Модні і не-модні тексти української журналістики

Ірина Брунова-Калісецька, координатор проекту «Моніторинг дотримання журналістами етичних принципів толерантності і міжкультурного діалогу»

Опубліковано: 25-09-2009

Розділи: №16, Агресія і тривога, Друковані версії, За що критикують медіа?.

7

«Мова ворожнечі» – поширена форма виразу ксенофобії, етноцентризму, расизму в мас-медіях. Але наразі жоден український журналіст не був притягнутий до судової відповідальності через зловживання цією мовою. Чи готове співтовариство журналістів відкрито обговорювати цю тему? Чи  для того, щоб були прийняті конструктивні рішення, які б мали реальний вплив на ЗМІ, досить публікації результатів досліджень (так відбувається, наприклад, в Британії) чи для українських реалій потрібно окремі пункти у Законі про інформацію?

Свою точку зору висловила Ірина Брунова-Калісецька – координатор проекту «Моніторинг дотримання журналістами етичних принципів толерантності і міжкультурного діалогу», член інформаційно-дослідницького центру «Інтеграція і розвиток». Дослідження проводять на предмет присутності в матеріалах «мови ворожнечі», проявів расизму, ксенофобії та інших форм нетерпимості.

Практика дослідницьких проектів завжди передбачає момент передачі досвіду і результатів тим, для кого вони найважливіші. Чи готові журналісти до цього моменту? Чи здатні вони почути експертів?

І.К.: Поки що такої готовності ми не спостерігали. Позитивний результат лежить на перетині інтересів журналістів і дослідників, у готовності чути один одного. Готовності може довго не бути – і з тої, і з іншої сторони. Тому що ми поки що говоримо різними мовами, у нас з журналістами різна практика і різні завдання. Щодо якихось системних змін в мас-медіях, то наразі виглядає, що готовність журналістів скористатися висновками експертів – перспективи далекого майбутнього. Реєстрація випадків потурання редакцій до явищ такого роду, класифікація прикладів, які були зібрані за підсумками моніторингу тридцяти українських видань, апробована методика нашого дослідження дає суспільству, і, перш за все, журналістському середовищу, можливість подивитись на окремі явища ззовні, щоб ухвалити конструктивні рішення. Чи буде це зафіксовано в «Законі про інформацію», чи відбудеться якось інакше, менш важливо, необхідно аби проблема була визнана як така. Як саме журналісти будуть її долати, вирішувати тільки журналістам. Для нашого дослідження прояви нетерпимості в ЗМІ видаються швидше проблемою етичного характеру.

Але ж в Україні все-таки були спроби позбутися деяких суспільних стереотипів? Пригадаймо ситуацію з МАУПом.

І.К.: Так, суспільні організації намагалися закрити Міжрегіональну Академію управління персоналом, тому що її видавнича діяльність відверто провокувала прояви ксенофобії і расизму. І національно-культурні співтовариства  і міжнародні правові організації вимагали від МАУПа зупинити цей процес. Були звернення до судових органів. Не спрацювало. ВУЗ і нині існує і процвітає.
 
Процвітають і безневинні, на перший погляд, розваги в ранішньому ефірі Gala-радіо: небилиці про батька Лукашенка і анекдоти про п’яних росіян. Одну людину це може насторожити, іншій – сподобається. Чи потрібно озброювати суспільство навичками адекватного розуміння подібних „розваг”?
 
І.К.: Ми пропонуємо людям опанувати вміння розпізнавати сенс таких послань. Перше, що ми прагнемо зробити – показати, яким чином подібні жарти чи інший медійний текст, які переслідують певну мету, – впливатимуть на суспільство, які схеми міжетнічних відносин сформують у головах читачів, слухачів, глядачів. Наприклад анекдоти є таким специфічним елементом соціальної комунікації, який дозволяє висловити щось, про що вголос говорити некоректно. Коли з’являється нетолерантний текст – це замовлення, редакційна політика або власна позиція журналіста, яку він свідомо або несвідомо проявляє. Часто в статтях прослизають речі, які той, хто пише, може й не помітити, для нього такий стиль викладу може бути цілком звичним. Всі журналісти – люди, також як не-журналісти – теж люди, і у будь-якому випадку якась частка суб’єктивного ставлення до предмету розмови завжди присутня. Так чи інакше людина проявляє своє ставлення, конструюючи себе в тексті.

Тоді яка мета вашого проекту?

І.К.: В ідеалі хотіли б, щоб писати дискримінаційно стало непрофесійно і немодно. Прибрати з суспільства відмінності і конфлікти інтересів між групами не вдасться ніколи і нікому. Інша річ, загальний настрій засобів масової інформації, який накладається на ці абсолютно природні процеси. Він їх актуалізує і всебічно підживлює.

