Казки під ялинку

Соломія Кривенко

Опубліковано: 10-01-2020

Розділи: Огляди, аналітика.

0

Новий рік – свято наївної віри у переродження світу. Воно має в собі щось первісне, ритуальне, архетипне. Щось таке людське. Коли на листку паперу складаєш списки своїх звершень і планів на прийдешнє.

Підводять підсумки й президенти. І, як колись старенькі бабусі дітлахам, так і вони сьогодні нам – через телебачення та інтернет – розказують повчальні історії. Свою мудрість гаранти здобували впродовж року, тож заслужили право повчати, вказувати орієнтири, викривати минулі помилки.

Президентські виступи дуже схожі на казку. У них є головний герой, що шукає своєї долі, щастя, достатку, справедливості. Він бореться з лиходієм (дуже лихим). І перемагає завдяки небайдужості помічників, щедрості та відданості дарувальників.

За Петра Порошенка героєм був народ – єдиний. Через дії Росії (лиходія) цей герой (народ) втратив мир, спокій, територіальну цілісність та економічний добробут. Його він і намагався заново віднайти.

Помагали народові Збройні Сили, волонтери, працівники «оборонки», дипломати і міжнародні партнери – вони унеможливлювали повномасштабний наступ Росії. Сполучені Штати, що вирішували постачати Україні сучасну оборонну зброю, Канада та Європа, що запроваджували санкції проти агресора – вони були незамінними помічниками для нашого героя.

Упродовж п’яти років український народ ставав все ближчим до Європи, віддаляючись від Росії. 2016 він здолав шок, що наступив у зв’язку з руйнування економічного та промислового потенціалу країни, зміцнив обороноздатність, отримав енергетичну незалежність та став на шлях економічного зростання. 2017 – повернув з полону українських військовополонених. 2018 – український народ виборов незалежність для своєї православної церкви.

Дарували можливість мирно святкувати Новий рік «наші земні ангели-хранителі. Славні українські воїни!» (2017 р.). «Моряки, які перебувають у російському полоні. І поранені серед них – Андрій Ейдер, Василь Сорока, Андрій Артеменко. І українські політв’язні в російських тюрмах. І наші громадяни, які стали заручниками на тимчасово окупованих територіях» (2018). Вони пожертвували своєю свободою, щоб решта українців святкували.

І все мало б бути добре – таким була прикінцева обіцянка Петра Порошенка.

Але змінилися президенти, змінилися казки.

Новорічні звернення Володимира Зеленського лунали двічі. Вперше 2019 року його казка була сконцентрована на ньому самому. «Я вирішив», «Я іду в Президенти». Цей герой шукав президентства і просив про допомогу в українців. Ми знаємо, що ця історія знайшла свій геппі енд.

Напередодні 2020 року, перебуваючи вже на пості президента України, Зеленський відмовляється розказувати казки про боротьбу за економічний добробут, про війну за територіальне об’єднання та навіть про власні досягнення. «Сьогодні буде інакше», – почав він своє «давним-давно».

Героєм у його казці були все ті ж українці, що в Петра Порошенка, але з детальнішим описом своїх особистих (часто негативних) рис: звичайна домогосподарка, студент-філософ із Могилянки, агроном з Черкащини; колишній фотограф, який захищає країну на Сході; колишній фізик, який миє посуд в Італії; той, хто десять років живе закордоном і любить Україну в інтернеті; той, хто втратив все в Криму, та почав все з нуля в Харкові. ІТ-івець, який мріє втекти з країни. Той, хто підрізає на дорозі. Той, хто вивчив українську, бо це нормально знати державну мову. Той, хто не хоче цього робити.

Шукають ці герої відповідь на питання, як полюбити одне одного раз і назавжди.

Володимир Зеленський мріє, що настане день, і «патріот», «малорос», «ватник» чи «бандерівець» – неважливо хто, головне, що українець – йтиме хай-там-якою вулицею (назва не має значення), і ця вулиця буде заасфальтованою та освітленою. Він мріє, що вони чекатимуть кохану дівчину біля пам’ятника (хай-там-якого) і любитимуть усіх українців, «в якому б куточку нашої країни вони б не народились».

Підстави пишатися, каже Зеленський, нам подарували Шевченко і Леся Українка (бо не ходили на вибори), Сковорода і Хмельницький (які не обговорювали НАТО), Каденюк і Лобановський (бо неважливо, у якій церкві молилися), Антонов і Корольов, які не переймалися проблемою розмитнення автомобілів, Ступка і Биков (що не знали про «нормандський формат»). Вони – наші помічники, що мають допомогти полюбити одне одного. «Ми цінуємо їх за інше, бо цінуємо ми насправді інше», – каже Зеленський. Але що воно, то інше?

Заважають цим неідеальним українців поважати одне одного ідеологія, питання державної мови, погляди на НАТО та міграцію. Це – основні лиходії у казці Зеленського. Не Росія, не війна, сепаратисти, корупція, не хамство і не нетерпимість – державна ідеологія творить стіни між тими, хто шукає єдності. Її, як і всіх лиходіїв, треба здолати.

Отака наша казка 2020. Історія про боротьбу з Росією за ідентичність відійшла у минуле. Прийшла історія про любов, якої бракує. У першій українців об’єднувала боротьба проти спільного лиходія (Росія), спільна ідеологія, вдячність та шана до війська. У другій народ об’єднують патріотичні почуття («великі українці», радість від проходження на «Євро»); бачення майбутнього – «успішна та квітуча країна, де немає війни, країна, яка повернула своїх людей і свої території»; фізіологічні процеси (закоханості, народження первістка тощо) та прагматичні інтереси (їздити освітленою вулицею).

Жодна з цих казок не має ще свого завершення. Жодної моралі ми ще не засвоїли. Знаємо тільки, що друга виглядала ефектніше.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)