ЦЕ СОЛОДКЕ, СОЛОДКЕ, СОЛОДКЕ СЛОВО WikiLeaks (три лінії інтерпретації)

Борис Потятиник

Опубліковано: 31-01-2011

Розділи: Друковані версії, За що критикують медіа?, Медіа-філософія, Онлайн - журналістика, Фальсифікація, містифікація, Цензура.

0

У різдвяному  вертепі Неаполя, окрім Богоматері з Немовлям  та інших євангельських  персонажів, цього року була фігура засновника WikiLeaks  з лептопом в руках – Джуліана Асанжа. Це можна було би вважати святотатством, якби не одна обставина: річ у тому, що  італійський скульптор Дженнаро Ді Вірджіліо робить це щороку,  розміщуючи у своєму вертепі щонайменше одну зайву постать відомої людини сучасності . “Я помістив його туди, щоб трохи пожартувати над усім світом”, – сказав 29-річний скульптор, чия родина робить вертепи ще з 1830 року. Однак треба додати, що в цьому жарті є частка правди. Особливо з огляду на кількість відданих і навіть фанатичних  прихильників Асанжа в усьому світі.

«Старший брат спостерігає за тобою. І ми також» (The Big Brother is watching. So are we). Цей парафраз цитати зі знаменитої антиутопії Орвела поширився разом з появою перших реальних шоу, коли 1999 р.  телевізійна аудиторія  одного нідерландського каналу спостерігала за ізольованою  в невеликому приміщенні групою добровольців.

В епоху Інтернету, де всі підглядають за всіма, це можна тлумачити ще інакше: Спостерігач і його Жертва часом міняються місцями. Тобто Спостерігач стає жертвою. 

Допомогти в цьому може… WikiLeaks, проект, який з погляду його засновників, сприяє  трансформуванню традиційних медій.  Не випадково минулого року австралієць Джуліан Асанж (Julian Assange) та його  співробітник з Німеччини Деніел Шміт (Daniel Schmitt) отримали медіа-приз «Міжнародної амністії».  Як відомо, ця організація  присвячує себе відстоюванню базових свобод і прав людини. У даному випадку – права на інформацію.

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВУЛКАН

Власне перед тим було звичайне виверження. Навесні 2010 р. під ісландським льодовиком майже через 200 років тихого сну прокинувся вулкан  Ейяфьяллайекуль, накривши Європу гігантською хмарою попелу та паралізувавши авіаперевезення.

А влітку, точніше в липні 2010 р., коли на WikiLeaks було оприлюднено «Афганські щоденники»,  розпочалося виверження інформаційне, яке, подібно до ісландського вулкану,  надовго стало  у центрі уваги світової спільноти.  Свідчення цьому – тисячі публікацій, теле- і радіопередач,  присвячених періодичному оприлюдненню  десятків і сотень тисяч таємних матеріалів, зокрема депеш американських послів з десятків країн світу.   Раніше на таку увагу  здобувалися лише масштабні  офлайнові події, цебто зі сфери   реального життя, як от війна, економічна криза, масштабний терористичний акт на кшталт вересневого руйнування веж-близнюків у 2001 році. Звісно, всі вони швидко обростають інформаційним супроводом, який має свою власну логіку поведінки, але першоосновою все ж є реальна подія.

У випадку з  WikiLeaks  якраз навпаки – масштабна ВІРТУАЛЬНА подія спричиняє цілком реальне ускладнення  міжнародних стосунків або навіть відкликання послів з тих країн, які вони занадто відверто описують у своїх таємних депешах. Звісно, ці депеші і рапорти не були висмоктані з пальця. За ними – цілком реальні підстави. Проте на першому плані тут саме феномен масового інформаційного виверження. На гадку  спадає метафора «інформаційної матки» Жана Бодріяра, який в “Ілюзії кінця” писав: “Той факт, що вже не подія породжує інформацію, а навпаки, має непередбачувані наслідки. Це нагадує процес запліднення у скляній колбі: ембріон реальної події переносять у штучну матку інформації” (Baudrillard, Jean. L’illusion dela fin. Galilee, 1992). Тобто WikiLeaks стало класичною ілюстрацією  гіперреальності, концепцію якої, вслід за вже згаданим Бодріяром, розвивали  Даніель Бурстен, Альберт Борґманн та Умберто Еко.

Намагаючись якось структурувати  величезну кількість відгуків про WikiLeaks, можемо вести мову про  ТРИ ЛІНІЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ, які ми умовно назвемо апологетичною, скептичною та апокаліптичною.

ЛІНІЯ І. АПОЛОГЕТИЧНА

Свобода. Це одне з пояснень того, чому проект WikiLeaks набув всесвітнього резонансу.

