Американський новий журналізм: Terra In/cognita

Марія Титаренко

Опубліковано: 21-09-2011

Розділи: За що критикують медіа?, Фальсифікація, містифікація.

4

(долатиме In-префікс М. О. Титаренко)

– Маріє емммм Олександрівно, – студент N нишком підглядає в тату-каракулі на долоні, – ну, туво,нууу, мені ші здаєєєеееее………… о!Вірджінія Вулф!
– Талон, шановний талОновитий, – закриваю пащу відомості. – В американській новій журналістиці працював Том, а не Вірджинія Вулф, ба й мене встигли перехрестити…
– Та йооооой…

Приблизно в такий-от спосіб американські новожурналісти відтворили би уривок нашого зі студентом залікового діалогу, хіба що нашпигували би його рясно деталями й іменами, аби в уяві читача виникла картинка, продумана до найбільших дрібниць. По читанні таких-от речей раптом вигулькує сумнів: агов, я читала книгу чи переглядала екранізацію? Але кінематографізм, діалогізм та передача мовного сленгу – поготів не усі ознаки нової журналістики (задля зручності далі використовуватиму абревіатуру НЖ), але почну, як казали греки, з яйця.

Звідки руки ростуть

Новий журналізм (New Journalism) виник у США в карколомні 1960-ті «вногу» із поп-, секс-, ЛСД-, андеграунд- та контркультурою, гіпі, «Бітлз», «Вархолом», «роллінґами» та ін. НЖ відомий також як літературна/альтернативна/нарративна журналістика, неожурналістика, паражурналістика, нон-фікшн, проза сирого факту, суб’єктивна проза, документальний роман, література ідей, ґонзо-журналізм[2] та ін. Таке розмаїте семантичне гніздо свідчить передовсім про багатство відтінків самого НЖ, але також і про різні підходи до його вивчення.

У наукових колах новим журналізмом прийнято називати тексти, опубліковані у 60-70 роки в США, тоді як пізніші тексти (включно зі сучасними), здебільшого окреслюють літературним журналізмом, або креативним нон-фікшн. Зрештою, не дивує і термін New New Journalism, що, як і постпостмодернізм, ризикує заплутати/сь у префіксах.

Антології: там, де нас нема…

Нині в США надруковано десятки аналогічних до Вулфової антологій під різними редакціями та назвами; укладених за тематичними, ґендерними чи хронотопними ознаками. Так, 1998 року з’явилась історична антологія літературної журналістики за редакцією Кевіна Керрена та Бена Ягоди (до слова, програмна в університетах)[3] . З-поміж піонерів жанру тут почесно «новожурналістять» Даніель Дефо, Волт Вітмен та Джек Лондон. А серед сучасних авторів читач може із превеликим подивом знайти два слов’янських прізвища (неможливих для вимови англомовного студента): відомого польського публіциста Рішарда Капусцінського та талановитої білоруської письменниці Світлани Алєксієвич[4]. На жаль, це чи не єдині представники слов’янської публіцистичної традиції на новожурналістських американських теренах.

2007-го року з’явилась антологія сучасної креативної літератури нонфікшн від 1970-их і дотепер, за редакцією Л. Вілліфорда та М. Мартона[5]. Від 2005 року щорічно видається «книга найкращих жіночих подорожніх творів, основаних на правдивих подіях», 2011 року вийшла друком сьома книга[6]. Окрім антологій, в американських бібліотеках та книгарнях можна знайти чимало посібників із НЖ, журналів, дайджестів та ін. Одне слово, літератури не бракує. Але не в нас. І не з нами.

Лишень три роки тому у Росії було перекладено першу Вулфову антологію[7], нагадаю, опубліковану в США ще 1973 (!) року, – не минуло, як то кажуть, і 40 років… Попри те, в Росії вже з’явилась низка дисертацій із НЖ.

2008 року в США вийшло друком порівняльне дослідження новожурналізму в США та Словенії[8], проведене професоркою Сонею Мерляк Здовц, викладачем факультету соціальний наук університету в Любляні, а також журналісткою щоденної національної газети Діло (Delo).

Україна наразі пасе задніх.

Референції про конференції

Зазвичай кожна поважна журналістська конференція в США має секцію із нарративного журналізму, однак є конференції, присвячені цільово НЖ.

