Кримінальний телесвіт

Олександр Кіт, Павло Александров

Опубліковано: 25-07-2008

Розділи: Агресія і тривога.

0

(Огляд)

Зростаюча кількість на телебаченні фільмів та передач із кримінальним сюжетом, змушує замислитися наскільки адекватно відображає телебачення кримінальний світ.

Враховуючи, що фільми та постановки такого роду не тільки займають велику кількість ефірного часу, але й часто служать для нас єдиним джерелом інформації про злочинний світ, тема “Кримінологія на телебаченні” стає дедалі актуальнішою. Цій темі присвячене велике дослідження американських вчених Крейга Хані та Джона Манцолеті (Craig Haney and John Manzolati). Результати цього дослідження розміщені в одному з розділів збірника праць із соціальної психології “Суспільна тварина” (“The social animal”, 9-те міжнародне видання, т.1) за заг. ред. Еліота Аронсона (“Elliot Aronson”). Разом із групою студентів дослідники проаналізували кількасот годин ефірного часу, наданого показу фільмів та передач із кримінальним сюжетом. У результаті дослідження автори дійшли цікавих висновків щодо відповідності цих сюжетів реальному стану справ, а також щодо впливу, який мають на широку публіку ці вигадані образи злочинного світу.

Розглянувши дослідження американських вчених, ми спроектували їх результати на сучасне українське телебачення. Відмінності між «нашим» та «їхнім» кримінальним телесвітом виявилися зовсім незначними. Викривлення дійсності кримінально світу відбувається на наших екранах у тій же ж формі, різниця лише в назвах фільмів та передач. Це у перш чергу популярні у нас російські серіали «Вулиці розбитих ліхтарів», «Убивча сила», «Марш Турецького», «Каменська» та інші менш відомі багатосерійки, а також телепередачі «Кримінал», «Кримінальна країна», «Кримінальні історії», «Щиросердечне зізнання» тощо. Таким чином, дослідження американських вчених цілком актуальне і для нинішніх телетенденцій в Україні.

“Телебачення стало для нас, вочевидь, головним джерелом інформації про злочинність та карне судочинство, – зазначають автори праці. – У суспільстві, де існує мало можливостей отримати точні дані про причини злочинності…, телебачення настановляє нас, яких саме видів злочину слід боятися більш за все, хто чинить злочини і як саме представники правоохоронних органів мають реагувати на всі прояви злочинного світу”.

Як стверджують дослідники, більшість засобів, що використовується при створенні кримінальних сюжетів сильно викривляють реалії американського карного судочинства. Так, у репортажах засобів масової інформації повідомляють, головним чином, про факти здійснення злочинів та про рівень злочинності, але рідко згадують про причини злочину або про життєві умови, що його спричинили. Будь-який злочин є “новиною” лише на короткий час після його здійснення, і особистості злочинців та їхні мотиви переважно залишаються невідомими для широкого загалу.

Автори посилаються на інших американських дослідників Гербнера та Гроса (Gerbner and Gross), які виявили, що телебачення збільшує страх американців стати жертвою злочину і страх перед злочинним світом загалом. Зіставляючи дослідження колег із власними, автори роблять висновок: чим більше громадськість упевнена в зростанні рівня злочинності, чим більша кількість людей боїться стати жертвою злочинця, тим вірогідніше вони вимагатимуть суворішого покарання для злочинців. Таким чином телебачення може значно перебільшувати загрозу для мирного та спокійного життя американців, стимулюючи їх виступати за жорсткіші методи боротьби зі злочинністю.

Телебачення вводить в оману не тільки щодо рівня злочинності, але й щодо того, які саме види злочинів становлять загрозу для суспільства, – свідчать результати дослідження. Контент-аналіз виявив, що при величезній кількості ефірного часу, що приділяється вуличній злочинності, телесюжети про злочини так званих “білих комірців” (офісних працівників) з’являються дуже рідко. Фактично не відображається на екрані злочинна діяльність потужних корпорацій, пов’язана із забрудненням навколишнього середовища. Натомість, на екрані домінують злочини із застосуванням насильства, що призводять до смерті жертви, тоді як у реальному житті такого роду злочини трапляються відносно рідко. Цим фактом автори пояснюють, чому американці більш стурбовані станом вуличної злочинності, ніж злочинністю в середовищі службовців чи незаконній діяльності корпорацій, хоча правопорушення саме в цих сферах завдають найбільшої шкоди економіці та соціальному життю.

