Журналізм і постреальність

Опубліковано: 17-10-2008

Розділи: №01, Фальсифікація, містифікація.

0

Почну з того, що сьогодні майже не викличе суперечок — ми живемо в інформаційному суспільстві. Його основними ознаками можна вважати те, що інформація не лише відіграє в ньому таку ж важливу роль як  промисловість в індустріальному суспільстві, не лише те, що інформація стає джерелом розвитку економіки й культури, але й  щонайважливіше— політика, суспільне життя, дозвілля, спорт медіатизуються— стають такими, якими їх хочуть бачити “логіка й організація електронних медіа“ (Землянова Л. Глобализм и антиглобализм в эпоху формирования информацыонного общества. — М.: Вестн. МГУ Сер.10, 2000. №2. С.56). Медіа-технологи стали новітніми представниками еліти суспільства поруч з політичними лідерами та фінансовими олігархами. Врешті все помітнішою стає витворення нової спільноти, яка за багатьма параметрами відрізняється від тієї незначної кількості людей, яка залишилась неохопленою телепізнанням/сприйняттям світу.
      Інформаційний простір стає не просто різновидом соціального, але його і творчою, і рушійною силою. Найбанальніший приклад— касетний скандал. Якщо повірити в ідентичність касет, помножену встократ на потужність медіа, то результат був відчутним: зміна прем“єра, декількох міністрів, дамоклів меч над інститутом президентства в країні, загроза зміни суспільного ладу при умові, що до влади повернуться комуністи. Якщо ж розглянути касетний скандал як явище, яке не має за собою нічого, окрім вдалих операцій професійних медіадиверсантів, то можна вважати, що результат перевершив найсміливіші сподівання. Мимоволі закрадається сумнів: чи здатна людина керувати створеним нею ж візуально-віртуальним світом? Хто скаже нині з упевненістю який з іміджів президента був ближчим до реальності: той, якого нам пропонували напередодні виборів, чи той, якого ми “отримали“ з аудіокасет?
У відомій тезі  канадійського культуролога,  Маршалла МакЛюена, який пропонував вивчати розвиток сучасної культури через призму засобів комунікації, які функціонують в суспільстві  вчений стверджував, що засіб (medium ) і є повідомленням (  “the medium is the message”).
Однак оскільки значна частина іміджів відомих політичних чи мистецьких діячів, громадських рухів чи партій  не відповідає реальному змістові, а чимала кількість подій, про які оповідають медіа, насправді були не-подією, а тільки добре підготованим ПР-заходом, дозволю собі по-своєму витлумачити  маклюенівську крилату фразу: комунікаційна техніка досягла такого рівня і такого впливу, що матеріалістичний medium “проковтнув“ духовну субстанцію message і самозванно перебрав на себе його функції. Саме тому—the medium is the message- комунікатор і є повідомленням.
     Оскільки однією з основних функцій журналістика бачить відтворення подій, що відбуваються, то явище, коли медіа не відображають, а створюють події, американські дослідники комунікативістики Джон Хармс та Девід Діккенс назвали епохою “постжурналізму“. (Harms J., Dickens D. Postmodern Media Studies: Analysis or Symptom?//Critical Studies in Mass Communication. 1996.
N13.P.214.) Однак дивним, на нашу думку, видається те, що саме інформаційне суспільство стимулювало появу постжурналізму.
