Russian Crime(A): американська преса і перший тиждень нового загострення в Україні

Юрій Залізняк

Опубліковано: 03-12-2018

Розділи: Огляди, аналітика.

0

Джерела

Загострення ситуації в азово-кримському регіоні не минуло безслідно в американських медіях. Як і належить засобам масової комунікації країни, що десятиліттями утримує пальму світового лідера і не збирається її здавати без бою. А претендентів, будьмо відверті, вистачає. І тут йдеться не лише про ЄС та Китай як економічних конкурентів, а про Російську Федерацію, яка економічно досі і поки не має що протиставити, але знайшла спосіб змусити про себе говорити.

Для нашого огляду матеріалів у перший тиждень після чергового акту російської агресії ми обрали три видання The New York Times, USA Today та  Chicago Tribune. Перші два є щоденними національними виданнями (одне дещо поважнішим, а друге – з певним тяжінням до «жовтизни», хоча, саме USA Today в середині 80-х років минулого століття першим впровадило інфографіку), а третя є серйозним регіональним виданням на Середньому Заході США, хоча, як і випадку з NYT, історія та традиції тут сягають середини 19 століття.

Для початку одразу слід знівелювати усі можливі закиди у заангажованості «ворожої до Росії преси». Усім трьом виданням можна закинути наявність своїх «ложок дьогтю» в контексті правдивості та неупередженості. Chicago Tribune свого часу переплутала результати президентських перегонів у США і назвала переможцем не того кандидата. The New York Times отримала Пулітцерівську премію за роботи свого кореспондента у Москві в 1930-х роках Волтера Дюранті, який заперечував Голодомор і так «дослужився» до звання корисного ідіота Сталіна. Також видання мало трохи мороки на початку 2000-х, коли під час другої війни у Перській затоці його працівник Джейсон Блер не виїжджаючи зі США компілював «унікальні репортажі з близькосхідних ТВД» на основі повідомлень інших журналістів та інформаційних агенцій. На відміну від NYT та ще одного велета американського та світового медійного ринку – The Wall Street Journal», у 2015 USA Today спромоглася надрукувати на головній сторінці мапу України без Криму. Як бачимо, ніхто не ідеальний, але вибачення, звільнення винних та натяки на визнання провини і щирий сум з приводу неякісної роботи бодай частково можуть виправдати прагнення медій до ідеалу. Про сучасну російську пресу у цьому контексті зумисне змовчимо.

День перший

Попри всі «злочини» (цікаво, що англійською слова злочин «CRIME» і Крим «CRIMEA» відрізняються однією останньою літерою – до уваги Путіна і ко:) проти журналістських стандартів усі три видання доволі оперативно зреагували на посилення напруженості поміж Москвою та Києвом. Якщо не брати до уваги онлайн версії видань – там інформація з’являється і поширюється з особливою і не порівнюваною з характерною для паперової версії швидкістю – NYT і «Чикагська трибуна» відпрацювали оперативно. Чи тут була справа у тому, що саме в Чикаго мешкає чимала українська діаспора, чи у тому, що один з найпрестижніших районів називається українським селом, достеменно важко сказати. Але саме 26 листопада – у понеділок, на наступний день після переслідування, обстрілу та захоплення українських суден російськими кораблями та бойовою авіацією, газета присвятила цій історії третину 8 сторінки. Заголовок з українською версією подій доповнювала світлина кримського мосту з цивільним судном, що блокує прохід під його прольотом.

Автор матеріалу – Метью Боднер, кореспондент АР у Москві доволі стисло виклав суть подій, подавши позиції обох сторін без зайвих інтерпретацій. Поняття анексія, проросійські бойовики, блокада українських портів на Азові та інші правильні індикатори контексту присутні у статті, що робить її, без сумніву, якісним журналістським доробком.

