Мотиви страху утрати євроідентичності в інтернет-ЗМІ

Павло Александров

Опубліковано: 20-05-2010

Розділи: №17, Агресія і тривога, Друковані версії, Фальсифікація, містифікація.

0

Страх утрати ідентичності – один із найпоширеніших ірраціональних страхів і серед окремих індивідів, і цілих етносів та націй. Він є цілком природним захисним рефлексом людини від небезпеки перестати бути собою, розчинитися у чужій культурі і підмінити власні цінності чужими. В Україні цей страх діяв завжди, у різноманітних формах, зокрема й – у контексті небезпеки втратити європейську ідентичність. На цьому ґрунті активно грають політики та журналісти, створюючи різні образи небезпек і використовуючи їх як засіб політичної боротьби. Особливо це видно в інтернет-ЗМІ.

Останні президентські вибори в Україні та прихід нової влади знову загострили больові точки українських прагнень до європейськості. Огляд публікацій та коментарів загальнополітичних інтернет-видань із приводу європейської ідентичності українців свідчить, що дискусії на цю тему зазвичай обмежені обміном стереотипів, що існують у різних регіонах країни, часто агресивного та образливого характеру. Крім того, поширеною є необізнаність із тематикою дискусії щодо євроідентичності. Навіть серед журналістів поняття європейської ідентичності звужене до контексту європейських стандартів в економіці, соціальних інституціях, правових відносинах тощо, проте ці поняття аж ніяк не є тотожними. Євроідентичність вартувало би розглядати в розумінні самоусвідомлення, самоідентифікації мешканця України, відчуття свого місця у світовій площині, яке виражається у словах “це я”, “я є” або “я є європейцем”, “я є євразійцем”.

Соціальні страхи українців, що пов’язані з євроідентичністю, мають своє глибоке коріння. Україна, затиснута впродовж століть між Сходом та Заходом, не могла не розділитися на різні фракції симпатиків та противників тих чи інших сусідів. Зокрема, саме тому загроза русифікації та повернення до російського ярма жахає найбільше мешканців західних областей, а просування НАТО на схід та насильницька українізація – відповідно мешканців південно-східних регіонів. Переважно мотиви страху утрати ідентичності присутні у матеріалах власне на теми русифікації/українізації, донбасизації/галичизації, а також фальшування історії (діяльність ОУН-УПА та її лідерів С. Бандери і Р. Шухевича, особливо, в контексті присвоєння їм звання героїв України, ставлення до минулого СРСР та його героїв).

Таким чином в українських інтернет-виданнях склалася ситуація досить жорсткого протистояння української та російської ідентичностей, заручником якої стає власне європейська ідентичність українців. Якщо на заході України євроінтеграційні процеси часто сприймаються як засіб збереження національної ідентичності, то на сході ті самі процеси часто викликають побоювання щодо втрати своєї ідентичності. Хоча для багатьох східних авторів є типовим посилання на Європейську Хартію щодо мов нацменшин, через що введення російської мови другою державною подано як власне прояв європейськості. У цьому контексті ворогами європейської ідентичності виставляють якраз українських націоналістів. Нещодавно причиною такого інформаційного спалаху стала депутат Львівської облради Ірина Фаріон з її мовними ініціативами. На багатьох інтернет-ресурсах пропонують посилання на скандальний відеозапис, де І. Фаріон в агресивно-зневажливій формі навчає “правил уживання власних імен” дітей у львівському дитсадочку № 67.

У журналістських матеріалах страшний образ галицьких націоналістів несе загрозу не тільки російськомовним південно-східним областям, але й, передовсім, столиці. До прикладу, у матеріалі “Киев или Куев” інтернет-видання “Олігарх” та “zadonbass.org” автор Денис Астров лякає наступом галицького націоналізму на європейськість столиці України. Цитата: “Приходится признать – из Матери городов русских, одного из главных центров великого Русского мира он всё более становится большим Тернополем с явным даже не жлобством, а настоящим галичанским рагульством во всём – от заплёванных и вечно неубранных улиц до политического выбора”. Результат високої підтримки киянами Ю. Тимошенко автор пов’язує із культурною деградацією столиці під впливом заполонення міста вихідцями із західних областей та “огаличаниванием госаппарата”. Цитата: “Характерно, что подавляющее большинство голосов премьер взяла на гопнических Борщаговке и Троещине, а в районах, где остался наибольший процент коренных киевлян, результат Януковича был значительно выше среднего по Киеву”. На думку автора, новий президент повинен якнайшвидше провести очищення київського держапарату від “помаранчевих” та починати роботу “по зміні позиції киян”. Цитата: “Понятно, что с оболваненными многолетней националистической пропагандой взрослыми уже многого не добьёшься – процесс слишком запущен, но нельзя допустить дальнейшего отравления ядом русофобии детей и молодёжи. Меры здесь, конечно, не могут быть локально киевскими, а общими для всей страны – кардинальный пересмотр содержания учебных программ, снятие запретов с употребления русского языка во всех сферах, резкое противодействие попыткам фашизации”. Цей процес, на думку автора, “…даст Киеву шанс на пусть и медленное, но выздоровление. Иначе его ждёт судьба всех древних столиц, захваченных варварами, ничем не отличавшихся от оранжевой манипулируемой толпы под руководством кукловодов-свидомитов”.

