Правдиво та неупереджено: як мають та як пишуть про історію українські медіа

Вікторія Кульженко

Опубліковано: 01-12-2021

Розділи: Стандарти якісної журналістики.

0

Історія – одна із найбільш резонансних тем, яка ніколи не втратить своєї актуальності. Суперечки навколо історичного минулого майже ніколи не стихають. Історія – це наука, що так чи інакше близька кожному з нас. Для того, щоб хоча б трохи її знати, не потрібно бути вузькоспеціалізованим фахівцем як, до прикладу, фізики чи біоінжинери. ЗМІ просто не можуть не писати на історичну тематику, тому що це було б порушенням двох найголовніших завдань журналістики: задовольняти суспільний інтерес та пояснювати аудиторії все, що може бути потенційно важливим для неї.

Отже медіа висвітлюють історію. Це факт. Чи медіа висвітлюють історію цікаво? Це хороше питання. Чи висвітлюють медіа історію правильно? Це ще краще питання. Від якості журналістських матеріалів на історичну тематику безпосередньо залежить кілька факторів: по-перше, рівень обізнаності аудиторії, по-друге, рівень розуміння конкретної історичної теми читачем після прочитання журналістського тексту. Важливо, щоб обидві функції було виконано. Чи дають собі раду з ними українські медіа, спробуємо з’ясувати.

Читач має думати

Один із головних стандартів медійників у висвітленні будь-якої теми – неупередженість. Журналісти формують громадську думку, впливають на неї, але аж ніяк не мають нав’язувати аудиторії власні міркування.

Отар Довженко, медіакритик та медіаексперт, у статті «Як писати про історію»  зазначає, що мета журналістського тексту  — не нав’язати читачеві ставлення до людини, події чи явища (цим займається пропаганда), а дати йому достатню поживу для роздумів і  формування власної думки. А  намагання наситити текст емоційними епітетами майже завжди шкодить його якості.

Тема повинна бути розкрита всесторонньо і читач має сам зрозуміти, яка з них для нього ближча. Завдання журналіста – не змусити прийняти свій погляж, а зробити так, щоб аудиторія подумала та зробила вибір сама.

Зокрема в онлайн виданні «Історична правда» 29 вересня 2021 року було опубліковано статтю «Київські рятівники євреїв: Глаголєви – Єгоричеви та Кончаковські – Листовничі», в якій автор не каже, що ті, хто рятували євреїв хороші чи погані, а зазначає, що вони визнані Праведниками народів Світу. Далі читач сам обирає чи є це для нього суттєвим аргументом на користь, чи навпаки проти героїв публікації.

Натомість приклад певного маніпулювання та м’якого навіювання можна побачити в статті російської інформаційної служби BBC «10 фактов о Голодоморе».

Першим пунктом публікації винесена історія визнання голоду на території України геноцидом, зазначені також країни, які його визнали, та те, що Росія не є однією з них. Якби тут автор зупинився, можна було б вважати, що він відносно неупереджений. У наступному пункті матеріалу журналіст пише про число жертв і також зазначає, що єдиної думки між істориками немає, хоча цифра коливається в межах 710 мільйонів, але Росія, за власною статистикою, вирахувала, що від голоду померло 3,5 мільйона людей. Далі автор досліджує, звідки взялось число 10 мільйонів і доходить висновку, що першим його використав Віктор Ющенко – «активный популяризатор темы Голодомора в мире». Цими словами він ніби звертає увагу на те, що думка самого Ющенка упереджена та необ’єктивна, відтак і сам Голодомор є надуманою проблемою.

Варто зазначити, що в авторських колонках суб’єктивні висловлення все ж допускаються, про що йдеться у вищезгаданій статті Отара Довженка: «Об’єктивність у  журналістиці, вочевидь, недосяжна: це філософська категорія». Зазвичай під цим поняттям мають на увазі саме не нав’язування журналістом своєї думки, а вміння подати її органічно. В особистому ж блозі частка суб’єктивності допускається, бо він як жанр побудований саме на особистій думці автора.

Не плутати

Отар Довженко пише, що те, що пам’ятають люди, може суттєво відрізнятися від історичних фактів. І з цим важко не погодитись.