Якщо порівнювати Україну з іншими країнами, чи можна сказати, що демократія позитивно впливає на очищення суспільства від «мови ворожнечі»?

І.К.: У США і Німеччині індивідуальність і особисті права конкретної окремо взятої людини плекались значно більше, ніж у нас. Для нас «МИ» важливіше, ніж «Я». Для німця чи американця словосполучення «наш президент» – не має сенсу, бо для них існує тільки «мій президент». «МИ» дає підсвідоме «моральне право» собі, мені особисто, побачити в іншому не свою людину, а чужу, представника іншої групи, вороже висловитись чи пожартувати проти нього.

А наше «МИ» пов’язано з радянським минулим?

І.К.: На моє глибоке переконання, радянська ментальність не є джерелом того, що ми маємо. Вона просто «наклалася» на ті особливості нашої ментальності, які вже були. І будуть. Радянська ментальність законсервувала, поглибила, розширила те, що вже було. Наприклад, для пересічного американського громадянина важливо, щоб він міг отримати інформацію з різних джерел. Він схильний шукати ті джерела, які показуватимуть різноманітні точки зору щодо однієї й тієї ж події, але інформація буде витримана в рамках законодавства. Наша проблема в тому, що громадянин не хоче, щоб інформація була різною, і не прагне шукати різні джерела інформації, особливо  іншими мовами. Йому значно легше декілька хвилин краєм вуха послухати радіо, телебачення і „заковтнути” те, що  дали.

Якщо пригадати реакцію міжнародних ЗМІ на перемогу Барака Обами, то варто відзначити, що цю подію ЗМІ подавали помітно акцентуючи на кольорі шкіри переможця. І на екранах телевізорів ми чули слова людей, що радіють «чорному президенту».

І.К.: Мені зрозумілий акцент– «наш перший президент» – з погляду афроамериканців, а от аналогічний „кольоровий” акцент у інших світових медіях не зовсім зрозумілий. Такі репортажі з Америки і Європи провокують цікаві роздуми про те, що ми знаємо про мовний простір, який розкручують засобами масової інформації, і який створює конкретний тезаурус. Варто замислитись над тим, які слова ми обираємо із запропонованих у «меню»?

Повертаючись до українських реалій, можливо, доречно говорити про профілактику дискримінаційних текстів на рівні школи, намагатись впливати на програми вивчення мов?

І.К.: Ми плануємо розповсюдити результати нашого дослідження, насамперед, серед  студентів-журналістів. Вони зможуть відповідно  формувати свій тезаурус і повинні вчитися нести за це відповідальність. Крім того маємо в задумах таку співпрацю з різними  організаціями, щоб серед їх членів і симпатиків формувати думку, що немодно читати газети, де принижується гідність будь-якого народу.

Ще одна перспективна ідея, що розвиває цей проект, була зв’язана з розумінням того, як засобами масової інформації, політиками і системою освіти в кожному регіоні формується своє уявлення безпеки. Що для нас, кримчан, є загрозою в сучасному світі, а що ні? Що для нас, грузинів, є небезпекою, а що ні? Тому нині я аналізую багато різних документів – стратегії безпеки, європейська, російська, українська політики безпеки – офіційні державні джерела, в яких часто використовують термін «загроза». Жодного обгрунтованого наукового визначення того, що таке «загроза» немає. Є ряд „страшилок”, які були оформлені в привабливі для електорату малозрозумілі словосполучення, такі, що добре накручують емоції.

Перетворення будь-небудь питання  соціального життя суспільства на питання національної безпеки: економічні (газові) питання, кількість мігрантів, зростання/спад демографічних показників, релігійні проблеми, –будь-яке питання сьогодні має тенденцію не просто політизуватися, але  й ставати „питанням безпеки”, яким починають залякувати певну частину населення .

Страшилки як метод керівництва?

І.К.: Так. Кожен регіон має свій механізм і свої аргументи, якими можна «залякувати» людей, щоб легше було ними керувати. Страх, як одна з базових емоцій, «сидить» глибоко у фізіології людини. Ним дуже вдало послуговуються різні політичні сили. Невідоме лякає: американців можна залякувати ісламською імперією, кримчан – західною Україною, західну Україну –  Донецьком і т.д. «Залякування» спрацює серед тих людей, які безпосередньо не стикалися зі «страшним демоном» у дитинствi.  Зрозуміло, що «секьюритизація» – породження „мови ворожнечі”, один із елементів її застосування. Завдання експерта – зрозуміти, яким чином це спрацьовує на рівні державної політики і пояснити це іншим.

Розмову вела Юлія Голоднікова,
канд. фiлологічних наук,
доцент кафедри міжмовних комунікацій та журналістики
 ТНУ ім. В.І. Вернадського, АР Крим

Відгуки 7 коментарів

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)