Фільми жахів як благо?

Борис Потятиник, Наталка Габор

Опубліковано: 17-10-2008

Розділи: №01, Агресія і тривога.

0

Є відмінність між журналістською освітою і тим, що ми називаємо медіаосвітою. Найважливіша мета журналістської освіти  –  допомогти стати журналістом у широкому сенсі слова. Натомість медіаосвіта – не ставить такої мети. Це – як інструкція з користування праскою, в якій обов’язково є розділ про техніку безпеки. Тобто описується, за яких умов цей корисний інструмент стає небезпечним. Медіаосвіта це інструкція з користування мас-медіа для найширшого кола споживачів, зокрема і дітей. Небезпеки, які несе цей корисний інструмент, пов’язані з фальсифікацією і пропагандою, надміром екранного насильства, порнографією та рекламою.
До згаданих напрямів, можна було би ще додати медіакритику з її прискіпливо-аналітичними оглядами преси, телебачення і радіо. До речі, газета “День”, передусім в особі Наталі Лігачової, – чи не єдине видання, яке  на добротному фаховому рівні послідовно і наполегливо підтримує медіакритику в Україні (насамперед щодо роботи провідних телеканалів).
Але повернімося до нашої теми, а точніше до публікації п.Ольги Петрунько про деяку потребу дітей  у фільмах-страшилках.
Основні аргументи автора на їхній захист такі:
– “Мерці, чудовиська й монстри завжди впливають на людську уяву…Забороняючи перегляд фільмів жахів,… дітей позбавляють частки життєво важливих інтересів і функцій, і це істотно збіднює їхнє емоційне життя, призводить до ранньої і однобічної інтелектуалізації психіки”.
– “Дитячі страхи мають бути прожиті й раціоналізовані саме в дитинстві”, інакше можуть виникнути психологічні проблеми в дорослому житті.
 – “Страшилки”  актуальні практично для всіх дітей”, до того ж, дорослі й самі у своїх оповідях дітям завжди з охотою послуговувались жахами.
Отож, хай живуть жахи! І геть рішення Національної ради з питань  телебачення і радіомовлення, яке заборонило показувати фільми зі сценами насильства до 22-ї години (тим паче, що цієї рекомендації і так не виконують).
Проте є й інший бік.
Здавалося б, що агресія реального життя – однозначно первинна, а екран є лише її відображенням. Ця первісна агресія  була задовго  до появи будь-яких засобів масової комунікації.  Проте феномен сучасного суспільства, коли телевізор увімкнено  в пересічному помешканні упродовж семи годин щодня, створює зовсім іншу комунікативно-психологічну конфігурацію. Телевізор стає для дитини чи підлітка основним джерелом інформації. Він розповідає чи показує  дитині більше “оповідок”, ніж батьки, друзі чи вчителі.  Ці оповідки, зазвичай, далекі від поглядів батьків і вчителів. Щобільше, вони можуть бути дуже далекими навіть від країни проживання підлітка з її неповторною культурно-психологічною атмосферою. По суті ці телеоповіді формуються невеликими конгломератами, які мають щось для продажу. І телекартинки підбирають так, щоб цей продаж (реклама) був якомога успішний.  Насильницькі сюжети виявилися найефективнішими щодо приваблювання уваги широкої публіки. Тому ми й дішли до стану, коли пересічна дитина з двох до вісімнадцяти років споглядає  на екрані  понад 18 тисяч вбивств та близько 200 тисяч інших насильницьких сцен. У результаті маємо звикання до цих сцен, уявлення, що основний шлях вирішення більшості проблем — насильницький, та формування вельми дивних іделів чи взірців для наслідування (позитивний герой бойовика, на загал, стріляє чи вбиває учетверо більше, ніж герой негативний). Щасливий кінець, як правило, досягається через насильство, причому насильство якесь легке, аж навіть веселе — щасливе насильство, як його називають американські психологи.