Зрозуміло, що всесвітня Мережа є найграндіознішою комунікаційною структурою за всю дотеперішню історію людства. Як стверджує статистика, кількість мешканців планети Земля цього року перевищить сім мільярдів. З-поміж них  два мільярди – користувачі Інтернету. Це і є потенційна аудиторія автора будь-якої мережевої публікації.  Потенційна аудиторія, звісно, не збігається з реальною.  В Мережі є безліч текстів, які читають (дивляться, слухають) усього лише кілька осіб або й взагалі ніхто. Але це не стосується WikiLeaks.

Джуліан Асанж – доволі спритний у тому, щоб знаходити і роздобувати  щось добре сховане. Навесні 2010 йому пощастило роздобути скандальне відео, за яким перед тим безуспішно полювала інформаційна агенція Reuters. На кадрах, відзнятих зсередини військового гелікоптера Apache, йдеться про атаку на групу цивільних осіб в Багдаді, серед яких було двоє західних журналістів. Екіпаж сприйняв їх за повстанців. Відеозапис передає цинічні і брутальні репліки військових, які лунають поміж кулеметними чергами…

Отож, для багатьох Асанж є одним із сучасних героїв, який відстоює тотальну інформаційну свободу від різних форм цензури. Для інших – зрадник, якого треба судити за шпигунство. Саме тому виникли гарячі дискусії, що таке WikiLeaks – журналістика чи шпигунство?

Хоча проект запущено 2006 р., проте всесвітню відомість організація здобула, як уже мовилось, саме в середині 2010 з публікацією «Афганських щоденників». Оприлюднені документи свідчили про вбивства сотень цивільних осіб, невідомі громадськості, і показували, що політичні цілі НАТО в цій країні були занадто наївними.  Із «Щоденників» недвозначно випливає, що Західна коаліція пограє війну з Талібаном, який виявився набагато складнішим противником, ніж виглядало спочатку, і якого таємно підтримують розвідки Ірану та Пакистану.

Переглядаючи ці рядки, читач зі стажем, може пригадати: щось подібне колись давно він вже читав про Деніел Елсберга (Daniel Ellsberg), – військового аналітика, який 1971 р., ризикуючи кар’єрою і свободою, таємно скопіював і опублікував в газеті The New York Times пентагонівські документи, які стосувалися війни у В’єтнамі. Так само як і тепер в Афганістані, у той далекий час документи свідчили, що американські справи у В’єтнамі були значно гірші, ніж це представляли для публіки прес-служби Білого дому чи Пентагону. Надії виграти війну насправді не було. Зрозуміло, що тоді ці публікації, разом з протестами громадськості та правдивими телерепортажами, прискорили закінчення тієї безглуздої війни.

Далі ­– у листопаді 2010 – нове виверження: опубліковано сотні тисяч дипломатичних архівів, зокрема депеш американських послів. Саме з WikiLeaks  ми довідалися, що президент Російської Федерації Д. Меведєв у листі до президента Азербайджану Алієва намагається вплинути на його позицію стосовно визнання, точніше невизнання  штучного голодомору в Україні геноцидом. Мовляв «якщо Азербайджан підтримає в ООН визнання цього голодомору геноцидом,  то він “має забути про Нагірний Карабах взагалі”.

Так само нам стало відомо, що Гульнара Каримова – донька узбекистанського президента – кримінальний авторитет. Об’єднавши у своєму холдингу усі найбільш перспективні підприємства, вона водночас позиціонує себе як зірка поп-музики, викладач вишу і дизайнер ювелірних прикрас. А поміж тим, як пише у своєму звіті американський дипломат, «заїжджає на своєму „порш каєн” до нічного клубу в супроводі охоронців й танцює з бой-френдом бандитської зовнішності».

У WikiLeaks  також є безліч не надто важливих,  з погляду світової політики, деталей. Деякі мають відтінок пікантності, який пасував би  розважально орієнтованим «жовтим» виданням. Скажімо, ми  довідуємося, чому перша леді Азербайджану  не може усміхатися. Американський дипломат у своїй таємній депеші пояснює, що вона мала операцію з ліфтингу обличчя, бажаючи нагадувати з лиця свою доньку. Як наслідок,  тепер ледве може ворухнути губами.

Або ж інформація про 38-річну Галину Колотницьку – пишногруду українську «медсестру» лівійського диктатора Муаммара Каддафі, без якої він нікуди не їздіть.  Не був винятком і візит диктатора до Нью-Йорка. Коли їй довелося на день довше чекати на візу, спеціальний реактивний літак доставив Колотницьку до Лісабона, де на неї чекав 68-річний Муаммар.  Окрім того, виникла проблема фотографії для отримання візи, оскільки диктатор не любить свої недостатньо «моложаві» фото. Натомість  лівійські чиновники запропонували сфотографувати для документів потрет Каддафі – один з тих, які прикрашають столицю Лівії.

