Contra se ipsum, або трансляція з місця власної страти

Борис Потятиник

Опубліковано: 17-10-2018

Розділи: За що критикують медіа?, Свобода і цензура.

0

У цій моторошній історії не обійшлося без нових медій, завдяки яким відбувалася остання, так би мовити, трансляція з місця власної страти*.

2 жовтня 2018 р. 59-літній саудівський журналіст Джамал Хашкаджі (англійською зазвичай перекладають з арабської як Khashoggi) зайшов у справах до консуляту Саудівської Аравії в Стамбулі і з того часу більше ніхто його ніде не бачив. Включно з нареченою Хатидже Дженгіз, з якою було заплановане одруження наступної суботи. Джамал, наче підозрюючи щось лихе, залишив їй свій iPhone. За версією турецької газети Sabah, Джамал пішов до вартових консульства, маючи на руці лише Apple Watch.

Власне йому треба було тільки підписати і отримати документи про розлучення з колишньою дружиною, яка залишилася в Саудії, коли журналіст був змушений виїхати до США.

У журналістську діяльність занурився ще в юності у 80-х рр. минулого століття, працюючи кореспондентом різних видань. У 90-х – закордонний кореспондент саудівських газет в Афганістані, Алжирі, Судані, Кувейті та країнах Близького Сходу. Свого часу був близьким до королівської родини політичним радником, менеджером та головним редактором телеканалу Al-Arab News Channel – арабськомовного телебачення, яке орієнтувалося на об’єктивний та неупереджений журналістський стиль і мало головну редакцію в Бахрейні. Канал запустили в лютому 2015, а вже через кілька тижнів, після інтерв’ю з бахрейнським опозиціонером, закрили. Ще перед тим, у 2009-2010 рр. – редагував Al Watan, газету, за саудівськими мірками, ліберальну, яка виступала проти репресивних аспектів ісламу, особливо стосовно жінок, а одного разу в газеті вийшла колонка, де без належної пошани висловилися про мусульманського теолога та логіка XIV ст. Довелося залишити посаду. 2017 р. Джамал залишив батьківщину, заявивши, що влада заборонила йому користуватися Твіттером.

І тут починає діяти типова у таких випадках схема. В людини відбирають, так би мовити, канал для висловлювань, переважно арабськомовний. Натомість, вона, здобуваючи славу дисидента та вигнанця, отримує інший, значно ширший майданчик: Джамал стає колумністом The Washington Post. Відповідно, його критика саудівської влади стає ще дошкульнішою.

Так траплялося безліч разів. Contra se ipsum. Цей латинський термін – проти самого себе – упродовж тисячоліть став крилатим. Майже завжди намагання обмежити свободу висловлювання призводить до протилежних результатів. Іноді, на жаль, після смерті обвинуваченого в “єресі”. 

Втім, повернемось до трагедії у Стамбулі. Наречена, яка віддано чекала під саудівським посольством 11 годин поспіль, змушена була звернутися до поліції. За версією згаданої газети, аудіофайли із записами допиту, тортур і вбивства поліція отримала саме з цього телефона, а також з iCloud, куди вони потрапили з Apple Watch на руці приреченого. Хашкаджі просто увімкнув запис на своєму годиннику перед тим, як почалися неприємності. “Ви чуєте його голос і голоси інших людей, які розмовляють по-арабськи. Можна почути, як його допитували, катували, а потім вбивали”, – описує цей епізод УП з посиланням на турецьке джерело.

А далі 15 агентів, які спеціально прилетіли напередодні до Стамбула з Ер-Ріяда, оперативно покинули саудівське консульство. Причому кожен ніс в руках поліетиленовий пакет із, як запевняють турецькі спецслужби, шматком розрізаного на 15 частин тіла Хашкаджі.

Через кілька днів після того в консульство впустили турецьку інспекцію. Усе виглядало незвично чисто. Отож, ніяких доказів макабричного вбивства та розчленування тіла інспекція не знайшла. Відеокамери на період екзекуції теж були вимкнуті. Тобто на час написання цього матеріалу доказами були лише відеозаписи з турецьких камер спостереження навколо саудівського посольства (видно, що Хашкаджі зайшов і не вийшов) і згадані аудіофайли. Та ще свідчення бідолашної нареченої, яка вже готувалася до весілля наступної суботи.

5 жовтня Washington Post випустила номер з “колонкою” пана Хашкаджі. Замість тексту на розвороті газети – порожній простір. “Колонку” назвали Missing Voice (“Зниклий голос”). Інші впливові медіа, включно з CNN, The New York Times, BBC, безнастанно висвітлювали все, що відбувалося навколо трагедії у стамбульському консульстві. Репутація нафтового королівства неухильно падала. Залихоманило біржі в Ер-Ріяді. Знак питання навис над проведенням в королівстві світового економічного форуму – Давосу в пустелі, як його називали. Низка провідних фінансистів, включно з головою Міжнародного Валютного Фонду Крістін Лагард, заявили про свою відмову їхати в країну, влада якої, як виглядає, заплямувала свою репутацію таким злочином. 17 жовтня CNN вже говорило, посилаючись на високопоставлені анонімні джерела, про те, що наказ на знищення журналіста міг надійти безпосередньо від кронпринца Мугамета ібн Салмана.