Пишучи про історію, потрібно дуже чітко відділяти чиїсь спогади від фактів. Здавалося б, вони не мають сильно відрізнятися, але насправді розбіжності можуть бути суттєвими. Так у статті на Тexty.org.ua «Війна і долі. 19391945 рік. НЕНАПИСАНА ІСТОРІЯ. Сімейні спогади про Другу Світову війну» у вічі кидається така фраза: «Старші люди доволі спокійно (якщо не сказати прихильно) поставились до приходу ворога». Читаєш і спочатку дивуєшся, а потім згадуєш, що матеріал цілком побудований на спогадах і це теж один із них. У цій публікації подаються лише чиїсь згадки, як і зазначено в заголовку, але, читаючи їх, час від часу губишся.

Головна різниця між фактами і спогадами в тому, що другі суб’єктивні. Хтось пам’ятає прихильність старшого покоління до ворогів, а хтось добрих німецьких окупантів, але це радше винятки, а не правила.

Писати доступно

«Журналістський матеріал має бути написаний просто, без специфічної термінології та складного синтаксису», – зазначає Отар Довженко.

Висвітлювати історію потрібно зрозуміло та просто. Журналіст має розуміти, для кого він пише. Середньостатистичні читачі середньостатистичних видань не є дуже сильно заглибленими в тему історії. Вони ознайомлені з нею поверхнево, тому потрібно пояснювати аудиторії причини та наслідки подій, розповідати про їх учасників та давати характеристику обставинам, які передували подіям. Якщо в матеріалі є щось, що потенційно можна зрозуміти неправильно, то саме так це і зрозуміють.

«Змиріться з тим, що прізвища Судоплатов, Азеф або Горліс-Горський не кажуть читачеві нічого, він не в курсі, про що йшлося у  Третьому універсалі, а  про сталінські репресії знає тільки те, що вони були. Тому необхідно пояснювати абсолютно все. До прикладу, згадуючи НКВД і НКҐБ, слід не тільки розшифрувати абревіатури, а й пояснити, чим займалось одне й друге відомство», – пише Отар Довженко.

Стаття в «Українському тижні» «Геніальна бунтарка»  на початку викликає дуже багато питань. Марія Башкирцева – це ім’я зринає в першому реченні матеріалу, але автор не пояснює, хто це та чому він про неї пише. Про те, що вона – художниця читач дізнається в кінці першого абзацу. До того ж сама публікація містить багато термінів та прізвищ (Брюнетьєр, брати Гонкури), які незнайомі середньостатистичному читачу, який не зацікавлений історією та, зокрема, історією мистецтва.

Герой

У  вищезгаданій статті Отара Довженка йдеться про те, що «героями можуть бути люди, які вже померли, — ви відтворите те, що з ними сталося, процитуєте їхні слова або документи, що фіксують їхні дії чи свідчать про їхню долю. Про будь-яке явище, будь-яку подію минулого краще розповідати через історію людини».

Писати про історію потрібно через призму людського життя та бачення. Журналіст може обрати собі героя та навколо нього вибудовувати сюжет. Це значно спростить сприйняття матеріалу аудиторією та до того ж «оживить» його.

У газеті «Україна молода» є публікація «Операція «Запад»: 74 роки тому відбулася наймасовіша депортація із західної України». У ній події викладено дуже сухо. По суті, матеріал – це відтворення хронології подій того дня, але подія видається дуже далекою, бо ми не маємо конкретного героя. Читач сприймає інформацію дуже загально та віддалено, бо не має з ким себе асоціювати.

Останнє та найголовніше

Медіа мають висвітлювати історію правдиво. Це банально, але так необхідно. Викривлення історії призводить до втрати національної ідентичності, тому важливо її не просто зберегти, а зберегти правдивою.

У період СРСР історія переписувалась, факти замовчувались та були елементом пропаганди. З наслідками цього ми боремося дотепер. Зокрема, з комплексом меншовартості. Тому важливо писати про історію правильно, щоб не припуститися тих самих чи схожих помилок. Історія має нас вчити. І вона таки вчить. Головне – засвоїти її уроки.

Вікторія Кульженко, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І.Франка

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)