Словом, маємо безліч конфіденційної інформації на всі смаки, що дозволяє прихильникам Асанжа глорифікувати WikiLeaks. Мовляв, цей сайт справді  перебуває в авангарді  боротьби за свободу висловлювань і свободу преси.  Можливо саме тому 21 грудня 2010 р. міжнародна правозахисна організація «Репортери без кордонів»  у себе на сайті  (за адресою http://wikileaks.rsf.org/ ) розмістила дзеркальну копію WikiLeaks (Reporters Without Borders to host WikiLeaks mirror site ) .   «Репортери»  повідомили,  що йдеться про жест підтримки  права  WikiLeaks безперешкодно публікувати інформацію. Такий крок цілком узгоджується із загальною позицією «Репортерів» та їхньою прихильністю до ідей вільного інформаційного потоку в Мережі та принципу захисту джерел інформації, без яких журналістські розслідування як жанр не могли б існувати.

У грудні на сайті «Репортерів» з’явився рекламний банер з фотографією Джуліана Асанжа та надписом  «З Вашою допомогою ми будемо сильними. Допоможи WikiLeaks  підтримувати прозорість влади» (Keep us strong! Help  WikiLeaks keep governments open). Тобто, з погляду «Репортерів без кордонів»,  утиски  WikiLeaks і спроби закрити ресурс – це посягання на роль ЗМІ як сторожа демократії, що згадується в десятій статті Європейської Конвенції з прав людини. При цьому Європейський суд з прав людини (European Court of Human Rights) не раз відзначав, що ця роль передбачає можливість нерозголошення джерел і відсутність державних заходів тиску, які б змусили ці джерела мовчати.

Звичайно, важко не визнати, що WikiLeaks порушує деякі закони, коли розшукує і публікує таємну інформацію. Але так часто буває у випадку з журналістськими розслідуваннями. Їх врешті-решт виправдовують, якщо оприлюднення документів служить інтересам суспільства і права громадськості на отримання інформації. Отож, позиція „Репортерів без кордонів” виглядає цілком логічною. Особливо на фоні інших жестів підтримки WikiLeaks у світі.

Навіть російська „Новая газета” оголосила себе  офіційним партнером  WikiLeaks.  “Асанж говорив, що в найближчому майбутньому громадяни Росії дізнаються багато нового про свою країну. Він не блефував. Депеші американських дипломатів – мала частина зібраного WikiLeaks досьє. Наша співпраця буде в основному спрямована на викриття корупціонерів з вищих політичних прошарків”, – твердить «Новая газета», яка вважає, що мета Асанжа максимально проста і до краю наївна: зробити світ якомога прозорішим і звести до мінімуму можливості будь-якої влади ухвалювати рішення таємно від народу. Російські журналісти розуміють, що над такою метою можна було би посміятися, проте Асанж вірить в неї з наївною безпосередністю дитини. Проте Асанжа, з погляду редакції, варто підтримати, оскільки він ставить під сумнів концепцію національної безпеки. Власне цю концепцію „Новая газета” вважає  «найкращим винаходом влади для виправдання своїх дій:

„В ім’я національної безпеки можна скасувати вибори губернаторів, відправити на забій черговий військовий континґент. Навіть першого-ліпшого бізнесмена можна запроторити за ґрати, назвавши його загрозою національній безпеці… Солдатові, який втратив ноги в Афганістані, довго пояснювали, що він проливав кров в ім’я національної безпеки. Але тут з’являється Асанж, який демонструє, що за гарними словами про національну безпеку приховано інтереси купки привілейованих чиновників, що сплять з проститутками, і пожадливих політиків, які мають свій відсоток з кожного метра газової труби. Ці люди готові базікати про свободу слова доти, доки ця свобода не стане загрозою їхній владі. WikiLeaks  став першою спробою втілення ідеї абсолютної свободи інформації»  [Роман Анин. Ассанж на оба ваших дома // Новая газета, 2010, 22 декабря].

Таким чином, перша лінія інтерпретації  концептуально доволі проста, навіть чорно-біла: WikiLeaks ­­– оплот свободи слова. Сам Джуліан  Асанж  в уяві його численних прихильників і фанатів нагадує пророка свободи, а його співробітники  – апостолів. Щоправда, серед останніх, як і належиться, є зрадники чи то пак юди. З іншого боку ­– сили зла, які хочуть придушити цей вияв свободи.

