Медіатизація без журналістики

Борис Потятиник

Опубліковано: 18-11-2020

Розділи: Огляди, аналітика, Стандарти якісної журналістики.

0

Такий заголовок звучить дещо дивно. Навіть абсурдно. Більшість з нас звикли вважати, що медіатизація як така, власне почалася з журналістики. Що журналістика є її осердям.

Логічний ланцюжок на користь цього виглядає цілком переконливо. Медіатизація, з нашого погляду, – це інтенсифікація семіотичних потоків за рахунок комунікаційної техніки, як от преса, радіо, телебачення, інтернет. Така інтенсифікація призвела до революційного за своєю суттю перерозподілу соціальної інформації. Замість усного мовлення в структурі людського сприйняття починають домінувати інформаційні потоки, ґенеровані масмедіа. Це добре видно, починаючи з 70-х рр. ХХ ст., коли перегляд телебачення у пересічної особи міг брати 4-5 годин щоденно. Відраховуючи час на сон і роботу, отримуємо лев‘ячу пайку щоденної інформації з електронних джерел, яка за часом значно перевищувала міжособистісне спілкування.

Є сенс розглядати цей процес семіотичної інтенсифікації з перспективи семіоцентризму. Точніше, доповнити антропо- чи, скажімо, теоцентричний підходи семіоцентричним, коли люди радше є не суб‘єктом, а знаряддям і об‘єктом цієї інтенсифікації. Кожен – від кінопродюсера до звичайного споживача інформації – підпорядковується панівному дискурсу, який власне спрямовує комунікацію і діяльність більшості людей відповідно до панівних трендів – семіотичних потоків. Ці потоки або проєкти, що саморозгортаються, експлуатуючи людські та машинні інструменти, визначають  індивідуальний соціально-культурний розвиток кожної людини і поступ цивілізації загалом.

Найбільш промовистим прикладом такого семіотичного проєкту, що саморозгортається, є Інтернет. Ідейні початки його губляться в 40-80-их рр. минулого століття, ускладнюючи визначення «батька-засновника», оскільки окремі ідеї стосовно всесвітньої комп’ютерної мережі наче «витали в повітрі». Та й, зрештою, ті вчені, які вважалися винахідниками Мережі, і приблизно не могли передбачити, як ця інформаційна система буде розвиватися. Тим не менше Інтернет залучив у свою орбіту мільярди людей та електронних машин і гігантські фінансові ресурси. Втім і сьогодні прогнозисти дають лише приблизні й уривчасті візії його розвитку, відверто зізнаючись, що ніхто достеменно не знає, як виглядатимуть, скажімо, нові медіа, через 5-10 років. У такий спосіб мимоволі підтверджуємо «автономність» чи, сказати б, в певному розумінні, незалежність семіотичних процесів від людей, від нас з вами. Втім, ці процеси, як не парадоксально, саме через нас і здійснюються. Це стосується і медіатизації.

Думка про те, що ми безнастанно перебуваємо в полоні дискурсів, не нова. Ще Генріх Гайне писав: «Не ми хапаємо ідею, а ідея схоплює і жене нас на арену, щоб ми, як невільники-гладіатори, билися за неї. Так буває з усяким істинним трибуном або апостолом».

У ХХ ст. ключовим для  постструктуралізму став есей Ролана Барта «Смерть автора» (Roland Barthes,  La mort de l’auteur, 1967). На початку есею Барт аналізує цитату з новели Бальзака, у якій висловлено романтичне захоплення жінкою. Питання, кому належить це висловлювання – Бальзакові, його персонажу чи загалом випливає з дискурсу епохи? – залишається відкритим. Письменник, подібно до давніх оповідачів казок, як вважав Барт, є лише скриптором, медіатором, який передає, компонує і перокомпоновує франменти, які трапляються на очі і спадають на думку. Причому ці фрагменти походять з різних сфер і культур, вступаючи – в уяві письменника – у стосунки співдії чи конкуренції. У згаданому есеї Барт підкріплює свої міркування поезією Маларме, який відверто виступав за те, щоб усунути культ автора з поезії, вважаючи правдивим автором власне мову.

