Журналістика за Портниковим

Христина Бондарєва

Опубліковано: 26-09-2011

Розділи: Популярні і якісні медіа.

2

Віталій Портников – професіонал з числа ти, які задають планку у журналістиці. Передусім – завдяки  універсалізму та спритності, а також текстам, написаним у індивідуальному стилі та із відданістю тому, чим пан Віталій займається. Немає такої ніші у медіа, де б він не проявив чи бодай не спробував себе. Нещодавно головний редактор телеканалу Тві, відомий журналіст і публіцист завітав до Українського католицького університету, де брав участь у дискусіях та проводив майстер-клас у рамках інавгурації програми з журналістики.

 – Журналістська професія – інстинкт. Вона виникла із бажання повідомляти інформацію довкіллю. Часом за цим інстинктом – поділитися новиною, думкою, інформацією – людей поділяють на тих, хто хоче бути журналістом і на тих, хто хоче споживати інформацію,  – розпочинає розмову Віталій Портников. Журналіст зізнається, що отримавши якусь інформацію, він докладає чималих зусиль, щоб не розповісти її іншим.

Упродовж багатьох років на факультетах, кафедрах журналістики постійно «втовкмачують», що журналісти повинні бути передусім спритними постачальниками новин. У цьому пан Віталій не бачить нічого неправильного. Швидше навпаки – це і є справжньою журналістикою. Вірніше, було. Сьогодні ми живемо у іншому часі, застосовуємо нові методи комунікативного спілкування. «Раніше будь-які події, які відбувалися у світі, навіть глобальні, люди могли дізнатися за посередництвом спочатку очевидців, потім із газет, радіо, далі – телебачення. І завжди журналіст був головною особою, яка не мала жодної конкуренції». Віталій часто наводить такий приклад із власного життя. Коли 24 серпня 1991 року проголосили Незалежність України, він був серед інших журналістів на балконі преси у Верховній Раді. У той момент, коли відбулося голосування, він вибіг з балкону і попрямував до переговірного пункту у Верховній Раді. У ньому розміщувалася усього одна кабінка із міжміським зв’язком. Не кажучи вже про міжнародний, якого тоді взагалі не було. Як і жодного іншого телефону у радіусі 50 метрів. На той час не користувались і мобільними телефонами. І людина, яка забарикадувалася в кабінці, могла передавати інформацію. «Коли прийшли мої колеги, я просто тримав ці двері. І так склалося, що я першим повідомив про Незалежність до інформаційних агенцій», – згадує Віталій Портников.  Швидкість інформації, блискавичність її осмислення справді стають ключовими у журналістській професії. Проте не найголовнішими.

 «Будь-яка інформаційна агенція, навіть найбільш швидка, будь-яке телебачення, найбільш оперативне, не можуть конкурувати із звичайною людиною, яка є безпосереднім свідком події, – вважає Віталій, – якщо ця людина, умовно кажучи, є свідком катастрофи, вона може викликати поліцію, швидку допомогу чи журналістів. Але перед тим вона напише у свій Twitter чи блог про те, що відбулося. І до того часу, як приїде журналіст із камерою, усі вже будуть повідомлені про інцидент». Журналіст перестав конкурувати зі своїм споживачем за швидкість повідомлення новин. І єдине, у чому Віталій Портников бачить сенс цієї професії – це в особистості.

 Класична журналістика помирає. Людина – залишається

Неозброоєним оком помітні зміни у сучасному інформаційному суспільстві. Об’єми потоків інформації не те що неможливо визначити, а важко встежити за їхніми змінами та тим, звідки прямують ці потоки. Як готуються репортажі, будуються матеріали для радіо, твориться той чи інший жанр – це цікаво із академічної точки зору, але згодом втратить будь-який сенс, прогнозує журналіст.