Ще більш важливим вважають автори той факт, що телебачення дає викривлене зображення причин скоєння злочину. Мотиви злочину у телевізійному трактуванні майже ніколи не бувають справедливими чи обґрунтованими. Якщо на початку фільму у діях людини, що йде на злочин можна побачити мотиви, що викликають співчуття, то за розвитком сюжету виявляється, що ця людина діяла на підставі хибних уявлень про стан справ. Так, наприклад, в одному фільмі члени родини здійснюють напад на поліцейських, бажаючи помститися за вбитого брата, а згодом дізнаються, що поліція не має жодного відношення до цього вбивства. В іншому фільмі чоловік вбиває шантажиста, намагаючись врятувати репутацію своєї молодої дружини, а наприкінці фільму дізнається, що його дружина насправді невдячна та аморальна особа.

Автори порівнюють ці сюжети зі злочинами в реальному житті, у якому гнів та фрустрація, що штовхають людей на злочин переважно є обґрунтованими. Викривляючи справжній стан речей, телебачення переконує людину у відсутності в неї підстав для сильних емоцій. Через це телебачення відводить нашу увагу від справжніх причин, які можуть викликати такі емоції.

Крім цього, злочини, що зображаються на екрані телевізора, відбуваються без будь-яких пояснень або взагалі не мають змісту. Телевізійні злочинці з’являються з нікуди, вони позбавлені звичайних людських якостей або контактів з іншими людьми. В результаті дослідження автори виявили, що у 40% переглянутих ними картин злочин був скоєний у перші три хвилини від початку дії, перш ніж було можливо хоч трошки зобразити злочинця як реальну людину. Натомість поліцейські та жертви злочинців мають ретельно продумані образи, зображені на фоні людяних, дружніх та теплих сімейних стосунків.

Таким чином, злочинці зображаються як ізольовані від суспільства особи, яких штовхає на злочини власна патологічна особистість, а не патологічні соціальні умови. Дослідники виявили, що менш ніж у 5% проаналізованих сюжетів у якості хоча б непрямого мотиву до злочину було безробіття. Тоді як за даними Урядового фінансового управління статистики США, майже 90-відсоткове збільшення кількості ув’язнених у федеральних тюрмах прямо пов’язане з підвищенням рівня безробіття. Оскільки телебачення не показує нам цим умов, воно не в змозі викликати у нас емпатичного співчуття по відношенню до реальних правопорушників. Більш того, телебачення відволікає нашу увагу від справжніх криміногенних ситуацій та їх можливих наслідків.

Телебачення не тільки покладає провину за скоєне правопорушення на особливості характеру злочинця, але й сильно обмежує мотиви, які штовхають людину на злочин. Дослідники виявили, що лише два мотиви є в основі більш ніж 70% злочинів на екрані: телевізійні злочинці чинять злочини або через психічні відхилення або через власну непомірну жадібність. У першому випадку психічно хворий злочинець зображується таким чином, що висновок про його ненормальність напрошується сам по собі (наприклад, злочинець поводить себе неприродно по відношенню до незнайомих людей). Сюжет таких фільмів підсилюється появою у кадрі психіатра, який прямо на місці вбивства проводить психоаналіз невловимого злочинця-психопата.

У другому випадку, непомірно жадібного злочинця зображують з явним карикатурним перебільшенням. У нього є великий будинок, дороге авто, багато грошей – і, тим не менш, він продовжує займатися злочинною діяльністю, яка приносить йому ще більше матеріальних благ.

Домінування цих двох мотивів у телесюжетах сильно викривляє факти з карного судочинства. Дослідження групи осіб, що знаходяться під арештом, свідчить, що вірогідність наявності у них психічних відхилень не вища, ніж у контрольних груп людей, що не утримуються під арештом. Для осіб, що проходять курс лікування в психіатричних лікарнях, вірогідність зайнятися злочинною діяльністю не вища, ніж у психічно здорових людей.

Проти другого мотиву виступає той факт, що типовий злочинець не є і ніколи в минулому не був заможною людиною. Безпомічні, незабезпечені люди, знедолені та загнані у глухий кут рідко стають героями кримінальних фільмів. Але переважно такими людьми насичені американські тюрми.

Аналізуючи цю невідповідність зображеного на телеекрані до реального життя, автори зважуються на сміливе припущення. Оскільки телебачення є потужним засобом реклами, то злочинна діяльність у середовищі великих корпорацій не знаходить місця в ефірі, позаяк рахунки за рекламу сплачуються саме цими корпораціями. Крім того, творці кримінальних сюжетів зацікавлені у касовості своєї продукції, що прямо залежить від усталених стереотипів – усі злочинці ненормальні та злі, а всі поліцейські – чесні та добрі. Позитивні герої протиставляються негативним.