Таким чином упродовж тривалого часу виникали і виникають здогади, спостереження, які стосуються влади дискурсу і, беручи ширше, мови над людською психікою.

З такого погляду, запроваджене нами поняття семіоцентризму лише підштовхує до теоретичного оформлення численних здогадів і спостережень в згаданому напрямку.  У такій семіоцентричній перспективі медіатизацію можна розглядати, як самовільне, незалежне від волі людини наростання семіотичних потоків.

Таке бачення відрізняється від усталеного розуміння медіатизації.

Шведський дослідник Кент Асп (Kent Asp), як вважається, першим почав вживати це поняття на позначення процесів все більшої залежності політичної сфери від медіа. Втім, ґрунт для нього підготували вчені маклюгенівської школи, зокрема Ніл Постмен (Neil Postman), який у своїй найвідомішій книзі “Насмішити себе до смерті” переконливо показує, як телебачення, з огляду на свою візуальну, кліпову, калейдоскопічну природу, надає культурному, політичному, навіть релігійному дискурсу все більш розважального характеру. Відповідно вихована упродовж років авдиторія схильна ігнорувати все, що не здатне розсмішити, що не є “фаном”, розвагою, “приколом”. Закономірно, що ці процеси з часом призводять до того, що найуспішнішими кандидатами на вищі державні посади в різних країнах світу стають шоумени та професійні коміки. Клікбейт та короткі, емоційно насичені фрази в рекламних кліпах замість аналітично розроблених політичних програм — теж з цього репертуару.

Та й знамените “medium is the message” Маршала Маклюгана (Marshall McLuhan) разом з його розумінням електрики як комунікації є наче провісниками критичного аналізу не тільки телебачення, але й Інтернету, зокрема соціальних мереж як чинників медіатизації.

Втім, перейдемо до журналістики.

Медіатизацію – як теорію і явище — завжди пов’язували із засобами масової інформації (ЗМІ) чи засобами масової комунікації (ЗМК), куди традиційно зараховували пресу, радіо і телебачення. Звісно, що на шпальтах газет упродовж століть була реклама, оголошення й офіціоз від державних установ, які власне журналістикою не є. Це стосується також радіо і телебачення. Проте реклама  завжди сприймалася таким собі доважком, який забезпечує медіа фінансову незалежність, а отже й об’єктивність та неупередженість. Адже реклама є альтернативою до спонсорської допомоги з боку політичних чи фінансово-економічних груп, олігархів чи просто грошових мішків.

Звісно, поняття “журналістика” ніколи не було синімом “ЗМІ”. Проте, з описаної перспективи, журналістика була найважливішим компонентом. За аналогією можемо сказати, що преса у точному визначенні теж не є синонімічною до журналістики. Втім, ми сприймаємо як належне написи “преса” в журналістських посвідченнях, на прес-конференціях, на шоломах чи бронежилетах журналістів у гарячих точках планети.

Отже, журналістика, з цього погляду – центральний і найбільш потужний чинник медіатизації.

Здавалось би, процеси медіатизації мали би посилити значення і вплив у суспільстві медійних осіб, зокрема журналістів. Але сталося навпаки. Журналістика починає наче випадати з медіатизації. До цього спричинилися принаймні два головні чинники:

  1. Розмивання межі між професійною журналістикою та аматорством. Розвиток в Інтернеті блогосервісів і соціальних мереж, які дозволили політикам і всім зацікавленим висловлювати свої погляди без посередництва журналістів, внаслідок чого кожен отримав потенційну можливість бути не тільки автором, а й видавцем. Самопублікація стала масовою і повсюдною. Історія з колишнім керівником Офісу Президента Андрієм Богданом, який наполягав на тому, що журналісти більше не потрібні і офіс спілкується з народом безпосередньо, є доволі промовистою.
  2. Ці ж соціальні мережі та пошукові системи дозволили рекламодавцям напряму (без посередництва медіа) спілкуватися зі своєю авдиторією.

На межі тисячоліть, точніше ХХ і ХХІ ст., набуло популярності словосполучення «кінець журналістики» (the end of journalism), яке власне й стало об’єктом невеликого дослідження. Ми відібрали (відповідно до певної методики) й проаналізували близько 50 публікацій, переважно в англомовному секторі.

