Перші резонанси року: тест на професійність для українських ЗМІ

Ірина Ладика

Опубліковано: 12-01-2018

Розділи: Огляди, аналітика.

0

Український медійний простір на початку 2018-го роки сколихнуло одразу кілька резонансних новин. Було знайдено вбитою правозахисницю Ірину Ноздровську, яка тривалий час боролася проти несправедливої судової системи. А тим часом у Запоріжжі священик УПЦ МП відмовився відспівати дворічного хлопчика, бо той був хрещений у православній церкві Київського патріархату. Як медіа висвітлювали ці події? Чи вдалося дотриматися журналістських стандартів і залишитися професіоналами навіть у розпал новорічно-різдвяних свят?

Брак аналітики

З найпершого дня нового року у всіх медіа майоріло ім’я Ірини Ноздровської – юристки, яку знайшли мертвою 1 січня. Іноді нові подробиці справи з’являлися кілька разів на день. Усі ЗМІ оперативно повідомляли найновішу інформацію. Але це були переважно короткі замітки, дуже часто – однакові. Бракувало і бракує якісної аналітики. Журналістів можна зрозуміти, адже справа розвивається надзвичайно динамічно і занадто мало часу, щоб осмислити усі події довкола цієї теми. Також, можливо, на заваді стали свята і численні вихідні дні.

«Дзеркало тижня» у матеріалі «Вбивство Ірини Ноздровської: що відомо про розслідування поліції і затриманого Россошанського» зробило спроби зібрати докупи усі відомі на той момент факти і, можливо, претендувало на аналітику. Але по суті це вийшла розширена новина із попередніх інформацій: розповіли про обставини вбивства, позицію адвоката сім’ї Ноздровської, результати експертизи.

Трохи більше спроб аналітики є у справі УПЦ МП, яка відмовилася відспівати дитину, що була охрещена у церкві Київського патріархату. Наприклад, «Україна молода» у своєму матеріалі «Ляльки і попи: як українці виступили проти церкви московського патріархату» не лише ознайомлює читача з хронологією подій, але й намагається з’ясувати причину акцій протестів націоналістів у Києво-Печерській Лаврі,  автор ставить риторичне запитання наприкінці тексту: «І хоч промосковських віруючих у нас ще вистачає, але все одно, мабуть, час згадати й про іншу святиню — Почаївську лавру, яку також курирує МП, та про численні московські церкви, які буквально заполонили всю Україну: чи потрібна нам ця агресивна духовна окупація?».

Цілком протилежну позицію висловлено у матеріалі сайту «Страна.ua» «Власть понимает, что на войну уже все не спишешь и открывает внутренний фронт». Зачем радикалы грозят осадой Лавре». У цьому тексті причиною атаки на Лавру вважають не скандал у Запоріжжі, про який згадано одним абзацом, а дії СБУ, з якою співпрацює «націоналістичне угрупування С14».

Експерти вважають не випадковим те, що події розгорнулися саме напередодні Різдва і мають на меті дискредитувати УПЦ МП. Окрім того, на думку коментаторів Костя Бондаренка і Руслана Бортника, такими діями влада хоче відвернути увагу від боротьби з корупцією та війни на Донбасі, і перевести конфлікт у площину протистояння між патріотами та «агентами Кремля»: «Наша власть приходит к выводу, что на войну на Донбассе проблемы в стране уже не спишешь. Поэтому идет подготовка к открытию уже внутреннего фронта против недовольных. Ситуация с церковными делами – это только начало того, что может вылиться в охоту на ведьм. А распространить ее можно, при желании, на всех оппонентов под тем или иным предлогом. Вероятно, нынешний тандем Порошенко и «Народного фронта» считает, что таким образом у него увеличатся шансы сохранить власть», – утверждает Бортник».

Отже, як бачимо, якщо все ж аналітика і створюється ЗМІ, то лише для нав’язування певної думки. У жодному матеріалі не було збережено балансу думок і не було подано різних поглядів на проблему. Домінувала лише одна думка, яку намагалися пропагувати як єдино правильну.

Засилля колумністики

Якщо часу, щоб розібратися немає – пиши колонку. Саме за таким принципом діяли багато журналістів, щоб не залишитися осторонь такої резонансної події.

Спробу аналізу показав «День» у блозі Івана Капсамуна «Справа Ноздровської»: п’ять висновків». У ній журналіст спробував виокремити наслідки цієї події для суспільства. На його думку, це – показовість: «Звичайно, будь-яке вбивство – це жахливо, але якщо вбивають людину, яка публічно і несамовито боролася за справедливість проти всієї системи, це тест для суспільства». Другий висновок – це виклик, тут Капсамум провів паралелі зі справою Гонгадзе-Подольського. Третій – виклик суспільству, тобто постійний контроль від журналістів та громадськості. Четвертий – репутаційні втрати і п’ятий – відсутність довіри.