Німанська фундація журналістики при Гарварді (Nieman Foundation for Journalism at Garvard – http://www.nieman.harvard.edu/NiemanFoundation.aspx) від 2001 року щорічно проводить найвідомішу і найпотужнішу конференцію із нарративної журналістики, яка зазвичай триває три дні[9]. В межах німанської конференції модераторами круглих столів чи майстер-класів виступають як практики, так і теоретики новожурналізму (чимало з них – пулітцерівські лауреати). Як результат фундація компонує нарратвну антологію, а також масштабний архів записів конференційних виступів. Окрім того, щороку фундація проводить семінари для редакторів видань, які займаються новим журналізмом[10].

Іншу відому щорічну конференцію в різних країнах проводить Інтернаціональна асоціація вивчення літературного журналізму (IALJS, The International Association for Literary Journalism Studies – http://www.ialjs.org/ ), із осередком у Лісабоні (Португалія). Асоціація так само видає журнал, що спеціалізується на історії, теорії та педагогіці нового журналізму у світі. (Члени асоціації радо запрошують до участі у науковому дискурсі українських, і загалом слов’янських, науковців) .

Чотири кити НЖ та черепаха

То що таке НЖ і як зідентифікувати його з-поміж інших жанрів? «Хрещений батько» неожурналістики Том Вулф сформулював відомі чотири найефективніші прийоми жанру:

1) це вибудовування матеріалу сцена за сценою, швидке і часто спонтанне перемикання уваги з одного об’єкту чи епізоду на інший, без довгих історичних екскурсів; одне слово, кінематографізм;
2) домінування діалогів, розкриття характерів та проблеми через діалог, а відтак як необхідна умова – перебування автора безпосередньо на місці події, а також скрупульозне відтворення специфіки мовлення (діалектизми, жаргон, звуконаслідування тощо);
3) перемикання точки зору, перевтілення автора, ракурс третьої особи (сам Вулф називав цей прийом «хамелеон»; за який, до речі, автора неодноразово звинувачували у зазіханні на внутрішній світ інших);
4) змалювання символів людського статусу (деталізація): жести, манери, ставлення, хода, інтер’єр тощо.

Ілюстрація «Факт і вигадка» (Fact and Fiction) Нормана Роквелла (Norman Rockwell) для Weekly Newspaper, 1917

Ілюстрація «Факт і вигадка» (Fact and Fiction) Нормана Роквелла (Norman Rockwell)
для Weekly Newspaper, 1917
Але всі ці прийоми мають базуватися на єдиному непорушному постулаті – на факті. Жодної вигадки, домислу, вимислу, фантазії, – все це табу. Факт, а не фікшн! Якщо журналістові бракує інформації – він мусить її будь-що отримати. Отож, новожурналіст мусить сам бути на місці події, мусить сам бачити все на власні очі, чути на власні вуха і торкатися власними пальцями. Йдеться не лише про примат факту, а про диктат факту[11].

Вочевидь, збирання необхідного фактажу вимагає чимало часу. Так, приміром, Хантер Томпсон більше року провів із байкерами «Янголи Пекла», аби написати один із своїх романів[12]; а от Труман Капоте збирав матеріали шість (!) років, мандруючи рівниними Канзасу, опитуючи очевидців та вбивців, задля написання найвідомішої своєї новожурналісткої книги «Холоднокровно»[13].

Звісно, не всі редакції можуть дозволити собі такі довготривалі та трудомісткі журналістські репортажі, ба навіть якщо й можуть, то для таких-от НЖ текстів необхідно чимало журнального простору. Адже з огляду на специфіку жанру, новожурналістські тексти зазвичай перевалюють кількасот сторінковий бар’єр (і навіть попри таку «важковагову» категорію, у 1960 роках вони публікувалися в періодиці).

Сім порад від Констанс Хейл

Насправді, скільки журналістів – стільки видів НЖ. Кожен автор має володіти неповторним стилем, впізнаваним з-поміж інших. Відповідно, більшість майстер-класів для журналістів фокусуються на виробленні авторського стилю і на викоріненні шаблонів, кліше, штампів, одне слово, отого газетно-форматного мислення, у дьогті якого талановита молодь губить свої неповторні пера, а то й крила.

Розбавлю, отож, тут суху теорію практичними порадами-секретами для вдосконалення письма; почну від директора німанської програми в Гарварді Констанс Хейл (Constance Hale)[14].