Загальне тло

Тут варто зауважити, що поширення згаданого терміну відбувалося на певному тлі, на межі  другого і третього тисячоліть, коли кількість найрізноманітніших словосполучень зі словом «кінець» почала суттєво зростати: кінець роботи, кінець демократії, кінець історії та інші (див. напр. Francis Fukuyama, The End of History and the Last Man, 1992). Межа тисячоліть, попри всю умовність календаря, доволі часто в історії корелювала з есхатологічними очікуваннями. «Наша остання година» – так називається книга британського астронома Мартіна Різа (Martin Rees, Our Final Hour), у якій стверджується, що вірогідність загибелі людства до 2100 р складає 50%. Інші апокаліптичні заголовки відомих книг говорять про «Наш останній винахід: штучний інтелект і кінець епохи людей» (Our Final Invention: Artificial Intelligence and the End of the Human Era) «Кінець: що наука й релігія розповідають про апокаліпсис» (The End: What Science and Religion Tell Us about the Apocalypse) та безліч подібних. На цьому тлі словосполучення «кінець журналістики» виглядає цілком закономірно.

Втім, у 2000 думка про кінець журналістики здебільшого сприймалася скептично. Стаття «Дигіталізація та новини» авторства  Ненсі Гікс (NiemanReports), взагалі заперечує, що «кінець журналістики» – реальна загроза професії: «Кінця журналістського світу ще не видно».  Єдине, з погляду авторки, до чого треба готуватися, то це до того, що з наступом цифрової революції змінюється спосіб, у який ми збираємо інформацію і продукуємо новини.  Навіть саме поняття новини потребуватиме переосмислення. У цьому контексті викликає побоювання питання якості журналістики, яка може постраждати у процесі технологічної лихоманки.

Ця публікація, як можна виснувати з нашого огляду, є типовою для першого п‘ятиріччя ХХІ ст., коли особливої тривоги за долю журналістики загалом ще не відчувалося.

Тут немає можливості подати якісний і кількісний аналіз майже п’яти десятків відібраних публікацій за період 2000 – 2020 рр. (повний текст з усіма покликаннями подано окремо). Тож обмежимося тільки кількома найбільш промовистими.

Іронія

Журналістика, як прийнято вважати, живиться сенсаціями, а кінець тисячоліття та апокаліптичні очікування власне і можна розглядати як важливий різновид сенсацій. Такою ж поживою для журналістики є дедалі швидший темп змін – технологічних і, вслід за ними, соціальних та політичних. Власне зміни є подіями, і чим їх більше, тим більше праці мають ньюзруми.

У цьому сенсі можна стверджувати, що журналістика, орієнтована на сенсаційну подачу новин, захоплено писала про кризові явища і всілякого роду «кінці», зокрема і про свій власний кінець, мабуть, не дуже в нього й вірячи. На рівні щоденної редакційної рутини така публікація – усього лиш спосіб збільшувати популярність конкретного видання. Таким чином, з певною долею парадоксальної іронії можна зауважити, що тема власного кінця розглядалася у ньюзрумах як доволі клікабельна. Тобто така, що поруч з іншими клікбейтними темами, є вигідною з фінансового погляду і, отже, може відтермінувати цей кінець.

Попри певну грайливість ставлення медіа до окресленої теми не варто заперечувати того факту, що низка кризових явищ, про які піде мова нижче, є цілком реалістичними і навіть зловісними провісниками її кінця.

Магія трьох нулів 2000 року, як уже згадувалось вище, додала суспільству апокаліптичних настроїв.  Втім, це мало зачепило журналізм як професію. Навпаки, у результатах пошуку знаходимо оптимістичні нотки. Скажімо, Том Ріган у статті «Технологія змінює журналістику»  (NiemanReports) стверджує, що базові елементи, які формують «доброго журналіста і добру журналістику», ніколи не зазнають змін. Пошук цікавої історії, розслідування, аналіз  зібраного матеріалу, інтерв’ю, коментарі та вчасна подача завершеного матеріалу — усі ці елементи, як і раніше, залишаються важливими, не кажучи вже про ретельність і правдивість в подачі інформації. «Однак тепер, окрім тексту, журналіст також має генерувати аудіо та відео, роблячи це доступним на різних платформах так швидко, як тільки можливо». Одночасно йдеться про інтерактивність, безперервне спілкування з колегами і читачами у чатах і форумах. Головне, що змінюється — це стосунки між усіма учасниками інформаційного процесу.