У паперовій версії NYT на 1/6 шостої шпальти Ендрю Кремер з Москви та Юлія Мендель з Києва належним чином зробили свою описову справу, виклавши основні обставини та версії події. Вони пішли дещо далі, написавши про ускладнення для президентської кампанії наступного року, процитували не лише функціонерів російського ФСБ, а й представників українського парламенту та НАТО. Опинитися на шостій сторінці NYT навіть у такому лаконічному форматі – чималий успіх для української теми. Особливо, якщо зважити на те, що у той час американську публіку турбували, як не караван мігрантів з Центральної Америки, що йде на штурм кордону зі США, то нюанси виходу стратегічного союзника – Британії з ЄС, як не наслідки пожеж у Каліфорнії, то насильство проти жінок. Але навіть попри це на сьомій сторінці знайшлася площа в редакції для ще однієї теми – роковин Голодомору і памяті про його багатомільйонні жертви в Україні. Ті самі кореспонденти вдало поєднали свідчення очевидців геноциду, тези істориків та заяву президента Порошенка. Тут залишилося редакції лише ще раз відхреститися від згаданого «шкідника» Дюранті і повернути того злощасного «Пулітцера»…

«Закохана» у спорт та знаменитостей USA Today того дня вирішила не витрачати паперу на український напрямок. Натомість в онлайні знайшлася ціла серія матеріалів на тему кривавого протистояння з Росією. Але саме інтернет-версія видання вже роками вважається пріоритетною для його власників і це той випадок, коли через новітні засоби комунікації є шанс залучити увагу ширших аудиторій. Що, у принципі, зрештою, і потрібно українцям у нинішній ситуації – історію треба максимально поширювати світом. Як ні – це у своїй версії «альтернативної правди» зробить RT чи інші, оплачувані нафто-доларами, а незабаром, мабуть, нафто-юанями, «зірки пост-правдивої журналістики множинності правд».

День другий

У наступні дні американська преса розписалася про Україну і Росію ще більше. І The New York Times, і  Chicago Tribune всерйоз зацікавилися запровадженням військового стану в частині українських областей та пояснили своїм читачам серйозність ситуації заголовками про небезпеку наближення чималої війни. Мабуть, зважаючи на те, що два попередні світові конфлікти почалися також в Європі, не дуже далеко від Криму – з погляду космосу: через постріли в Сараєво та Глявіці. Тут зайве казати, що ніхто у світі не хотів би, щоби Крим доповнив цей список і, таким чином, закрив трикутник повторів божевілля людської цивілізації.

За нинішньої ситуації тут вже пізно згадувати ймовірну провину президента Кучми, який на початку 2000-х невчасно поставив прикордонний пост на півострові Тузла, бо керівництво Краснодарського краю Росії самовільно чи за наказом Москви почали насипати землю зі свого боку протоки, змінюючи течію в морі та географію регіону. Таке далеке минуле мало цікавить закордонних кореспондентів у Москві: і Ніл МакФаркуар тут не виняток. Але його матеріал потрапив на чільну шпальту NYT з продовженням в глибинах газети на шостій сторінці. У ньому журналіст пише про військовий стан за поданням Президента Порошенка і критику на його адресу з боку Кремля та його фанатів в Україні. Контекст березневих виборів тут є чітким. Але поза ним ціла група журналістів доклалася до матеріалу з Москви, Києва, Брюсселі та Нью-Йорка, аби пояснити аудиторії ширше розуміння ситуації з погляду України, Росії, ООН та НАТО. Беручи до уваги заяви дипломатів та політиків, стаття закінчується позицією російського аналітика, який проштовхує тезу про те, що Азов – то є внутрішнє море України і Росії, а тому втручання третьої сторони тут не є доцільним. Мовляв, хай «закохані один в одного і миролюбні брати» самі поділять радянський спадок. Ну і що з того, що один це робить з використанням танків, ракет і ядерної загрози, а інший колись наївно поставив підпис у Будапешті… Разом зі США, Британією та тією ж РФ.