Можна було б вважати випадковістю, що кількакратне зростання підліткової злочинності йшов майже паралельно з наступом телебачення. Проте дослідження тих районів (у Південній Африці та Канаді), які з політичних чи технічних причин не мали телебачення аж до початку 70-их років ХХ ст., підтвердили побоювання дослідників. Через 3-8 років після запровадження телебачення відбулося різке зростання підліткової злочинності (у 2-3 рази)  і  в цих “заповідниках”. У нашій країні вплив телебачення поєднується з несприятливим психологічним фоном, певним психічним напруженням, пов’язаним із  затяжною соціально-економічною та політичною кризою. Ця, напруга, з нашого погляду, посилюється впливом реклами. Реклама формує ціннності і запити, які неможливо задовільнити більшості  до краю збіднілого населення. Маємо своєрідний “ножиці”, яке ще більше підсилюють негативний вплив екранного насильства.
Однак повернемось до цікавою й полемічної публікації п.Ольги Петрунько. Та й справді, хто з нас не виростав під супровід страшилок, страшних казок чи колоритних сільських оповідок, де  ледь не кожне село мало свої “нечисті” місця, довкола яких і  вибудовувались страшилки?  Або ж урбаністичне “ дівчинко, дівчинко, вимкни радіо, Хтось безстрашний піднімається  сходами. Дівчинко-дівчинко, вимкни радіо, Хтось страшний стукає в твої двері…” Майстерно розказана страшилка й справді заставляла на якийсь момент застигати кров у жилах, але вже наступної хвилини після моторошного ”віддай своє серце!” товариство вибухало реготом. Такі страшилки ніколи не асоціювались зі смертю, так само, як казки про Колобка чи нещасних красунь, яких з’їдав безжалісний  Дракон. Вони ніколи ніякою мірою не провокували агресії й аж ніяк не впливали на психіку. Їхніх героїв було, звичайно, шкода, але ці відчуття ніколи не переносились на себе, вони не викликали тривоги чи тривалого внутрішнього неспокою через який з настанням сутінків було б страшно повертатись додому чи навіть залишатись в квартирі самому.  На відміну від фільмів жахів чи кривавих бойовиків з відрізаними головами й випотрошеними нутрощами. Мерці, людиноподібні істоти, чудовиська як, врешті й супергерої, вбивці,  робокопи не просто збуджують дитячу уяву, вони показують, що людей можна вбивати часто й багато — десятками, сотнями, аби  тільки досягнути мети.  І, до речі, після їхньої загибелі /насильницької смерті нічогісінько в світі не зміниться.  Ніяких проблем!
Не знаю, наскільки діти керуються бажанням отримати “гострі відчуття”, переглядаючи такі фільми, а  може, вони  хочуть потрапити в якийсь інший світ – цікавий і загадковий, відмінний від  того безбарвного буденного життя, яке, на жаль, можемо запропонувати їм ми. Зрештою чи не з тієї ж причини підлітки  захоплено спостерігають казкове життя на Беверлі Гілз чи ми, дорослі, сімейні   інтриги в Санта-Барбарі ?
Що ж до погляду на такі фільми як “тренування хоробрості, мужності й сили волі”, то, спостерігаючи за дітьми, дозволю собі поділитись спостереженнями, що можна з захопленням дивитись на “жахи” й бути найбоязливішим у товаристві ровесників. І повірте, що  ніякі жахотренування не допоможуть, якщо  ввечері чи навіть вдень десь у провулку прикладе вам ножа хтось, хто надивився фільмів, “перебуваючи в стані фрустрації, коли вже  відбулася акумуляція агресивності”. Та й хто з нас, поклавши руку на серце, з усією компетентністю скаже,  в якому стані перебуває його  чадо, і “на який вплив воно налаштоване” в момент, коли вмикає телевізор.
Можна погодитися з автором щодо надто  перебільшених страхів, які викликає екранне насильство. Проте зарубіжний досвід вчить нас, що лібералізм стосовно екранного насильства має йти в супрязі з:
1) поміркованими обмеженнями;
2) медіаосвітою та медіакритикою, спроможними стимулювати своєрідний психологічний імунітет.
У дитинстві я боляче реагувала на те, що бачила на екрані. Коли помирав улюблений герой, я плакала. Тоді моя добра й розумна бабуся казала:” Чого ж ти всьому віриш? Це ж — тільки фільм. Насправді вони всі живі-здорові й не померли, а  пішли додому.” Ця побутова деталь –“ пішли додому”– вмить заспокоювала і висушувала сльози. Сама того не розуміючи, старенька відмежовувала для мене, дитини, реальність від кіновигадки, нейтралізовувала негативні емоції, підштовхувала до критичного сприйняття побаченого. Нині такі дії, в ряді з іншими, як-от, ідентифікація кіногероїв, психологічний аналіз сцен агресії, насилля, тлумачення добірки новин, зокрема негативних (bad news) – називають або медіаосвітою (Media Educaion). 