Ще тоді, майже 20 років тому, автор писав, що не варто зосереджуватися на самому лише WWW, а не забувати також про рідери (e-books), мобільні телефони та інші портативні пристрої. Звісно, роздільна здатність дисплеїв портативних пристроїв та їх висока ціна, як вказує автор, для багатьох була тоді, проблемою, проте Ріган оптимістично дивиться на подолання цієї перешкоди в найближчому майбутньому. Водночас він картає журналістів за те, що вони побоюються перемін, які несе технологія і закликає «застібнути ремені безпеки». Останні речення статті не те що тривожні, але налаштовують на те, щоб приготуватися до усіляких несподіванок: «ласкаво просимо до журналістики майбутнього».

Руйнування фортеці

Особливо резонансною у 2009 р. була публікація директора BBC World Service Пітера Горрокса  «Кінець фортеці на ім‘я Журналістика». Автор закликає до переоцінки того, як функціонує журналістика.  Але чому він вживає метафору «фортеця»? На думку Горокса,  раніше світогляд журналістів формувався в умовах, які викликали асоціації з фортецями – інституціями, які були сповнені відчуття власної гідності і наче ховали журналістів за товстими мурами, що захищали їх від зовнішнього впливу.

«Фортечне» життя передбачало надійний правовий захист і створення гідних умов праці, включно з надійною фінансовою підтримкою журналістських розслідувань та інших матеріалів, гвисоку зарплату, утримання великих штатів редакцій та закордонних представництв. Конкуренція між редакціями забезпечувала високу якість інформаційного продукту. Журналістів, які опинялися в скрутних обставинах через свої публікації чи розслідування, ніколи не залишали напризволяще. Якщо вони ставали жертвами авторитарних режимів за кордоном, до для їхнього порятунку задіювали як новинні організації  чи професійні журналістські спілки, так і дипломатичні канали. Усе це забезпечувало функціонування того, що було прийнято називати дорогою або сильною журналістикою (strong journalism). І усе це нині, на думку автора, вже у минулому. Дохід, який взмозі генерувати редакції, переважно не покриває витрат на оплату праці, поліграфію, обладнання студій. А тому професія журналіста, її культура і філософія вимагають глибокого переосмислення.

Симтоматично, що 2011 року у світ виходить книга під назвою «Кінець журналістики» (The End of Journalism: News in the Twenty-First Century, New edition by Alec Charles).

Деякі аналітики, як от Павел Лісіцкі, колишній головний редактор польського тижневика Uważam Rze, припускають, що у ситуації трансформації більше шансів на виживання має нечисленна когорта аналітиків та публіцистів, оскільки новинна журналістика може переходити до сфери комп‘ютерних алгоритмів та штучного інтелекту. І навпаки, авторська журналістика зміцнюватиме свої позиції.

Що ж нам пропонував 2014?

Джо Пінскер у часописі The Atlantic порушує тему впливу штучного інтелекту на журналістику. Аналізуючи роботу алгоритму Automated Insights, який творить десяток журналістських матеріалів за секунду, автор висловлює парадоксальну думку, що людина часто виступає у ролі комп’ютера, який постачає для «мислячого» алгоритму цифри та інші дані. На думку автора, люди, усвідомлюючи цю ситуацію, матимуть додатковий стимул для творчої, недосяжної для штучного інтелекту, праці.

