Дещо про п’яту владу

Габор Наталія

Опубліковано: 05-05-2010

Розділи: Медіа-філософія, Онлайн - журналістика.

0

Розростання і поширення інтернету серед рядових споживачів традиційних медій призвело до появи нового типу ЗМК. Йдеться не про розміщення  у глобальному просторі копій паперових видань,  а про нові медії, які об’єднали і успішно використали можливості телебачення, газети та енциклопедичні  глибини у одному феномені.  Більше того, цей феномен породив інший, не менш цікавий – блогерську журналістику, коли більшість тих, хто мають доступ до мережі, –  пишуть: хто коментарі, хто веде власні блоги, а певна частина стає дописувачами до блогів на відомих стайтах. Таким чином блоги не просто відвойовують все більше простору від традиційних ЗМК та все отримують більше довіри, вони вже стали сегментом ЗМК. Нині маємо різні типи блогерства:

щоденники (як первісна ідея блогу),

народна/громадянська журналістика” (люди з нежурналістською освітою, які мають що сказати іншим, ведуть свої блоги),

журналістські блоги на відомих сайтах (там самі журналісти розповідають про те, чого не змогли сказати у публікації в силу обмеження площі, жанру, завдання, яке ставила редакція),

журналістські блоги, які виконують функцію самостійного видання.

Відомі видання як українські, так і зарубіжні  пропонують своїм читачам блоги як відомих журналістів, так і народних блогерів.  Народні блоги презентують своїм читачам такі видання як „Українська правда” (блог „Народна правда” http://narodna.pravda.com.ua/), „Корреспондент”(„Я-Кореспондент”, http://reporter.korrespondent.net/), CNN(„I-Report” http://www.ireport.com/) та ін. Творці „Народної правди” на сайті „Українська правда” запрошують будувати іншу віртуальну реальність, де менше політики і максимум потреб та проблем реального життя. Сайт американського телеканалу CNN, запрошуючи до співпраці на блозі „I-Report” свою глядацьку авдиторію, каже, що саме така співпраця дозволить глибше зрозуміти явище чи повніше описати ситуацію.

Чому поширення інформації з допомогою блогів стало таким популярним, що змогло конкурувати з традиційними ЗМК? Більше того, з’явились прогнози, що може статися так, що професія журналіста (у нинішньому традиційному розумінні) відімре. Так, американський журнал «Форбс» назвав неперспективними в США в ХХІ столітті професії традиційних журналістів, ведучих ефірів на радіо. У той  час як найбільш перспективним стане різновид журналістів-агрегаторів, тих, які свої тексти базують лише на компіляції чужих матеріалів.  (Цит. за: Вырковский А. 10 главных профессий нового десятилетия http://www.forbesrussia.ru/karera/rynok-truda/34702-10-glavnyh-professii-novogo-desyatiletiya). Більше того, як повідомляє сайт http://internetua.com, лабораторія інтелектуальної інформації  Школи інженерних і прикладних наук ім. Маккорміка, вже тривалий час працює над програмним забезпеченням, яке б самостійно сканувало новинні сайти, блоги на задану тему, підбирало необхідний фото та відеосупровід і пропонувало своїм читачам повноцінні блоки новин (http://internetua.com/jurnalistov-v-seti-zamenyat—-roboti).

Прогноз „Форбс”, проте в дещо іншому аспекті, підтримує редактор журналу „Огонек” Віктор Лошак, який таку журналістику, яка не творить власних текстів, а лише інтерпретує вже кимось створені,  називає „пластмасовою”. Однак, на його думку, така журналістика, досить поширена сьогодні, ніколи не витіснить з ринку праці професіоналів традиційної „живої” журналістики (http://www.rus.jf.pu.ru/press/378.html).

Однак навіть пластмасові журналісти-інтерпретатори можуть пропонувати читачам на власних блогах надзвичайно цікаві тексти. Нині відомий в США і за їх межами журналіст Ендрю Селіван  у 2002 році розпочав вести блог. Він знаходив в мережі Інтернет публікації, цитати, лінки, документи та, коментуючи та інтепретуючи знайдене, творив власні, часто котраверсійні, провокативні тексти й дуже цікаві публікації.