Недаремно італійський скульптор Дженнаро Ді Вірджіліо, як згадувалось на початку,  розмістив постать  Джуліана Асанжа в різдвяному вертепі у Неаполі.

“Ми побачимо новий світ, в якому світову історію  перепишуть наново”, – проголосив він недавно в одному з інтерв’ю. Асанж справді постає перед нами як людина з відчуттям та усвідомленням власної місії, якій підпорядковано все його життя і заради якої можна принести будь-які жертви. Зрозуміло, що такій особі личить деяка недбалість в одязі і нехтування матеріальними цінностями. Раніше журналісти відзначали його дивний стиль одягатися: зім’ятий піджак, футболка, стоптані кросівки… Роман Анін   з «Новой газеты» ділиться особистими враженнями про Джуліана Асанжа, з яким він колись «пив горілку в колі спільних знайомих у Швеції в одній маленькій квартирі в Стокгольмі».  Російський журналіст описує Асанжа у такий спосіб, що це цілком розвіює міфи про нього як «таємного співробітника Держдепу США або навіть матеріалізованого агента Сміта з фільму «Матриця».  Натомість з його розповіді уявляємо «типового ботана з мехмату якогось вишу»:

«На ньому був недолугий светр, кимось подаровані джинси і різнокольорові шкарпетки. Важко було уявити, що через кілька місяців після тієї зустрічі вій обжене бен Ладена в  списку перших ворогів Пентагону, а відомі американські політики всерйоз будуть розмірковувати про його ліквідацію».

Він, зазвичай,  довгенько обмірковує свої відповіді, а коли врешті відповідає, то не любить, щоб його перебивали. Каже, що базова ідея сформувалася в 1990 р. Через 9 років, у 1999,  резервує доменну адресу leaks.org. У його уявленні відкриті демократичні суспільства не повинні мати таємниць, оскільки саме секрети відкривають владоможцям шлях до різних зловживань.

Проте не все так просто. Хоч як це не парадоксально прозвучить у даному контексті, але відсутність прозорості може бути ознакою ліберальної демократії. Речник французького уряду François Baroin вважає, що повсюдна прозорість усіх дій і вчинків властиві скоріш для тоталітарних країн, Тобто право на таємницю, з його погляду, є невід’мною характеристикою ліберального суспільства.

Проте чи має таке право чиновник, якого найняли – хай і опосередковано – платники податку? А саме таким найнятим чиновником є дипломат, коли представляє за кордоном свою країну.  Відповідь на це питання Асанжа та його прихильників однозначна: «Ні, не має».

Такий радикалізм в поглядах на таємницю багато-хто сприйме як вкрай наївний. Адже цілі пласти суспільної активності, починаючи з війська і розвідки, та аж до деяких видів спорту, передбачають усілякого роду блефування й оманливі дії.  То чому ж ми маємо відмовляти в цьому дипломатам?

Про парадоксальний ефект викривальної культури Wikileaks пише в Die Zeit німецький публіцист Йорг Лау: «Ця культура дієва тільки щодо прозорих, демократичних суспільств. Всі інші держави, які толерують лише стовідсотково лояльні кадри, невразливі до таких методів. Їхні дипломати не пишуть звіти так відверто, як американці. І люди, які там мешкають, повинні бути готовими до зовсім інших репресій. Тож чи не закінчиться все це тим, що радикальна ідеологія прозорості WikiLeaks de-facto підсуне свиню свободі?”

Додаймо сюди ще вроджену двоїстість людської культури. Поділ на так звану високу (елітарну) і низьку (сміхову) культуру  проходить  не тільки через людські суспільства. Ця двоїстість властива для кожної людини. Неможливо увесь час спілкуватися в офіційно-піднесеному чи політкоректному стилі.

Це – ключ до пояснення багатьох казусів комунікації. Скажімо, ізраїльтяни були неабияк стурбовані, коли довідалися, що говорив про них  Генрі Кісінджер [Henry Kissinger] — тодішній радник президента США Ніксона —  у приватній розмові, яка стосувалася еміграції радянських євреїв. Це були критичні висловлювання, приперчені цинічною брутальністю: “Навіть якщо радянці споруджуватимуть газові камери, то це не мало б мати нічого спільного із зовнішньою політикою Сполучених Штатів”. А тим часом добре відомо, що Ніксон і Кісінджер були добрими друзями і доброзичливцями Ізраїлю.

