ГІПЕРФЕЙК (хаотичні нотатки з аеропорту)

Борис Потятиник

Опубліковано: 15-10-2014

Розділи: За що критикують медіа?, Фальсифікація, містифікація.

1

Чи справді ми випереджаємо західних колег у парадоксальному просторі нових медій? І чому російська пропаганда – неефективна в довгостроковій перспективі?

Ці питання з наукового семінару все ще крутилися в голові, коли в ілюмінаторі миготіли термінали мюнхенського аеропорту імені Франца Йозефа Штрауса. Упродовж свого політичного життя знаний баварець обіймав різні посади. Проте  раніше чув про нього  передусім як міністра оборони. Навіть здивувався свого часу, що іменем «військового яструба» названо аеропорт. Мабуть тому, що належав до когорти німецьких політиків, які впоралися з доволі гострими післявоєнними викликами.

Відірвавшись від злітної смуги, лайнер прошив покривало хмар над Баварією. Вдалині, так само зухвало продірявивши це біле простирадло, стирчали вершини Альп.

Тимчасом думалось про виклики, які так несподівано для багатьох постали перед Україною. Упродовж наукового семінару в університеті Бамберга – якихось три години їзди автобаном від столиці Баварії – німецькі учасники кілька разів дорікали, що ми, українці, надто однобічно описуємо Майдан і наступний військовий конфлікт з північним сусідом. Мовляв, бракує об‘єктивності. «Але яка з біса об‘єктивність може бути, коли в твоїх товаришів стріляють?  Хіба вони цього не розуміють?» – запитували в кулуарах один одного українські учасники. А може, далося взнаки відчуття приналежності до більш розвиненого цивілізованого світу, який має допомагати нам і… повчати? З допомогою все ясно: у своєму багажі ми везли півтора десятки пар нових чобіт для знедолених, які знайомий німецький журналіст роздобув в торгових мережах Баварії. А той, хто надає допомогу, має моральне право повчати, чи не так?

Проте, чи є зв’язок між економічним  рівнем розвитку суспільства і, скажімо,  рівнем розвитку нових медій – головним предметом зацікавлень учасників згаданого семінару?  Першою напрошується відповідь – «так». Усім зрозуміло, що передумовою якихось новацій у соціальних мережах є інфраструктура, яка забезпечує так зване інтернет-охоплення. Врешті має бути певна критична  маса гаджетів. Хоча останнє, як показує досвід, вирішується найлегше. Коли смартфон стає предметом моди чи річчю, яка підтримує статус свого власника, то багато молодих людей купують цю річ, не надто переймаючись високою ціною. За спостереженнями автора, в українському студентському середовищі дорогих смартфонів навіть більше, ніж в аналогічному студентському середовищі в Німеччині чи сусідній Польщі.

Отже, з гаджетами справа вирішується, як правило, доволі просто. Складніше з інфраструктурою, скажімо, технологією 3G, яка уможливлює відео-дзвінки власників смартфонів,  або 4G технологіями мобільного зв‘язку. У тій же Німеччині, в Дрезденському технічному університеті, вже діє «Лабораторія 5G», яка дозволяє спілкування речей, зокрема масове застосування автомашин без водіїв, і дасть зелене світло так званому  «тактильному інтернету». Тобто в сфері інфраструктури зв‘язку є чимала дистанція між Україною і  Німеччиною. Проте ця відстань – аж ніяк не критична. Вона в жодному разі не є перешкодою для інноваційних феноменів у сфері нових медій навіть у відносно бідних країнах.

Простір нових медій, з нашого погляду – парадоксальний за своєю суттю. Він більше зв‘язаний з громадсько-соціальною активністю, аніж з технологіями. Одначе цей зв‘язок підтверджується за наявності певного технологічного мінімуму, який був в арабських країнах у період твіттер-революції  2010-2011 рр., в Україні 2013-2014 рр. і, звичайно, в технологічно просунутому Гонконзі, який у вересні-жовтні 2014 рр. пережив свій власний «майдан».

З нашого погляду, є очевидним, що громадсько-соціальна активність в Україні чи Гонконзі призводить до такого росту різноманітних форм і методів новомедійної комунікації, які не властиві, наприклад, для мирної Німеччини. У цьому сенсі саме Україна чи Гонконг перебувають попереду Німеччини чи іншої спокійної і мирної країни. Саме політично-соціальна турбулентність спричиняє такі феномени в нових медіях, які приваблюють увагу експертів чи дослідників усього світу.

Врешті навіть в Україні феномен масованого відеострімінгу в реальному часі може похвалитися зростанням популярності з грудня 2013 до кінця лютого 2014 р. Вже в березні показники відвідуваності, для прикладу, hromadske.tv,  пішли вниз. Тобто ця технологія була надзвичайно ефективною, коли треба було «поставити під візуальний контроль» світової громадськості події на порівняно маленькому просторі у центрі Києва, обмеженому вулицями Хрещатик, Грушевського та власне майданом Незалежності. Півтора десятка професійних і аматорських відеострімінгів було для цього цілком достатньо. Так само, як достатньо цього було для висвітлення протестів у центрі Гонконгу.

