Фальсифіковане обличчя війни

Павло Александров

Опубліковано: 06-11-2014

Розділи: Агресія і тривога, За що критикують медіа?, Реклама, пропаганда, Фальсифікація, містифікація.

2

Шокові медіа-технології в арсеналі сучасної пропаганди

Будь-який сучасний військовий конфлікт породжує величезну хвилю інформаційних спецоперацій з боку ворогуючих та зацікавлених сторін. До цього процесу залучаються як професійні пропагандисти, так і звичайні користувачі мас-медіа. Тон задають повідомлення та фото-відеоматеріали, які змальовують “страшне обличчя війни” – зруйновані квартали, вигорілі оселі, понівечені тіла жертв та охоплені горем люди, тобто, все те, що деякі англомовні журналісти цинічно називають терміном “war porn” (натуралістичний показ жахіть війни, позбавлений будь-якої естетики і покликаний шокувати глядача). Висвітлення жахливих наслідків військових конфліктів як своєрідної “правди” війни давно втратило свій етичний мотив часів В’єтнамської війни (1965-1973), який полягав в тому, що шокуючий журналістський репортаж, відеозапис чи фотографія можуть сколихнути громадськість і, в свою чергу, врятувати чиїсь життя, або навіть зупинити війну. Миротворча місія журналістики в нинішню епоху інформаційних війн стає не стільки складною і ризикованою, скільки непотрібною, оскільки, з точки зору пропаганди, метою показу тіл убитих мирних мешканців (особливо, дітей) є не припинення війни, а нагнітання ворожнечі, мобілізація прибічників однієї із сторін конфлікту, емоційне виправдання жорстокості та застосування надмірної сили тощо. Таким чином журналіст разом із своєю аудиторією стає невід’ємною частиною ідеологічної машини війни.

Інформаційна війна, що супроводжує конфлікт на Донбасі, не є в цьому сенсі принципово новою. Технології медіа-впливу, що дозволяють натискати на больові точки суспільної свідомості, збуджуючи такі почуття як страх, гнів, обурення та ненависть використовуються сьогодні не лише тими, хто займається пропагандою, маніпуляцією та чорним піаром. Ці прийоми поступово стають невід’ємною частиною журналістського інструментарію та усіх активних користувачів мережі інтернет.

Виділимо декілька найбільш поширених у нинішній інформаційній війні медіа-технологій із нагнітання страху та ненависті, які використовуються обома сторонами конфлікту.

Використання лексем тривожного забарвлення. Російські ЗМІ по відношенню до українських силовиків в зоні АТО активно вживають лексеми “карателі”, “фашисти”, “неонацисти”, “іноземні найманці”. Українські ЗМІ натомість оперують термінами “терористи”, “бойовики”, “бандформування”, “проросійські найманці”. Прикметно, що в мові військової пропаганди, якою оперують ЗМІ, “вороги” можуть бути тільки “знищені”, “свої” ж – “трагічно загинути”. Наприклад: „Сьогодні було знищено близько п’ятдесяти терористів. Загинуло двоє наших військовослужбовців”. Такий метод інформаційної війни, як позбавлення військових противника людських рис, почав широко використовуватися з початком Першої світової війни, і з того часу супроводжує будь-який військовий конфлікт.

Використання образів надмірного застосування сили. Кадри руйнувань житлових кварталів, шкіл, лікарень, вигорілих багатоповерхівок супроводжують чи не кожен сюжет про протистояння на Донбасі. Досить часто одні й ті самі кадри руйнувань використовуються як російськими, так і українськими ЗМІ – змінюється тільки винуватці лиха. Мало не щодня можна почути повідомлення про обстріл з артилерії житлових кварталів. Залежно від заангажованості ЗМІ провина за це покладається на українських військових або на проросійських сепаратистів. Особливо гострою стає реакція на повідомлення про застосування балістичних ракет “Точка У”, які справді є на озброєнні України, але факти використання яких є досить суперечливими.

Використання образів пересування військової техніки як ескалації конфлікту. Цей медіа-прийом застосовувався ще взимку 2014, коли у ЗМІ час від часу з’являлись повідомлення про те, що з Чернігова до Києва рухаються танки для розгону протестуючих на Майдані. В період конфлікту на Донбасі фотознімки та відеокадри пересування танкових колон стало регулярним. Українські ЗМІ неодноразово демонстрували кадри російської колони танків Т-72, які нібито направляються в Україну (насправді ці кадри були датовані 2008 роком і стосувалися тодішнього російсько-грузинського конфлікту). В російських ЗМІ показовим є експлуатація образу іноземної (західної) техніки, яка нібито прибуває в Україну. Найбільш промовистим тут можна назвати фото колони німецьких танків “Леопард”, яке у вересні 2014 облетіло весь російський сектор інтернет із наголосом, що Німеччина відправляє свою техніку на допомогу українським військам (насправді німецькі танки “Леопард” брали участь у військових навчаннях «Rapid Trident 2014» в західній Україні).

