Якби ми вчились так, як треба…

Парасковія Дворянин

Опубліковано: 22-03-2011

Розділи: №18, Друковані версії, Реклама, пропаганда.

1

Ніколи не розуміла теми медійних дискусій «Як змінюють свій стиль роботи і свої пріоритети медіа у час виборів?».

Пріоритетів, як на мене, редакція не мала б змінювати – їх варто було б обговорити ще на етапі пілотів і проектів власникам та редакційним колективам. І було б добре, якби укладені угоди не порушувались. А стиль роботи і так змінюється, бо втричі більше сюжетів, і комерційних зокрема, доводиться знімати для ефіру. Гадаю, суть питання криється в іншому – як так працювати, щоб новини виглядали об’єктивними, незаангажованими, цікавими і при цьому комерційні сюжети потрапляли в основну верстку випуску. Як легалізувати джинсу?

Проте, на щастя, не можливо перехитрити самих себе, а тим паче глядачів, слухачів, чи читачів. Тому перемогу на довгих дистанціях у боротьбі за аудиторію все ж здобуватимуть ті, хто замовний, комерційний сюжет дає після прогнозу погоди, з відповідною відбивкою, а на шпальті газети – з»являється примітка «на правах реклами» або хоча б «точка зору». Мене, очевидно, можна було б назвати марсіанином, або щонайменше ідеалісткою, якби я переконувала усіх довкола, що так є в Україні. Є зовсім інакше – тому й доводиться нам дискутувати часом на тему, яка взагалі не може бути приводом для полеміки. Одним словом, обговорюємо аксіоми. Чому?

Та тому, що на етапі створення медіа в Україні мотивацією до започаткування такого бізнесу є не прибуток передовсім та засіб впливу на громаду для активації її можливостей. Нове ЗМІ – зазвичай зініційоване для просування самого ж власника, у гіршому випадку – ще й засіб для розправи з опонентами. Коли ж медіа створюється для боротьби з опонентами, з тими, хто колись образив, чи просто з тими, хто знає, може, вміє більше, то зрозуміло, що незабаром власник, який з таких міркувань створив медіа, подасть список з чіткими вказівками та прізвищами.

Медійники, зважаючи на ситуацію на ринку праці, коли з факультету журналістики щороку виходить 150 випускників, а скажімо редакції Львова оновлюються щонайбільше на дві людини, старатимуться не злостити того, хто дає їм на хліб. І така реальність.

Проте, якими б мстивими міркуваннями не керувався той, хто дає гроші, його гаманець теж мусить поповнюватись. Редакція мала б думати про заробітки на утримання самої редакції та про прибутки бізнесу, в якому працює. Споконвіків тривають суперечки між інформаційним та комерційним відділами редакцій приватних медіа – одні годують, шукаючи клієнтів, інші проїдають зароблене, проте створюють рейтинг. Дискусії – хто більше робить для розвитку медійного продукту – звичайно ж, безглузді. Рекламодавець заявить про себе там, де про нього більше читачів прочитають, слухачів почує, глядачів побачить. Рейтингове медіа може, як на мене, не робити зайвих реверансів перед тими, хто замовляє рекламу – комерційну чи політичну. Якісні газети, радіо і телекомпанії мають свої правила у стосунках з рекламодавцями, зазвичай обумовлені у редакційних статутах. І якщо перша шпальта в якісному бізнес-виданні не продається, то вона не продається за жодних умов і навіть за великі гроші. Проте, незрілі українські ЗМІ не завжди мають відвагу не порушувати того, що самі ж декларують. Рекламний агент, який живе з відсотків від проданого, пропонуватиме клієнту якнайкращі умови і у виконанні, і у розміщенні матеріалу, часто гребуючи правилами редакції. Серед найпоширеніших спокус легалізувати джинсу – замовні матеріали подаються редакцією як новини дня у верстці випуску, без відбивки та відповідної позначки про рекламу; подавати одну точку зору, зазвичай замовника матеріалу; викривання опонента без надання йому права також висловитися; вирвані з контексту коментарі, часто коментовані журналістами на користь замовника; маніпуляція відеорядом. Тому доводиться обирати – чи мати завжди лояльного клієнта, чи знову ж таки перемагати на довших дистанціях і тримати довіру глядача.

Однак, судячи з досвіду виборчих кампаній, не лише редакційні колективи одноосібно продукують джинсу. Її породжує брак досвіду у веденні виборів, брак креативу у штабах кандидатів, брак фахових піар-технологів. Якби кандидати та партії, зрештою і комерційні фірми також, мали у своєму штаті знавців соціальної психології, філософії, політології, культурології, то українське телебачення, радіо і газети отримали б цікавіші матеріали, журналістам було б легше працювати. Їм не довелося б запобігати перед рекламодавцем, як і переконувати його в очевидних речах. У такій, на першій погляд ідеалістичній ситуації, працювали б партнери, які б говорили однією мовою, мовою професіоналів – кожен відстоюючи свої інтереси, проте дотримуючись правил та засад якісної журналістики.

А допоки так не є – ми мусимо моніторити, скільки і як те, чи інше ЗМІ використало джинси, хто лідирує за її наявністю чи під час виборів, чи поза ними, як змінюються медіа перед всенародним волевиявленням, чи вірить електорат у те, що ми йому насаджуємо.

Як на мене, дискутувати треба про інше, ба ні – не дискутувати, волати: чому в Україні ще є власники, які створюють медіахолдинги, інфіковані вірусом кіллерства та розправи з опонентами, а не бажанням впливу на розвиток демократичного і відповідального суспільства; чому через свою жагу заробітчанства та не навченість наші журналісти не можуть стійко відстоювати своїх позицій; чому люди, що йдуть у політику, ще наймають у свої штаби радників, які не мають глибинних знань про те, як і чим живе суспільство, яке голосуватиме на виборах?

На жаль, я також не маю вичерпних відповідей на ці запитання…

Парасковія Дворянин, м. Львів

Публікація  написана в рамках проекту №SUP30010GR294 за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

Відгуки (1)




Це повний “антиЗІК”.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)