По кому подзвін? (Студентські протести у дзеркалі ЗМІ)

Ганна Даниленко

Опубліковано: 28-03-2011

Розділи: №18, Друковані версії, Огляди, аналітика.

0

 „Наше бесплатное образование –
 самое платное в мире”
Наша Раша

Восени 2010-го Європою прокотилася хвиля студентських протестів. Потім з’явилися різні коментарі та міркування. Одні говорили, що протестами все одно нічого не вирішити, інші – що мирним протестом таки можна домогтися успіху, треті стверджували: доки суспільство не продемонструє силу (маються на увазі „не дуже мирні” протести), уряд не схаменеться. Що все це означає?

Хроніка студентських протестів

Британія: уряд вирішив підвищити верхню планку оплати за вищу освіту утричі (що означає її підняття до майже дев’яти тисяч фунтів стерлінгів (15 тис доларів) у порівнянні до раніше встановленої суми у три тисячі фунтів.

Реакція студентів: Незгода. Демонстрація починається як мирна хода у центрі міста, організована Національною студентською профспілкою. Через дві години після початку акції кілька сотень людей починають бити вікна у штаб-квартирі правлячої Консервативної партії, потім, прорвавшись усередину, розпалюють на першому поверсі багаття, кидають файєри в поліцію (джерело: rus.newsru.ua)

Президент Національної студентської профспілки Аарон Портер назвав дії тих, хто влаштував зіткнення з поліцією, „повною катастрофою”: „Я не виключаю, – заявив він пресі, – що ці анархісти навмисно прийшли для того, щоб влаштувати бійку та зірвати демонстрацію”.

Підсумки: Палата громад, незважаючи на масові протести студентів, схвалила цей законопроект. Рішення було прийнято 323 голосами „за” при 302 „проти”. В результаті після голосування студентські маніфестації переросли у запеклі сутички з поліцією.

Італія: „законопроект Джелміні”. Цей документ передбачав, зокрема, істотне скорочення державного фінансування у сфері освіти. Критики законопроекту стверджували, що скорочення витрат на освіту є неприпустимим, оскільки університети в Італії і так недофінансовуються (Джерело: Оглядач).

Реакція студентів: Невдоволення. Студентські маніфестації пройшли в різних містах Італії. У Палермо та Мілані сталися зіткнення демонстрантів із поліцією. Студенти та викладачі вважали, що реформа призведе до скорочення фінансування державних вишів і, як наслідок, до знищення безкоштовної освіти та науково-дослідної діяльності. „Ми виходимо на площі, щоб вимагати від політиків припинити свідоме нищення італійської системи університетської освіти. Якщо Палата депутатів все ж таки схвалить цей законопроект, ми заблокуємо всю країну, починаючи з університетів”, – заявив один із учасників протесту.
 
Підсумки: Сенат парламенту Італії схвалив закон про урядову реформу системи державної освіти (джерело: „РІА-Новини”).

Україна: 27 серпня 2010 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 796 „Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами і закладами системи освіти, що належать до державної та комунальної форми власності”. Згідно з цим документом, уряд, між іншим, дозволяє державним і комунальним вищим навчальним закладам брати зі студентів гроші за пропуски занять і за участь у пробному зовнішньому незалежному оцінюванні.

Реакція студентів: Невдоволення. Першими почали протестувати студенти Сімферополя. Вони влаштували мирний марш незгоди і домоглися зустрічі із заступником міністра освіти і науки в Криму Айдером Аблятиповим. Однак ця зустріч нічого не вирішила. Тиждень потому починається всеукраїнська акція протесту, яка збирає по всій країні понад 20 тис студентів. В акції взяли участь чотирнадцять міст України.

Підсумки: У постанову внесли поправки: п.6 „Про плату за пробне незалежне тестування”, п.7 „Про плату за пропущені заняття” та ін. Задоволені були не всі, оскільки в постанові залишилися спірні моменти.

Розбір польотів

Чому в 2009 році студенти Німеччини голосували проти болонської системи освіти, а українські прийняли її спокійно? Чому британські та італійські студенти влаштовували погроми, а українські обійшлися порівняно тихим маршем? І чому наші ЗМІ не піднімають цих питань, а лише констатують?

