Гордон, Вацко та Анатоліч як уособлення жанру інтерв’ю в сучасній українській журналістиці

Максим Білоконь

Опубліковано: 10-07-2019

Розділи: Огляди, аналітика, Стандарти якісної журналістики.

0

Жанр інтерв’ю здавна був одним із улюблених у журналістів, але останнім часом ми бачимо справжній сплеск його популярності. Інтерв’ю Юрія Дудя збирають мільйони переглядів за лічені дні, а десятки талановитих журналістів запускають власні проекти, влаштовують бесіди з політиками, бізнесменами, спортсменами та іншими знаковими постатями України. Чи завжди розмір аудиторії є ознакою популярності автора? І чи можна назвати когось з них найкращим інтерв’юером країни? Для відповіді на ці запитання розглянемо трьох постатей, а саме: спортивного журналіста Віктора Вацка і його проект «Вацко Live», телеведучого Анатолія Анатоліча і його «Зе Інтерв’юер» , а також журналіста Дмитра Гордона, чия програма «В гостях у Дмитра Гордона» налічує вже понад 800 інтерв’ю.

Відчути себе поруч з гостем

Читаючи інтерв’ю у текстовому форматі ми не можемо відчути або побачити тих емоцій, з якими співрозмовники інтерв’юерів відповідають на гострі запитання та розповідають зворушливі історії. Якою б цікавою не була б тема розмови, скільки б знаків оклику наприкінці речення не поставив би журналіст, аудиторія все одно не відчує це так, як у відео форматі.

Проте записати розмову з цікавим гостем – ще не означає зробити цікаве інтерв’ю. Необхідно подати його так, щоб воно зацікавило із самого початку, і глядач не вимкнув його після перших хвилин. І тут наші інтерв’юери роблять все дуже грамотно: Дмитро Гордон під час кожного інтерв’ю буквально зникає з об’єктиву камери, матеріалізуючись перед глядачем лише для того, щоб поставити нове запитання або влучно доповнити те, що казав його співрозмовник кілька секунд тому.

Те саме стосується і Віктора Вацка. За роки роботи спортивним журналістом та коментатором він неодноразово підтверджував статус професіонала і тепер цілком успішно застосовує всі навички у новому для себе форматі. Під час розмови зі своїми гостями (більшість з них так чи інакше пов’язані з футболом) він не обмежується банальними запитаннями про найбільш пам’ятні матчі, скандали та невдачі. Мета кожного його інтерв’ю – розкрити співбесідника як особистість, і лише потім як тренера, гравця, футбольного функціонера тощо. Особливо це було помітно в інтерв’ю з футболістом «Манчестер Сіті» Олександром Зінченком, де замість того, щоб одразу перейти до розмови про гру у клубі-чемпіоні, Віктор порушив маловідому тему, а саме – конфлікт між гравцем і його першим клубом ще в юному віці. Цей фрагмент охоплював важливу частину біографії гравця, про яку знають далеко не всі вболівальники та глядачі, тому досить слушно було з боку Вацка почати бесіду у хронологічному порядку, а саме – з юнацьких років Олександра.

Фото: кадр з інтерв’ю

Щодо Анатолія Анатоліча, то тут ситуація не менш цікава. Реакція на перші випуски «Зе Інтерв’юера» була неоднозначною – одні захоплювалися героєм та з інтересом дивилися кожне інтерв’ю, інші ж нещадно критикували ведучого, звинувачуючи його в непрофесіоналізмі та невмінні поводити себе в кадрі. Але від випуску до випуску можна простежити, як Анатолій вдосконалює свої навички. Він дедалі менше намагається показати себе, і фокусує увагу глядача на своєму співрозмовнику. Він порушує маловідомі, але цікаві теми, в які ніхто до нього не заглиблювався, і це робить його інтерв’ю дедалі цікавішими. Наприклад, під час інтерв’ю з Дмитром Гордоном він розбавив гострі питання про політику та ситуацію в Україні легкими темами, зокрема про те, як у юнацькі роки Дмитра хлопці знайомилися з дівчатами або як він заробляв свої перші серйозні гроші після служби в армії.

Фото: кадр з інтерв’ю

Ще один яскравий приклад – одне з останніх інтерв’ю з кліпмейкером та режисером Аланом Бадоєвим. Під час розмови навіть сам Алан дивувався, бо ніхто ще не задавав йому такі гострі запитання і не порушував такі теми, як це зробив Анатолій, а саме – дитинство режисера, переїзд до Горлівки, навчання в університеті та перший успіх у якості автора короткометражного фільму.

Фото: кадр з інтерв’ю

Розмір аудиторії – не головний показник успіху

Оскільки всі три проекти існують в онлайн форматі на платформі YouTube, більшість користувачів обов’язково звернуть увагу на кількість підписників перш ніж перейти до перегляду нового випуску. І тут, можливо, частина людей вирішить, що така програма як «Вацко Live» не варта уваги – на каналі зараз лише 67 тисяч підписників (для порівняння канал з інтерв’ю Дмитра Гордона має 520 тисяч, а «Зе Інтерв’юер» 170 тисяч). Але якщо подивитися на кількість переглядів на окремих відеоматеріалах, стає зрозуміло, що постійний розмір аудиторії не є визначальним – все залежить від гостя конкретного епізоду і зацікавленості певної категорії глядачів. Інтерв’ю з Сергієм Ребровим чи Мироном Маркевичем зібрали значно більше переглядів, ніж випуски з Євгенієм Левченком та Юрієм Вернидубом. Проте одна тенденція прослідковується дуже чітко – з кожним новим випуском програми стають дедалі популярнішими.

Отже, можна із впевненістю сказати, що кожен із згаданих авторів зміг зайняти свою нішу та зробити свою програму унікальною і цікавою для великої кількості глядачів. Так, їх вже неодноразово порівнювали між собою, а деколи навіть зіставляли із вже згаданим Юрієм Дудем, але це різні формати. Юрій працює в іншій площині і його співрозмовники мають трохи більший масштаб. Тому не варто вдаватися до прямих порівнянь. Завдяки Дмитру, Анатолію, Віктору та їхнім проектам ми почули та побачили тисячі історій, які сформували не тільки картину сучасності, а й показали нам, що відбувалося в Україні десять, двадцять і навіть тридцять років тому. Кожен з них зробив суттєвий внесок у розвиток інтерв’ю як жанру в Україні, і їхня популярність, вочевидь, зростатиме.

Максим Білоконь, студент факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)