Колеги його звинуватили у паразитуванні. Проте він заперечував тим, що справжня інформаційно-аналітична журналістика повинна шукати факти, перевіряти їх, співставляти, ігнорувати недостовірні джерела, що робить її справді вартісною. Він же робить те саме, тільки з документами, цитатами, інтерв”ю та іншими текстами, знайденими в мережі.  Більше того, на блозі він може дозволити собі власні спостереження, міркування, висновки, врешті емоції.

Новини на блогах переважно ексклюзивні, над ними не тяжіє нічий вплив, що й дозволяє йому швидко завойовувати симпатії читачів. Блогери-очевидці першими повідомили про стихійні на техногенні катастрофи, долучаючи власні відео- чи фотоматеріали, більше того, вони одночасно організовували допомогу постраждалим. Саме ці описи подій, безпосередніми свідками яких були блогери, і викликали інтерес професійних традиційних ЗМІ. Так було після повені в Новому Орлеані, землетрусу в Гаїті (http://www.ireport.com/blogs/ireport-blog/2010/01/16/ireporters-help-haiti).  Більше того, відзняті блогерами фото та відеоматеріали часто потрапляли на відеохостинг YouTube, а звідти у новини відомих світових каналів. Про неоднозначні події в Україні під час Помаранчевої революції російські громадяни, окрім єдиної офіційної версії, яку пропонував Перший канал Росії, показуючи майже безлюдний Майдан, могли довідатись  з текстів та фото на блогах в Livejournal .

У 2009 році на сторінках Телекритики Тетяна Неймаш  розповіла про два випадки співпраці традиційних ЗМК з авторами блогів (http://telekritika.ua/internet/2009-03-04/44199?theme_page=10&). Наприклад на сайтах деяких місцевих видань проявляють активність самі мешканці, вони безкоштовно пропонують  новини, очевидцями яких стали чи викладають фоторепортажі з  подій, можуть порекомендувати продукт або послугу.  До речі, саме така співпраця дозволяє говорити про блоги як феномен громадянської журналістики. Для порівняння, на відміну від американських, російські міські інформаційні ресурси, як стверджує у дослідженні „Городские сайты как средство манипуляции аудиторией» науковець Новосибірського державного університету Ларін В. (http://www.nsu.ru/documents/jf_mnsk-2009.pdf) є засобом маніпуляції авдиторією, оскільки вони пропонують однобокі коментарі до подій, не даючи змоги висловитись іншій стороні, аналогічно ж односторонньо подають інформацію про певні послуги чи товари, програмуючи споживачів приймати потрібні адміністрації міста рішення.

Інший тип співпраці американських ЗМК з блогерами полягав у спільній акції  популярної американської соціальної  мережі MySpace і  газети Wall Street Journal. Вони  провели  змагання між блогерами, призом якого стала путівка на Всесвітній економічний форум в  Давосі. Блогер-учасник повинен був  запропонувати відео з аргументованим поясненням, чому саме він повинен стати спеціальним кореспондентом на форумі. Згадана акція- лише один із способів, яким соціальна мережа намагається залучити до співпраці висококваліфікованих блогерів. Згодом записи блогера-переможця із Швейцарії транслювали  на сайті Wall Street Journal, а підрозділ відомої телемережі  США Fox Business News зробив з ним інтерв’ю.  Ці приклади дозволяють стверджувати, що блогосфера все частіше буде перетинатися з професійною журналістикою, а авторитетні традиційні ЗМІ будуть залучати до співпраці авторів цікавих та популярних блогів.

Отже блогери не претендують посісти місце професійної журналістики, проте суттєво доповнюють її. Тому потребу грати за спільними правилами пропонують не лише професійні сайти, які опублікували поради своїм дописувачам. Їх (правила) поділяють самі блогери. Журнал „Корреспондент” пропонує підказки: як писати для їхнього блогу, що брати до уваги, чого уникати.