Chicago Tribune того дня на 11 сторінці також фокусувала увагу на військовому стані. Кореспонденти з Києва Наталія Васильєва та Єфрем Лукацький побіжно описали президентсько-парламенські баталії за голосування відповідного питання та реакцію певних опозиційних до чинної влади політичних сил. Останні переймаються своїм майбутнім після березня наступного року, а Президент Порошенко в матеріалі постає таким собі оборонцем прав українців на тлі потреби в жорсткішому опорі наступу зі Сходу. Згадки про анексію, 10 000 жертв війни, НАТО та українських ультраправих доповнюють чималий матеріал як для регіональної газети у США.

День третій

Третій день після новинного приводу знову видався далеко не буденним з погляду зацікавлення українською проблематикою в чільних американських виданнях. NYT 28 листопада знову на чільній сторінці випустила матеріал з продовженням на 4-й шпальті і з недвозначним натяком на можливість подальшого загострення ситуації. Попри московську «прописку» вже згаданий кореспондент газети чітко вибудовує логічний ряд з окупації українського Криму російським спецназом у 2014, тисяч загиблих через гарячий конфлікт з підтримуваними Кремлем сепаратистів на Донбасі, нині 23 захоплених українських моряків, переживань в НАТО, п’ятої колони Москви в Україні та перспективи нових санкцій проти авторів вже давньої відмовки про «нас там нет».

У середу четверта сторінка USA Today таки була прикрашена невеликим матеріалом з поясненням, чому в Україні влада відстоює потребу запровадження військового стану. Натомість Chicago Tribune у середу обмежилася доволі промовистою світлиною від AFP на 15-й сторінці. На ній закамуфльований службовець ФСБ супроводжує під руку українського моряка до суду у Сімферополі. Іноді, справді, краще просто побачити одне фото, аніж багато читати. Якщо знаєш увесь контексті і вмієш не піддаватися емоціям. У четвер це ж видання спромоглося на невеличку замітку про розвиток ситуації. На 15-й сторінці йшлося про перестороги українського президента стосовно можливої підготовки Москви до широкого наступу на Захід, а також про пряме звинувачення з боку Володимира Путіна стосовно того, що військовий стан – це наслідок провокації з боку українського колеги, який таким чином шукає порятунку перед виборами на тлі своїх не надто оптимістичних рейтингів. Що точно навчилися західні журналісти та редакції – це сухо і стисло подавати два погляди на одну проблему. Іноді для їхніх аудиторій цього цілком достатньо для впевненості у своїй поінформованості про світ.

День четвертий

Те саме фото, що з’явилося на шпальтах Chicago Tribune, стало в нагоді 29 листопада і The New York Times. Ціла 10 сторінка першого блоку газети була присвячена Україні. Першу половину Ніл МакФаркуар присвятив спробам послідовно і популярно відповісти на ключові запитання про те, що сталося на вихідних, хто правий, до чого тут міст, чому все сталося саме зараз, що вирішує військовий стан, що про нього думає Росія та світ і що буде далі. Останній блок безпосередньо пов’язаний зі сподіваннями на предметне спілкування лідерів Росії та США на саміті «Великої Двадцятки» у Буенос-Айресі. Цю ж перспективу у світлі конфлікту в Східній Європі на другій половині шпальти аналізує Пітер Бейкер, який нагадує про останні перемовини Путіна з Трампом, що запам’яталися низкою неприємних наслідків для останнього. Також він описує усі внутрішньо американські неприємності господаря Білого дому – теж, до речі, з російським слідом, що тягнеться до 2016 року і раніше. Безрезультатна зустріч в Гельсінкі, загравання з «другом Владіміром» і примара нової холодної війни між країнами також згадані у матеріалі. Розслідування комісії Роберта Мюллера щодо московського втручання у вибори американського президента та ланцюжок подальшої брехні з різних сторін тут ще ніхто не забув і цьому питання присвячена пильна увага преси та громадськості.

