Сепаратистські медіа на Луганщині: хто, звідки, як і чому

Опубліковано: 13-05-2015

Розділи: Огляди, аналітика.

0

Хронічні проблеми луганського медіапростору стали передумовою для появи нових засобів масової інформації, що пропагують тероризм і підтримують окупантів.

 У статті «Луганські ЗМІ — без права на крик» журналіст газети «День» Валентин Торба порівняв історію луганської преси з домашнім самогоном: «У одних він видається якісним і смачним, у інших виходить лише шмурдяк. Хтось нахапався зіркових апломбів, хтось скромно тягне сумну лямку кореспондента пописуючи в стіл ніколи не видані вірші». Він згадав про часи, коли місцева журналістика була дуже сміливою, на противагу тому, що є зараз: «Нові ж політичні реалії і нові запити перетворили шпальти газет на ринкові ніші, де за деякими рядками можна було почути дзвін монет за продані творчі душі. Але то історія… Історія, яка, як відомо, завжди повторюється».

До виникнення сепаратистських рухів луганські ЗМІ мали такі проблеми:

  1. Брак кваліфікованих журналістських кадрів. Більшість редакторів і штатних журналістів не мали фахової освіти (Ганна Жиленко – «Свободный репортер», Юрій Юров – «ХХІ век», Сергій Старокожко – «Вечірній Луганськ», «Свободный репортер»).
  2. Брак фінансування. Майже усі газети і телеканали страждали від нестачі коштів на утримання редакції та на обладнання, чимало з них вдавалися до практики замовних матеріалів («джинси»), щоб вижити. Деякі видання фінансувалися з кишені місцевих депутатів чи міського голови Луганська Сергія Кравченка в обмін на підтримку дій влади.
  3. Низькі зарплати і маленький штат журналістів. Низький рівень оплати праці спричинив значний відтік журналістських кадрів – журналісти їхали працювати в інші регіони або міняли професію взагалі. Брак коштів часто не дозволяв виданням утримувати такий штат журналістів, що міг би робити якісне видання. Наприклад, в ЗМІ могла працювати одна людина, яка могла виконувати функції журналіста, літературного редактора, верстальника, фотографа та рекламного менеджера, що позначалося на якості роботи.
  4. Політична заангажованість луганських ЗМІ значно посилилася з приходом до влади команди Януковича.
  5. Повна відсутність аналітики і публіцистики.
  6. Відсутність зовнішньої комунікації. Усі регіональні ЗМІ Луганська були закритими від інформації за межами області, не говорячи вже про міжнародну інформацію чи англомовні джерела.

Рівень доступу до правдивої інформації знизився, коли Партія регіонів прийшла до влади. Так, 65% газетної площі певних видань приходилося на долю матеріалів, що висвітлювали діяльність Віктора Януковича в позитивному чи нейтральному світлі. На місцевих телеканалах 89% усього ефірного часу присвячувалися діяльності «регіоналів».

Опозиційною вважалася газета «Свободный репортер», однак такий її статус був лише прикриттям для просування «джинси» з Луганської міської ради про діяльність Партії регіонів. Такі одіозні політики як Арсен Клінчаєв, Сергій Кравченко, Заза Зухбая та Маноліс Пілавов (нині сепаратисти називають його Луганським міським головою) нерідко давали вказівки щодо матеріалів, які слід або не слід друкувати, а інколи передавали вже готові матеріали, написані їхньої прес-службою.

Навесні 2014 р., коли почався сепаратистський заколот, місцеві телеканали ще робили поодинокі сюжети про громадські заворушення. Проте, після побиття мирної демонстрації проукраїнських громадських організацій та цивільних мешканців, які вийшли до пам’ятника Шевченку у центрі Луганська, телеканали різко згорнули роботу над новинами і перейшли у розважальний формат. Більшість обласних друкованих видань припинила своє існування. Після захоплення обласної державної адміністрації та будівлі СБУ в Луганську залишилася лише незначна кількість обласних газет, які відтоді стали рупором сепаратистської пропаганди (газета «ХХІ век», «Вечерний Луганск», «Репортер», «Голос Донбасса» тощо).

 

Новітні медіа сепаратистів в «ЛНР»

Коли проукраїнські ЗМІ припинили своє існування, в «ЛНР» виникли медії, що заповнили існуючу нішу. Телеканал «Луганск 24» було створено за прикладом російського «Россия 24». Розпочали свою роботу і інші медіа – телеканал «Первый Республиканский», який діє також на території «ДНР»; соціальний спецпроект «Подслушано в Луганске»; Інтернет-телебачення «Луганск-онлайн». Крім цього виникли і нові способи Інтернет-пропаганди, так звані «соціально-мережеві ЗМІ». Зокрема, це групи в соціальних мережах (переважно Вконтакте). Основними такими групами є Новороссия (316 583 підписники), Сводки от ополчения Новороссии (421 873 підписники), Русские онлайн (161 514 підписників), Республика Новороссия /Антимайдан (158 287 підписників), Луганск / Новости ЛНР / Новороссия (59 615 підписників) тощо. Подібних груп є близько 500, переважна більшість підписників таких ресурсів — молодь. Такі ЗМІ активно використовують для пропаганди очільники сеперетистських рухів, наприклад Олександр Бахмутський — один з головних активістів сепаратистського руху «Луганская гвардія» започаткованого навесні 2014 р.