Ми можемо думати чи навіть висловлюватися про когось лайливо, та все ж поважати чи любити цю людину.  Проте тут, зазвичай, чітко розмежовують  публічний і приватний дискурс. Ми можемо бути іронічно-вульгарними  в компанії друзів, але поза межами цього вузького кола ніколи не дозволимо собі негативних висловлювань. Винятком є хіба що дружні пародії, присвячені відомим особам. Можливо, варто зробити революцію і відмовитися від штучного, офіційно-публічного дискурсу чи принаймні скоротити зону його дії. Врешті, ця революція вже давно почалася – в інтернет-чатах та коментарях, блогах і соціальних мережах. Проте чи повинна вона перекочувати у стиль офіційної дипломатії?

Максималістська вимога абсолютної відвертості є мало прийнятною не те що в дипломатичному, але й звичайному житті.  Це нагадує анекдот про чоловіка, який наймається на роботу до пана і попереджає  про особливості своєї поведінки: «Мене всюди за правду б’ють». Пан каже, що це взагалі  позитивна риса і дає згоду на роботу.  Проте вже наступного дня виникають певні тертя з новим працівником, який вітається з дружиною пана не інакше як: «Добридень, сліпа пані!». На слушне зауваження пана і прохання звертатися до пані більш ввічливо, наймит вперто продовжує своє, аж доки не отримав нагайкою по спині й пропозицію забиратися геть. «Бачите, лисий пане, хіба не казав я  Вам, що мене всюди за правду б’ють?», – каже правдолюбний чоловік на прощання.

Як бачимо, у справі WikiLeaks – більш ніж досить парадоксальних речей та відкритих питань, на які у нас, попри всю симпатію до згаданого проекту, немає готових відповідей

ЛІНІЯ II. СКЕПТИЧНА

Кому це вигідно? Відповіді на таке тривіальне питання – доволі розмаїті : від сил зла» в особі міжнародного тероризму, окремих країн, на кшталт Ізраїлю, Росії чи Ірану, і аж до власне мас-медій, журналістики, яка перебуває у трансформаційній кризі і може незле скористати з цих сенсацій.

За чи проти Америки?

Оскільки чимало американців реагували на появу матеріалів WikiLeaks вкрай роздратовано, то утвердилася думка, що це передусім – антиамериканський проект. Причому в такому трактуванні бачимо своєрідну іронію історії. Адже перед тим чимало аналітиків антиамериканського спрямування, як от росіянин Олександр Дугін писали, що Інтернет придумано для того, щоб через теорію „керованого хаосу”  утвердити американське домінування у світі. І ось подібно до того, як 11 вересня 2001 р. було завдано терористичного удару по США за допомогою цивільних „боїнгів”, так само зараз Інтернет теж обернено проти США. Причому дія його може виявитися ще більш нищівною, ніж згаданий терористичний акт десятилітньої давності.

Цю ситуацію по-своєму коментує російська газета «Ведомости». За два тижні до того, як WikiLeaks розпочав публікацію дипломатичного листування, Алек Росс, провідний консультант держдепартаменту з інновацій, переконаний у рятівній ролі інтернет-технологій, виголосив полум’яну промову на конференції в Чилі. Росс говорив про “протистояння відкритих і закритих суспільств”, у якому перемагає, звичайно, відкритість. Ніхто не сперечався із цим, проте Россові вдалося добряче роздратувати аудиторію, коли він сказав, що сучасні мережні технології – це “Че Гевара XXI століття”. “Чи означає це, що ви і їх спробуєте знищити?” – пожартував хтось із слухачів. І дійсно, вже за кілька днів американські урядовці усвідомили, що мережевий світ не такий прихильний до них, як би їм того хотілося.

Уявлення про антиамериканське спрямування викриттів WikiLeaks  підтримує німецький публіцист Йорґ Лау, який переконує нас, що ці викриття  передовсім зіграють на руку Ірану: «Ця країна на даний час залишилася єдиною в регіоні справжньою цитаделлю спротиву американській імперії. Інші держави регіону виглядають як лакеї блюдолизи Америки».

Як варіант, розглядають замовлення на «інформаційний витік»  не від зовнішніх, а від внутріщньої американської опозиції до колишньої команди Буша-Чейні-Райс-Рамсфельда. Розвідка і військові були роздратовані, що на них переклали провину за невдачі в пошуках неіснуючої зброї масового ураження в Іраці,  невдачі в Афганістані та ін.  Дається взнаки і  невдоволення цієї групи в зв’язку певною підпорядкованістю майже всіх американських адміністрацій політичним інтересам Ізраїлю. Серед завдань цієї групи на перспективу – намагання унеможливити воєнний удар США по цілях в Ірані, що може ще більше ускладнити і без того непросте міжнародне становище США. «Схоже, це айсберг, у якому ховається велика група посадовців американської розвідки, дипломатії і армії, що згуртувалися в русі опору політиці американського керівництва», – пише про WikiLeaks український аналітик Ігор Слісаренко.