Преса перестає бути дзеркалом суспільства, вона стає його активним творцем. Отож інформація нині не лише конструює соціальний простір, вона, як рушійна сила, здатна змінити його. Інформаційна революція, про яку так багато пишуть в останнє десятиліття, на нашу думку полягає не стільки в тому, що в сучасному суспільстві з“явились абсолютно нові інтерактивні ЗМК, які змінили й іще змінять тип міжособистісного спілкування, скільки в тому, що їх поява здатна вплинути на переміну якості самого суспільства. При цьому віртуальна реальність перестає бути напівказковою і стає реальнішою за будь-яку дійсність. Телеглядач, оточений звідусіль атакуючою інформацією в різних її телепропозиціях, стає неспроможним відрізнити збережені там залишки реальності від  маніпуляцій, тим непомітніших, чим досконалішими стають медіатехнології. Рекламісти в ЗМК — одні з найпотужніших деміургів штучного світу, який для нас придумали і в якому примушують жити серед проблем вибору шампуней  та депілаторіїв, памперсів та жувальних гумок “Орбіт”, машин та заморських круїзів.
      Це не означає, що постмодернізм повністю пориває з реальністю. Однак пригадується статистика про середнього американця, який 1/3 свого життя проводить біля телевізора плюс 1/3 на роботі за комп“ютером— тобто у віртуальній реальності, плюс час на сон.
Виникає запитання: на скільки адекватно зможе він оцінити після цього реальне життя? Чимало людей, особливо діти, почерпують свої знання, стиль поведінки з віртуального світу й переносять в реальний. Внаслідок цього став витворюватись зовсім інший тип реального світу, навіть для тих, хто не надто залежний від віртуального світу. Отже постмодерна віртуальна реальність стала не просто трансформованою кимось реальністю, але й такою, що трансформує світ, зокрема через тексти.
      І саме тепер ми підійшли до наступного твердження про прояв  “постмодерну“ в сучасних мас медіа, яке викликає значно більше дисуксій, аніж попереднє — про інформаційне суспільство. Більше того, візьму на себе сміливість стверджувати, що саме вплив постмодерну зробив сучасні медіа такими, якими вони є, ба навіть більше— саме вияв постмодерну в комунікативістиці сприяв формування такого, а не іншого суспільства, а саме—інформативного.
     Постмодерн як об“єктивна характеристика інформаційної соціальної реальності підживлює і підживлюється сам швидким розвитком комунікаційної техніки, яка на даному етапі і визначає  пріоритетні напрямки його розвитку. Комп“ютер просто не міг не з“явитися з появою постмодерну, адже він дозволяв творити гіпертекст —ще один вияв постмодерного інформаційного суспільства. У літературі постмодерн відкидає претензії індивідуального авторського „Я“ і відкриває шлях мистецтву гри цитатами, імітацій стилю, настрою, рефлексивність. Один з найпопулярніших його практик —пастіш—  передбачає іронічну імітацію інших стилів з наголосом на їх стилітичних надмірностях. Всі ці потуги постмодерну народжують епоху “смерті автора“, яка в світі ЗМК виявляє себе через гіпертекст з його гіперпосиланнями, які теж важливі й часто не менш цікаві, аніж основний текст, однак вони  переважно не належать авторові й нерідко відводять від основного тексту так далеко, що до нього можна більше й не повернутись. “Тільки з появою гіпертексту віртуальні ідеї постмодернізму запрацювали, стали повсякденністю“ (Старовойт І. “Український постмодернізм у критичному та художньому дискурсах кінця ХХ століття“ Автореф. Львів. 2001. С.6). “Смерть“ індивідуального стилю позначилась і на інших формах прояву сучасного людського буття— від масової культури до масової моди.