 

Внутрішня політика основних ЗМІ «ЛНР»

Головна редакторка луганської міської газети «Репортер» Ольга Остапенко не погоджується з визначенням «сепаратисти», воліє називати цю сторону конфлікту «ополченцями» і не засуджує їх, аргументуючи тим, що вони роблять революцію так, як уміють. За її словами, різниці між тим виданням, де вона працює зараз і попереднім немає: «У попередньому «Репортері» я працювала на українську владу, була фактично рупором мерії, а зараз працюю на владу «ЛНР». Нічого не змінилося. Усі ми комусь підкорюємося. А якщо істинної свободи немає, то яка різниця, на кого працювати?» Журналістка не ототожнює себе з ополченцями, але і не критикує їх: «Як кажуть: не суди, і не будеш судимий. А в нас кажуть: не критикуй, і будеш жити. Скажімо так: я нейтральна. Я не поїду з Луганська, бо це мій дім. Але ситуація змінилася, роботи немає, а вони дають мені роботу і можливість писати навіть в умовах жорсткої цензури».

Ольга скептично ставиться до ідеї вільної журналістики, говорячи, що будь-яка журналістка – це пропаганда: «Хіба українські телеканали зараз не пропагують допомогу армії, усі ці заклики, мовляв “народ і армія єдині” або “давайте допоможемо армії разом” тощо. Вільної журналістики не існує. Навіть у Європі ЗМІ не такі вже й “вільні”, все одно є певні рамки, за які не можна виходити. А в нас, тим паче. Сьогодні “Плюси”, наприклад, пропагують патріотизм з екранів телевізорів для молоді і для зомбованих бабусь, і люди на це ведуться, а завтра прийде новий президент і ваші ЗМІ прославлятимуть його. Тож усе відносно». Жінка є аполітичною, не вірить політикам і, за її словами, працює на того, хто гарно платить. Вона підтримує не все, що публікується на шпальтах «Репортера», але визнає, що редакційна політика дуже проста – писати про все, що допомагає революції і не писати нічого проти ополчення на Донбасі. «Якщо такий матеріал, не дай Боже, “спливе”, біди мені не оминути. В кращому випадку мене заарештують за зраду, у гіршому — розстріляють як «ворога народу», – говорить Ольга Остапенко. – «Бандерівців» одразу помічають, тому або ти повністю відданий революції, або можеш їхати кудись в Україну, як це зробили десятки моїх знайомих. Заборонено писати на якісь легковажні теми, наприклад, про моду чи про так звані «європейські цінності». Це вважається неповагою до революції. Взагалі, усе, що стосується Європи та її ідеалів — заборонено і дуже суворо карається. Ми формуємо нові ідеали у новій республіці, а все, що знаходиться в «опозиції» — радикально не підтримується і визнається ворожим на державному рівні в «ЛНР».

У виданнях «ЛНР» чітко простежуються тенденції цензури: відсутність балансу, відсутність критики, виключно російська мова матеріалів, узгодження матеріалів з керівництвом «ЛНР» і наявність агітаційних статей, відсутність позитивних чи нейтральних матеріалів про ЄС, НАТО, США чи європейські цінності. Крім того, журналісти мають дотримуватися провладних поглядів і розділяти позицію уряду. Питаннями ЗМІ опікується «Комітет з питань інформації ЛНР», якому журналісти мають звітувати про опубліковані матеріали чи сюжети. Якщо матеріал не відповідає вимогам Комітету – журналіст може отримати догану або більш суворе покарання.

Основні рубрики друкованих видань «ЛНР» відображають мету, з якою створювались ці ЗМІ – пропаганду і інформування в потрібному формуванням ключі. У розділі «Политика ЛНР» подаються офіційні заяви, агітаційно-пропагандистські матеріали, рубрика «Женский лик войны» розповідає про жінок, які беруть участь у бойових діях та допомагають сепаратистам у тилу, розділ «Святая Победа» присвячено розповідям про перемоги сепаратистів над українськими військовими та добровольчими батальйонами,  в рубриці «Моя страна» розміщено матеріали історичного характеру, статті про російських і радянських політичних та культурних діячів. Розділи «Новое общество», «Помоги жителям Донбасса» присвячені соціальним проблемам, питанням допомоги ополченцям тощо. Статті в рубриці «Крайний Запад» в основному складаються з маніпулятивних новин про ЄС.

Сьогодні на території так званої «ЛНР» діють близько 15 офіційних та неофіційних ЗМІ, які, як правило, орієнтовані не на інформування, а на агітацію та пропаганду для реципієнтів. Проте кількість споживачів таких ресурсів відносно невелика (кожний новий випуск на телеканалах не набирає більше 200 переглядів за тиждень), а от наклади газетних видань, порівняно із їхніми проукраїнськими версіями, зросли майже удвічі, а в деяких — утричі («ХХІ век»). Це свідчить про якісне фінансування та пряму зацікавленість того, хто фінансує, у прихильності аудиторії до нових ЗМІ. Спілкування із регіональними журналістами, зокрема із Ольгою Остапенко, виявляє факти цензури в роботі видань «ЛНР» та формуванні внутрішньої редакційної політики.

 

Олеся Василець, Національний університет «Києво-могилянська академія»; матеріал підготовлений для ІІ Студентського медіасимпозіуму SMS-2015

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)