Зовсім інші вимоги до висвітлення подій висуває такий значний за розміром простір як зона АТО на Сході України. Тримати його під безпосереднім відеонаглядом,  як це було у випадку з Майданом, фізично неможливо. У цих умовах у рази зросли можливості фальсифікувати події. І цими можливостями повною мірою скористалася пропагандистська машина Російської Федерації.

Власне російська пропаганда, разом з гібридною війною стала основним викликом для України, починаючи з березня 2014 р., що теж знайшло яскраве вираження у сфері нових медій. У соціальних мережах розпочалося стихійне спростування пропагандистських фальсифікацій. З‘явилися також і спеціалізовані сайти, як от http://www.stopfake.org/, запущений 2 березня 2014 р. з ініціативи випускників і студентів Могилянської школи журналістики. Згодом, як пишуть автори проекту, до них приєдналися чимало журналістів, маркетологів, програмістів та перекладачів. Численні волонтери допомагають перевіряти інформацію,  редагувати і перекладати тексти, розповсюджувати їх в Мережі. Головна ж мета проекту, як і варто було сподіватися, – перевірка та спростування викривленої чи сфальсифікованої інформації про те, що відбувається в Україні.

Проект має рубрику «Як розпізнати фейк» і демонструє безліч успішних прикладів спростувань та розвінчування фальсифікацій. Серед них – інформація про німецькі танки «Леопард», які, перетнувши польсько-український кордон, начебто їдуть на допомогу українській армії, «розіп‘ятий» українськими солдатами хлопчик в Слов‘янську, міфічна «продаж» органів захоплених в полон сепаратистів (в іншій версії – українських солдат) чорним трансплантатам до Німеччини та інші.

А нещодавно з подачі Дмитра Хмельницького, історика, який мешкає у Берліні, з‘ясовано що  російська агенція ИТАР-ТАСС упродовж тривалого часу експлуатує імідж німецького експерта Лоренца Хаага,  який у своїх численних інтерн‘ю та коментарях упродовж років давав позитивні оцінки дій президента Путіна. Виявилося, що це – суто віртуальна постать. В реальному житті немає ані такого експерта, ані агенції глобальних комунікацій, яку він начебто очолює.

Сотні такого роду фейків складають «тканину» російської пропаганди. Проте, якби зобразити її у формі піраміди. То в основі перебувають дві найважливіші вигадки:

  1. Заперечення владою РФ перебування кадрових військових в Україні;
  2. Загроза, яка начебто нависла в Україні над російськомовними громадянами та етнічними росіянами.

Російська пропаганда придумала неіснуючу  загрозу для цієї  групи населення, щоб розпочати війну та анексію території України.

Ще «дореволюційні» дослідження показали, що на шести найбільш рейтингових радіостанціях пісні українською мовою в 2012 р. становили лише 3,4% від загальної кількості пісень у прайм-таймі. Водночас пісень російською мовою –  60% від їх загальної кількості. Російською мовою в Україні видається понад 60% сумарного тиражу газет, 83% – журналів, продається близько 87% книг (переважна частина яких – імпорт з Росії). Уперше за багато років сумарний наклад книг, що друкуються українською мовою в Україні, становив менше половини від усіх книг, надрукованих в Україні. Моніторинг мовної ситуації в 29 найбільших містах України (включно з обласними центрами), засвідчив, що у сфері торгівлі та послуг переважає російська мова. Ці цифри демонструють, що російська меншина в Україні (17 % населення країни) за багатьма параметрами насправді перебуває у привілейованому становищі.

Таким чином, можна констатувати, що антиукраїнська пропаганда РФ у 2014 р. зробила примітивну ставку на вигадані факти і події, часто нехтуючи більш вишуканими інструментами маніпуляції. Тобто є свого роду гіперфейком, який викликає асоціації з аналогами  70-літньої давності. Методика, застосована Сталіним, Гітлером, Ґебельсом, могла бути почасти дієвою в умовах тодішньої монополії на ефірне мовлення і пресу.  Але не в епоху соціальних мереж. Сам характер такої пропаганди сьогодні викликає поважні сумніви стосовно її довгострокової ефективності.

Підсумовуючи, ще раз звернемо увагу на те, що основним викликом з боку Російської Федерації у  2013-2014 рр. була і залишається гібридна війна та пропаганда, яка їй передувала і яка її супроводжує.

У період Майдану (листопад-грудень 2013 – лютий 2014) найефективнішою відповіддю проукраїнської інтернет-спільноти, з нашого погляду, були численні прямі інтернет-трансляції безпосередньо з місця подій у центрі Києва.

У період гібридної війни (з березня 2014 р. дотепер)  – цілеспрямовані зусилля спеціалізованих проектів, новинних сайтів та груп у соціальних мережах, спрямовані на розвінчування і спростування фальсифікацій.

Згадані відповіді проукраїнської інтернет-спільноти на російський виклик пов‘язані з таким спалахом активності, який висунув нові медії країни у фронтир, прикувавши до себе увагу зацікавленої громадськості та експертів з різних країн світу.

Відгуки (1)

[…] Джерело: Медіакритика […]

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)