4 етапи розвитку нових медіа

Борис Потятиник

Опубліковано: 27-04-2020

Розділи: Нові технології медіа, Огляди, аналітика.

0

Цей текст пов’язаний з дорученням написати кілька сторінок до нового підручника з журналістики. Власне до розділу про нові медіа. Тому прошу вибачення за характерний “підручниковий” стиль.

У найбільш загальному вимірі важливою характеристикою нових медіа є їхня потенційна всеохопність. Інтегруючи всі можливі у світі інформаційні потоки, веб породив надію на досягнення стану, який можна означити міфічним поняттям «всевідання». Колишня інформаційна система базувалася на бібліотеках, де власне й зберігалися книги та періодичні видання. Ця система, у певному розумінні, теж була всеохопною стосовно суми всіх спродукованих людством знань. Проте, на відміну від неї, важлива особливість нових медіа полягає у негайності і навіть миттєвості: реакція на інформаційний запит вкладається в долі секунди. А найпоширенішим інструментом для такого запиту є звичайний і повсюдний смартфон, пошукові інструменти якого легко сприймають не тільки текст але й голос власника.

Поняття «нові медіа» вживають у широкому і вузькому значенні. Широке стосується медіа, які, на відміну від аналогових, функціонують у цифровому середовищі. Вузьке – не задовольняється цифрою, а апелює до переднього краю, фронтиру медіасфери. Скажімо, коли у світовій павутині – WWW – виникли соціальні мережі My Space, FaceBook та інші, то в другій половині двохтисячних ентузіасти використання цих ресурсів новими медіа називали власне соціальні мережі, відмовляючи в такому праві «старому» Інтернету, зокрема звичайним вебсайтам. У другому десятилітті ХХІ ст. прийшов час масового використання застосунків, зокрема через посередництво Google Play чи AppStore. Тобто через кожні 5-10 років з‘являються медіа, які претендують на звання нових чи найновіших.

У нашому випадку доречно зупинитися на широкому розумінні нових медіа, тобто тих, які були створені у цифровому середовищі або перейшли в нього зі світу аналогових медіа. Більше того, з огляду на профіль даного підручника, фокусуватимемось не просто на нових медіа, які мають застосування практично в усіх сферах життя – від музики, розваг та ігор до електронного банкінгу чи медицини – а на конкретному секторі нових медіа, які прийнято називати цифровою (диґітальною) чи онлайновою журналістикою.

В історії нових медіа, якщо брати її спрощено, можна, з нашого погляду, виділити чотири важливі етапи:

  • 40-ві роки ХХ ст. – створення програмованих електронних обчислювальних машин, комп‘ютерів;
  • 60-ті роки ХХ ст. – зародження мережі Інтернет;
  • 90-ті роки ХХ ст. – створення в Інтернеті гіпертекстового середовища WWW – Світової павутини, веб-сайтів, інтернет-браузерів, пошукових механізмів — у якому власне й існують звичні нам нові медіа взагалі та журналістика зокрема;
  • Перші два десятиліття ХХІ ст.: бурхливий розвиток соціальних мереж та застосунків на кшталт тих, які більшість користувачів завантажують на свої пристрої із спеціалізованих дистрибуційних сервісів, як от Google Play Store (перед тим Android Market, 2008), Apple Store (iTunes Store), Microsoft Store.

Торкаючись «родоводу» нових медіа, не можна не згадати, шо вони існують у цифровому середовищі, створеному комп‘ютерами та іншими елементами глобальної цифрової екосистеми. Власне ЕОМ (електронно-обчислювальна машина) як синонім слова комп’ютер народжується у 40-х рр. ХХ століття. 1941 р. німецький інженер Конрад Цузе (Konrad Zuse) Z3 – програмовану ЕОМ з використанням двійкового коду. А через два роки, у 1943 р. військові ВМФ США мали у своєму розпорядженні ЕОМ для балістичних розрахунків, необхідних для прицільно гарматної стрільби. Водночас британці цього ж року застосовували свою ЕОМ для розкодування німецьких шифрограм.

Через 20 років – у 60 рр ХХ ст. – як уже зазначено вище, починається другий етап: створення мережі Інтернет. Саму ідею всесвітньої комп‘ютерної мережі, як вважається, одним з перших висловив Джозеф Ліклайдер ще у 1962 р. Втім, від ідеї до її практичної реалізації минуло сім років, коли у 1969 р. за підтримки Міністерства оборони США почала функціонувати ARPANET (Advanced Research Projects Agency Network — Мережа Агентства передових досліджень), у якій на початку було з‘єднано комп‘ютери Стенфордського дослідного центру, Каліфорнійського університету Лос-Анджелеса та деяких інших американських університетів. Мережа активно розвивалася та розросталася у 70-х роках, у ній почали використовувати електрону пошту та дискусійні форуми.