Українське питання тут також частково грало на руку дипломатичним зусиллям команди Дональда Трампа, що, зрештою вилилося у формальний привід відмовитися від зустрічі з Путіним в Аргентині. Щоправда, цитовані американською пресою фахівці також стверджують, що зустрітися було б і варто – для того, щоби попередити агресора про наслідки його випробовування терплячості Заходу щодо явних спроб Росії будь-якими засобами повернутися до клубу наддержав. Наразі ж, поміркованість заяв з боку офіційного Вашингтона змушує критиків адміністрації Трампа вказувати на потенційні сумні наслідки відсутності рішучої відсічі агресору. Бодай словесної, оскільки з вуст президента США почути погрозу це – одна річ, а прочитати черговий твіт – цілком інша справа, мабуть.

Але обмінюватися твітами і прославляти президента Трампа вміє і Петро Порошенко, про що згадали кореспонденти Chicago Tribune у своєму матеріалі з Буенос-Айреса. Половина 10 сторінки газети за останній день календарної осені була під заголовком «Президент скасував зустріч з Путіним»: тут знову згадали передісторію проблемних взаємин України і Росії, власні неприємності Дональда Трампа через його девелоперські плани у Москві та скасування перемовин з лідерами Південної Кореї і Туреччини (хоча, з останнім бесіда не завадила б в контексті членства у НАТО та близькості до епіцентру конфлікту).

Але, традиційно зосереджена на внутрішніх проблемах американська журналістика, нині більше переймається свідченнями колишнього адвоката чинного президента США. Майкл Коен визнав, що раніше брехав конгресу щодо бізнесових інтересів свого колишнього клієнта у Москві. Для опозиції в Сенаті та Конгресі цієї заяви виявилося достатньо, щоби ця тема захопила чільні місця і в Chicago Tribune, і навіть в USA Today, де у п’ятницю Україну згадали аж в одному абзаці на третій сторінці.

П’ятниця

П’ятнична The New York Times опублікували цілу низку матеріалів, в яких перепліталися теми внутрішньополітичної кризи у США, третього в історії випадку скасування зустрічі лідерів Вашингтона і Москви, нового загострення поблизу Криму. Найбільше простору займав аналіз подій того ж таки Пітера Бейкера за допомогою вже знайомого власкора у Москві Ніла МакФаркуара. Ключовим висновком стало те, що президент США просто скористався українським питанням для уникнення очної ставки з російським президентом, якому довелося б сказати бодай кілька неприємних слів, зважаючи на те, що той анітрохи не дослухався до світових вимог щодо розв’язання української кризи. Мовляв, за останні дні в Кримському питанні жодного поступу чи інших поважних змін не сталося, щоби Дональд Трамп змінив риторику з готовності до зустрічі з Путіном на відмову від спілкування. Але арешт моряків і неповернення захоплених ФСБ кораблів Україні видалися достатнім чинником для перепаду в настрої настільки, щоби Трамп проігнорував Путіна на церемонії фотографування лідерів G20. Щоправда, на тлі нерозв’язаних проблем в Сирії, Ірані та питання порушеного договору про ліквідацію ракет середньої дальності, поговорити було би про що – як випливає зі статті.

Тим часом, ще один московський «агент» NYT Ендрю Крамер поруч розповів читачам про українське прохання до світу про допомогу у протистоянні з непередбачуваним і агресивним сусідом. Тут автор влучно підкреслює сміховинність «стурбованості» та «глибокої стурбованості» західних країн, які не поспішають посилювати санкції проти Росії – попри заклики Києва. ЄС мовить про нові економічні важелі стримування для «ядерного ведмедя», а НАТО не дратує його заявами про скерування свого військового флоту до регіону – про що би там не писав Петро Порошенко в європейській пресі. Нічого особистого – просто бізнес; інтереси передусім, а не якісь там друзі…