1. Вживай у письмі особливі і дуже конкретні іменники та прикметники. Адже голосів багато – і в кожного своя лексика, своя інтонація. «У тексті ви маєте завжди більше, ніж один голос! – переконана Констанс. – Не вкладайте у чужі вуста свою мову». А для цього, вочевидь, слід вивчати лексику своїх персонажів[15].

2. Добирай активні та візуальні дієслова. З цього приводу Констанс пропонує виконати просту вправу: написати якомога більше синонімів до якогось нейтрального дієслова, приміром, до «іти». Адже коли в тексті «людина іде», це нічого про неї не промовляє, натомість характер-ситуація краще вимальовується, коли персонаж: чалапає, шпацирує, волочиться, човгає, цокає, тупцяє і т.д.

3. Уникай прислівників. «Це порожня мова», – говорить Констанс. Адже «весело/довго/нерозбірливо говорити» доцільніше замінити, приміром, на щебетати/мямлити/бубоніти та ін.

4. Оминай прийменникові кліше. «Газета New York Times послуговується найбагатшим словником, – провадить місіс Хейл, – позаяк новини залишаються ті самі».

5. Не втрачай героїв із фокусу, розвивай сюжети паралельно. Тут Констанс покликається на Марка Твена, який з цього приводу писав: «Поклади усі яйця до корзини і пильнуй її!»

6. Створюй метафори. Це те, що часто відрізняє журналіста від письменника, але це також те, що уподібнює першого і другого, якщо вони справжні майстри своїх справи. А вбивають метафору строки, тому якщо у планах – соковитий текст, не варто відкладати його написання наостанок (фаст-текст, як і фаст-фуд, зазвичай не сприяє процесу думко/травлення).

7. Грай із голосами, звуками, ритмами. Новожурналістські тексти надзвичайно сенсибельні, ритмізовані, звукописні, зрештою, як і будь-яке мовлення[16]. Кінцівка «Улісса» Дж. Джойса взагалі не має змісту – лише ритм. У новожурналізмі майстер звукопису – Том Вулф[17].

«Полювання і збиральництво» від Тома Френча
та трохи Гемової «наживки» для акулят пера

Ще дванадцятьма порадами на одному із майстер-класів Німанської конференції поділився Том Френч, журналіст St. Petersburg Times із 27-літнім стажем, професор журналістики (а зокрема НЖ) в університеті Індіана, лауреат Пулітцерівської премії 1998 року. Отож, у моєму перекладі поради звучать так і, гадаю, не потребують розшифровки[18]:
• нічого не вигадуй, навіть вигадане стебло травинки – забагато;
• прослизни під їхню шкіру;
• дізнайся ім’я собаки[19];
• практикуй непомітність;
• загальмуй;
• не бійся трохи забруднитися (вляпатися, якщо хочете);
• провокуй своїх героїв розмовляти, шепотіти, кричати одні на одних;
• пиши для органів чуттів;
• звертай увагу на все;
• не лише деталі, але й те, що за ними;
• думай кінематографічно;
• полюй за великим у малому[20].
Гріх тут оминути клавіатурою блискучого майстра НЖ і геніального нобелівця Ернеста Гемінгвея, для якого своєрідною абеткою від 17 років була пам’ятка канзаської газети, що містила 110 правил кореспондентської роботи, як-от: пиши короткими реченнями; перший абзац має бути коротким; мова має бути сильною; стверджуй, а не заперечуй; уникай застарілих жаргонних слів, а надто як вони стали загальновживаними; уникай прикметників, особливо таких пишних, як «вражаючий», «розкішний», «грандіозний», «величний» тощо.

В одному зі своїх інтерв’ю[21] іншому відомому авторові НЖ Джорджеві Плімптону Гем також говорить про скрупульозний добір слів (сам він переписував кінцівку «Прощавай, зброє!» 39 разів); про принцип айсберга; різницю між пласкими та об’ємними образами; про «дірки» у тексті; про незграбність стилю; про внутрішні «радіолокатори» великих письменників та багато іншого, без сумніву вартого уваги акул та акулят пера, ба навіть цілої окремої статті, а тому тут закидаю лише «наживку».