Ці трактування великою мірою пов’язані з теорією змов. Тут – Джуліан Асанж – усього лише прикриття якихось глобальних операцій, спрямування яких не зовсім зрозуміле. Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) США створило спеціальну групу з протидії витокам інформації. Цей підрозділ займеться оцінкою шкоди, завданої публікацією секретних документів на сайті WikiLeaks. А шкода – пряма чи непряма  – чимала. Взяти хоча б до прикладу документи  про те, що американські дипломати отримували вказівки збирати досьє на співробітників ООН.

Безпосередньо репутації США стосуються «Афганські щоденники», про які йшлося вище. Непрямо – письмові відгуки американських послів про країни перебування. Президента Ірану Махмуда Ахмадінежада в опублікованому дипломатичному листуванні порівнюють з Адольфом Гітлером, Ніколя Саркозі названо голим королем, канцлера Німеччини – Ангелою Тефлон Меркель, а президента Афганістану Хаміда Карзая – параноїком. Прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі, на думку американських дипломатів, є “політично і фізично слабким” персонажем, виснаженим до того ж своїм непогамовним сексуальним апетитом. Як бачимо, чимало  з оприлюднених оцінок – настільки відверті, що постало питання про відкликання  низки послів США  з країн їхнього перебування.

То ж, на думку віце-президента США Джо Байдена, згадані публікації WikiLeaks «становлять небезпеку для кар`єри і життя багатьох людей в усьому світі», а те,  чим займається  Джуліан Асанж, можна назвати “тероризмом у сфері передових технологій”. Тероризмом назвав це і сенатор-республіканець Пітер Т. Кінґ.  Консервативний оглядач Раш Лімбо нагадав «старі-добрі часи, коли Асанж отримав би кулю в голову або помер від отруєння свинцем”.

В інтерпретації держсекретаря Гілларі Родем Клінтон це – «атака на міжнародну спільноту».  А колишня учасниця передвиборних резидентських перегонів Сара Пейлін закликала полювати на Асанжа як на «антиамериканського агента з кров’ю на руках». Ще гострішу реакцію викликає військовий аналітик Бредлі Меннінґ, який власне передав WikiLeaks таємний електронний архів. Майк Гакебі, колишній губернатор Арканзасу і кандидат у президенти від республіканців, сказав, що його «потрібно стратити».

Подібно оцінюють WikiLeaks і опоненти США, щоправда роблять це з ноткою зловтіхи, як от лідер кубинської революції Фідель Кастро: “Ассанж – людина, яку ще кілька місяців тому знав у всьому світі лише мало хто, – довів, що наймогутнішій імперії, яка будь-коли існувала, можна кинути виклик”. За його словами, сьогодні залишається невідомою мотивація Ассанжа, проте “відомо, що морально він поставив імперію (США) на коліна”.

Ще один опонент США, російський посол у НАТО Дмітрій Роґозін, припустив, що арешт пана Ассанджа продемонстрував «відсутність свободи слова на Заході» «Якщо це справжня демократія, чому ж вони посадили пана Асанжа за ґрати? Ви називаєте це демократією?», – запитав  прем’єр-міністр Владімір Путін на брифінгу з  французьким прем’єр-міністром Франсуа Фійоном.

Німецькі газети теж були доволі  суворі в оцінці опонентів Асанжа. Financial Times Deutschland написала,  що на пана Асанжа влаштували полювання, «хоч ніхто не може пояснити, які злочини він скоїв, опублікувавши таємні документи, або чому публікації на WikiLeaks були правопорушенням, а ті самі матеріал в газеті The New York Times – ні». На думку Berliner Zeitung, «США руйнують один із найголовніших своїх міфів: про свободу слова. І роблять вони це тому, що вперше з часів завершення “ холодної війни ”, ризикують втратити всесвітній контроль над інформацією.

З іншого боку, висловлено доволі екзотичні погляди, що вся ця веремія опосередковано ллє воду на американський млин. Тобто частина оглядачів (іх незначна меншість), висловлюють думку, що згадане інформаційне виверження, навпаки, підніме репутацію американської дипломатії у світі. Скажімо, Рено Жирар,  репортер правоцентристського видання Le Figaro пише: «Найбільше захоплює те, що ми не бачимо цинізму в американській Дипломатії. Вони справді вірять у дотримання прав людини в Африці й Китаї, Росії та Азії. Люди закидають американцям подвійні стандарти весь час. Але це неправда. Якщо хочете, дипломати майже наївні, і я не думаю, що цей витік інформації загрожуватиме Сполученим Штатам. Більшість вважатиме дипломатів чесними, щирими і не такими вже й цинічними»

Американській владі ще належить усвідомити, що вона зацікавлена бути прихильною до Асанжа, пише Євґеній Морозов, автор книжки “Мережеві ілюзії: як не треба боротися за свободу” (The Net Delusion: How Not to Liberate the World):

«Активні спроби переслідування можуть зробити Асанжа або того, хто займе його місце, лідером нового глобального руху, якому буде до снаги паралізувати роботу урядів і компаній у будь-якій точці земної кулі. Іншими словами, вибір простий: перетвориться WikiLeaks на нові “червоні бригади” чи на аналог Transparency International. Спроби примусити Асанжа обрати перший шлях матимуть катастрофічні наслідки для інтересів США, гірші, ніж публікація дипломатичних депеш».