Для глибшого розуміння загального контексту і поточних подій журналіст докладно описує обмін сторін заявами щодо блокування росіянами українського торгового флоту і портів Маріуполя та Бердянська. Професійні стандарти і цінності в газети давні та чіткі: тут кожен має право на свою позицію: і український міністр, і командувач військово-морським флотом, і речник Кремля – не залежно від того, скільки разів до того хтось з цитованих осіб був причетний до відвертої дезінформації на світовій інформаційній арені. Демократичні та миролюбні принципи західної Європи тут висловлює німецька канцлерка, переконуючи, що конфлікт спровокований суто президентом Росії, але військового вирішення вона не бачить – лише розсудливий діалог, мовляв, тут допоможе. Автор матеріалу, поза всяким сумнівом, чудово розуміється на особливостях сучасної міжнародної політики, бо сумнівається, що Туреччина, послухавшись заклики з Києва, закриє для Росії Босфор: як же ж тоді Москва перекидатиме допомогу своїм друзям у Сирії. Там Путін має Башара Асада, чиє криваве протистояння з опозицією роками не дає спокою репутації американської дипломатії.

Якщо підсумувати враження від прочитаних матеріалів, їх кількості, глибини аналізу ситуації та можливих наслідків у сприйнятті стану справ у світі аудиторією видань, складається враження, що не все так погано. Росія саме створює новинні приводи, які викривають її суть – як у випадку з отруєнням у Солсбері. Києву треба ними правильно користатися: щоби бодай частково компенсувати проблему вторинності реакції на подразники, оскільки, як вже написано, Росія постійно грає білими фігурами – хоча й неодноразово вже вибродженими в брехні та крові. Тут достатньо згадати випадок з Малайзійським Боїнгом рейсу МН17 у липні 2014.

Попри це жахливе вбивство мирних людей, російський президент далі виїзний і йому навіть тиснуть руки. Саудівський лідер навіть «дає п’ять». У суботу Трамп таки перетнувся з Путіним в Буенос-Айресі. Неформально. Цитати в світовій пресі свідчать, що сторони мають різні погляди на українську проблематику: з ними вони зустрілися і після розмови з ними ж і розійшлися. Для Ангели Меркель та Іммануеля Макрона російський навіть ніби малював якусь схему за подіями в Керченській протоці. Хоча розслідування Беллінгкет свідчить про напад росіян на українців вже у нейтральних водах, Путін як і кожен художник може бачити ситуацію по-своєму. А RT и інші кремлівські рупори вже рознесуть по світу «художні шедеври» свого шефа, присмачивши їх його твердженням про те, що «українські лідери – це партія війни, яка не зупиниться доти, доки вона залишатиметься при владі».

На цьому тлі проблема західної журналістики (як іноді і політики) полягає в тому, що вона, дотримуючись своїх принципів безсторонності, неупередженості та об’єктивності, виходить з уявлення про те, що всі позиції сторін мають бути рівнозначно представлені аудиторії. Навіть за умови, що лише понад два тижні тому та ж сама The New York Times випустила трисерійне викриття радянсько-російської дезінформаційної машини у світі, в якому показала, що деякі речі, люди і їх світогляд не змінюються. Особливо, якщо розвал СРСР – найбільша трагедія століття для російського президента-вихідця з КДБ.

За замовчуванням Захід судить про інші країни по собі: вони хочуть миру, вони говорять правду, вони щиро вірять в дипломатію, вони – такі, як і ми.  Наскільки для цього є підстави і чи не виллється це у подальше загострення для світового спокою та дорогоцінного економічно процвітання – ще побачимо. Але ще одне також доволі чітко зрозуміло: поки більшість західних журналістів, пишучи про ситуацію в Україні, сидітимуть у Москві і писатимуть «Kiev» замість «Kyiv», українське питання належним чином не звучатиме у світі. Як це було у 1930 з Дюранті. Хоча, як свідчить досвід, Пулітцера часом дають саме за висвітлення найстрашніших трагедій, сповнених крові та сліз. Але тут також чималу роботу має зробити українська влада і суспільство – щоби ці сльози і ця кров знову не були українськими, світові видання мали своїх кореспондентів у Києві і писали назву української столиці не за російською транслітерацією.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)