Спостерігаючи за протестами в Англії за допомогою журналістських матеріалів, можна виділити три сторони конфлікту:

– Уряд Англії, який підвищує плату за навчання;

– Національна студентська профспілка, яка протестує проти підвищення плати за навчання;

– Студенти, які здіймають заворушення та протестують проти плати за навчання.

Чому дві останні категорії не об’єднуються в один рух – вони ж нібито протестують проти одного і того ж урядового рішення? Тому що основна частина студентів виступає не тільки проти підвищення плати за навчання, але й проти Ніка Клегга – віце-прем’єра і лідера партії ліберал-демократів. Позаяк ліберал-демократи обіцяли у своєму передвиборному маніфесті, що будуть протистояти планам підвищення плати за освіту, а тепер фактично підтримали ці плани. (Джерело: podrobnosti.ua)

Не потрібно довго думати, щоб зрозуміти – люди реагують на те, що їх обманули в їхніх очікуваннях, а протести є реакцію на порушення суспільного договору. І якщо знову звернутися до України, то подібні дії аж ніяк не є віянням сьогодення.

1955 рік, Херсон:  Міліціонер побив підлітка, який продавав на ринку
городину. Біля облуправління міліції зібралось 500 городян. Міліціонера заарештували і віддали під слідство.

1962 рік, Харків: Страйк 400 робітників заводу „Серп і молот” через різке підвищення норм виробітку, зниження зарплати.

1962 рік, порти Одеси та Миколаєва: робітники відмовились вантажити харчі, які відправлялися до Куби, мотивуючи це тим, що „в Україні погано з продуктами”. В результаті харчі завантажили військові.

1963 рік, Жовті Води, Дніпропетровська область: 130 шахтарів уранових копалень (п/я 28 комбінату №1) не вийшли на поверхню, протестуючи проти ігнорування їхніх вимог щодо покращення побуту та організації праці. Чотирьох ініціаторів протесту засудили.

Ці приклади зі статті В’ячеслава Піховшека „Бунти у країні розвиненого соціалізму” (джерело: „Главред” № 38 (191) 20 вересня 2010 року) показують, що акції протесту в радянській Україні не просто „траплялися”, а відбувалися неодноразово, хоч про це і не писали тогочасні ЗМІ. І це були не „настрої натовпу”, а частина життя великого організму під назвою „суспільство”. От як прокоментував подібну соціальну поведінку американський соціолог і політолог Джек Голдстоун:

”Коли багато груп мають привід для невдоволення і коли вони прагнуть протестувати проти того, що вони вважають несправедливим чи обурливим, більшість протестувальників спочатку буде поважати межу між мирним протестом і жорстокими проявами насильства. Але тільки-но хтось перетне цю межу (це можуть бути анархісти, студенти чи навіть поліцейські, які почнуть стріляти в демонстрантів), усі інші це відчують і почнеться ескалація насильства. Первинні спалахи жорстокості однієї соціальної групи можуть поширюватися й на інші соціальні групи доти, доки влада не доведе, що вона у стані контролювати ситуацію” (Джерело: Russian Journal).

 То чому ж українські журналісти не б’ють на сполох у  храмі науки? Адже ці проблеми піднімалися двадцять років тому і отримали підтримку суспільства, що й привело до певних змін у сфері освіти. Сьогодні їй необхідна не декларація „ми робимо реформи”, а гарантія того, що ініціативу тих, хто знає, як саме і навіщо треба міняти систему освіти, не придушать.

Усе під контролем?

Цікаво, чому на студентів не подіяла розмова Президента В. Януковича з прем’єром М. Азаровим? Чому студенти, довідавшись, що постанову буде змінено, вийшли на акцію протесту? Відповідь одна: нашій державі доведеться довго доводити людям, що вона здатна щось змінити. „А доки влада залишається слабкою, корумпованою чи зацікавленою у переслідуванні лише власних інтересів, запевняю вас – загострення протестів лише збільшиться” – продовжує Джек Голдстоун.

Знову короткий екскурс в історію:

1987 рік. У „Комсомольській правді” з’являється серія публікацій про вчителів-новаторів Амонашвілі, Соловейчика, Ільїна. Проблеми школи обговорюють і журналісти, і читачі „Комсомолки”. На сторінках газети тривають дискусії про внесок особистості у розвиток суспільства. На ці статті чекали, ці теми спонукали думати про найголовніше у навколишній дійсності. Тому що в проблематиці системи освіти є відповіді на питання, які нас найбільше хвилюють: „хто винен?” і „що робити?”.