Журналіст Валентин Торба у своїй колонці «Не по-божеськи, а по-імперськи» висвітлює два аспекти випадку у Запоріжжі: моральний і політичний. Він згадує про розкоші священиків УПЦ МП, їхню участь в агітації за Росію на Донбасі. Врешті журналіст підсумовує: «Випадок на Запоріжжі – це кричуща і показова картина того, що собою уявляє по суті своїй російська церква під образом УПЦ МП. Її ж роль в політичній сфері України, як маніпулятора і навіювача вигідних окупанту імперативів, переоцінити важко. Ми не знаємо скільки серед них «чистих душею» батюшок – можливо такі там і є. Але те, що УПЦ МП, яке вважає себе монополістом в релігійному житті українців, є відвертим агентом російського впливу в Україні – доконаний факт».

Історик Сергій Грабовський в авторській колонці «Соціальні мережі: комплексна діагностика «сталінського патріархату» аналізує реакцію соцмереж на випадок з УПЦ МП, передовсім бере до уваги позицію «притомних», як він їх називає, росіян. Він зосереджується на питанні канонічності хрещення, обґрунтовує свої думки дописами і коментарями церковних діячів, випускників російських вишів, які критикують такий вчинок священиків. Також він привідкриває завісу таємничості над митрополитом Лукою, який «теоретично обґрунтував правильність дій священиків УПЦ МП, наводить цікаві акти з його життєпису.

Сергій Фурса, спеціаліст відділу продажів боргових цінних паперів Dragon Capital, у своїй колонці для «Нового времени» «Московський патріархат зовсім від рук відбився» розглядає УПЦ МП як бізнес-проект, керований Кремлем, закидає йому не лише відмову відспівати хлопчика, але й фрази про те, що «Крим належав Україні незаконно». І тому пропонує боротися з цієї церквою абсолютно бізнесовими методами:  позбавити усіх пільг, перш за все – податкових.

Не оминули цієї резонансної теми і письменники. Юрій Винничук опублікував на «Збручі» колонку «Слуги духовної пухлини», де засудив дії УПЦ МП і навіть натякнув на її можливу заборону: «Спочатку я думав, що до виборів ризиковано забороняти «РПЦ в Україні», а тепер на тлі вірусу зрадофілії бачу, що ця заборона жодним чином не вразить демократичні сили, а навпаки злютує їх довкола найпрогресивніших партій та об’єднань».

Також на «Збручі» опублікував свою колонку письменник Андрій Любка з промовистою назвою «До якого патріархату належав Ісус?»

Ми бачимо, що журналісти чи просто громадські діячі – історики, фінансисти, не хочуть заглиблюватися у суть справи, хочуть швиденько видати на-гора  а-ля «власні роздуми з приводу…» і прагнуть, щоб їхні думки були найоригінальнішими. Про те це аналітики не замінить.

Тест на журналістську етику

Ще одне випробування для журналістів у світлі цих подій – похорони Ірини Ноздровскої.  Здавалося, що кожне ЗМІ вважало справою честі приїхати до будинку вбитої, підійти впритул до труни і сфотографувати вбитих горем родичів. Цікаво, що така гучна подія як магнітом тягла до себе журналістів усіх видів ЗМІ: не лише телеканалів, яким картинка просто необхідна, але й інтернет-видань і навіть радійників, яким, здавалося б, зовсім не обов’язково бути на такій події як похорон.

Таку позицію розкритикувала журналістка «Лівого берега» Маргарита Тулуп: «Никогда не пойму, почему кадр важнее этики и заботе о пострадавших. Почему сегодня в телевизорах всей страны оказались кадры с убитой горем матерью Ноздровской, которая в буквальном смысле слова ревёт, как раненый зверь, кидается к выкопанной яме… Ради чего там оказалась толпа журналистов, включая веб-сайты? Почему каждый считает своим долгом снять картинку как можно ближе к гробу? И почему у нас до сих пор нет института нерукопожатности? Об этике я уже в принципе не спрашиваю».

Отже, дві резонансні події січня показали, що українські ЗМІ можуть оперативно інформувати своїх читачів, незалежно від свят і часу доби. Проте ще не здатні осмислити великий набір розрізнених новин, які стосуються однієї події. Аналітику замінюють колумністикою, суб’єктивними роздумами різних людей, часто не фахівців у тій темі, про яку говорять. Також у погоні за вражаючими світлинами журналісти часто забувають про межі етичності, дозволяючи собі фотографувати матір, яка плаче над труною дитини.

Ірина Ладика, студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)