За результатами досліджень, автори бачать небезпеку викривленого зображення кримінального світу також у тому, що ця інформації може впливати як на долю окремих людей, так і суспільства в цілому. Адже коли ми голосуємо на виборах за певного кандидата, на наш вибір впливає також і його позиція щодо боротьби із злочинністю. Ми оцінюємо кандидата та його програму боротьби зі злочинністю, вже маючи свої стійки переконання щодо цього, сформовані в першу чергу завдяки телебаченню. Подібним чином, під впливом телевізійних упереджень можуть знаходитися представники судочинної системи: присяжні, обвинувачі, адвокати. Автори наводять такий приклад, коли адвокати використовують своє знання поширених стереотипів і можуть заздалегідь передбачити реакцію присяжних щодо певної справи, а отже, можуть вирішити, чи варто йти на угоду з обвинуваченням.

Отже, думка, яка зародилася у голові сценариста, який розробляє сюжет для кримінального фільму, може реально вплинути на мільйони потенційних виборців та представників судової системи. Щоб зрозуміти, наскільки впливає на переконання людей телевізійна кримінологія, автори дослідження провели опитування кількасот осіб, яких просили відповісти на різноманітні питання, пов’язані з карним судочинством. Також респондентів запитували про кількість часу, яку вони проводять перед екраном телевізора. В результаті опитування було виявлено, що люди насправді засвоюють ту систему переконань щодо злочинності, яку подає телебачення. Американці, що проводили перед телевізором більше чотирьох годин на день (“активні телеглядачі”), висловлювали такі думки про злочинність, які були майже копією уявлень про злочинний світ, що демонструє телебачення. Наприклад, активні телеглядачі набагато частіше, ніж телеглядачі “звичайні” (ті, що проводять перед екраном телевізора менше двох годин на день), пояснювали причини кримінальної поведінки особливістю характеру злочинця або його схильністю до злочинів. Активні телеглядачі, на відміну від звичайних, рідко приймали до уваги безробіття як можливий мотив, що штовхає людину на злочин. Вони також з більшою упевненістю встановлювали зв’язок між злочином та “ненормальністю” злочинця. З точки зору активних глядачів, будь-який злочин є “ірраціональним” вчинком і лише і дуже рідко може бути виправданий збігом обставин.

Прикметно, що є одна сфера, в якій активні телеглядачі не розділяли стереотипу, нав’язаного телебаченням, – це стосується демографічних (особливо расових) ознак “типового” злочинця. Хоча молоді чорношкірі чоловіки нечасто з’являються на екрані в якості злочинців, активні телеглядачі все одно зараховували їх до групи осіб, представники якої найчастіше задіяні у здійсненні злочинів. Тобто глядачі засвоюють систему поглядів на злочинність, які нав’язує телебачення, проте дотримуються власної думки щодо того, яка саме соціальна група є найбільш кримінально небезпечною.

Телебачення викривляє не тільки образи злочинців та їх мотиви, але й образи тих, хто зі злочинністю бореться – поліцейських. Реалізм образів правоохоронців приносить в жертву інтересам, якими керуються творці кримінальних фільмів. Так, робота телевізійних поліцейських складається лише з розслідування заплутаних злочинів та переслідуванні жорстоких вбивць. Однак в реальному житті лише невеличкий процент роботи американської поліції припадає на розслідування важких злочинів. Переважаюча частина роботи поліцейських – це буденні службові обов’язки. Наприклад, якщо об’єднати всі правопорушення, пов’язані зі зловживанням алкоголю (керування автомобілем у нетверезому стані, хуліганська поведінка у стані алкогольного сп’яніння), то число арештів складе майже 50% від загальної кількості арештів. Тим не менш подібні факти не отримують жодного відображення у кримінальних фільмах.

Більш показним у дослідженні є факт, що телевізійні поліцейські ніколи не припускаються помилок. В кількасот переглянутих фільмах, дослідники не виявили жодного випадку, коли в кінці фільму за гратами опинилася б невинна людина, а робота поліцейських у цих фільмах вражає неймовірною ефективністю. Автори нарахували, що більш ніж в 70% фільмів найперший підозрюваний у фіналі і виявлявся справжнім злочинцем. В 90% випадків у фільмах перша людина, заарештована поліцейським, згодом і виявлялася особою, що вчинила злочин.

Таким чином, телебачення створює ілюзорне уявлення щодо упевненості в роботі поліції. В реальному житті робота поліцейських та судових процесів супроводжується сумнівами та невпевненістю. Дослідники виявили, що активні телеглядачі набагато частіше, ніж звичайні, вважали, що обвинувачені “мають бути хоч у чомусь винні, інакше не потрапили би на лаву підсудних”. Таке уявлення впливає на домінування презумпції винності над презумпцією невинності у розумах телеглядачів. Автори висловлюють занепокоєння, що по мірі того як усе більше американців приділяє вільний час перегляду кримінальних фільмів, це явище може поширитися на суди присяжних, які будуть усе частіше схилятися до обвинувачувальних вироків.