Класична журналістика помирає. Залишається тільки людина. Чим можна змагатися із цією величезною інформаційною картиною, яка відбувається в світі? Із швидкістю повідомлення новин? Із тим, що будь-яка людина може написати в Інтернеті якийсь текст про те, як вона уявляє глобальний процес. І вона буде щиро переконана, що це і є істина в останній інстанції. У мене зараз безліч таких текстів, які присилають люди, що думають, наче відкрили біном Ньютона. Журналіст може перемогти тільки власними особистісними якостями і якістю команди, з якою працює. Тому що сучасна журналістика – це передусім журналістика особистостей, здатність координувати людей, бачити краще, розуміти краще, не боятися брати на себе відповідальність.

Як приклад – усі добре пригадують катастрофу в Японії. Про неї і про те, що впав будинок чи вода потрапила у нові портали, може повідомити будь-яка людина, яка там перебуває. Тільки журналіст може надати повну картину катастрофи, проаналізувати те, що відбулося, порівняти це з іншими катастрофами, які були у цій країні (якщо такі були),  розповісти про контакти, які відбувалися у цьому просторі. Про те, як люди рятують інших людей. «Найбільше враження у випадку Японії справила не сама катастрофа, а те, як поводилося населення. Але про це треба вміти розповісти. Людина має стати героєм історії. Це потребує літературного осмислення. Розуміння, що є головним. І коли ми говоримо про цілісну картину, то професіонали тут не можуть конкурувати із непрофесіоналами, – говорить Віталій Портников, – повідомити про те, що бачиш у даний момент, дуже просто. Людина, яка є блогером і передає події, бачить папірець на дошці у кімнаті. Людина, яка є репортером, бачить саму дошку. Людина, яка є професійним журналістом, бачить цілу стіну. А людина, яка дійсно буде цікавити свого споживача у медіа-просторі, бачитиме всю кімнату. І нарешті є ті, хто бачить весь будинок, але вони вже стають письменниками». І тут визначальними є здатність бачити панорамно, аналізувати вдумливо і при цьому не забувати про людські якості. Іншими словами, намагатися не зводити журналістську роботу до дискриптивних обов’язків.

Бути журналістом – це постійно розвиватися

Щоб уникнути примітивних описів, треба подумати про свій власний розвиток. Журналіст не може бути менш освіченими ніж ті, хто його читають. Він не може бути менш грамотними ніж ті, хто отримують від нього інформацію. Він має розвиватися.

– У цій професії розвиток – це єдина передумова впевнено працювати. Є інформаційні суспільства, у яких важко зробити вибір між присутністю і відсутністю розвитку. Десь у Німеччині чи США журналіст буде розвиватися, що б він не робив.

 Але не в Україні, де вибір між розвитком чи, так би мовити, утриманням на плаву, все-таки залишається. «Тут можна розвиватися або не розвиватися – спокійно працювати і не помічати, що всі поїзди пішли, – зауважує Віталій, – ті, кому сьогодні 25-27 років і які добре почуваються, згодом зникнуть. Тому що в українській журналістиці, на жаль, є таке правило: не багато хто розвивається. Але багато хто впевнений, що він зайняв певну нішу, ситуацію в цій професії, і більшого він не потребує. Говорять, місія. Місія, це така річ, яку не кожен виконає. Але коли ми говоримо про можливість розвитку у цій професії – говоримо про те, заради чого нею варто займатися». Віталій Портников вважає, коли журналіст розповідає людям про те, як живуть їхні сусіди, як поводяться інші люди у певній ситуації, то він розвиває і цих людей також. Світ постійно змінюється. І в журналіста, головним чином, з поміж інших професій, є можливість змінюватися разом із ним, вдосконалюватися і змінювати світ навколо себе.

 Ніякого розподілу у журналістиці не може бути

Змінюється світ, змінюється професія. Сьогодні працівники мас-медіа починають все більше працювати у конвергентній журналістиці. Немає «чистих» газетних або телевізійних працівників. Такі зміни, вважає Віталій, відбуватимуться і надалі.

