Журналіст, який звинувачував і доводив. Історія Ґюнтера Вальрафа

Яна Шекеряк

Опубліковано: 10-02-2022

Розділи: Огляди, аналітика.

0

Зайве вкотре говорити про вагу журналістики у суспільстві. Розслідування займають у ній важливе місце. Вони змушують йти у відставку цілі уряди, розкривають змови, чи проливають світло на приховані проблеми й зловживання. За це все журналісти платять часом, здоров’ям, а інколи й життям. Тому сьогодні поговоримо про людину, яка назавжди ввійшла в історію розслідувальної журналістики як провокатор, що добивається справедливості.

Трохи (не) сухої біографії

Ґюнтер Вальраф народився 1 жовтня 1942 року німецькому місті Буршайд ( Рейнська провінція) у робітничій сім’ї. Систематичної освіти він не мав. Однак уже з раннього віку проявлялися літературні нахили. У старших класах Ґюнтер любив вивчати літературу й пробував писати власні вірші. Останні він відіслав письменнику Генріху Беллю (дружив з його племінником).

Ще в шкільному віці хлопець залишився без батька. Після закінчення школи він почав працювати у книгарні, паралельно вивчаючи книготоргівельну справу.

Квіти і зброя

Ґюнтер не хотів йти в армію. Досить стандартна ситуація для різних епох. Однак він не встиг подати заяву на альтернативне відпрацювання військової повинності, тому службу довелося відбути. Однак майбутній журналіст оголосив себе пацифістом, відмовлявся від зброї, а коли всі виходили на чергування, то, замість рушниці, брав з собою палицю (йому її видали під час стрільби, коли не захотів стріляти), прикрашену квітами. А під час оголошення присяги, до «Урочисто клянуся служити Федеративній республіці», додав «без зброї». Його відправляли до психіатра, намагаючись визначити, звідки ж такі нахили. Однак ні з якою травмою це пов’язати не змогли, тож виключили Вальрафа з армії, покликаючись на «розвиток індивідуальних пацифістичних схильностей ( згідно з іншими джерелами – «по слабоумию»).

Однак усі свої спроби залишити службу і боротьбу із суворим армійським режимом Ґюнтер зафіксовував і згодом опублікував у молодіжному журналі «Twen», а пізніше видав і окрему книгу «Мій щоденник з Бундесвера 1963/64».

Нам не треба белетристики

У цьому Ґюнтер намагався переконати своїх друзів. Він вважав, що художні літературні вигадки  корисні, чи навіть просто потрібні невеликій групі людей. Тобто не писати романи і п’єси, а «висвітлювати прожектором слова  закулісне життя банків, найбільшої промисловості, біржі, політиків та торгівлі». Тому сам, після «вигнання» з армії, два роки працював чорноробочим на заводах (Форд, Тиссен, Крупп), які давали найбільшу кількість робочих місць у Німеччині. Він вважав, що не можна писати про стан ринку праці у країні «зі сторони». Тому й використав метод, який у журналістиці називають прихованим включеним спостереженням, чи «журналіст змінює професію». Результатом цього дворічного експерименту-дослідження стали репортажі у газеті профспілки «Метал» і книга «Ти нам потрібний. Як робітник німецької промисловості» (1966) (пізніше видання вже мало назву «Промислові репортажі»). Виявилося, що у робочого класу не все так весело і райдужно, як зазначали офіційні джерела.

 

 

 

 

 

Перевтілення Ґюнтера. Джерело:http://www.agitclub.ru/spezhran/wahl/wallraff.htm

Пізніше він працював у газетах  Hamburger Abendecho, Pardon і Konkret, а книги виходили одна за одною.

«Вальрафен»

Тобто робити, як Вальраф. Так пізніше називатимуть метод зібрання інформації цього німецького журналіста. Він не просто «змінює професію», він, за власним визначенням, «провокує дійсність. Для кожної теми Ґюнтер змінює зовнішність, повністю занурюється у середовище, часом підробляє документи і вигадує переконливу «легенду», а потім світ бачить викривальні статті і розслідування.

Перевтілення Ґюнтера. Джерело:https://www.dewereldmorgen.be/artikel/2021/12/10/onderzoeksjournalist-gunter-wallraff-heeft-nog-steeds-navolging/

Так у 1969 році виходить книга «Тринадцять небажаних репортажів», під час роботи над якою він перевтілювався у студента, безхатченка, підприємця. (До речі тоді проти Ґюнтера подали позов за неправомірний збір інформації, але суд виправдав журналіста, покликаючись на право отримання суспільно-важливої інформації, та детальніше про це потім).

Пізніше були книги «Про того, хто вирушив у подорож і пізнав страх», «Нові репортажі, дослідження і навчальні прийоми». З 1971 року Ґюнтер Вальраф стає членом Асоціації письменників ПЕН-центру Німеччини, об’єднує зусилля з іншими журналістами. Так з’явилася книга «Ви там нагорі, ми тут внизу», у співавторстві з Бернтом Енгельменом.

У 1985 році вийшла чергова сенсаційна книга «На самому дні», яка перекладена на 36 мов і має понад чотири мільйони екземплярів. Для її написання Вальраф на два роки став турецьким заробітчанином.

Велика сила

Ґюнтер не просто «переодягався» заради цікавих матеріалів. Він відкривав очі на проблеми, які замовчувалися, викривав злочини і змінював дійсність навколо.