НЖ в Україні: пробний зріз ґрунту

Попри те, що класику нової журналістики досі не перекладено українською (ані антології, ані посібники); попри те, що у вищій школі для журналістів не розроблено навчальних програм [22] або семінарів із американського НЖ (не кажучи вже про бажано англомовне викладання предмету); попри те, що в програмі зарубіжної літератури ХХ ст. вивчення нонфікшн не передбачено; отож, попри все це – НЖ в Україні є. Теж різний, теж високовольтний і теж по-вулфівськи-у-х-х-х-х-х!

На завершення цієї статті зроблю лише невеличкий зріз медіа-ґрунту, аби довести наявність цього культурного шару в українському соціокультурному просторі, а от вже його «глибина залягання», «товща», «щільність», «наявність відмінних культурних горизонтів» та ін. чекатимуть на своїх дослідників.

Репортаж, із якого я зазвичай починаю вступне заняття із НЖ, написаний Христиною Шевчук-Старицькою і надрукований 2-го лютого 2007 року в «Газеті по-українськи»[23]. Попри невеликий обсяг, він акумулює усі ознаки НЖ (а на моє прохання спробувати вказати жанр матеріалу студенти зазвичай відповідають: «нетиповий/неформатний репортаж»). Правдиво, соковито, динамічно, колоритно, з гумором, слово, 100% НЖ.
Ще більш промовистий НЖ-текст з’явився 2008 року під назвою «Авантюра, або практичні реалії мандрів по-бідняцьки: Еротико-політичний документальний калейдоскоп»[24] з-під клавіатури та мишки журналіста-зірвиголови Артема Чапая (справжнє прізвище – Антон Водяний). Спочатку автор оприлюднював свої мандри в блозі, який став настільки популярним, що невдовзі йому запропонували видати книгу. Гонзо-нон-фікшн Чапая, насправді, є яскравим прикладом літератури хічхайкінгу (подорожі, дороги, автостопу)[25], недарма родоначальник цього жанру Джек Керуак – кумир автора. Принагідно додам, що цього року в Артема вийшла друга нон-фікшн книга, цього разу – про мандри Україною[26].

Ще раніше, 2005 року, вийшла у світ книга О. Забужко «Let my People Go: 15 текстів про українську революцію»[27], жанр якої було окреслено як нон-фікшн. Власне новожурналістський нон-фікшн у книзі наявний лише в частині «зі щоденникових записів». Але навіть тут авторка із прикрістю зізнається: «І – деталі, оце те, за чим я жалкую і що, як мені здається, безнадійно пропустила…»[28] Усвідомлюючи, що «адекватною реакцією» на таку подію, як Помаранчева революція, може бути «хіба щоденник, журналістський репортаж, хроніка», авторка жалкує, що в той час зустрічалась із дипломатами та західними кореспондентами, а не «лазила по Майдану» (як би це вочевидь робили новожурналісти).

Нарешті, один із найсвіжіших текстів – книга Марії Матіос «Вирвані сторінки з автобіографії»[29], яка є такою собі компіляцією різножанрових та різностилевих матеріалів, з-поміж яких чимало блискучих зразків НЖ. Ця книжка – спроба «бодай контурно залишити правдивий профіль епохи… фіксація часу, консервація епохи у невигаданих іменах, датах і подіях…»[30]. Тут є увесь спектр прийомів НЖ, ще й збагачений українською говіркою і міцними словами, приперчений виключно жіночим сарказмом і Матіосовою текстопроникливістю; словесними пінґ-понгами, влучними мовно-психологічними портретами, багатющим фактажем та ін. Прикметно, що Матіос часто використовує техніку НЖ для висвітлення саме минулого, в такий спосіб живо/живописно і читабельно викриваючи історичну правду. Отож, коли у середині ХХ ст. НЖ в США фотографічно відтворював їхнє «теперішнє», ми на початку ХХІ ст. потребуємо НЖ, щоб ословити-проявити наше правдиве минуле.

1. The New Journalism [by] Tom Wolfe: With an Anthology Edited by Tom Wolfe and E. W. Johnson. New York, Harper & Row [1973], 394 p. Цікаво, що на обкладинці цієї антології (див. ілюстр.) використано ескіз руки, яка «пише» іншу руку (майже Ешерові «Руки, що рисують»), влучно ілюструючи основоположний принцип НЖ: «створювати правдивіше за саму дійсність» (Е. Гемінгвей).

