Тарас Химич: «Жива розповідь героя – іскорка, яка зацікавить глядачів»

Опубліковано: 22-03-2017

Розділи: Популярні і якісні медіа.

0

Режисер ігрового і документального кіно про свої підходи до роботи з історичною тематикою.

 Тарас Химич став відомим передусім як кліпмейкер. Він – автор понад сотні відеокліпів українських виконавців, зокрема гуртів «Тартак», «Танок на майдані Конго», «От вінта» та інших. Знімати музичні відео він почав у 90-ті. Після кількох років навчання й роботи в Америці на початку 2000-х режисер повернувся до України та заснував студію Invert Pictures. 

Його друга іпостась – історичний документаліст: Химич зняв фільми «Срібна земля. Хроніка Карпатської України 1919 – 1939», «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939 – 1941» та інші. А нещодавно він дебютував як режисер ігрового кіно: його перша художня робота «Жива» вийшла в прокат 24 листопада минулого року. Зараз команда Тараса Химича знімає історичний екшн «Король Данило», що має вийти на екрани 2018 року. У Школі журналістики Українського католицького університету режисер розповів, як працює з історичною тематикою в документальному та художньому жанрах.  

Коли я вчився в Коледжі візуальних мистецтв у Міннесоті, викладач поставив нам умову: виживе той, хто вмітиме робити все, і робити дешево. Технічні можливості в режисера сьогодні практично необмежені; найважливіша – ідея, яку ви хочете запропонувати споживачеві. Те, чим ви будете виділятися з інформаційного хаосу.

Моя робота з документальним кіно почалась із історіє воєн ХХ століття. Я щукав ідею, яка зацікавить глядачів. Вивчаючи історію 1930-х і 1940-х років, я усвідомив важливість усної історії – людських розповідей, тож вирішив побудувати стрічки на них.

Шукаючи героїв, я класифікував їх у такий спосіб: молодь – це до 75 років,  до них іще можна буде згодом приїхати. 85 років – це вже зрілі люди. Найважливіші ж герої – після 95: до них ми їхали відразу, щоб чимскоріше їх опитати.

Спілкуючись із цими людьми, я шукав щось спільне між ними та молодшим поколінням. Не хотів, щоб вони говорили так, неначе читають історичні документи. Таке може зацікавити істориків, повністю поглинутих своєю темою. Нам, натомість, потрібно було знайти речі, цікаві сучасному глядачу. Ми намагались проводити паралель у часі: будувати питання так, аби старші люди знов почулися двадцятип’ятирічними, розповідаючи про те, як почувались у юності. Жива розповідь героя – це іскорка, яка зацікавила спершу нас, а потім і глядачів.

Ще одна річ, яка може наблизити історичний сюжет до сучасності – фотографії. Можна, наприклад, знайти фотографію дівчини та повстанця з автоматом, і побудувати сюжет навколо неї. Дивитись на сцену, зображену на фото, як на таку, що могла статись і зараз. Документів, натомість ми уникаємо – їх не більше шести на фільм. Ті, кого цікавлять документи, можуть їх і самі прочитати.

Для історичної документалістики важливою є ландшафтна зйомка на місцях історичних подій. Вона потрібна для того, щоб відтворити подію в реальних умовах і почутись так, як почувалися люди в той час, про який ви розповідаєте. Глядач краще сприймає таку емоційну картинку. До речі, в документальному кіно важлива не лише картинка, а й звук: якщо він буде нерівний і неякісний, це зіпсує враження навіть від найкращого матеріалу. Потрібно також подбати про добір поставлених голосів для озвучування.

Коли ми робили двосерійну стрічку про Українську повстанську армію, то не використовували коментарі істориків, а натомість обмежилися спогадами людей та інсценуванням подій, про які вони розповідали. Ми збирали свідчення людей про події 1942-1954 років два роки.

 

Дивлячись на гру акторів, можна уявити, як і в яких місцях відбувались події, про які йдеться. Втім, це не значить, що ми не працювали з істориками: вони просто не з’являються в кадрі. Історики консультували нас і допомагали збалансовувати матеріал.

Документальний фільм про Карпатську Україну «Срібна земля» базувався не на документах, а на оповіді про державу, що існувала лише декілька днів, а потім зникла з карт. У цьому фільмі – її історія та передумови створення.

 

Тут також є усна історія та ландшафтні зйомки, проте також використані коментарі істориків. Вони були потрібні, аби фільм не вийшов занадто ідеологізованим та політизованим.

Історична підготовка потрібна для того, щоб знати, кого і про що питати. Невдало поставлене запитання може зіпсувати розмову і змусити героя закритися. Спочатку ми вивчаємо хронологію історичних подій, а потім шукаємо героїв. Уже під час опитування дізнаємося, про що можна дізнатись у якому селі, де слід шукати продовження вже почутої історії.

Над останнім документальним фільмом «Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919» ми працювали по-іншому. Тут не було очевидців – лише історії вже померлих людей, які залишили свої спогади.

 

У «Легіоні» ми порівняли події у Львові 1919 року та події на Донбасі наших днів. Глядачі змогли побачити, що історія початку тієї війни подібна на теперішню.

У документальному кіно ви маєте факти, які можна інтерпретувати, викладати та опрацьовувати по-своєму. У художньому, натомість, можна розвивати сюжет, фантазувати й забути про всі попередні правила. Так було, коли ми знімали фільм «Жива».

 

Нашим консультантом була Анна Попович, головна героїня фільму. Вона пояснила мені зі своєї точки зору, яким має бути документальне кіно, а яким художнє. Вона сказала, що я зациклився на документальному кіно і мені слід навчитися працювати в іншій площині.

Анна Попович розповідала про те, що вона відчувала. Якщо були якісь важливі перипетії війни, то вона їх не запам’ятала. Тому фільм «Жива» вийшов радше чуттєвий, аніж подієвий.

На те, щоб зняти хороший фільм, потрібен щонайменше рік. Треба плавати у темі, знати, кого і що питати. А перш ніж братися за роботу, обов’язково прописати, що саме ви хочете сказати цією роботою: чітко поставити мету. А потім – забути про обмеження і робити те, від чого з’явиться іскра.

Ірина Роговик, Школа журналістики УКУ

Фото Анни Чуданової

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)