Сайт американського каналу CNN теж пропонує своїм  громадянським репортерам, які захочуть надіслати власний текст, відео чи фото для I-Report, поради-підказки, як запропонований текст зробити цікавішим, відео чи фото − досконалішими (http://www.ireport.com/toolkit.jspa).

Нещодавно  YouTube створив “Репортерський центр” [Reporters’ Center], запропонувавши підказки авторитетних репортерів, як висвітлювати міжнародні новини.

Нині існує чимало неписаних  правил, які поділяють чесні дописувачі як професійної, так і народної журналістики: це, насамперед, чесність, дотримання авторських прав. До речі, як не дивно, проте нині саме блогери все частіше звинувачують представників традиційної журналістики у плагіаті, використанні цитат з блогів без дозволу та посилання на них (http://internetessa.com/category/avtorskoe-pravo/).

Саме англомовні блогери після землетрусу на Гаїті критикували традиційні світові ЗМІ за використання слова «мародерство», оскільки це явище, на їх думку, передбачає наживу нечесним способом, а людям просто не було що їсти, і неможливо інакше знайти їжу, аби вижити. Про ніяку наживу не йдеться (http://www.theawl.com/2010/01/the-shadow-editors-the-looting-in-haiti).

Такий стереотипний підхід традиційних ЗМК до висвітлення катастроф на сайті „Campus Progress” для молодих обдарованих професіоналів пояснила професор соціології університету Колорадо Кетлін Тирні (Dr. Kathleen Tierney), яка сказала, що розмови про мародерство та інші антисоціальні явища, завжди в подібних ситуаціях виходять на перший план (http://www.svobodanews.ru/content/article/1932533.html, http://www.campusprogress.org/asktheexpert/4982/the-looting-lie).

І все ж громадянська журналістика відрізняється від традиційної. І якщо для електронних видань залишились актуальними й регулятивними ті вимоги, етичні кодекси та закони про ЗМІ, що були актуальними для паперових видань, тільки у віртуальному світі чомусь перестали визнавати, то для „народної журналістики” регулятивні механізми лише починають викристалізовуватись. Оскільки не всі правила та самообмеження, що діють у світі професійної журналістики, можна й варто автоматично перекидати у блогерську. Хоча б тому, що основа блогу − повна свобода не тільки слова, але й суджень, емоцій, висновків, у той час як у традиційній журналістиці свобода слова журналіста може бути обмежена редакційною політикою, фактаж повинен бути перевіреним, виклад неупередженим та неемоційним. Блогери з одного боку намагались усувати ті неточності, які з’являлись у традиційних ЗМК, з іншого боку сповідували політику: публікуй все, що хочеш, спростування прийде від інших блогерів (Електронний бюлетень Української Асоціації Видавців Періодичної Преси “Новини друкованих ЗМІ України”, цит. традиційну доповідь про стан сучасних ЗМК США за 2005 р. http://www.uapp.net/netcat_files/408_153.doc), чого, звичайно ж, ніколи не можуть собі дозволити традиційні ЗМК.

Саме тому все нагальніше виникала потреба виробити для блогерів власні правила, подібно до етичних правил для ЗМК. Так з’явились „10 заповідей блогера” (http://provide.org.ua/10_zapovidey_blogera/). Цю тему активно обговорюють українські блогери у публікаціях „Української блогосфери” (http://blogosphere.com.ua/tag/konstruktyvna-krytyka/). Звичайно ж їх кількість і різнобічність дискусій зростатимуть, про що яскраво свідчить новий медіакритичний напрямок, який з”явився в журналістиці, як спосіб саморегулювання, на зміну  цензурі і за активного послуговування різноманітних етичних кодексів та правил ньюзрумів. Його поява засвідчила про зрілість журналістської громади, де репутація не менш значима, аніж непорушення Закону. Медіакритика не могла функціонувати у радянський період, оскільки партійний режим роботи ЗМІ, які були органами партійних комітетів, не передбачав критики підпорядкованих видань. У незалежній Україні медіакритика з’явилась тоді, коли свідоме журналістське товариство, насолодившись свободою слова, почало усвідомлювати, що вона мало чого вартує без відповідальності. Саме тоді були опубліковані перші критичні огляди преси та телебачення, рубрики та шпальти (як, наприклад, у  газеті День), присвячені написаному та показаному  в українських ЗМІ.