У статті Майкла Розенблюма «Кінець журналістики» на електронних шпальтах HuffPost (2015) йдеться про те, що через погіршення фінансово-економічних умов професія перетворюється у свого роду духовний стан чи чернечий орден, у коло людей виняткового складу, які готові важко працювати за невелику оплату. Але, за іронією, продовжує автор, ще ніколи у світі не було стільки журналістів як нині. Ними переповнений інтернет – від Instagram та Facebook до Twitter. Люди масово звітують про те, що твориться у іхніх світах чи світках. Усе переповнене інформацією, що робить застарілим багато речей з журналістських практик минулого. Як от закордонний кореспондент, концепція якого зародилася у ХІХ ст. Ідея полягала у тому, щоб журналіст The Times чи CNN летів на місце події й надсилав звідти нехай і поверхові, але вартісні для читача репортажі. Іншого способу оперативно розповісти про гарячі події, окрім такого десантування, (parachute-into-the-war-zone kind of reporting) не існувало. Проте сьогодні закордонні кореспонденти, на думку автора, фактично не потрібні. Ось ми бачимо групу сирійських біженців. У руках майже кожного – смартфон, за допомогою якого вони діляться зі світом фотографіями, відео, текстом стосовно того, що з ними відбувається. У такий спосіб йде радикальна демократизація журналістики. Цей мегарепортаж твориться безперервно, година за годиною, хвилина за хвилиною. Уся ця інформація є в мережі, але, як іронізує автор, навряд чи ми, пересічні громадяни іншої країни, коли-небудь побачимо це. Ми радше будемо дивитися, як «наша людина», поїхавши за тисячі кілометрів, щось розповідає нам з мікрофоном у руках з місця події.

Чи є загрозою для журналістики роботи?

Відповідь на це питання читаємо у матералі «Робо-репортери: чи це кінець журналістської історії? (Symposium.org, 2017).  Йдеться про китайського робота-гуманоїда, який здобув певний розголос, коли у квітні 2017 зробив репортаж з аґенції Сіньхуа та провів інтерв‘ю з редактором часопису Wired.  Втім, автор оцінює творчі можливості робота як доволі скромні і робить висновок, що автомати та програми такого типу радше можуть допомагати редакціям в рутинній роботі й пошуку інформації. Власне аґенції AP та Reuters вже використовують алґоритми для написання новин зі світу спорту чи фінансів, де йдеться про узагальнення певних результатів (спортивних матчів, аукціонів тощо). Причому один з перспективних роботів, на якого виділила фінансування компанія Google,  може продукувати до 30 000 інформацій на місяць. Втім, жоден з цих матеріалів, як переконує нас автор, не виграє пулітцерівської премії, оскільки алґоритми нездатні продукувати по-справжньому яскраві історії чи інтерв‘ювати людей, які опинилися, скажімо, в місцях природних катаклізмів чи гуманітарних катастроф.

Звісно, з автором можна посперечатися з приводу творчості: адже вже на той час, у 2017 році штучний інтелект писав поезії, творив картини чи музику.

І хоча нам, а тим паче людям в гарячих точках планети вкрай незвично було би давати інтерв‘ю роботові, але тут радше йдеться про стереотипи, яких важко позбутися. Якби таке інтерв‘ю проводили телефонічно і респондент не помічав, що голос вміло генерований ШІ, то таких проблем і не виникало би.

У даному разі автор публікації, як бачимо, відображає домінуючий настрій свого часу і навіть користується спеціальним  онлайновим інструментом-калькулятором «Чи відбере робот у мене роботу?» ( Will Robots Take My Job?), який оцінив таку вірогідність для журналістів у 11%. Тобто імпліцитна відповідь на питання, винесене у заголовок, негативна: роботи не є загрозою для журналістики, а тим паче не провіщають її кінця.

Рой Ґрінслейд, колумніст Guardian та професор журналістики City University у своїй лютневій (2019) колонці «Журналістика занепадає, але чи є світло в кінці тунелю?»  розглядає як песимістичну (нас чекає світ без журналістики) так і оптимістичну версії майбутнього журналістської професії. Останню, на його думку, підтримують люди двох категорій. До першої належать традиційні оптимісти з міркуваннями на кшталт «якось воно буде», в душі вони вважають, що вихід врешті-решт знайдеться, навіть якщо це буде на межі фантастики чи магії. До другої належать ґуґломани, які засвоїли мантру цифрової революції «оновлюйся або вмирай».