Інші країни

А може, антиамериканське начебто спрямування є лише прикриттям антиіранського спрямування? У світлі опублікованих документів не надто привабливо виглядають деякі арабські країни – від Саудівської Аравії до Йорданії та Єгипту, – лідери яких відкрито закликали американців бомбардувати Іран та знищити іранську ядерну програму (“відрізати голову змії”,– так переказав посол у Саудівській Аравії заклик тамтешнього короля до американців. Такі вимоги стають зрозумілими, якщо взяти до уваги давній цивілізаційний конфлікт між арабами та персами (переважно шиїтами). Іран прагне не тільки знищити державу Ізраїль, але й скинути прозахідні, світські уряди низки арабських країн, як от в Аммані чи Ер-Ріяді.

Оскільки на перших порах, у WikiLeaks не було критики Ізраїлю, то виникла гіпотеза, що цей проект реалізується на користь саме єврейської держави.

Із засудженням публікацій  WikiLeaks виступив і Ватикан, оскільки в таємних депешах американці відзначають відсталість більшості літніх кардиналів у питаннях сучасних технологій. Стверджується також, що Ватикан перешкоджав розслідуванню педофілії серед священиків.

Журналістика

Зі сказаного нелегко виснувати, хто стоїть за інформаційним виверженням і на чий млин воно ллє воду: США, Ізраїль, Іран, Аль-Каїда?

Проте одну відповідь можна вважати більш-менш певною. Майже не маємо сумніву, що з цієї події, точніше серії віртуальних подій мають зиск (в прямому і переносному значенні цього слова) світові мас-медії – починаючи з WikiLeaks та п’ятірки газет-партнерів і закінчуючи новим інформаційним бумом в усьому світі (пошукова система Google на час підготовки статті видавала  сім з половиною мільйонів посилань на пов’язані з цією темою публікації, виступи, ток-шоу та інші матеріали.

Згідно з відомостям фонду, який управляє рахунками WikiLeaks, дохід організації перевищив в 2010 році €1 млн. Усі кошти одержані в результаті добровільних пожертвувань від приватних осіб з різних країн світу.  Отже WikiLeaks виказує тенденцію перетворення у надприбуткову «інформаційну фабрику». За умови, звісно, що його рахунки буде розблоковано.

Далі маємо очевидне пожвавлення інтересу до п’яти відомих у світі газет – The New York Times, Al Pais, Le Monde, The Guardian, Der Spiegel – яким WikiLeaks надавав матеріали для опрацювання і публікації. Наступне коло – всі інші медії, які скористали з екстраординарної події в сенсі привертання уваги аудиторії через публікацію новин та інтерпретації особливостей інформаційного виверження.

Врешті, можемо вести мову про певні тектонічні зрушення в журналістській професії. Сам Джуліан, загалом, не в захопленні від сучасної журналістики і віддає перевагу науковим журналам з посиланнями та прикінцевими списками літератури. Його робота врешті більше нагадує те, що робить працівник бібліотеки чи архіву. Не випадково в Австралії WikiLeaks  було зареєстровано як віртуальну бібліотеку. Разом з тим він іноді характеризує свою діяльність як розслідувальну журналістику, базовану на публікації оригінальних документів. На їх основі читач сам формує свої думки та оцінки.

У наш час у світі є чимало осіб, які могли би оприлюднити конфіденційну інформацію сенсаційного характеру. Чому вони не роблять цього напряму, скажімо, на своїх блогах? А якщо й роблять, то чому це не мало раніше таких наслідків глобального масштабу? Річ у тому, що таким особам не так вже й легко зберегти анонімність – за умови, звісно, що ними всерйоз зацікавляться спецслужби. З тих самих причин відповідні служби влаштовують віртуальні «полювання» і швидко усувають чи блокують розміщену в мережі інформацію.

За цих умов дуже важливо було створити варту довір’я веб-платформу, на якій на умовах гарантованої анонімності можна розмістити конфіденційну інформацію. Особливо, якщо продумано захист цієї системи і її виживання в несприятливих умовах. Власне це й реалізовано у випадку з   WikiLeaks, яка суттєво змінила уявлення про документальну «джерельну базу» журналістики.

