Василь Черепанін: «Де є невидиме, там найбільше зосереджена влада»

Опубліковано: 10-11-2012

Розділи: Огляди, аналітика.

0

Конфлікт навколо виставки «Українське тіло», організованої Центром візуальної культури в лютому 2012 року, став приводом для політичного переосмислення цензури та аналізу суспільства, з’ясування того, наскільки воно подорослішало в сенсі критичного сприйняття. У нашій розмові з керівником Центру візуальної культури Василем Черепаніним ми спробували також підняти питання медіа-комунікацій, чому в цій сфері так мало емансипативних експериментів і так багато тавтологічних форм і конформістських ідей.

Центр візуальної культури – це творчий майданчик, дослідницька лабораторія чи  галерея сучасного мистецтва?

Все водночас. Наш принцип роботи і свого роду гасло – це мистецтво / знання / політика. Ми відштовхуємося від засадничого для нас апріорі: ці три сфери так чи інакше працюють з реальністю, впливаючи на неї, звісно, в різний спосіб, але штучні поділи між ними давно варто усунути. Тому що мета і першого, і другого, і третього – це змінити реальність. Тому та візуальність, що презентується в рамках тих чи інших наших акцій, є частиною ширшого соціального контексту. Це не l’art pour l’art, а мистецтво, яке завжди є політично ангажованим, тобто рефлексує контекст, в якому перебуває, і намагається впливати на нього. Коли ми проводимо академічні заходи–семінари, конференції, дискусії, – завжди неминучим елементом є візуальна складова, риторичного виміру недостатньо, він завжди має доповнюватися візуальними презентаціями чи показами.

Як ви обираєте теми дискусій, як виглядає концептуальна рамка платформи?

Ініціативною групою, що заснувала Центр візуальної культури, були культурологи. Якщо виділяти характерні для нас траєкторії чи генеральні лінії, які ми відстежуємо, то це, по-перше, політика простору – (пост)радянський урбанізм і загалом urban studies: як змінюється міський простір, як через ці зміни проявляється влада тощо. По-друге, це психоаналіз і марксизм, зокрема в контексті їх поєднання із візуальними студіями. Загалом це спадщина класичного марксизму і неомарксизму (Маркс, Франкфуртська школа, Альтюсер, Джеймісон, Жижек). Ще однією із ключових для нас тем є дослідження ідеологій ненависті та нетерпимості в сучасному суспільстві, ультраправих партій та рухів, чому вони сьогодні постають, з чим це пов’язано, про які зміни сучасної політичної констеляції це свідчить.

Для нас також дуже важлива історія сучасного мистецтва, яку ми так чи інакше контекстуалізуємо в рамках своїх заходів. Люди в Україні мають дуже слабке розуміння, а отже, й готовність сприймати мистецтво поза рамками академічного чи так званого «реалістичного» канону. Не було вироблено способу рецепції сучасного мистецтва – глядачі не володіють концептуальним апаратом, словником, за допомогою якого це мистецтво могло би ними прочитуватись.

Критичний перегляд минулого завжди пов’язаний із ризиком – втратити свої улюблені стереотипи, звички… Але в наше життя дуже швидко проникають нові форми комунікації, найчастіше через інформаційне середовище. Як ваша платформа працює зі світом медіа-комунікацій? 

Media studies – це неминуча складова візуальної культури. І йдеться не тільки про ЗМІ – будь-який спосіб передачі інформації вже представляє певний медіум. Наприклад, графіті – це теж медіум, спосіб подачі інформації стихійно, на вулиці. У цьому сенсі як певну медіа-стратегію можна розглядати будь-яку акцію, що доносить певне повідомлення. Ми проводили кілька заходів, присвячених медіа-активізму, зокрема медіа-кампаніям щодо гострих сучасних проблем, як от ВІЛ/СНІД, наркозалежність. У принципі, ангажування в сучасні медіа – це частина інтелектуального чи художнього дискурсу. Не володіти сьогодні способом  репрезентації себе, своїх поглядів – це приреченість на поразку.