Сьогодні медіаосвіта набула популярності в США, Канаді та багатьох країнах Європи.  До організації її мереж у цих країнах були залучені журналісти, соціологи, психологи, педагоги, представники релігійних груп, медики й, звичайно ж, батьки. Було запропоновано різнопланове розвязання проблеми. З одного боку,  представники медіаосвіти вважають, що ЗМК достатньо довго безпосередньо чи опосередковано впливали на формування думок чи смаку своїх споживачів – настав час для зворотнього впливу.  З цією метою організовують товариства телеспоживачів, які через своїх представників, а також пресингові групи впливають на урядову політику щодо ЗМК. Вони також інформують громадську думку про якість телепрограм та зміст друкованих видань з огляду на дітей-споживачів. У разі потреби організовують бойкоти телекомпаній чи їхніх спонсорів.
Інший спосіб розв’язати проблему – більш творчий і трудомісткий – навчити дітей “читати” екран. Найлегше, звичайно, примусити  їх вимкнути телевізор, заборонити дивитись фільм, чим спровокуємо ще більший інтерес до нього і бажання переглянути його  деінде, поза межами дому. Значно важче навчити дітей жити в агресивному довкіллі сучасних ЗМК, відсіваючи зерна від полови.
Чимало фільмів побудовані не на внутрішній чи життєвій логіці, а на комерційних вимогах чи під диктат каси. Реальність в них переплітається з вигадкою, риси характеру героїв гіперболізовані. Доросла людина сприймає кінематографічний світ як розвагу, а підлітки схильні ототожнювати побачене з реальним життям. Їм також властиво наслідувати стиль поведінки героїв екрану. Пригадуєте “фантомасів” на вулицях 1970-х чи знак безстрашного Зорро на зупинках, деревах, стінах будинків та гаражів? Це – щодо кіногероїв минулого. Про сьогоднішніх, за браком місця, тут говорити не будемо. Нагадаймо лише про запозичення з екрану способів пограбувань та насильства. Або ж взяти популярний серед підлітків серіал “Беверлі Гілз” з його вседозволеністю, яку  трактують як незалежність, ледь не щоденною зміною партнерів і щовечірніми пиятиками, як типом культурного дозвілля. Саме тому такої ваги медіакритики надають належному (критичному) сприйняттю  телепродукції. І саме ця частина їхньої праці повністю збігається з напрямом роботи Інституту екології  масової інформації, який відкрито на базі Львівського національного університету імені Івана Франка у Львові.
Одним з шляхів  нейтралізації патогенного впливу ЗМІ може стати навчання дітей не тільки аналізувати побачене на екрані чи зіставляти його з реальним життям, але й вміти оцінити побачене  якомога різноманітніше, дати кілька прочитань одного кадру. Уявіть собі схід сонця над морем влітку,  за яким спостерігають три особи: астрофізик, фермер та художник. Кожен з них бачить цей схід по-своєму, у кожного він викликає свої асоціації, свій ланцюг думок. Однак істина, мабуть, у середньому арифметичному цих трьох бачень. Тому діти повинні знати про можливість такого збалансованого підходу до явищ і вміти його застосовувати.
У США до шкільної програми введені уроки кінокритики. Над їхнім розробленням працювали педколективи провідних університетів, представники релігійних організацій та приватних компаній за сприянням   ЮНЕСКО.
В Україні, на жаль, не існує жодної медіаосвітньої програми в жодній навчальній установі, хоч за кількістю порно- та насильницької телепродукції ми догнали й перегнали Захід.
Недавно зустріла знайомого юриста.  Він розповів про судову справу підлітків, які грабували квартири, заклеюючи господарям роти і носи клеючою стрічкою. Без доступу повітря один з чоловіків задихнувся. На запитання, чому обрали саме стрічку, один із малолітніх злочинців відповів, що запозичив цей прийом з фільму…

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)