2. Напрям «ґонзо» (Gonzo) в НЖ виник завдяки Х. Томпсону, а саме його репортажу «Дербі в Кентукі: занепадницько й порочно» (Hunter S. Thompson. The Kentucky Derby is Decadent and Depraved,1970), який, насправді, був радше чернетковими хаотичними записами, відісланими Томпсоном редакторові з огляду на брак часу. Символом ґонзо Томпсон обрав п’ятипалий кулак-кинджал.

3. A Historical Anthology of Literary Journalism: The Art of Fact by Kevin Kerrane and Ben Yagoda. – August 1998 by Touchstone, 558 p.

4. Рішард Капусцінський представлений в антології уривком із есею «Ще один день життя»; а Світлана Алєксієвич – уривком із «Цинкових хлопчиків».

5. Touchstone Anthology of Contemporary Creative Nonfiction: Work from 1970 to the Present, edited by L. Williford and M. Martone. – 2007 by Touchstone, 552 p.

6. The Best Women’s Travel Writing 2011: True Stories from Around the World (Travelers’ Tales), edited by Lavivia Spalding. – May 2011 by Solas House Inc.

7. Вулф Т. Новая журналистика и Антология новой журналистики под редакцией Тома Вулфа и Э. У. Джонсона / Том Вулф ; [пер. с англ. Д. Благова и Ю. Балаяна]. — СПб.: Амфора. ТИД Амфора, 2008. – 574 с. – (Серия «Амфора 21»). Видавництво «Амфора» зазначила жанр книги: публіцистика. До слова, тут руки з обкладинки зникли, залишився сам олівець…

8. Sonja Merljak Zdvoc, Literary Journalism in the United States of America and Slovenia. – 2008 by University Press of America. У цій книзі авторка висновує, що у Словенії класичний НЖ відсутній, натомість його ознаки подекуди трапляються у публіцистиці. Від себе додам, що проф. Здвоц, із якою я мала нагоду познайомитись на НЖ конференції в Чікаго, запрошує до співпраці українських колумбів і магеланів на цім допоки незвіданім терені.

9. На жаль, 2010 та 2011 року фундація не проводила німанських конференцій.

10. Авторці пощастило взяти участь в обох конференціях із НЖ в рамках програми Фулбрайта в США у 2009 році. Короткий коментар із власного досвіду: перша конференція – гігантська і дорога (375 $ лише за відвідування), сотні учасників, у величезних залах люди просто сиділи на підлозі, 44 (!) секції по 6-7 синхронних воркшопів на вибір; виставка-ярмарок книг, вільний доступ до доповідачів і море вражень. Конференція IALJS: затишна, майже родина атмосфера, до 50 учасників, безкоштовна для студентів та аспірантів із доповідями (на 2009 рік, у 2012 – 30$); 17 сесій за три дні для всіх; надзвичайно приязне ставлення до учасників, озеро вражень.

11. Своєрідним винятком тут є хіба що ґонзо-журналістика, яка передбачає суб’єктивізм автора, відтак тут важить не те, що відбувається, а як прочувається, переживається, які емоції провокує в читача.

12. Thompson, Hunter S. Hell’s Angels: The Strange and Terrible Saga of the Outlaw Motorcycle Gangs. New York: Random House, 1966; Ballantine Books, 1996.

13. Truman Capote. In Cold Blood. New York: Random House, 1966.

14. Ці та чимало інших порад можна прочитати у книзі К. Хейл Sin and Syntax: How to Craft Wickedly Effective Prose / by Constance Hale; with a foreword by Karen Elizabeth Gordon, 2001, або на її сайті – http://www.sinandsyntax.com/

15. Використовуючи цю пораду, своїм студентам на спецкурсі із НЖ я задаю завдання написати і виголосити промови кандидатів у президенти із використанням різної лексики: суржика, лемківської говірки, молодіжного сленгу, наукової термінології, мови діаспори та ін., аби самим сформувати «мовні портрети» героїв.

16. В контексті цієї поради студенти виконують наступне завдання: відтворюють коротку звукову доріжку із певного місця Львова, яке інші студенти за цією доріжкою пробують вгадати. Інша вправа – вигадати новий розділовий знак, не використовуючи мову смайликів :). До слова, у 1960-их в американських медіях широкого вжитку набув нині не популярний знак риторичного питання «інтерробанг» (‽).