У статті розглянуто різні варіанти фінансування редакційних колективів, передусім тих, які досі випускають свій інформаційний продукт у двоякій формі: онлайн і традиційним друком. Саме такого типу редакції досі продукують найбільшу кількість якісного журналістського контенту, більше, ніж радіо, телебачення та сайти разом узяті.

Останнім часом багато уваги приділялося системі мікроплатежів за доступ до окремих публікацій. Отож, автор згаданої статті одразу переходить до більш свіжих ідей. Одна з них – «вільна стіна» (Free Wall замість Pay Wall). Читачеві пропонується якась одна реклама, яку він має переглянути і відповісти на уточнююче питання під нею – рекламодавець має переконатися, що читач зрозумів рекламу. Після цього йому надається доступ до бажаної публікації.

Наступна техніка полягає в заохоченні передплати — створенні віртуального гаманця, який надаватиме доступ до різноманітних сервісів, зокрема й до журналістських. Причому при допуску до сервісу і перегляді заголовків чи лідів оплата не знімається. Можливо, психологічний розрахунок полягає у тому, що цей метод спрощує і полегшує систему оплати. Фактично, зайшовши на сайт якогось видання, читач не змушений робити зайвих кроків з оплатою, скажімо, за допомогою банківської карти.

Окрім того, як завжди важливою залишається доброчинна підтримка. Це зокрема, стосується і The Guardian. Упродовж трьох років, як стверджується у статті, понад мільйон читачів зробили доброчинні внески. З них 500 000 роблять це регулярно.

Як слушно зауважує автор на завершення, ніхто не може мати певності стосовно того, яка із згаданих фінансових моделей спрацює. Врешті, вони, ці моделі можуть взаємно доповнювати одна одну. І, головне, вони можуть давати журналістам надію, що є світло в кінці тунелю, яким ми йдемо вже близько 20 років.

Доволі цікавим є порівняння власного журналістського досвіду Франка Каталано (Geekwire.com, 2019), який покинув журналістику у кінці 80-х ХХ ст. і вирішив повернутися до цієї професії 30 років по тому. Наш герой побачив багато змін. Причому не завжди приємних для журналістів. Наприклад, люди нині значно гірше розуміють журналістську роботу. Можливо, це пов‘язано з тим, що журналістів просто стало менше через скорочення редакцій великих медіа-організацій і зникнення місцевих газет. Тобто раніше багато-хто мав журналістів серед своїх знайомих, друзів чи приятелів. Тепер ситуація змінилася. Відповідно загал не надто ознайомлений з цінностями і правилами журналістської професії.

Мабуть, це одна з причин того, що автору часто пропонували безкоштовний товар за згадку певної компанії в його матеріалі. Ті ж представники компаній після публікації телефонували з проханням поправити імідж компанії, про яку йшлося. Перед інтерв’ю доволі часто вимагали перелік питань. Не те, що цього не траплялося 30 років тому, проте зараз такі випадки стали масовішими і безцеремоннішими.

Автора також турбує зниження рівня довір‘я до преси. У часи його першого приходу в професію ще свіжими були в пам‘яті масштабні журналістські розслідування, пов‘язані з війною у В‘єтнамі чи Вотерґейтським скандалом. Відповідно у популярній культурі, зокрема в кінематографі, серед улюблених героїв публіки були журналісти – безкомпромісні борці за правду, як наприклад, у стрічках Broadcast News, All the President’s Men, The Killing Fields та подібних.

Загалом, підсумовує автор, нині вибір журналістського фаху потребує більше відваги і рішучості, ніж тридцять років тому.

Більш ґрунтовно підходить до теми Том Тревінард у своїй квітневій (2020) публікації в NiemanLab «Коронавірусна криза врешті закінчиться, але розподілений нюзрум залишиться». Спочатку автор реалістично описує основні проблеми медіагалузі. З наступом COVID-19 розповсюдилися правила соціального дистанціювання, обмеження на подорожі, що не могло не позначитись на журналістах. Але медіа також зазнали ударів, пов‘язаних зі скороченням штатів редакцій, передплати, рекламних надходжень, з відпустками за свій кошт, зменшенням зарплатні. Причому це відбувалося в безпрецедентних масштабах.