Але важливо, що ті способи репрезентації, які пропонуються в рамках наших акцій, – це альтернативна до мейнстриму картина світу, подача дійсності, яка йде всупереч прийнятим поглядам чи канонам. Адже візуальна культура стосується не тільки видимого, але й того, що невидиме. А там, де невидиме, якраз найбільше зосереджена влада, там ми найчастіше стаємо заручниками панівних медіа-стратегій. Ми намагаємося спрямовувати свою діяльність на висвітлення того, що сьогодні вважається само собою зрозумілим чи не вартим уваги, що замовчується і не показується. Те, що одні проблеми піднімаються, а інші – ні, виходить не само собою, це не якийсь природний стан речей – це завжди чимось зумовлено, комусь вигідно. Тому треба ставити питання по-іншому, в обхід, не просто презентувати breaking news, а, цитуючи назву одного з проектів цьогорічної 7-ї Берлінської бієнале, to break the news, тобто збивати той спосіб репрезентації, який нам нав’язують. Адже ми сприймаємо, як звикли, тими способами, з якими ми виростаємо і вже зрослись. Ми дивимося на світ крізь ідеологічні окуляри, тільки не завжди це усвідомлюємо. Тому критичний підхід, що його пропонує Центр візуальної культури, – це спосіб дивитися на світ по-іншому, завжди бути (авто)рефлексивними, розуміти, де джерела виробництва істини, де корені того, що сьогодні вважається нормою.

Тобто йдеться про те, що платформа для досліджень, для критичного осмислення створена та спрямована на розвиток якогось рефлексивного політичного поля в Україні, яке наразі відсутнє. Що дає Вам підстави вважати, що це – можливо?

Тут можна розглянути домінуючі медіа-стратегії, яким чином в Україні дебатуються питання в офіційних ЗМІ. Зазвичай на ток-шоу запрошуються представники різних політичних партій, які нібито мають репрезентувати відмінні позиції. Дається слово кожній з них, вони перегавкуються, а після закінчення люди аплодують і вважається, що питання проговорено і ніби вирішено. Можливо, іноді піднімаються й важливі питання, але в силу того, що різнорідні позиції медіально врівноважуються, вони знецінюються і позбавляються смислу. При цьому не береться до уваги, що не з усіма учасниками можна говорити рівноцінно. Так відбувається із партією «Свобода», коли спокійно слухають її неонацистські висловлювання, нормалізуючи їх у суспільному просторі. Тобто публічна дискусія імітується за рахунок того, що в неї включаються люди, які видають звуки псевдокомпетенції.

В Україні критична осмислена дискусія просто відсутня. За 2011 рік було видано ¾ книги на одну людину, і це враховуючи «жовту» літературу. Для того, щоб щось висловлювати, щоб говорити про свободу слова, треба вміти думати. Ми не зможемо ставити питання на вищому рівні, поки не будуть прийняті способи думання, поки не з’явиться мова аналізу, яка переверне реактивні зразки сприйняття, до яких ми звикли. І починати треба з себе. Культура завжди передбачає те, що будуть ініціатори. Тут не можна чекати якихось обставин, які настануть, і тоді все з`явиться. Ми – це ті, на кого ми чекали.

Чи потрібно чекати на підтримку держави?

Чекати на державну підтримку в нашій ситуації сенсу нема, хоча вона має бути не лише від держави. Це процес, який водночас має багато напрямків. Потрібна велика кількість ініціатив, журналів, книг, хороших перекладів, видавництв, які б видавали актуальну літературу. Університет, звісно, теж має грати активну соціально-критичну роль, а не продукувати телепузиків, всіх цих телеведучих-політологів, функція яких полягає у підтримці status quo. Треба боротися і на символічному рівні, на рівні комунікації, риторики, пропонувати інші зразки говоріння. Інакше ми будемо приречені на мертве коло a la змія, що кусає себе за хвіст. Потрібно демонструвати принципово інші вихідні пункти, точки старту, від яких треба відштовхуватися, і не говорити нав’язаним нам дискурсом, що використовується бездумно, на рівні риторичного автоматизму. Треба пропонувати свою мову, бути напористим, демонструвати, що інший світ можливий, і може існувати не тільки в головах, а й у соціальній реальності. Критична рефлексія – це те, що покликана робити публічна сфера, яка в Україні відсутня. Одне з наших завдань – пропонувати таке місце, де вона може перманентно відбуватися.

 Спілкувалась Юлія Голоднікова,

матеріал підготувала Дар’я Сплюхiна 

Публікація написана в рамках ПРОЕКТУ  Майстерні громадської критики SUP 30012GR040    за підтримки ФОНДУ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКИХ ЗМІ

 

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)