Гумор у новинах: коли мета виправдовує засоби

Любомир Федоришин

Опубліковано: 22-10-2018

Розділи: Огляди, аналітика.

0

Почуття гумору та соціальні мережі – речі, які тепер стали неначе тотожними. Навіть суворий Фейсбук почав змінюватися, а жартівливі публікації витісняти серйозні. Інтернет став гігантською забавкою, розвагою, що приносить гроші, і гіганти індустрії наслідують цю формулу. В природі існує універсальний вислів – “один раз на рік і палка може вистрелити”. Саме він чудово підійде до реалій із соціальними мережами. Серед тонн псевдо смішного контенту на очі може потрапити справжня перлина зі світу хохм. Така чорна перлина, а чорна, власне, через гумор, і стала причиною цих рядків.  

Одним із найкращих в цьому сенсі соцмережевих дітищ російськомовного та україномовного людства можна назвати спільноти “Лентач” та “Новинач”. Вони мають представництва в усіх найпопулярніших соціальних мережах, а у їхніх авторів усе гаразд із ритмом жартів, такою важливою сьогодні політичною свідомістю, оперативністю та й загалом усім. Об’єктивно не можна нахвалювати жодну з мільйонів спільнот, виокремлюючи її з інших, усе на смак і вподобання користувача. Але це і не є нашою метою, просто додамо, що якби Бог вирішив створити ідеальну мережеву суспільну групу, то вона не змога б пройти модерацію, адже ім’я “Новинач” уже є зайнятимJ

То що ж такого у цих “пабліках”? Для початку безліч новин, що подаються через жарт чи у жартівливій формі, походять саме з цих двох ресурсів. Звісно мова йде про новини, територіальною аудиторією яких є мешканці України, Росії та інших пострадянських країн. Першопрохідцем жанру став “Лентач”. Він висміював увесь російський політичний сюрреалізм та нездоровий градус в житті РФ. Робив і робить це елегантно, без бруду, створюючи резонанс із копіпастів та вірусних жартів, що навіть необізнаному користувачу потрапляли на очі. Почав своє віщування в закритій групі у забороненому тепер “Вконтакті”, а віднедавна ще й переріс у стрічковий сайт з унікальним контентом.

Пізніше народився український підрозділ “Новинач”, який займався тим самим тільки в українських реаліях. Його фішкою стала літературна українська мова та політична грамотність авторів. Обидва ресурси схожі за концепцією до медіа, основним контентом яких є збір практично усіх важливих новин регіону з посиланнями на самі ЗМІ. Щось схоже на те, якби традиційні медіа та інтернет вирішили завести дитину. Це те, на що чекало багато користувачів павутини, і тут навіть без жартів. Жанр повністю себе виправдав, у нього з’явилося безліч послідовників, а сучасна молодь сміється з мемасів про Кучму. Колись схожим контентом займалися упорядники анекдотів, проте карколомна відмінність між ними  – наслідування трендів. Те, про існування чого упорядники навіть не здогадувалися, тут на злобі дня. Це і жарти про Зеленського з Вакарчуком, і висміювання нової форми вітань в українській армії, і перша жінка-генерал в Україні та навіть Хабіб, що переховується від воєнкомату. Той, хто прочитав бодай кілька жартів, залишається у спільноті назавжди. Звісно, мова йде про того, хто не буде бачити зраду в жартах про неньку Україну.

Українського гумору в інтернеті мало, а хорошого українського гумору й поготів. Ті ж “меми”, з яких усе почалося, дуже рідко мають українське коріння. Так, є варіанти перекладу з російської, але щоб українська мова була першоджерелом – це унікальний випадок. Звісно є спільноти розкручені, проте з надто низьким показником рівня гумору, який радше спрямовано на аудиторію шкільного віку. А щось таке, що однаково викликає захоплення в тридцятирічного чоловіка та підлітка – це жінка, ну і ще Лентач. Його автори практично завжди власноруч обігрують усі новини. Тут і шаржі на політиків і класичні меми і накладання світових подій на наші будні. Переказувати чужий анекдот міг собі дозволити хіба-що “Перець”, ми ж тільки додамо посилання на спільноту і закцентуємо увагу на тому, що якби її досі не було, то її варто було б придумати.

Та не приколами єдиними. Хоча, насправді, таки ними, але все ж мета у авторів доволі благородна і набагато глибша, ніж контент заради контенту. Навіть найвіддаленіші від української реальності юзери завдяки такому формату тепер в курсі усіх актуальних подій в державі. Робота з аудиторією, в якій мета виправдовує засоби.

В 21-му столітті сталася така оказія, що в більшості випадків люди заходять в мережу відпочивати. Маючи в арсеналі доступ до будь-якої інформації, фактично найбільшої бібліотеки у світі, людство використовує її як платформу для перегляду відео з котиками. Але з появою калькових груп, прототипом яких є  Новинач, усе почало змінюватися. Котики в перемішку з останніми вибриками Медведчука почали приносити очевидну користь. Ознайомлений – значить озброєний.  І тепер попри естетичне задоволення від перегляду милої тваринки накопичується інтелектуальний багаж, що дозволяє орієнтуватися в діяльності неоднозначного олігарха.

Цей спосіб подання новин – золота жила з велетенською базою людей, що мають мотивацію заходити в групу щодня. В правильних руках може стати інструментом в боротьбі з пропагандою, як російською, так і українською. І найцікавіше, що зворотній маніпулятивний ефект мінімальний, адже аудиторія нічим не зобов’язана творцям і перебуває у групі виключно на добровільних, безоплатних засадах. Це зв’язує руки контент-менеджерам, що змушені діяти за прийнятими при створенні групи постулатами. В один клік людина може покинути спільноту, якщо та перестане відповідати вимогам, які сама ж для себе встановила. В реаліях всесвітньої павутини це найкоротший шлях до банкрутства, і люди, які займаються просуванням проекту, це чудово розуміють. Якби в ЗМІ існували настільки високі планки відповідальності, від цього виграли б не тільки користувачі, а й самі ЗМІ. Тому й останніми роками відбувається орієнтація на соціально-мережеву подачу новин, де ставлення до аудиторії та інтерактив набагато кращий.

Допоки звичайні медіа не в змозі привернути увагу усієї громадськості, доти й буде актуальною платформа, що одним жартом покриває увесь зміст класичної аналітичної статті. В країнах, де подання контенту є більш розвиненим, ніж в Україні, існують спеціальні інститути, які займаються дослідженням інформації, що сприймається окремими верствами населення. І щоб важливе (наприклад, для уряду) повідомлення дійшло до адресата (йдеться про суспільно важливу інформацію, а не про джинсу, піар і все те, до чого ми з вами звикли), на існування такого ресурсу виділяються спеціальні кошти. В наших реаліях це відігралося би, зокрема, і на групах у Фейсбуці. Уявіть собі жарти за такого рівня фінансування! Це ж, здається, і зі сміху померти можна.

Любомир Федоришин,  студент факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)