З іншого боку ситуація часто виглядає дзеркальною. Страх утрати європейської ідентичності внаслідок приходу до влади В. Януковича відчувається у інтернет-просторі й досі. У мові ЗМІ почали активно вживати вислови “донбасизація”, “донбасократія”, які символізують командно-адміністративні методи правління та повну деукраїнізацію країни. Наприклад, страх утрати європейської ідентичності через деукраїнізацію України пронизує статтю Ігоря Лосєва, розміщену на сайті журналу “Український тиждень” під назвою “Донбасизація України”. Цитата: “Донбас не мав і не має стійкої етнокультурної ідентичності (за чисельної переваги українського елементу), його важко назвати російськокультурним регіоном у власному сенсі цього поняття. Відтак російське впроваджується на Донбасі у його радянській рецепції. Ідентичність Донбасу є не російською, а саме радянською. Так, це Україна, але радянська. Це типово для Донецької, Луганської областей, Криму й почасти Харківщини. Ось чому тут постійно спостерігається культ, культивування радянщини, її символів, культурних кодів, червоних прапорів, серпів і молотів, радянських героїв, традицій, звичаїв тощо”. Квінтесенцією страхів утрати ідентичності, пов’язаних із приходом Януковича, можна вважати наступний абзац: “Це й неминуча ревізія правди про Голодомор-геноцид, це витиснення української мови на узбіччя, це подальша окупація українського інформаційного простору, відмова від європейської орієнтації України, від НАТО і ЄС, московський протекторат, визнання (вже обіцяне Януковичем публічно) “незалежності” Південної Осетії та Абхазії, внаслідок чого Україна стане світовим і європейським ізгоєм, опинившись в екзотичному середовищі Нікарагуа, Венесуели, терористичного угруповання “Хамас” і острова Науру, це перетворення історії України на дещо оновлений курс “Історії УРСР” із “героїчними чекістами” й “зрадниками”, що виборювали українську волю, це духовне життя російської провінції…”. Підсумовуючи аналіз “печенізько-половецького” наступу донецьких, автор робить невтішний висновок: “Суть усієї гуманітарної складової політики регіоналів полягає у послідовній деукранізації України (про це свідчать заяви, вчинки, дії лідерів Партії регіонів), зведенні її до донецького зразка, де в найкращому разі українському залишать місце етнографічного екзоту якнайдалі від реального життя. І то буде абсолютно трагічна у своїй незворотності ситуація”.

Також прихід до влади Януковича багато ЗМІ пов’язували із тим, що про європейську інтеграцію України можна забути. Призначення Дмитра Табачника міністром освіти і науки викликало нові страхи перед фальшуванням історії та нав’язуванні “московсько-імперських” цінностей, які призведуть до того, що українці перестануть бути європейцями, поступово перетворившись на малоросів.

Ясна річ, медіатехнології з нагнітання страху втрати ідентичності використовували в Україні і раніше, наприклад, напередодні ІІ туру президентських виборів 1999 року (Кучма-Симоненко), коли лідера комуністів змальовували у ЗМІ як страшну загрозу усьому українському, а образ чинного президента подавали як гарант безпеки і процвітання європейських та національних цінностей. Проте свого апогею нагнітання цих страхів сягнуло під час Помаранчевої революції, коли вже Віктор Янукович виступав основною страшилкою утрати європейськості. У виборах-2010 ЗМІ менше акцентували увагу на цьому. Можливо, однією з причин поразки Юлії Тимошенко було те, що її політтехнологи не спромоглися створити сильний образ загрози Януковича, що несе небезпеку європейській ідентичності України.

Сьогодні страх утрати євроідентичності підсилюють ідеї відродження Союзу братніх народів, вступу України до ЄЕП і навіть проекти, що не мають прямого стосунку до європейської ідентичності українців, як-от єдина газотранспортна система або митний союз із Росією. Одним із яскравих проявів цих страхів стала реакція в інтернет-ЗМІ на лист депутата Держдуми Росії Федорова до деяких українських парламентарів, розтиражований у сотнях інтернет-видань завдяки депутатові та письменнику Володимирові Яворівському. Сама ідея створення із Росією єдиної союзної держави викликала не таку сильну реакцію, як те, що столиця майбутньої держави буде не в Москві, а в Києві, що неодмінно призведе до повного засилля української столиці чужинцями зі сходу.

Отже, страх утрати європейської ідентичності є і надалі буде ґрунтом для різноманітних текстів із мотивами вже традиційного для постмайданної України протистояння між сходом і заходом, що в багатьох викликає тривогу, ненависть, ворожість. Варто зазначити, що страх утрати ідентичності є суто ірраціональним. Ідентичність важко піддається змінам, для цього потрібна сильна тоталітарна машина, цілковите знищення свободи слова та громадської діяльності, що за нинішніх умов є практично неможливим. До того ж ідентичність “я – європеєць” є характерною і для сходу, і для заходу України, що є важливою передумовою для міжкультурного діалогу двох полюсів українського суспільства. Але, вочевидь, страх утратити свою європейську ідентичність як медіатехнологію ще довго використовуватимуть у політичній боротьбі.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)