Отже, що це дало Саудам? Якщо вони остерігалися критики, то вони отримають її ще більше. Спочатку журналіст просто писав гострі матеріали до місцевої арабськомовної газети. Проте одного разу у публікації статті відмовили. Закінчилось це тим, що журналіст виїхав до США, здобувши дещо ширшу трибуну. Себто, якщо метою влади було примусити критично налаштованого журналіста замовкнути, то результат вийшов цілком протилежний. І скандальне вбивство цей зворотній ефект багатократно підсилило.

Зрештою, як завжди у таких і схожих випадках.

Цензура, як відомо, має різні рівні заборон. Найвищий і найбрутальніший – знищення біологічного носія інформації. Тобто людського мозку. Разом з рештою тіла. Цей спосіб, очевидно, найдавніший.

Заглибившись в історію, неважко переконатися, що спалення текстів, небажаних для політичних чи релігійних еліт, в певні епохи було звичною справою у багатьох країнах: від Китаю епохи творця «великої стіни» Ші Гуан Ті (виглядає, що мислення категоріями “стіни”, непрохідних бар’єрів, переносилося в його свідомості і на віртуальну сферу – до переліку заборонених книг потрапив навіть Конфуцій, не кажучи вже про авторів дрібнішого калібру) – до Європи. Згадати хоча б Сократа. Не те, що ми порівнюємо тут арабського журналіста з давньогрецьким філософом. Сократа стратили, висунувши звинувачення, які увійшли в класику цензури і з деякими видозмінами тривали упродовж двох з половиною тисяч років і застосовуються досі. Йшлося про:

а) неповагу до Зевса та інших мешканців Олімпа, у сучасному трактуванні це не зовсім побожні висловлювання стосовно домінуючих в конкретному суспільстві релігійних вірувань;

б) культивування та поширення знань, які сіють в суспільстві, передусім серед молоді, скептицизм.

Якщо перший пункт стосувався релігійних аспектів, то другий – передусім світських авторитетів, на яких тримається стабільна система функціонування держави і навіть, значною мірою, науки.

Поширення скептицизму могло виливалося в брак поваги до світської влади і взагалі до тодішніх порядків. Виною усьому – знаменита сократівська іронія, з якою він задавав співрозмовникам питання, доводячи їх іноді до сказу. Така собі антична версія сучасного телевізійного Hard Talk.

У випадку Сократа, який принципово ніколи нічого не писав, йдеться власне про біологічного носія певних знань, які він висловлював в усних бесідах. Чи була страта Сократа у 399 р. до різдва Христового стимулом до фіксації (запису) тієї інформації, яка ще затрималася в пам’яті його сучасників та співрозмовників? Передусім його учня Платона. Припускаємо, що саме так воно і було.

З іншого боку, страта Сократа, з нашого погляду, акцентувала і невимовно вивищила значення цього мислителя, перетворивши його на одну з ікон філософії та всесвітньої історії ідей.

Можливо, інтуїтивно розуміючи це, Сократ відхилив пропозицію учнів і прихильників уникнути страти. А якби скористався і втік, то чи залишився би для нас тим Сократом, якого ми знаємо?

Історія преси і книгодрукування переповнена прикладами, коли заборона чи обмеження доступу до друкованого твору дає протилежний ефект. 1559 р. у Ватикані склали Index Librorum Prohibitorum – сумнозвісний перелік заборонених книг. У якійсь формі він існує і досі, хоча має радше рекомендаційний характер. Хто не читав книг Джоан Роулінг про Гаррі Поттера, які у кількох штатах США спалювали через те, що вони, як здавалося пастору Джеку Броку, заохочують дітей займатися чорною магією: “За невинним обличчям ховається натура сатанинської темряви. Гаррі Поттер – диявол і нам потрібно його знищити” (20 фактів про Гаррі Поттера до 20-річчя виходу першої книги). Таку “рекламу” отримав роман Дена Брауна “Код да Вінчі” та безліч інших творів, які хтось колись намагався заборонити.

Аналізуючи цю практику, не уникнеш питання: чи не є заборона свого роду рекламою того, що забороняють? Як свідчить досвід, раніше чи пізніше небажаний для владної еліти текст все одно стає доступним для широкої публіки, проте клеймо «заборонено», навіть якщо це було давно, надає тексту особливої привабливості. Тексту і його носієві.

Невже це незрозуміло монархам, кронпринцам, диктаторам, врешті будь-кому, хто вдається до обмеження свободи висловлювання?

* На час написання цього тексту версія з Apple Watch все ще залишалася актуальною, хоча базувалася лише на публікації турецької газети Sabah. Нам не вдалося знайти підтвердження цієї версії з інших джерел.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)