Хто качає шини бетмобіля або Навіщо медійникам комікси?

Тетяна Павліченко

Опубліковано: 23-10-2018

Розділи: Огляди, аналітика.

0

У коміксів та журналістики досить довга історія співіснування – кумедні картинки-історії друкували в газетах як варіант “преси для неписьменних”. Видавці робили це для того, щоб максимально розширити свою аудиторію, щоб газети купували навіть ті, кому цікаво тільки розглядати малюнки. Довгий час вони ішли нарівні із карикатурами – і зараз карикатурне зображення персонажів активно використовують в коміксах.

Комікси зайняли міцні позиції у ніші entertaiment journalism. І досі вони насамперед асоціюються із невеликими оповідками про супергероїв. Але якщо відійти від стереотипного сприйняття і копнути глибше, то що ж все-таки комікс?

Як пише дослідник Гудошник О.В., комікс – це відкрита семіотична система, з власними універсальними та ідіоетичними знаками, інформаційною компресією та редукцією елементів.

Складно. Якщо простіше – це історія, яка має сюжет, що послідовно викладається через візуальний ряд (чергу малюнків) і має текстовий супровід. До речі, останнє – не обов’язковий елемент. Існують так звані “німі комікси”, в яких тексту немає, а сюжет – є. Важливою особливістю коміксів є те, що зазвичай автор коміксу вловлює вузлові точки основної ідеї, розставляє необхідні акценти в процесі сприйняття образу, події, явища і допомагає сфокусувати увагу людини на головному. Не важливо, що саме розповідати через картинки – коротку байку про кота чи класичний роман, – комікс як формат подачі інформації добре надається для будь-якого жанру.

В такому разі, чи користуються цим форматом журналісти?

Так, і доволі давно. Спершу комікси почали використовувати для історичних розвідок та нон-фікшин журналістики. Першою роботою у форматі сomics journalism або graphic journalism став комікс Арта Шпігельмана “Маус”. Автор розповідає історію свого батька Владека Шпігельмана, який був польським євреєм та пережив Голокост. Графічний роман вперше видали у 1972 році. В 1992 році його відзначили Пулітцерівською премією.

У 1996 році вийшла комікс-книга репортажів мальтійсько-американського журналіста-картуніста Джо Сакко “Палестина”. Саме ця книга означила початок повноцінного сomics journalism.

Що таке сomics journalism?

Вікіпедія подає сomics journalism як жанр журналістики, ми ж схильні розглядати її як формат подачі журналістських матеріалів. Адже журналісти використовують комікси, щоб публікувати матеріали, написані в абсолютно різних жанрах: це і репортажі, і подорожні нариси, біографії, історичні розвідки, науково-популярні статті та навіть новини й аналітика. Всі матеріали обов’язково базуються на фактах, про жодне додумування чи домальовування не може йти мови.

Для журналістських матеріалів у комікс-форматі характерні насамперед висока емоційність, соціальна проблематика, прагнення створити “ефект присутності”. Автори прагнуть якнайглибше занурити читача у події, які описують. Такий підхід дає позитивний результат: читач звик, що комікси – це щось легке і не надто обтяжливе для розуміння, тому не  матиме страху перед текстом на складну тему з купою незрозумілих слів. Та і велика кількість тексту не притаманна комікс-формату – це також перевага, бо як вже писали вище, дає змогу сконцентруватись на найосновнішому і не розпорошуватись на деталі, які часто тільки ще більше заплутують. Щодо цієї особливості в одному інтерв’ю влучно висловився ірландський ілюстратор Грант Моррісон (автор коміксів про “Фантастичну четвірку”, “Флеша”, “Бетмена” та багатьох інших): “Люди кажуть, що діти не розуміють різниці між фактами й фантазією, але це дурість. Діти розуміють, що справжні краби не співають, як це є у Русалоньці. Але дайте літературу дорослому, і він починає ставити дурні запитання, наприклад, “Як літає Супермен? Як працюють промені з очей? Хто качає шини бетмобіля?” Це вигадана історія, ти, ідіоте! Ніхто не качає шин”.

Формат коміксів дає журналістам перевагу у простоті та структурованості викладу матеріалу. При цьому він забезпечує набагато вищий відсоток сприйняття – візуальну інформацію реципієнт засвоює краще і швидше, аніж просто текст.

Сильним боком комікс-репортажу є те, що він говорить про кризові ситуації, суспільні проблеми, буденні феномени дуже динамічно та емоційно. Це притягує і запам’ятовується.

Борис Філоненко у своїй статті “Потрійне “Ось!”або Декілька поглядів на комікс-журналістику” про особливості формату пише так: “Як специфічна форма журналістики, комікс-журналістика ставить наново загальні засадничі питання: документальність, об’єктивність і пам’ять. Та водночас, відповідь на них є розмовою про природу самого коміксу, стає його додатковою легітимацією у якості окремого і необхідного у сучасній культурі виду мистецтва. Власними засобами комікс дає голос оповідачу з подій, які зворушують. Пам’ять про них, що стали розповідями, зафіксовані як необхідні на свій час версії подій минулого. Свіжість репортажу вимірюється спогадами, які, своєю чергою, є «актуальними новинами» на той час, коли промовляються. Суб’єктивні, як рисунки коміксиста, об’єктивні, бо проговорені в одному полі зі спогадами інших”.