Подібно як це відбулося у Німеччині, медіакритика стала «п’ятою владою», яка спостерігала за тим, як себе поводить влада «четверта». З одного боку вона, базуючись на соціальній відповідальності перед суспільством та колегами по перу, не передбачає жодних безпосередніх матеріальних чи законодавчих покарань, з іншого саме публічний критичний аналіз написаного чи показаного здатний впливати як на окремих журналістів, так і на політику видання. Медійна критика діє опосередковано через громадську думку чи через осуд колег. Нещодавно Комісія з журналістської етики вирішила засудити дії журналіста каналу «1+1» Жана Новосельцева та оголосила йому громадський осуд за упередженість та використання неперевіреної інформації у сюжеті, який вийшов в ефір 21 вересня 2009 року в ТСН  (http://www.guard.in.ua/).

Журналіст зі звинуваченнями не погодився, і тоді „Телекритика” опублікувала погляд  Новосельцева на конфліктну ситуацію, а згодом організувала чат (електронну дискусію) з журналістом (http://www.telekritika.ua/media-corp/lyudi/2010-01-29/50779).

Оскільки явище медіакритики в Україні порівняно нове, то й нині воно все ще напрацьовує свої критерії. То якою ж має бути медійна критика і як на неї мали б реагувати ті, хто з нею не згоден?  Йдеться про критику критиків, яку частіше можна прочитати на українських сайтах, таких як „Телекритика”,  Центр Медіареформ, Інституту масової інформації (професійні внутріцехові), як у публікаціях-відповідях на критику, так і у коментарях. Останні − особливе явище у критиці критики.

Якщо про окремі порушення журналістської братії, неналежне висвітлення події чи замовний характер публікації  можна прочитати на згаданих спеціалізованих медіакритичних сайтах, то громадянські журналісти свою порцію критики (чи компліментів) отримують негайно у своєму ж блозі. Це не завжди професійні закиди, часто належно не аргументовані, дуже часто цілком необ’єктивні, нетолерантні. Проте всі ці риси сучасної критики медійного тексту можна зустріти як на професійних сайтах на кшталт „Телекритики”, так і в коментарях  потужних медійних організацій як-то  агенція УНІАН. Якщо блогер може кинути якусь репліку анонімно і відразу сховатись за псевдонімом від будь-якої відповідальності, то можна припустити, що такі речі відбуваються неусвідомлено, через відсутність професійної освіти та розуміння відповідальності за сказане. Хоча з іншого боку у віртуальному просторі існує певна дуже вмотивована категорія блогерів, їх називають „троллями”, які навмисне чи з певною метою пропонують вигадану, неправдиву часто провокаційну інформацію. Більше того, розвиток професійного медійного середовище в мережі підкинув ще одне цікаве явище –полютерство. Цій проблемі української мережі присвятив свою публікацію редактор УНІАНу Олександр Харченко „Мочить хохлів в Інтернеті – єсть така робота”: „Міняються ніки, тобто псевдоніми “авторів”, адреси, регіони, звідки нібито пишуться коментарі. Незмінною залишається лише тональність, термінологія та висновки – “хохли крадуть газ, “хохли – це бандерівці”, “оранжоїди”, править ними “помаранчева чума”, і скоро всі вони там, у своєму Бандерштаті, нарешті загнуться”.

Так, наприклад, на публікацію Бондара А. „Реабілітація Революції” в  „Українській правді” з’явився коментар (цитата мовою оригіналу):”… таким продажным людям как ты действительно нечего сказать…..дебил…….гавно ты а не писатель…”. На інтерв’ю „Ніхто не порівнював глядача з барбосом” з відомим тележурналістом Сергієм Швецем у „Телекритиці” теж з’явився подібний за стилем коментар:

„Серый. Высокомерие лизоблюдство патологическое самомнение и самолюбование – 100% какой-то сотрудник из команды, лижет жопу Швецу все время, а пока язык отдыхает, то выражает в комментариях свои чувства”.