Використання образів забороненої або надруйнівної зброї. Прикладами такої зброї є касетні боєприпаси, у використанні яких українська та російська сторони звинувачують одна одну. Крім цього, російські ЗМІ часто звинувачують українських силовиків у використанні фосфорних бомб (цей вид озброєнь особливо демонізувала ще радянська пропаганда, відтак відповідний медіа-вірус має підґрунтя в свідомості людей старшого віку). Одним з таких прикладів було начебто зафіксоване на камеру бомбардування українською авіацією Донецька фосфорними бомбами. В українських ЗМІ показовим був випадок із звинуваченням Росії у тактичному ядерному ударі по Луганському аеропорті.

Використання образів наслідків військових злочинів. Цей спектр медіа-прийомів є найбільш експлуатованим, як найбільш ефективний у збудженні емоцій. Це і кадри вбивств мирних мешканців та розправ над інакомислячими, і повідомлення про тортури та знущання, які активно використовуються в медіа усіх сторін конфлікту. Це і повідомлення про масові поховання під Донецьком і Слов’янськом, про шахти, завалені трупами, про загибель дітей, про зрізані зі шкірою патріотичні татуювання у полонених українців та випалені паяльником тризуби на грудях затриманих прихильників Новоросії. Найбільш експлуатованою в цьому контексті медіа-подією стало падіння малайзійського “Боїнга”, оскільки загинули мирні громадяни, в тому числі жінки та діти із нейтральних по відношенню до конфлікту країн.

Використання образів “таємної змови”. Конспірологія, як популярна псевдонаука, яка знаходить прості пояснення складним явищам, набуває особливої популярності під час військових конфліктів. Російські ЗМІ постійно тиражують повідомлення про змову країн Заходу проти Росії, про війська НАТО, що таємно воюють на Донбасі, про те, що насправді це США веде війну проти Росії руками України. В українських ЗМІ популярними є твердження про змову президентів України і Росії, про таємну угоду між Росією, Заходом і українською верхівкою щодо переділу України, про свідоме знищення українською владою добровольчих батальйонів шляхом направлення їх у самісіньке пекло тощо.

В контексті впливу згаданих медіа-образів на людську свідомість не має особливого значення, є вони реальними фактами чи фейками (зрештою, окремо взятий реальний медіа-образ не є відображенням реальності – він відображає лише фрагмент реальності, але не її цілісну картину). Це є той тип пропагандистських прийомів, в яких емоційний компонент є набагато сильнішим за раціональний. Іншими словами, якщо переконаний користувач медіа дізнається, що побачений ним відеозапис чи фотографія є підробкою, це не змінить його точку зору і не вплине на його сприйняття інформації. Аргументація наступна: “Так, конкретно цей відеозапис – фейк, але ж це не означає, що таких фактів не було”. Або: “Так, це фото загиблої дівчинки в Сирії, а не на Донбасі, але ж це не означає, що від українських артобстрілів діти не гинуть”.

„Следует признать, что перед нами всё время выступают чисто пропагандистские приемы, использующие вербальное обозначение, в котором эмоциональный компонент сильнее рационального,стверджує медіадослідник Георгій Почепцов. – В подобных случаях излишняя эмоциональность блокирует рациональность. Пропаганда работает с программируемыми реакциями. Она строится так, чтобы не дать права выбора информационному потребителю. Он должен действовать автоматически, потому что если возникает возможность выбора, это может уводить население не туда”.

Отже активне використання в нинішній період шокуючих фото-відеокадрів та повідомлень продиктовано не тим, що вони розкривають певну “правду” про війну, а тому що є найбільш ефективним засобом пропаганди з політичною метою. Російська журналістка Юлія Латиніна проводить паралелі між стратегіями пропаганди на Донбасі та Палестині: “…То есть мы ведем войну совершенно точно так же, как Хамас. Вот те люди, которые в Донецке прикрываются мирными жителями, они точно так же вместо того, чтобы самих себя объявить агрессорами, говорят, что это вот нас проклятые фашисты хотят уничтожить. Это пиар-война. Это война, в которой главным достижением является не то, чтобы убить как можно больше людей противника, а как можно более несчастным предстать на экране телевизора. А, к сожалению, как только ты хочешь предстать наиболее несчастным на экране телевизора, ты просто начинаешь убивать собственное мирное население или, по крайней мере, подставлять его и списывать это на противника».