Тезу про важливість коміксів у суспільстві та масовій культурі розглядає і Георгій Почепцов. Він досліджує комікси як засіб транслювання соціальних смислів та метод збереження суспільної пам’яті. Також Почепцов наголошує на тому, що творці якісних коміксів мають мати величезний бекграунд і дуже добре орієнтуватись у всіх аспектах історії, яку описують – це потрібно для того, щоб знати, які саме деталі потрібно викинути чи проігнорувати. Тобто якщо комусь здається, що творити комікси – це означає мати простенький сюжет і сякі-такі художні здібності, то він сильно помиляється.

Чи є мінуси?

Є два моменти, за які критикують сomics journalism. Перший – це надмірна емоційність, яка на думку дослідників, часто тяжіє до суб’єктивності, котра передається через малюнки. Тобто хоч журналісти-картуністи і послуговуються фактами при створенні своїх матеріалів, але фото – це відображення реальної дійсності, без гіперболізації чи перекосів. А от на малюнку автор часто нехтує рядом деталей, щоб підкреслити саме той образ, який йому потрібен. Однак ці закиди Джо Сакко вважає безпідставними. Він у статті говорить про перевагу малюнка над фотографією: фото можна змінити у графічному редакторі, тому його достовірність спірна. При цьому жодна світлина не зможе відобразити “той самий момент, коли одна людина замахується кийком, а інша падає на землю. В цьому і полягає особлива сила малюнка”.

Другий момент, через який критикують коміксову журналістику, це часткове спрощення історії. Коміксам притаманна одновимірність у побудові сюжету та конструюванні характерів персонажів. Це потрібно, щоб підкреслити найосновніші події, риси, моменти. Та оцю “спрощеність” вважають недоліком, бо читач з такою подачею не росте, не розвивається. І простіша подача серйозних питань може бути загрозою легшого сприйняття – люди не зрозуміють всієї величини проблеми.

Але чи справді нам так потрібно знати, хто качає шини бетмобіля? Може, досить того, що Готем у безпеці, а Бетмен продовжує своє патрулювання? Як писали вище, надмір деталей (хоч в них і ховається диявол) часто робить погану послугу – відволікає читача від головного, обтяжує структуру матеріалу, робить її заплутаною. Простий не значить примітивний. Пояснення складних процесів “на пальцях” переважно є куди дієвішим, аніж довгі нагромадження складних слів та аргументів.

Хто працює в цьому напрямі?

Як вже писали, першими були Арт Шпігельман і Джо Сакко. Також у цьому форматі представлені роботи Е. Гибера, Д. Лефевра (Le Photographe, 2007), Е. Лепажа (Un printemps a Tchernoby, 2012), Мета Борса, Теда Ролла, Деріла Холідея, Наказдави Кеіджі (Nakazava Keiji, збірка “Босоногий Ген”), Райнгард Кляйст (серія “Berlinoir“).

Зазвичай журналістські комікс-проекти видають окремими книжками або журналами. Та є ряд ЗМІ, які публікують журналістські матеріали у комікс-форматі. Це Mamma!, Symbolia, The Nib, Cartoon Movement, La Revue Dessinée.

Останній журнал варто розглянути детальніше. Це французький проект, який існує вже чотири роки. Головний редактор – Амелі Мугі. Це видання використовує комікси, щоб зробити свої матеріали більш зрозумілими та переконливими.

Теми матеріалів не відрізняються від тих, які висвітлюють у будь-якому загальнополітичному виданні – це економічна політика, фінансові скандали, проституція в Парижі або питання охорони інформації. Обсяг статей в середньому 30 сторінок – щоб максимально зрозуміло і якісно пояснити всі важливі моменти. Над матеріалом зазвичай працює тандем, який складається із журналіста і художника. Як зазначає сама редакторка, часто складнощі виникають, коли потрібно зобразити якесь абстрактне поняття чи процес. Працівники редакції дотримуються всіх журналістських стандартів, популярність їхніх матеріалів росте як серед читачів, так і серед колег. З La Revue Dessinée тепер співпрацюють такі відомі класичні французькі видання, як Le Monde, Mediapart і Les Jours – їх приваблює новий перспективний формат подачі новин.

Чи українські медійники використовують комікси?

В Україні з комікс-культурою поки трохи складно. Проблему популяризації коміксів в українській масовій культурі досліджує Гудошник О.В. Про цю проблему стисло, але вичерпно він пише у своїй статті “Комікс в українському комунікаційному просторі”. І про комікс-журналістику пише дуже мало. Поки є тільки київська комікс-газета “Сковорода” (про її долю мало що відомо).

Також формат коміксів використовують журналісти порталу Lviv.com, у рубриці Sci-bro, яка присвячена популяризації науки. Це саме той варіант, коли специфіка коміксу робити все простішим і зосереджуватись на головному дає найкращий результат. Непрості фізичні теорії чи соціальні явища пояснюються легко і з гумором.

Ще є комікси про медії та медійників – їх малює графічна дизайнерка та карикатуристка Оксана Васьків-Кукул (всім відомий стікер з медіафоруму “Я медіакотик” – її рук справа).

Також криворізький журналіст Сергій Єременко видав комікс для дітей про роботу на телебаченні “Подорож у телевізійне задзеркалля”.

Навіщо журналістам комікси?

Насамперед це весело і цікаво. Також дає змогу потренувати дуже важливу для медійника рису – пояснювати складні речі просто і наочно. Дозволяє не просто розважити своїх читачів, а й донести до них у легкому форматі важливу інформацію. Можливо, навіть самому поглянути на проблему іншими очима – через призму свого персонажа, який став не просто абстрактним оповідачем, а набув видимої форми.

Хто ж качає шини бетмобіля?

Спитайте краще в Альфреда 😉

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)