      Ідеологами й філософами інформаційної цивілізації епохи постмодерну можна вважати Маклюена, Постмена, Кастелза, Ж. Деріда, Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Бодріяра, М. Фуко, та ін.
     Дозволю собі дещо перефразувати  М. Маклюена: “ Я не висловлююсь “за” чи “проти” глобального села, я кажу, що ми живемо в ньому.“  В свою скажу чергу, що я не висловлюватимусь “за” чи “проти” постмодернізму в комунікативістиці, скажу лише, що хочемо ми цього чи ні, однаково ми послуговуємось його плодами.

 Така постмодерна  трансформація світу призвела до чималої кількості проблем людського буття,  серед яких “знищення почуття історії“. В публікації Фредеріка Джеймісона „Постмодернізм і суспільство споживання“ він веде мову про спустошувальні ефекти медіальних новин. Сучасна соціальна система інформаційного суспільства починає функціонувати так, що з своїм багаторазовим повторенням новин дня людину наче заставляють забути минуле. ЗМК діють як механізм історичної амнезії (Фредерік Джеймісон „Постмодернізм і суспільство споживання“. „Ї“. Ч.19. 2000)
      Іншу подібну проблему, спровоковану всезростаючим натиском ЗМК, виокремив сучасний російський дослідник Михайло Епштейн і назвав її травмою свідомості. Сьогодні людина отримує таку кількість інформації, яка в десятки тисяч разів перевищує ту, що її отримували наші попередники триста років тому. Травматизм викликаний  всезростаючою диспропорцією між людиною, можливості якої біологічно обмежені, і людством, яке не обмежує себе в своїй техно-інформаційній експансії. (Эпштейн М. Информационный взрыв и травма постмодерна. http://www.russ.ru/journal/travmp/98-10-08/epsht.htm ) На думку дослідника саме травма свідомості дала поштовх до розвитку постмодернізму в ЗМК, який все, що пропливає на екрані провокує трактувати як єдину й справжню реальність. Травмований розум не переобтяжує себе додатковими труднощами проникання в суть побаченого чи, більше того, в причини появи на екрані. Однак відомо, що телереальність насправді не співпадає з життєвою реальністю, вона культивує власні фальш-світи, з їх власними моральними законами,  тлумаченням добра і зла, стилем поведінки. Виникає своєрідна екранна міфотворчість, яка впливає на свідомість людей, нерідко при цьому спотворюючи.
Саме тому на початку 90-х відомий американський вчений-комунікативіст Джордж Гербнер підтримав прихильників міжнародного екологічного руху за збереження культурного середовища від негативних впливів інформаційного простору. З його участю в березні 1996 року було прийнято Комунікаційну Хартію та  Декларацію незалежності глядачів, яка проголошує, що якщо культурне середовище не виховує у людей, зокрема дітей почуття відповідальності перед суспільством,  віру в нього, а тільки породжує страх і насильство, то таке середовище треба змінювати. Окрім того в Хартії наголошувалось на загальній та спеціальній (медіаосвіті)  аудиторії, яка б реально сприймала роль і функції комунікації та інформації в суспільстві, знала свої права у випадку отримання неправдивої інформації (Див.: Землянова Л. Процесс глобализации СМИ и культура. Вест. МГУ. Сер.10. Журналистика. 1998. №2. С.46-49).
В українському суспільстві медіаосвіта лише в зародку, однак проблема обмеженого впливу ЗМК на людей все частіше звучить в суспільстві, зокрема зі сторінок часопису “День“. Інститут медіаекології , що діє на базі ЛНУ ім. І. Франка разом з педагогами, психологами, соціологами, журналістами-практиками працює над виробленням різнопланового вирішення цієї проблеми. Розробляючи один зі способів, працівники послуговувались міркуванням, що оскільки постмодернізм є характерним виявом інформаційного суспільства (з усіма його телекомунікаційними впливами) і йому (постмодернізмові— Н.Г.) характерні плюралізм засад, коли все толерується, то стратегію зцілення “травм постмодерну“ варто проводити аналогічними методами: спонукати критично сприймати телепродукцію, навчати дітей не тільки аналізувати побачене на екрані, але й вміти оцінити побачене по-можливості різноманітніше, дати кілька прочитань кадру.
Можливо  згодом час покаже, що вільна множинна постмодерніська інтерпретація текстів ЗМК— не найкраща панацея від медіапроблем, однак після тоталітарної епохи однозначності, хто візьме на себе сміливість однозначно стверджувати, що безмовно коритись продуманому для нас і за нас текстові безпечніше, аніж навчитись неоднозначно інтерпретувати його? Пригадуєте слова Р.Уоррена про те, що ми маємо зробити добро зі зла, бо його більше немає з чого зробити.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)