Шокові технології пропаганди постійно мають підживлюватися не просто свіжими медіа-матеріалами із зони бойових дій. Вони потребують постійного збільшення градусу жорстокості цих матеріалів, адже доведено, що під час регулярного перегляду сцен насильства глядачі щоразу менше реагують на жорстокість, побачену на екрані, і стають до неї менш чутливими (в медіапсихології це називають терміном “десенсибілізація”). Російський журналіст Валерій Панюшкін звертає увагу на те, що сучасний російський глядач потребує постійного збільшення доз медіа-жахіть із Донбасу: “Вы замечаете, что дозы ужасов, сообщаемых об украинской войне, растут день ото дня? Любой наркоман вам скажет, что дозы имеют обыкновение расти. Сначала вам хватало сообщений о том, что на Майдане кого-то избили, потом – что убили, потом вам понадобились трехзначные цифры убитых. Дозы растут. Ужас – это сильное чувство, и вы любите испытывать сильные чувства. Прошло немного времени, и вам понадобились сообщения про сожженных заживо, про удушенную проводом беременную женщину. Дозы растут. Вам уже недостаточно узнавать о том, что людей убили из автомата. Вам нужно узнавать о том, что людей убили из миномета, из пушки, из установки «Град». Попомните мое слово, скоро и это перестанет производить на вас должное впечатление, и вам захочется услышать про то, как людей убили атомной бомбой. Ужас – это сильное чувство, без которого вы больше не можете. И дозы растут. Вот вам уже понадобилось сообщение про распятого мальчика. Эта доза ужаса близка к смертельной. Но вам она нужна. При сообщении о том, что погиб мужчина, вы больше не испытываете ни ужаса, ни гнева, ни трепета, ради которых смотрите телевизор и шарите по интернету. Дозы растут».

На нашу думку, суспільство характеризує не кількість шокових медіа-технологій, а реакція на ці медіа-технології. І тут постає цілий спектр питань. Чому так багато користувачів медіа піддаються на примітивні пропагандистські спецоперації рівня Першої світової війни? Чому, маючи неосяжні можливості множинності думок і сенсів, які дає інтернет-простір, людина стає легкою здобиччю маніпуляторів? Чому конспірологічні версії сприймаються у масовій свідомості як вагомі аргументи?

Частково відповідь дає психологія. Йдеться про певну особливість людської свідомості, яку в психології називають селективним сприйняттям – схильністю людей приділяти увагу тим елементам навколишнього світу, які збігаються з її очікуваннями, та ігнорувати інші. Таким чином, людина вибирає лише ті новини та судження, які відповідають її власній точці зору, і відкидає або упереджено ставиться до тих, які їй протирічать. Наприклад, інтернет-користувач шукає в мережі лише ті повідомлення і міркування, що підтверджують його думку, або відповідають його позиції. Якщо така людина і відвідує ресурс, який висвітлює протилежну точку зору, то лише маючи сильне упередження. Переконаний прихильник Новоросії не може повірити, що сепаратисти викрадають і катують невинних людей. На його переконання, це роблять бійці Нацгвардії, перевдягнені у форму ДНР/ЛНР, щоб дискредитувати Новоросію. Так само як переконаний прихильник України не може повірити, що українська армія обстрілює житлові квартали. Аргументація аналогічна – це роблять проросійські бойовики, щоб дискредитувати українську владу.

Найбільшою проблемою в умовах нинішньої інформаційної війни є те, що будь-які аргументи є безсилими проти сформованих пропагандою ярликів та стереотипів. Навіть найбільш переконливі та логічні докази не досягають мети, рефлекторно відкидаються, перекручуються і перетворюються на звинувачення у брехні, заангажованності, проплаченності та зазомбованості, а також викликають роздратування, гнів, обурення, що у свою чергу змушує відстоювати свою правоту ще агресивніше. Образа та самолюбство будують абсолютно абсурдні смислові конструкції собі на підтримку, щоб будь-якими силами уникнути когнітивного дисонансу.

В нинішній період тотального селективного сприйняття інформації щодо конфлікту на Донбасі перед об’єктивною журналістикою стоїть неймовірно складне надзавдання, яке, насправді, звучить досить просто – дотримуватися журналістських стандартів. Себто, як мінімум, уникати медіа-прийомів, які, підсилюючи емоційний вплив, можуть викривляти об’єктивну реальність і викликати відчуття страху, безвиході, гніву, ненависті тощо. Як максимум, інформувати громадськість про те, що відбувається насправді, а не поширювати типовий набір стереотипів та ярликів, який неодмінно супроводжує будь-який військовий конфлікт та сприяє його ескалації.

Відгуки (2)

серйозна, аналітична, глибока публікація. Вдала спроба класифікації

Селективність сприйняття інформації йде від примітивності того хто сприймає. Треба прищепити споживачу смак до об’єктивної інформації, бо, звично, що вибір між “шустер лайв” чи якимсь притомним ЗМІ буде хилитися, на жаль, до першого. Не секрет, що перед тим, як маніпулятивні технології ЗМІ почали працювати, суспільство штучно позбавляли розуму.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)