– У цій професії не може бути жодного поділу. Якщо ви написали текст, але не можете розповісти його вголос, це був поганий текст. Це означає, що ви не маєте вартісної ідеї, тому що це не ваші думки. Якщо ви не можете цей текст розказати в кадр, ви використали нецікаву ідею. Ви не можете нею поділитися, ви пишете штучно. Як може бути так, що журналіст не може перейти з тексту в голос, а з голосу – в кадр? Це ж одне і теж. Це – розмова з людиною. Що ми робимо? Ми розповідаємо людям історію. На папері, «в голосі», в кадрі. Це величезна різниця для письменника, людини, яка творить книгу. Його історія, фантазія може віддзеркалитися тільки на папері. Її немає у реальному житті. Тому письменнику важко перейти в якусь іншу якість. Але журналіст чи публіцист може це зробити, тому що він розповідає про реальні речі. А реальні речі можна відобразити у будь-яких площинах.  

Після закінчення університету Віталій працював у газетах (бо у виші обрав саме цю спеціалізацію) і одночасно вів майже таємне шоу на латвійському радіо – про те, що відбувалося у колишньому Радянському Союзі. Це була годинна програма, яку Віталій вів телефоном – разом із співведучою у студії. А коли почав працювати на радіо «Свобода», то, як він пригадує, «з мікрофоном почував себе  як удома».

Сьогодні у медіа-сфері домінують нові засоби масової інформації. Інтернет-сторінки переважають усі інші ЗМІ за своїм різноманітним контентом. Традиційні мас-медіа одночасно працюють і в інтернет-площині. За прогнозами Віталія Портникова, редакції  намагатимуться ставати членами такого інформаційного суспільства. Вони не будуть уже такими великими за розмірами, але у них працюватимуть люди, які зможуть працювати різнопланово. І вмітимуть бути конкурентно здатними. А яким чином навчитися писати тексти – це питання до кожного особисто. Цьому не можна навчитися, працюючи в пресі чи  навчаючись на факультеті журналістики. Цьому можна навчитися, працюючи над собою.

В цілому, Віталій Портников зводить сьогоднішню журналістику до оповідання. І хоча настає жанрове різноманіття, воно підводить журналістику до історії як завдання. Людина може писати іронічно чи більш серйозно, патетично, якщо є привід. Умовно кажучи, тоді буде фейлетон, есе або інформаційна стаття. Це залежить від ситуації, а не від необхідності підкорятися жанру. Пан Віталій пише для сайта grani.ru, як правило, фейлетони. Але не через те, що прагне творити у цьому жанрі. Він жартома пояснює: просто політика перейшла на такий рівень, що над нею можна тільки сміятися.

 Де криється баланс?

Звичайно, може скластися враження, що у близькому майбутньому журналіст перетвориться на багатофункціональну машинерію, яка безперестанно видаватиме тексти на-гора, адаптовуватиме їх для різних медіа-площин. Але увесь цей процес потребує душі. І великого внутрішнього розуміння. Розуміння того, що все це має бути правдою. «Телевізйна камера висвітлює брехню. Більше ніж будь-який інший засіб. Якщо ви брешете у телевізійному екрані, це бачать всі. Коли ви розповідаєте людям по радіо якусь брехливу річ, ваша інтонація завжди буде видавати те, що ви брешете. Коли ви пишете якийсь текст, людина, яка його читає, може навіть три тисячі разів бути прихильником цієї брехні, але вона все одно  знатиме, що пишете ви – направду», – наголошує Віталій Портников. Він вважає, кожен має вирішити для себе питання репутаційного харектеру. Визначити, чи потрібна кожному особисто репутація, чи ні. Бо у цій професії можна утвердитися/відбутися тільки з репутацією. «Якщо у вас не буде репутації, жодний текст, жодна телевізійна програма не дозволять вам протриматися довго. Ви спокійно зможете існувати у журналістиці. Але тільки певний час, який швидко закінчиться, бо ті, хто замовляє вам роботу, зможуть легко звернутися за тим самим до когось іншого».