І якщо такий стиль реакції на текст суспільно-політичного сайту ще якось можна пояснити, якщо не замовним характером, то низьким рівнем свідомості чи людяності читача, то реакції такого типу критики на критику у спеціалізованих медіакритичних сайтах у коментарях були особливо несподіваними, оскільки основна їх читацька авдиторія –журналісти. Модератори частіше вважають, що аби не обмежувати свободи слова, у коментарі треба ставити треба все, що не закликає до насильства. Тому майже рідкістю в українській мережі стали такі обговорення публікацій, коли коментарі, викладені у формі заочної дискусії,  є повноцінним продовженням і поглибленням теми основної публікації. Саме такі тексти вдається прочитати на сайті Zaxid.net.

Зрозуміло, що критики на свою адресу ніхто не любить, ні фахівці, ані любителі-журналісти, навіть за умови, що перші абсолютно свідомі, що якісна критика допоможе виправити чи на перспективу усунути недоліки.

Отже, що примушує журналіста (професійного чи громадянського) стати критиком критики? Вочевидь незгода з позицією автора, інший погляд на проблему. Найпростіше було б викласти власні коментарі, продумано аргументувати їх і запропонувати виданню як самостійну публікацію чи, як мінумум, надіслати в коментарі. Саме такий, дуже рідкісний для нашої мережі тип критики спрямований на те, щоб наші ЗМК стали кращими, міг би витворити цікаві предметні дискусії заради пошуку істини, корисні як читачам, так і прокритикованим. Не дарма ж академічний ресурс „Медіакритика” взяв своїм лозунгом заклик: „Зміними медіа на краще!” (http://www.mediakrytyka.info).

На жаль у вітчизняних медіакритичних ресурсах помітна кількість саме такої  суб’єктивної, недоброзичливої, а основне – руйнівної критики, кінцевою метою якої є не покращення медійної продукції друкованих чи електронних ЗМК, а критика заради критики (самого процесу) чи бажання образити автора.

Упродовж 2009-2010 років „Телекритика” спільно з Інститутом масової інформаці здійснює моніторинг з дотримання журналістських стандартів, а результати пропонує своїй авдиторії у формі публікацій для журналістів на сайті та радіопрограм «Рентген. Вся правда про медіа» на радіо «Промінь» для рядових слухачів. Одним з тривало задіяних в програму авторів  став Ігор Куляс, відомий журналіст, редактор та менеджер українського телепростору. Дуже прицільно, гостро й предметно він аналізував новинні блоки провідних українських каналів, за що йому, попри гостроту критики, неодноразово висловлювали подяку журналісти-практики, а також студенти-журналісти, спраглі такого практичного аналізу телеефіру.  Це був саме той рідкісний, навіть якщо дещо суб’єктивний,  проте однозначно  конструктивний і творчий тип медійної критики. Проте серед реакції журналістської братії, висловленої в коментарях, чимало й такої (мова й правопис оригіналу):

„Мистер Куляс! Неужели Вы серьез полагаете,что нам не видны пендоссо-глобалистские УШИ за Вашим затылком?! Вы безусловно легальный АГЭНТИК влияния в нашей бестолковой медиастихии. Делать новости по вашим лекалам – значит проводить кастрацию сознания граждан… Ваша компетентность, собственно, сводится к чисто лоховскому разводу под погонялом “НЕ ДОТРИМАНО”!…”

Залишимо для досліджень психологів, що рухає пером/мишкою таких людей, однак саме існування інтернету зробило їх існування дошкульним для багатьох журналістів, медіакритиків та блогерів. Читаючи їх хочеться захистити критику від критиків!

Напевно з часом медіакритика, як сегмент журналістики, який пропонує аналітичний текст про текст, створить свої правила чи етичні кодекси, порушення яких унеможливить їх публікацію. І це не стане порушенням свободи слова, а тільки прикметою того, що журналістика (як професійна, так і громадська-блогерська-народна) вийшла на вищий щабель власного розвитку — стала відповідальною.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)