Разом з тим, на думку автора є речі, які несуть у собі ознаки позитивних перемін. Зокрема йдеться про розподілені чи розпорошені команди (distributed teams). Цим терміном позначено практики віддаленої редакційної роботи. Звичайно такі розпорошені команди складають разючий контраст до звичних редакційних практик, які оберталися навколо чітко окреслених фізичних просторів – ньюзрумів з іхнім гамірним обговоренням нових тем, розслідувань і новин, з блимаючими моніторами комп‘ютерів й телевізорів. Так, справді важко буде розпрощатися з такими сценами, які зайняли своє місце навіть в популярній культурі та кінематографі. Проте є й бонуси: зменшення витрат на оренду, страхування та утримання приміщень, комунальні послуги, охорону та штат прибиральників.

Звісно, дистанційна робота передбачає певні витрати на програмне забезпечення та обладнання для співробітників, але їхня вартість не йде ні в яке порівняння з коштом фізичної підтримки роботи повноцінного традиційного офісу.

У лютневій статті в Guardian Віктор Пікард, професор знаменитої Аненберзької Школи журналістики з Пенсильванського університету й автор книги «Демократія без журналістики?» (Democracy Without Journalism?), констатуючи колапс «четвертої влади», пропонує розпочати великий суспільний діалог на цю тему. Автор не покладає особливих надій на ринкові інструменти порятунку журналістики. Натомість робить акцент на суспільну  фінансову підтримку (Public Funds). З 2001 року редакції втратили половину співробітників. А тим часом не підлягає сумніву факт життєвої важливості преси для функціонування демократії. І оскільки процес занепаду не вдається зупинити, то сподіватися можна лише на велику за обсягами централізовану допомогу суспільства загалом і держави зокрема. Медіа мають підтримуватися подібно до того, як підтримувалися поштовий сервіс чи публічні бібліотеки. До речі, згадані суспільні активи можуть бути частково використані для відновлення локальних медіа.

У процесі реалізації цього задуму виникатимуть два основні питання: де брати кошти і чи не буде така модель означати більшу залежність медіа від держави.

Щодо другого питання, то діяльність суспільних мовників, як от National Public Radio у США чи BBC у Великобританії та багатьох інших, засвідчує, що вони не уникають критики влади і, отже, розвіюють сумніви щодо їхньої потенційної незалежності від держави в оперативній діяльності. Нерідко вони навіть більш критичні до владних інституцій, ніж їхні комерційні «родичі».

Що стосується фінансування, то можна оподатковувати такі платформи як Google чи Facebook, комунікаційні девайси, продавати спеціальні комунікаційні ваучери, які даватимуть власникам доступ до потрібної їм інформації тощо.

Як бачимо, загальний настрій публікацій не такий песимістичний, як можна було очікувати. Адже усі проблеми медіаіндустрії, про які йшлося в попередні два десятиліття, не тільки не зникли, але й загострилися у зв‘язку зі світовою пандемією. Тобто криза, певною мірою, сприймається як шанс на пошук нових рішень.

У тематиці «кінця журналістики» можна виділити кілька напрямів.

Першим є відстоювання унікальної цінності журналістики як професії і як феномену, який формувався упродовж майже п’яти століть та сфоромував свій етос якісної, соціально відповідальної журналістики й відповідну фахову парадигму професійних стандартів  зі збору, верифікації інформації та публіцистичного аналізу.

Друге – констатація економічної кризи журналістики і пошук моделей виживання.

Третє – наступ штучного інтелекту і його взаємодія з журналістикою (як інструментальне використання в журналістській роботі, так і загроза витіснення homo sapiens з ринку журналістських послуг). Останнє резонує з нашими уявленнями про семіотичну експансію, темпи якої дедалі більше перевищують фізіологічні можливості людини і ставлять під сумнів її доцільність у цьому процесі.

Повну версію статті під назвою «Журналістика: занепад, порятунок, золота ера» вміщено в репозитарії УКУ -https://er.ucu.edu.ua/handle/1/2394

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)