Не дивно, що одночасно з’являються публікації на теми студентського самоврядування. Наприклад, у тій же ж „Комсомольській правді” за 10 лютого, 1987 року читаємо: „У деяких викладачів виникають сумніви: а чи треба надавати студентам більше самостійності? Особливо в таких питаннях, як оцінка діяльності викладачів, удосконалення навчального процесу. Багатьом видається неприйнятною участь студентів у переобранні викладачів на посаду, можливість призупиняти деякі рішення адміністрації. Думаю, керівникам факультетів вишів доведеться-таки відмовитися від практики вольових рішень у питаннях, що стосуються молоді” (Джерело: „Комсомольська правда”).

Сьогодні ситуація у системі вищої освіти змушує жителів різних регіонів України боротися із проблемами самотужки. Чимало львівських студентів, приміром, не приховують, що мають намір провести найближчі роки за кордоном: вчитися, працювати, здобувати другу спеціальність.

Закордонні виші відкрито запрошують успішних молодих людей на профільні освітні програми. Особливо тих, чиї мудрі голови батьківщині не дуже потрібні. Наприклад, після участі у протестах деякі білоруські студенти були виключені з вишів, але одразу ж запрошені сусідньою країною – Литвою – у Європейський гуманітарний університет. На сайті ЄГУ читаємо: „Європейський гуманітарний університет заявляє про готовність прийняти на всі діючі програми білоруських студентів, які були виключені з вищих навчальних закладів після насильницького придушення протестів, які відбулися після президентських виборів 19-20 грудня 2010 р. у Білорусі” (джерело: Європейський Гуманітарний Університет).

Крім того, спостерігається необхідність „диференційованого підходу” до освіти та його застосування. Величезну роль у трансляції „засобів застосування” набутих знань зіграв телеекран, затвердивши право на існування інших цінностей. Перейдемо до наочності.

Ситуація закордонній країні N: хлопець, влаштовуючись на роботу, з гордістю каже роботодавцеві, що він закінчив, приміром, Гарвард: розповідає про свої успіхи, досягнення, олімпіади. Роботодавець розуміє, що це–  перспективний молодий чоловік, і бере його на роботу, гордовито поплескуючи по плечу: молодець, у тебе попереду велике майбутнє!

Ситуація в Україні: ви приходите до роботодавця, і його хвилює не те, який виш і як ви закінчили, а ваш досвід роботи. Чому? В інших країнах теж страждають від безробіття, але диплом престижного вишу продовжує відігравати свою роль. Хіба що, український роботодавець не довіряє українському вишеві? Чи роботодавець не впевнений у якості освіти? Згадується мудра фраза Альберта Ейнштейна: „Єдине, що заважає мені вчитися, – це отримана мною освіта”.

Ситуація очами роботодавця: людина, яка випустилася з українського університету частіше не знає як користуватись набутими знаннями. Знання начебто є, але „їсти” на них не купиш. Питання „ЧОМУ?” оголює колосальний розрив між вищою освітою і реальним життям, яке перетворює випускника вишу на баласт роботодавця. Випускника потрібно „РОЗКРУЧУВАТИ”, вкладати у нього кошти, а тільки-но він відчує землю під ногами – перейде на краще місце…

Всі ці проблеми  у кращому випадку констатують українські ЗМІ, ніяк не докладаючись до їх розв’язання.

І наостанку, шановні читачі, журналісти, студенти та викладачі вишів, які протестували і ті, які утрималися, поставте собі питання: за що насправді боровся український студент? За свої конституційні права чи за безкоштовну освіту? Зрозуміло, що безкоштовна освіта і так входить у конституційні права студента. Цитуємо: „Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам”  (Джерело: ст. 53 Конституції України).

Поки готувалася публікація, Міністерство освіти вирішило скоротити держфінансування на 42%… Так, сьогодні вища освіта додає людині впевненості у собі, впевненості в тому, що окрім закінчення школи вона досягнула в житті ще чогось. Але платити гроші за те, що тобі навряд чи знадобиться на майбутній роботі – марна трата часу. Залишається або їхати вчитись за кордон, або, не гаючись, міняти всю освітню систему, щоб університети випускали фахівців, а не „випускників”.

Ганна Даниленко, студентка, м. Сімферополь

Публікація  написана в рамках проекту №SUP30010GR294 за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)