Усе це можна вважати позитивом для світової журналістики. З іншого боку, негативом є спекуляції на ідеї масового та анонімного оприлюднення конфіденційних документів. Ці спекуляції не забарилися. Як повідомляла наприкінці 2010 р. Associated Press, кілька пакистанських газет оприлюднили матеріали, засновані на неіснуючих документах, нібито взятих з  WikiLeaks. Редакції видань вже визнали помилку і пояснили, що були введені в оману.

Фальшиве листування американських дипломатів вказувало на те, що індійські шпигуни підтримують бойовиків-ісламістів у провінціях Вазиристан і Белуджистан, уточнює Agence France-Presse. Крім того, в ній містилися неприємні характеристики високопоставлених індійських військових. Тобто ідея WikiLeaks використовується і буде використовуватися для фальсифікацій в рамках «чорних PR» у різних місцях планети. Не здивуємося, якщо такі фальшивки в майбутньому стосуватимуться і справ в Україні.

ЛІНІЯ ІІІ, АПОКАЛІПТИЧНА

Британський адвокат  Джуліана Асанжа – Марк Стівенс – заявив, що у його клієнта є матеріали, які можуть бути оприлюднені у випадку, якщо щось трапиться з ним або його сайтом. Адвокат назвав це “термоядерним пристроєм” ери Інтернету.

Міністр закордонних справ Італії Франко Фраттіні (Franco Frattini) схильний вважати, що WikiLeaks може спровокувати ланцюгову реакцію взаємного недовір’я дипломатів в усьому світі і у такий спосіб завадити дипломатичному врегулюванню низки конфліктів у «гарячих точках» планети. Чим не шлях до ІІІ Світової?

Олександр Михельсон у своїй колонці на сайті «Української правди» проводить паралелі  із руйнуванням Римської імперії, яка недостатньо жорстко поводилася з «варварами» напередодні «темних віків». Подібно до Риму,  Pax Americana, з його погляду, сама себе загнала в пастку свободи слова. У результаті виявилось,  що держава, яка «досить давно взяла на себе місію нести світові ідеали «рівності», «свободи» та «прав людини», виявляється в своїй повсякденній діяльності такою ж, як і всі. І тільки значно пізніше стане ясно: це – не крах даної конкретної держави у вигляді США. Це – крах самих ідеалів. А оскільки всі держави разом з їхньою зовнішньою політикою влаштовано більш-менш однаково, цей крах не означає потенційного покращення світу. Навпаки – він означає, що всі можуть робити, що завгодно. Адже так роблять самі хвалені американські «ідеалісти»!».

ЩО ДАЛІ?

Як пише Гезер Брук у британській The Guardian, «раніше великі гроші йшли на розкриття та поширення інформації. У цифрову епоху, навпаки,  гроші потрібні, щоб не допустити цього

Дипломатичні депеші, за оцінкою The Guardian,  складають 213969 стор. тексту  формату A4, а це – стос паперу  25 метрів заввишки. Зрозуміло, що такі масиви інформації в паперовому вигляді не так просто переміщувати та опрацьовувати. Однак тепер, коли гігантські архіви,  зокрема таємні, можуть бути легко оцифровані і скинуті на звичайну «флешку» чи розміщені в Мережі, вони стають ідеальним об’єктом для аналізу, порівняння та інтерпретацій. Така безпрецедентна прозорість, як ми переконалися, породжує гарячі дискусії і змінює стиль дипломатії та бізнесу. А також журналістики. Матеріали, які в минулому могли бути результатом складного журналістського розслідування, тепер дедалі частіше будуть розміщувати в Мережі, оминаючи власне журналістів.

То невже журналісти менш потрібні? Досвід WikiLeaks демонструє, що пересічний «юзер» не завдає собі клопоту заглиблюватися в лабіринти документів. Отже, потрібний гід-журналіст. Це дозволяє передбачити принаймні одну тенденцію: подобається нам це чи ні, в журналістиці найближчим часом зростатиме кількість «кабінетних» фахівців, які подорожуватимуть і здійснюватимуть свої розслідування, не відриваючись від монітора комп’ютера. Швидке збільшення в Мережі фактологічного матеріалу породжуватиме дефіцит спеціалістів, здатних перевіряти їх достовірність, класифікувати та інтерпретувати.

Тобто бачимо подальше перетікання журналістики у суто віртуальний вимір. Врешті,  це засвідчує і емблема WikiLeaks, яка  може мати дещо апокаліптичний зміст: світ кудись витікає…

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)