Автори дослідження також намагалися встановити, як часто телевізійна поліція порушує конституцію та права громадян, і виявили, що такого роду порушення відбуваються досить часто – в середньому на кожну годину ефірного часу припадає по два-три подібних порушення, від недотримання конституційних норм до відверто жорстокого поводження поліцейських з затриманими. Причому лише в дуже рідких випадках ця жорстокість зображується як порушення закону. Через це у глядацької аудиторії може виробитися стійке переконання, що в реальному житті поліцейські можуть робити все, що захочуть. Після перегляду кількох кримінальних фільмах, автори попросили студентів перелічити випадки порушення закону з боку поліції, які вони помітили під час перегляду. Однак студенти не змогли вказати на численні випадки правопорушень з боку поліції, такі як брутальне поводження зі свідками, незаконне проведення обшуку, крадіжка речових доказів і т. п. Коли ж студентам прямо вказали на ці порушення, вони всі як один відповіли, що ці випадки не є порушеннями, якщо їх чинить поліція. Це хибне уявлення є досить поширеним і, на думку авторів, саме телебачення зіграло головну роль у створенні цього переконання.

В телевізійних фільмах поліцейські ніколи не отримують доган або покарань за порушення законності. Більш того, перевищення поліцейськими своїх повноважень зображається як невід’ємна складова їх ефективної діяльності. Наприклад, незаконні обшуки та арешти завжди допомагають знайти важливий доказ, свідок, у якого силою вибивають інформацію, надає “ключ до розгадки”, завдяки якому поліція попереджає чергове вбивство. Дослідження також встановило, що активні телеглядачі частіше від звичайних схвалюють твердження “поліція має часто порушувати закон для ефективнішої боротьби зі злочинністю”, але самі були не в змозі виявити такі порушення.

Телебачення намагається нас переконати, що якою б неправомірною не здавалася жорстокість поліцейських, вона, у кінцевому результаті, виявляється цілком необхідною для успішного розслідування злочину, вважають автори дослідження. В більш ніж 70% випадків, коли телевізійні поліцейські говорять про суддів, судову систему чи конституцію, їх вислови мають негативне забарвлення – закон і конституція зображаються як перепона на шляху до успішного притягнення злочинців до відповідальності.

Крім того, телебачення може створювати у людей хибну впевненість у безумовній справедливості та ефективності системи карного судочинства. На телеекрані поліція постійно переслідує і брутально поводиться тільки з “поганими хлопцями”, тоді як по відношенню до невинних та законослухняних громадян вона справедлива та поважає їх гідність. Насправді ж існує багато свідчень того, що чим частіше американці вступають у контакт з представниками правоохоронних органів, тим більше розчарування відчувають і чим більше пізнають правоохоронну систему в реальному житті, тим менше вона їм подобається. Автори припускають, що телебачення навіяло американцям хибні надії щодо системи карного судочинства, які в реальному житті ця система виправдати не може.

Підсумовуючи результати дослідження, автори зазначають, що головна небезпека впливу кримінальних сюжетів полягає не у загальному зображенні сцен насильства, а у тому, що телебачення перетворює нас на пасивних спостерігачів, які не роблять нічого, щоб замислитися над причинами, що штовхають людей на здійснення злочинів у реальному світі. Стаючи пасивними спостерігачами того, що відбувається на екрані, ми притлумлюємо свої критичне сприйняття. Телебачення відкриває нам світ, про який ми мало що знаємо, однак картина, отримана з телеекрану, найчастіше не відповідає дійсності. Те, що нам показують як “дійсність”, насправді не має нічого спільного з реальним станом справ, і всі засвоєнні таким чином знання виявляються хибними.

Телебачення дезорієнтує нас стосовно всього, що пов’язано зі злочинністю у реальному світі, переконують автори дослідження. Воно вводить нас в оману стосовно причин, що штовхають людей на злочини, надає нам невірну інформацію про наші права у стосунках з правоохоронцями, навіює необґрунтовану впевненість у справедливості та неупередженості системи карного судочинства, не даючи можливостей об’єктивно оцінити переваги та недоліки цієї системи.

Автори вважають хибною думку, що звичайним зменшенням кількості сцен насильства на телебаченні можна знизити рівень злочинності. Рівень насильства у реальному житті можна зменшити лише тоді, коли ми змінимо умови, що їх породжують, – від ситуацій, які викликають сильні негативні емоції, фруструють, провокують, ображають та принижують людину.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)