Нарешті ще через 20 років — 1989-1990 – у середовищі Інтернет створено WWW – Світову павутину – інформаційну систему гіпертекстових зв‘язків, у якій документи та інші веб-ресурси ідентифікуються за допомогою спеціальних веб-адрес ULR (Uniform Resource Locator) наприклад у вигляді https://www.example.com/. Численні ресурси існують як вебсторінки, для створення яких було запропоновано спеціальну мову — HTML (Hypertext Markup Language. Вебсторінки чи вебресурси, об‘єднані певною темою і\чи доменним ім‘ям, назвали вебсайтом. Вебсайти містяться на спеціальних комп‘ютерах, які назвали серверами. А шукати і завантажувати і переглядати вебсайти допомагають браузери. Як бачимо, WWW не є синонімом Інтернету. WWW – софт, програмне забезпечення разом з контентом – тобто усією завантаженою на сервери і доступною за посередництва браузерів інформацією. Те, що в 1990 році існувало для потреб вузького кола вчених, через кілька років стало глобальною інформаційною системою, а на початку ХХІ століття з виникненням онлайнових енциклопедій на кшталт Wikipedia (2001) вже претендувало на своєрідне комп‘ютерне втілення одвічної ідеї всюдисущості і всевідання, коли за посередництвом одного «кліка мишкою» можна миттєво отримати будь-яку інформацію.

Виглядає, що саме ця, дещо міфічна як на той час, ідея надихала в 1989 р. Тіма Бернерса-Лі (Berners-Lee) — британського програміста, тодішнього співробітника Європейського центру ядерних досліджень (CERN) поблизу Женеви у Швейцарії, який власне й розробив вже згадані вище HTTP, HTML, URL та написав перший браузер, який став доступний для публіки в 1991 р. Ну і, звісно, назва та ідея WWW теж належали йому. Тут варто відзначити, що Тім Беренрс-Лі не запатентував свої винаходи і вважав, що сервіси WWW мають бути безкоштовними для людства.

Власне з цим етапом пов‘язана поява в мережі журналістики. 1993 року випущено Mosaic — онлайновий браузер, який набув популярності і уможливив масовий перегляд різних вебсайтів. Власне перший онлайновий журналістський сайт створили того ж року на факультеті журналістики університету Флориди (University of Florida, Journalism Department).

Наступними роками виходять нові, ще більш ефективні браузери (Netscape Navigator (1994), Internet Explorer (1995). До 1996 року більшість новинних організацій, включно з такими глобальними аґенціями як Associated Press та Reuters, були присутні в Мережі.

У 1995 свій вебсайт запустила USA Today – одна з найбільших щоденних газет світу. Вебсайт знаменитого щоденника The New York Times — NYTimes.com функціонує з літа 1996 року. Що цікаво, англійська The Timesяка заслужено вважається журналістською класикою і свого часу послужила взірцем і прототипом для якісної журналістики у всьому світі, зокрема й для безлічі газет зі словом Time \ Час різними мовами світу, оголосила про запуск вебсайту дещо пізніше, у 1999 р. Мабуть це сталося з огляду на консерватизм The Times.

На цьому фоні українська журналістика, як виглядає, йшла в ногу з часом. 1992 р. Україні делеговано домен першого рівня UA (перед тим SU, тобто Soviet Union, який використовували ще кілька місяців після розпаду СРСР). З 1994 «поширювалась у вигляді Usenet-конференцій електронна газета ELVisti.info”, a у 1997-1998 «вперше власні сайти запровадили газети «День», «Дзеркало тижня», «Сегодня», львівський «Поступ», хмельницька газета «Проскурів», київське «Гала-радіо», Перший національний телеканал та ін. (детальне і ґрунтовне опрацювання історії нових медіа, зокрема інтернет-журналістики в Україні – див. у книзі дослідниці із Запоріжжя Мирослави Чабаненко «Основи інтернет-журналістики»

Окремої уваги в історії української інтернет-журналістики заслуговує засновник та редактор інтернет-видання «Українська правда» (УП) Георгій Ґонґадзе, обезголовлене тіло якого було знайдено в Таращанському лісі неподалік Києва восени 2000 р. Перед вбивством журналіста УП здобула відомість жорсткою критикою тодішньої української влади. Трагічна подія привернула увагу суспільства до інтернет-журналістики як важливого гравця на політичному полі. Розслідування і судові процеси, пов‘язані з цим убивством, тривали упродовж багатьох років, виконавці відбувають тюремне ув‘язнення.

З вересня, коли зник Ґонґадзе, до грудня 2000 р., тобто упродовж трьох місяців аудиторія УП зросла майже у тридцять разів: від трьох до більше ніж вісімдесяти тисяч, що на той час було значним успіхом. Інтернет видання — важливе джерело інформації під час Помаранчевої революції 2004 р. та Революції Гідності 2013-2014 рр. Зокрема у розпал революційних подій 24 січня 2014 р. сайт УП відвідало більше ніж півтора мільйона користувачів, що стало тоді рекордним для політичної інтернет-журналістики в Україні.

Таким чином, якщо повернутися на початок двохтисячних, УП була одним з перших і найбільш відомим з поміж суто цифрових інформаційно-аналітичних ресурсів в українському інтернеті, які не мали аналогових попередників, як от друкована ґазета, традиційне радіо чи телебачення. На ці ж роки припадає перша хвиля журналістського блоґерства (наступні хвилі у другому десятилітті ХХІ ст. були повязані із соціальними мережами, відеоблоґінгом, як от в Youtube чи Instagram. Блоґерство позначило нову сходину журналістської еволюції з притаманним для нього більшим рівнем авторської незалежності і свободи.

***

У наступній публікації подамо по-новому систематизовані та узагальнені основні особливості цифрової журналістики

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)