Відтак, віднайти баланс між необхідністю бути успішною людиною і не зраджувати себе у цій професії, – головний моральний вибір нинішнього журналіста.

 Суспільство має зростати. І журналіст із ним

Цей вибір сьогодні набуває особливої гостроти. Від нього фактично залежить якісне чи неякісне майбутнє нашої журналістики.

Якість ніколи не була і не буде масовою. Все ж її частку можна і потрібно збільшувати. Один із найбільш реальних способів, думає пан Віталій, – створювати такі умови, щоб зростав середній клас. Тоді й шанси якісної журналістики також збільшаться:

– Якщо пройти німецьким потягом через вагони: що читають у бізнес-класі? Frankfurter Allgemeine Zeitung. А у другому класі – Die Welt. А ось у електричках можна побачити людей, що переглядають переважно таблоїди. Die Welt і Frankfurter Allgemeine Zeitung читають люди, які їдуть, скажімо, у Франкфурт на ділову зустріч. І роблять вони це за лампою, із чаєм. Якщо будуть люди, які житимуть у таких соціальних умовах, коли їх цікавитиме міжнародна політика, акції, банківська сфера, а не виживання, тоді з’являтимуться якісні видання. А коли людина не може виїхати на відпочинок і в час відпустки садить-копає картоплю, щоб було що їсти взимку, як вона може читати журнали про міжнародну політику, про те, що відбувається у Фрнації та інших країнах? Якщо людина подорожує хоча б у Туреччину, у неї виникає цікавість якщо не до навколишнього світу, то принаймні до туристичного бізнесу. А ось коли вона їде до Франції, до Італії – у такому разі можна говорит про міжнародну політику.

Що робити українським журналістам? Зовсім не чекати, поки в країні з’явиться повноцінний середній клас. Журналісти – це така ж частина суспільства, як і всі. «Вони мають зростати разом з цією країною. Це професійне завдання і людський вибір, –  зауважує пан Віталій. – Найкращі театральні групи у світі і навіть у Радянському Союзі виникали тоді, коли не було ніякої можливості для розвитку театрального життя. Театр «Современник» в Москві виник, коли панував фактично повний цензурний диктат. Так само і театр Курбаса. Цю паралель можна провести і з журналістикою. Багато що залежить від людей, від команди, від особистого вибору. Ситуація може бути жахливою весь час. Тому треба створювати для себе моделі існування».

Кожна людина може знайти для себе таку комфортну зону, яка б не змушувала її робити важкий моральний вибір між совістю та заробітком. «Якщо їй не важлива аудиторія, люди, які її читають, тоді не потрібно цим займатися. Тому що гроші заробити можна в будь-якій іншій професії. І навіть більше заробити», – переконаний Віталій Портников. Тільки вона має вирішити, що для неї є важливим, принциповим у цій професійній ситуації, наскільки їй важлива її аудиторія.

Journalism According to Portnykov
Khrystyna Bondarieva

Vitaliy Portnykov is one of those professionals who set standards in journalism due to his universality, individual style and commitment. Recently he has taken part in discussions and master-classes conducted by Ukrainian Catholic University.

Відгуки (2)

Дякую, Христю, за такий цікавий “зріз” зустрічі, на яку мені не вдалося потрапити. От перечитую фагменти і ніби згадую записи із книги Віталія Портникова, яку зараз із задоволенням читаю, – “Богородиця у синагозі”. Портников – людина-універсаліст, як шкода, що таких журналістів сьогодні небагато…

Для мене він один з тих журналістів, яких я поважаю. Про що б він не писав. іноді я можу погоджуватись, можу – ні. Але на те що він каже, завжди звертаю увагу.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)