Рольові ігри в журналістиці

Богдан Ворон

Опубліковано: 14-02-2012

Розділи: За що критикують медіа?, Медіа-філософія, Огляди, аналітика, Фальсифікація, містифікація.

1

«Народ виявився публікою…

Масам підносять сенс,

а вони прагнуть видовищ»  (Жан Бодріяр)

Проблема рольових ігор в журналістиці надзвичайно ємна і багатогранна, це  своєрідний театр медіа, в якому актори –як журналісти так і реципієнти.

Для з’ясування онтології гри, варто звернутися до тлумачення Й. Гейзінги, нідерландського історика культури, автора книги “Homo ludens” – “Людина що грає”. Він визначає гру як діяльність відокремлену від «буденного» життя місцем дії (ігровою зоною) та обмеженою в часі. Всередині ігрового простору панує певний безумовний порядок, гра – акт свободи, вона не передбачає винагороди чи прибутку. [Huizinga, 1955].

Задоволення від процесу, емоційна напруженість, конкуренція, творчість – ось загальні ознаки гри. Джон Неш, провідний співробітник американської оборонної компанії REM, (він страждав на параноїдальну шизофренію), розробив теорію ігор, яку дуже швидко екстраполювали на суспільство: вона пояснювала недовіру та конкуренцію в людському середовищі, а з другого боку виправдовувала брехню і введення людьми одне одного в оману для досягнення своєї мети чи отримання прибутку. Теорія була піддана нищівній критиці, хоча саме вона дозволила реалізувати США ефективну політику стримування під час “холодної війни”.

Літературний твір не існує поза своєю рецепцією, подібно й праця журналіста. Дослідження проведені російським дослідником В. Олешком в книзі “Журналістика як творчість” підтверджують, що у діалозі журналіст-аудиторія саме емоції найефективніші [Олешко В., 2005]. Оптимальним способом взаємодії, як показує дослідження, є моделювання рольової участі у мас-медійній діяльності. Проілюструємо це конкретними прикладами.

Ролі зумовлені форматом та жанром, у якому автор реалізує свій талант, імідж журналіста.

Іспанський медіаексперт Розентайль визначив чотири потенційні ролі журналіста в умовах занепаду традицйних радіо та ТБ:

– автентифікатор –  допомагає розпізнати інформацію, якій можна довіряти;

– сенс-мейкер – передає важливий сенс того, що відбувається в світі;

– навігатор – шукає шлях,, вказує на “добрі речі”;

– форум-лідер – організатор дискусій.

Колишній редактор популярного у світі журналу “Newsweek”, Джозеф Галарно передбачає нові професійні ролі журналістів, які замінять традиційні професії:  соціальний репортер, оптимізатор заголовків, укладач електронних книг та інші.

Школа журналістики університету Міннесоти адаптувала гру в стилі RPG (рольова компютерна гра) до життєвих ситуацій. Студентиі відпрацьовують техніки репортера-розслідувача у справі витоку токсичних хімікатів під час аварії потяга у вигаданому місті. Гра побудована на діалогах, один невірний крок і ваш інтерв’юований відмовиться свідчити. Ця новаторська програма має на меті навчити критичного мислення, способів аргументування та етики.

Хрестоматійним прикладом розслідування, яким в Україні успішно займаються Сергій Лещенко та Мустафа Найом, стало проникнення анлійського журналіста Донала Маклінтера в фанатську організацію “Мисливці за головами Челсі”, яке призвело до арештів членів банди та жвавої суспільної дискусії. У 90-х Англія била усі рекорди за кількістю безладів та бійок футбольних фанатів, сьогодні, в порівнянні з рештою Європи, у британців зразковий порядок.

Формат загалом теж роль: ведучий, модератор, репортер, розслідувач, кореспондент – кожен із цих видів роботи накидає журналісту модель поведінки, набір слів тощо.

В емоційному вимірі сприйняття інформації дослідники звертають увагу на різні соціально-психологічні ролі комунікаторів. Росіянин В. Олешко виділяє 24 ролі, зокрема: «аналітик», «лірик», «агресор», «свій хлопець» і т. д. Виділення носіїв «ролей» дозволяє не просто прогнозувати успішну і ефективну діяльність комунікатора, але і прораховувати варіанти взаємодії з конкретними носіями «ролей» з аудиторією.

Серед українських журналістів-телеведучих можемо знайти найбільше прикладів використання “артистичних” прийомів та типажів: Катя Осадча, Олег Дейнека, Вадим Мічковський, Сергій Притула, тощо.            Журналіста як світську особу апробує в ефірі Катя Осадча.  Її тон, манери, зачіска одяг та капелюшки промовляють про неї як про сміливу світську левицю, в якої екстравагантність межує з кічем.

Роман Чайка та його не зовсім аналітична передача «5 копійок», в якій він використовував, скажімо, Ірванця для висміювання влади і реалій підходить під визначення журналіста як гумориста.

У цьому контексті не оминути постать всесвітньовідомого «автомобільного» журналіста Джеремі Клаксона з BBC. Його вільний потік нетривіальних гротескних жартів, метафор, порівнянь на межі ксенофобії і несмаку захоплює величезну світову авдиторію.

Як журналіста-“агресора” можемо охарактеризувати Олега Дейнеку, ведучого телепрограми “Гроші” на «1+1». Гострий лаконічний виклад проблеми і, зокрема, одяг мотоцикліста надає йому образу рис бійця.

Натомість роль інфантильного юнака експлуатує журналіст Роман Вінтонів.  Це поява журналіста в костюмі зайця в кулуарах Верховної Ради.

Своєрідною матроною та заступницею героїв телесюжетів ТСН виступає ведуча Алла Мазур, яка обіцяє продовжувати стежити за резонансними подіями, а інтонація та щире переживання в голосі викликають емпатію у глядачів.

Стиль Костянтина Стогнія у “Надзвичайних новинах”, швидше менторський, ніж міліцейський. Він дає багато оцінок та коментарів. Натомість на заході міліцейські зведення роблять як офіційні зведення («Top Kryminal»). В іншій версії (наприклад «Cops uncut») дотепник за кадром з гумором коментує пригоди поліції.

Відсторонений від метушні журналіст (ведучий і випусковий редактор в одній особі), який іронізує з навколишніх реалій у програмі Вікна СТБ – це Сергій Попов, який отримав у 2009 премію “Телетріумф”. Він вміє перетворити  драстичні  речі на смішні.

Примітно, що носіями соціально-психологічних ролей виступають як комунікатори, так і їх аудиторія. Яскравий приклад – перегляд футбольних матчів за участі національної збірної, коли перед екраном телевізора одні вдягають речі з національною символікою інші співають гімн.

Отже, будь-який журналістський твір можна розглядати як систему подразників (слів, прийомів невербальних комунікацій, естетичних конструкцій, способів активізації «рольової співучасті» і т.д.), навмисне побудованих так, щоб викликати певну реакцію аудиторії, сьогодні ми маємо справу з прагматичним моделюванням технологій масово-комунікаційної діяльності. Вміння українських журналістів вдавати, а не надавати інформацію за 20 років значно розвинулося, але у споживача цієї ж інформації з’явилися численні альтерантиви. Щоб вижити і процвітати у цьому цифровому світі, журналістам необхідно адаптуватися і розвивати свій стиль, свою гру. Часом ми сміємося, коли ведучі за кадром спілкуються жаргоном, оповідають  жарти і спотикаються у словах – завжди незвично і цікаво бачити журналіста у невластивій ролі.

Відгуки (1)

“… драстичні речі”, – це які? Ваші матеріали, що, не читають? 🙂

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)