Наприклад під час поїздки у Португалію, на початку 1967 року, він вийшов на контакт з представниками правої партії, які готували військовий переворот у країні. Журналіст представився членом об’єднання з Німеччини, яке підтримує цей рух і може його спонсорувати та запросив їх на свою батьківщину для обговорення деталей. У результаті у Дюссельдорф справді прибув представник правих з Португалії, і не просто представник, а їх лідер – генерал Спінола. Вальраф наскільки цього не очікував, що лише в останній момент знайшов друга, який би зіграв роль президента «могутніх і багатих» німецьких покровителів. Запис цієї розмови дозволив провести прес-конференцію, на якій Вальраф розповів про змову (не лише німецьким, а й світовим медійникам) і тим самим відвадив існуючі організації від матеріальної підтримки «правим» португальцям. Згодом на основі цієї історії вийшла книга «Розкриття однієї змови».

Відомим також є розслідування Ґюнтера щодо діяльності  газети «Більд» (засновник – Аксель Шпрінгер). Це медіа функціонує у Німеччині й досі і має статус бульварної жовтої преси, яка любить скандали, інтриги і гучні заголовки. Наш журналіст, змінивши зовнішність, влаштовується у газету під ім’ям Ганс Есер на дворічний термін. Йому було важко, почасти через атмосферу, що панувала у виданні –  «з радістю вийшов б із ролі, ще не розпочавши грати».

Газета славилася своїми спрощеннями, її гасло (написане в коридорі): «Більд – це газета, яка захищає насамперед переслідуваних і пригноблених, допомагає бідним і приносить полегшення хворим. Шпрінгер). Вальраф довів протилежне. Він показує, що багато сенсаційних фактів просто вгадувалися. Постійно привертаючи увагу до скандалів й інтриг, співробітники газети дають читачам спотворену картину світу, не беручи до уваги серйозних проблем. Окрім того, перебуваючи у тісних зв’язках з деякими політиками, для постійного постачання ексклюзиву, газета писала замовні матеріали. Ґюнтер також проливає світло й на поламані долі людей, на яких «Більд» зводила наклепи (траплялися і самогубства).

У результаті, у 1977-му році з’являється книга «Народження сенсації». Редактор Шпрінгер і його «армія» починає травлю журналіста. Однак  Ґюнтер пише далі, і  у 1979-му році виходить книга «Свідки звинувачення. Опис «Більд» продовжується», а в 1981-му – «довідник з «Більд» до відмови».

У результаті більше ніж 400 публіцистів, письменників і журналістів відмовилися співпрацювати зі Шпрінгером і його медіа, утворилося бюро «Анти-Більд», яке допомагало «відмитися» тим, кого неправдиво звинуватила газета.

Етика, небезпека і закон

Ґюнтер Вальраф, безсумнівно, успішний журналіст, репортажі якого завжди влучають у ціль, а книги стають бестселерами. Однак назвати цю роботу легкою не повертається язик.

Як було сказано раніше, за деякі праці на нього подавали до суду. Юридична тяганина тривала майже завжди. Найдовше, напевно, з газетою «Більд». За їх позовом Конституційний суд Німеччини визнав переказ у книзі внутрішнього редакційного засідання порушенням закону про свободу преси. Його телефонні дзвінки записували, архівні дані знищили, самому журналісту погрожували. Загалом судова тяганина тривала близько семи років. У ході протистояння 18 березня 1980-го року був знайдений мертвим у своїй квартирі Хайнц Вільман, колишній редактор у одному з відділів газети «Більд», який був головним інформатором Вальрафа. Результати судмедекспертизи зазначили смерть від природних обставин, однак у це важко віриться, зважаючи на те, що він неодноразово отримував погрози й ставав жертвою побиття.

Сам Вальтер також перебував певний час під арештом у Греції, до якої приїхав у 1974 році, для виявлення солідарності політв’язням (там тоді була диктатура чорних полковників»). У рамках візиту журналіст прикував себе до одного зі стовпів на головній площі в Афінах і роздавав листівки із закликами проти диктатури. Його побили й вирішили «закрити» на 14 місяців. Однак диктатура швидко «впала» і політв’язнів, включно з Ґюнтером, звільнили. На основі цих подій він написав книгу «Фашизм поряд. Греція вчора – урок на завтра» (1975 р.)

Якщо говорити про етику, то дискусії щодо того, чи мають право журналісти використовувати приховане включене спостереження на практиці ведуться завжди. І погляди протилежні. З одного боку, це неетично і таким чином ми обманюємо людей навколо, наших «тимчасових колег», ведемо незаконну діяльність. З іншого – часом це єдиний спосіб виявити неправомірні дії, чи зловживання владою, чи просто показати проблему такою, як вона є.

Щодо самого Вальрафа, то він і не відрікався від не зовсім чесного способу ведення своїх розслідувань. «Я не виправдовую свої методи. Я вважаю їх необхідними», – зазначає Ґюнтер.

Ще не все

Попри солідний вік, ось уже 78 років, Вальраф і досі працює. Тільки тепер не сам, є ціла Team Wallraff, які також проникають у центри певних професій чи організацій. Також, окрім стандартних текстових розслідувань, вони роблять сюжети для телебачення. Про нього, або за його участі знято декілька фільмів (зокрема про расизм «Чорний по білому»). У травні 2015 року на сцені театрі в Ґановері відбулася прем’єра вистави «Ми – це Ґюнтер Вальраф.

Team Wallraff Джерело:http://www.agitclub.ru/spezhran/wahl/wallraff.htm

Окрім основної журналістської діяльності, Вальраф організував спеціальний фонд, який надає фінансову і юридичну допомогу молодим журналістам, що займаються розслідуваннями.

Яна Шекеряк, магістрантка факультету журналістики ЛНУ ім. І.Франка

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)