Політичне вбивство. Обійдемося без крові?

Марта Пересада

Опубліковано: 25-11-2011

Розділи: Агресія і тривога, За що критикують медіа?.

0

Війна та зміна правлячого режиму у Лівії – це історія, яка,  завдяки медіям,  відбувається на наших  очах. Проте, бажаючи  стати свідком  історії, далеко не кожен  хоче ставати свідком брутального вбивства.

Екранне насильство, незважаючи на всі протести, в тому числі науково обґрунтовані, залишається одним із найбільш стійких і найбільш рейтингових явищ українського медіа-простору. Використання насильницьких сцен у художній та масовій культурній продукції мають чимало виправдань з боку їх виробників. Та навіть якщо їхні аргументи не витримують критики, попит аудиторії все одно залишається стабільно високим. А якщо «всі задоволені» – отже питань немає. Інша ситуація з документальною та новинною продукцією, де використання елементів, які можуть травмувати психіку глядача продиктовано бажанням донести інформацію з максимальною достовірністю. Однак не всі, зацікавлені у інформації, реципієнти готові до перегляду шокуючих кадрів. І якщо у випадку з документальним відео, глядач, з його назви чи тематики, може здогадатися про його візуальне наповнення і вчасно відмовитися від перегляду, то переглядаючи новини ми маємо справу із котом в мішку, який все частіше демонструє кігті.

Цю проблему вже давно і, до певної міри, успішно намагаються вирішити телеканали світового рівня. Вони створюють етичні кодекси, дають практичні поради для кращої адаптації телеконтенту для потреб більш вразливих глядачів та дітей. В Україні працівники медій поки що користуються цими порадами не так часто, як хотілося б, проте поступово також починають здійснювати подібні переформатування. До прикладу, «ТСН», яку ще кілька років тому називали «новинами для Барбоса» (http://www.telekritika.ua/redpolitics/2008-06-04/38798), нині намагається зменшувати кількість неетичних кадрів та утверджувати баланс між позитивом та негативом в ефірі. Проте й нині деякі події висвітлюються каналом з надмірним натуралізмом. Глядачі давно звикли до такої подачі, окремі з них покладаються на службу новин «1+1» (tsn.ua) як на найавторитетніший та найцікавіший телевізійний новинний ресурс, незважаючи на те, що їхня дитина може побачити в «ТСН» кадри з зображенням насильства, які можуть її травмувати.

Проте і авторитетні світові канали, які ми приймаємо за еталон (громадянської) журналістики не нехтують зображенням насильства, якщо їм це дозволяють обставини. Нещодавні події у Північній Африці продемонстрували це. Важко перерахувати всі світові телеканали, які показали кадри вбивства Муммара Каддафі. І йдеться не лише про такі радикально налаштовані медії, як Al Jazeera (http://news.dt.ua/POLITICS/al-dzhazira_pokazala_vbitogo_kaddafi_video-89947.html), а й  традиційно нейтральні як Euronews. Адже розправа над колишнім очільником Джахірії – це політичне вбивство, надважлива історична подія, яка потребує максимально точного висвітлення. І вже ніхто не зважає на поради етичних кодексів.

Майже  немає таких обставин, які можуть виправдати показ страт або інших сцен убивства чи смерті людей», – сказано у «Редакційних настановах  BBC» (http://journ.univ.kiev.ua/files/BBC_Guidelines_Ukr.pdf) Як же сталось так, що світова медіаспільнота вирішила, що смерть Каддафі – винятковий випадок, демонстрація якого виправдовує теленасилля. Можливо, сподівалась на те, що суспільство виправдає сам факт. НАТО, які в цьому конфлікті вважається виразником позиції американсько-європейської спільноти, втручаючись у Лівійську війну, мали за мету повалення режиму, а воно в свою чергу могло повністю відбутись лише після ліквідації вождя. Ліквідація, хочеться вірити, передбачалась у цивілізованому, гуманному розумінні: через суд з ретельним розслідуванням та адекватним вироком. Однак стався самосуд лівійців над диктатором. І яким би страхітливим не був відео-матеріал із розправою – він був безпосереднім свідченням того, що тирана повалено.

Однак маємо й інші приклади: після теракту 11 вересня журналісти США самі звернулись до колег, щоб ті утримувались від надмірної демонстрації трагедії та, особливо, її жертв. Те саме відбувалось і під час військової інтервенції США в Іраку, коли ЗМІ забороняли (або вони самі собі забороняли) транслювати репортажі Al Jazeera. Чому ж у випадку з Каддафі «самоцензура» не  спрацювала?

Коли нам демонструють сцену злочину – ми стаємо його очевидцями. Свідок, який мовчить – стає співучасником. Як це не прикро, але сьогодні ми всі мимоволі стали свідками політичної розправи. І хоча багато хто з телеглядачів узагалі не розуміє або розуміє недостатньо, що саме відбулося у Лівії і що це все віщує. Проте тепер ми всі причетні і маємо робити з цього висновки.

Марта Пересада,
студентка факультету журналістики, ЛНУ ім. І. Франка

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)