17. Перша журнальна стаття Т. Вулфа, опублікована в журналі Esquire 1963 року виглядає-звучить в російському перекладі «Амфори» так: «Конфетнораскрашенная, Апельсиннолепестковая Обтекаемая Малютка» — «Перед нами (рев двигателя — р-р-р-р-р) эта Конфетнораскрашенная (О-ф-ф-ф-ф-ф-ф!), Апельсиннолепестковая Обтекаемая Малютка (У-у-х-х-х-х) Рвет С Места (Б-р-р-р-р-р-ум-м-м-м-м-м-м-м-м-м-м-м-м-м-м)…» (в оригіналі: «There Goes (Varoom! Varoom!) That Kandy-Kolored (Thphhhhhh!) Tangerine-Flake Streamline Baby (Rahghhh!) Around the Bend (Brummmmmmmmmmmmmmm)…»).

18. В оригіналі ці поради можна прочитати тут: http://www.nieman.harvard.edu/assets/pdf/conferences/narrative/handouts09/HUNTING%20AND%20GATHERING.pdf

19. Часто новожурналісти вдавалися до найвигадливіших способів отримати інформацію. Так, Джордж Плімптон (George Plimpton) вдавав загубленого, якому, звісно, усі хотіли допомогти-роз’яснити-показати. А от Джоан Дідіон (Joan Didion) направду вважала себе надто сором’язливою для роботи репортера; позаяк фотографи, що співпрацювали із нею, згадують, що ця її сором’язливість часто змушувала співрозмовників вибовкувати найпотаємніше, аби лишень заповнити гнітючий вакуум павзи.

20. Не плутати із «робити із мухи слона» чи із «бурею у склянці».

21. Це інтерв’ю було надруковане 1958 року в журналі Paris Review, його оригінал журнал зберігає в електронному архіві тут: http://www.theparisreview.org/interviews/4825/the-art-of-fiction-no-21-ernest-hemingway.

22. Восени 2010 року на кафедрі зарубіжної преси та інформації факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка авторка апробувала самодостатній спецкурс «Новий журналізм у США», який відтоді пропонує на вибір магістрам та бакалаврам (до цього кілька занять, присвячених НЖ, провадилися в межах спецкурсу «Світоглядна публіцистика»).

23. Статтю онлайн можна прочитати тут: http://gazeta.ua/post/148469 . Взагалі, на цьому ресурсі (як і на багатьох інших) можна знайти чимало більшою чи меншою мірою новожурналістських текстів серед колумністики та блогів (здебільшого писаних від першої особи).

24. Чапай А. Авантюра, або практичні реалії мандрів по-бідняцьки: Еротико-політичний документальний калейдоскоп. – Харків, 2008. – 240 с.

25. Найвідоміші книги цього жанру: On the Road (Jack Kerouac); Bermuda Shorts (Hunter S. Thompson); The Grapes of Wrath (John Steinbeck); Breakfast of Champions (Kilgore Trout); Innocence Abroad: Adventuring Through Europe at 64 on $100 Per Week (Irv Thomas) та ін. До слова, сам Чапай зізнається, що про НЖ він достеменно нічого не знав, а просто писав роман-дорогу (road-story).

26. Чапай А. Подорож із Мамайотою в пошуках України. – К.: Нора-Друк, 2011. – 272 с. Мандри. До речі, видавництво Нора-Друк 2009 року започаткувало нон-фікшн серію «Мандри», в якій також вийшов двотомник М. Кідрука «Подорож на Пуп Землі».

27. О. Забужко «Let my People Go: 15 текстів про українську революцію». – К.: Факт, 2005, 2006. – 232 с.

28. Там само, с.179.

29. Матіос Марія. Вирвані сторінки з автобіографії: – Львів: ЛА: «Піраміда», 2011. – 368 с. Книга одразу мала резонанс і стала причиною політичного переслідування авторки.

30. Там само, с.7.

American New Journalism: Terra In/cognita
Maria Tytarenko

New journalism is an in-between concept that combines features of fiction and journalism, which makes it complicated for scholars to find an optimal definition as well as methodology of its research.

Відгуки (4)

Чудрвий, як на мене, вступ до теми про Новий журналізм

Цікаво, динамічно, пізнавально. Гарний текст!

Гарно!
Дякую.

Цікава, неординарна (і недосліджена!) тема. Дякую М.О. за чудовий текст. Втім, цікаво, чи український читач “з*їв” би тексти нового журналізму?

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)