. Навіть славнозвісні журналістські стандарти − збалансованість різних точок зору, неупереджена подача матеріалу, відокремлення фактів від думок та ін. − частина експертів теж пов`язує із вищезгаданою рекламною моделлю. Стриманість і збалансованість якісної газети мала збирати більшу авдиторію, не відлякуючи її надмірним радикалізмом чи суб`єктивізмом, а, навпаки, збираючи в ідеалі читачів, які належали як до правого, так і лівого політичного спектру. З друкованої преси ця модель поступово перейшла до окремих каналів радіо й телебачення. Скажімо заснований у 1988 р. CNN − перший 24-годинний канал, присвячений винятково новинам та аналітиці. Зрозуміло, що надприбутки були фінансовою базою для незалежної редакційної політики і посилення впливу журналістики як “четвертої влади”. Інвестори і власники медіа у США і Західній Європі здебільшого не втручалися в редакційну політику. Медіа набули репутації прибуткового бізнесу, політичне втручання у який може зашкодити фінансовим справам і скоротити доходи.

На жаль, ця модель почала занепадати у ХХІ ст. коли інтернет-гіганти на кшталт Google чи Facebook запропонували рекламодавцям безпосередній доступ до реципієнтів, оминаючи традиційні медіа і журналістику та надаючи можливість кожному відчути себе видавцем і журналістом. Згодом цей занепад почав набирати катастрофічних для журналістики темпів, які ще підсилилися глобальною економічною кризою 2008-2009 рр. Скорочення штатів у редакціях стали повсюдним явищем, що не могло не відобразитися на популярності професії журналіста і відповідно на втраті інтересу до відповідних факультетів \ шкіл в університетах (українська вища школа з якихось причин досі залишалася винятком, не виказуючи зменшення абітурієнтського зацікавлення) . І хоча в останній час почастішали заголовки типу Journalism’s Сomeback, все ж це поки що виглядає як спроба знайти хоч якісь добрі новини у морі поганих.

Утім напружені пошуки нових моделей діяльності медіа у закордонних колег заслуговують більшої уваги. Власне цим матеріалом ми започатковуємо серію під умовною рубрикою “Переформатування журналістики”, де, окрім іншого, будемо аналізувати закордонний досвід і проектувати його на український. Як от повільний журналізм − Slow Journalism − низка течій і проектів, налаштованих на сповільнення темпу з метою більшого заглиблення у процеси аналізу та інтерпретації подій і явищ. Назагал, йдеться про якість журналістики.

Що стосується України, то справа виглядає ще складнішою. Вважається що за роки незалежності жодний український телеканал так і не зумів стати фінансово самодостатнім. Цебто надходження від реклами покривають лише частину видатків. Не кажучи вже про дуже розпорошений газетний ринок: на початку ХХ століття в Україні було зареєстровано понад 20 000 періодичних видань. Тобто українська специфіка повторює загальносвітові проблеми журналістики з додатком суто нашої залежності медіа від власників, які перманентно дотують пресу, намагаючись використати їх у різноманітних політичних проектах.

Проте, як вже згадувалось вище, справа не тільки в тому, що журналісти відпрацьовують завдання і забаганки господарів, які їх фінансують. Ми вже до цього звикли. Натомість новим є те, що люди, які займаються комунікаційною стратегією, створюють фрейми і смисли, які підпорядковують журналістську діяльність з усією її багатогранністю та хаотичністю приблизно так, як магніти спрямовують розміщення металевих скибочок.

Така подвійна халепа української журналістики означає, що знайти швидкі рецепти її порятунку чи переформатування заледве чи пощастить. Втім ми розуміємо, що з численних спроб відселекціонується найбільш життєздатне.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)