Новий посібник для майбутніх працівників інформаційної сфери

Мирослава Чабаненко

Опубліковано: 18-11-2008

Розділи: Огляди, аналітика.

0

Побачив світ навчальний посібник «Теорія масової інформації та комунікації», який написав доктор філологічних наук, професор Зіновій Васильович Партико. У творчому доробку автора вже понад ста наукових праць, серед – них навчальні посібники «Комп’ютеризація видавничого процесу», «Загальне редагування», монографії «Образна концепція теорії інформації», «Нормативний аспект і автоматизація редагування», конспект лекцій «Галузеве редагування в засобах масової інформації». І ось іще одна книга. Треба визнати, що її вихід порадував усіх викладачів факультетів журналістики України, адже навчальної літератури українською мовою, та ще й вітчизняних авторів, у нас, як відомо, бракує, а попит на неї достатньо високий – сьогодні ледве не в кожному місті займаються підготовкою майбутніх працівників медіа-сфери.

Перше враження від новинки винятково позитивне, оскільки видно, що вкладена величезна праця, тому насамперед виникає почуття подяки й думка: «Ось це не соромно буде показувати нашим студентам».

Посібник складається зі вступу, дев’яти розділів, висновків, глосарію, списку літератури й додатків. Сім розділів присвячені інформації, два – комунікації, основний текст вдало проілюстрований прикладами, довідками, різноманітними схемами й малюнками.

Початок книги нагадує класичне наукове дослідження – автор подає відомості про актуальність, об’єкт, предмет, мету і методи вивчення дисципліни, а також окреслює її структуру і радить, яким чином здійснювати семестровий контроль. Після цього велика увага приділяється історії інформаційного розвитку суспільства. З. В. Партико називає три періоди: «перший – коли засоби локальної передачі інформації людини розумної порівняно з тваринами суттєво удосконалились; другий – коли відбувався поступовий перехід від локальних до напівмасових засобів передачі інформації; третій – коли виникли й почали повноцінно функціонувати засоби масової передачі інформації». Третій період поділяється автором ще на три етапи, які відповідають появі й розвитку друкованих, електронних і цифрових засобів. З. В. Партико наголошує на тому, що ми можемо спостерігати дію закону доповнюваності, згідно з яким інформаційні зміни не знищують попередні способи передачі інформації, а доповнюють їх: «Так, інтернет не усунув з ужитку ні книги, ні газети, ні журнали, телебачення не ліквідувало кіно, кіно не знищило театр, а електронна пошта не витіснила традиційну». (В наші дні іноді доводиться чути й зовсім інші, прямо протилежні думки. Наприклад, про те, що преса вмирає, а дехто вірить, що телебачення в майбутньому повністю перейде в інтернет і переглядатиметься через комп’ютери).

Кожен із трьох зазначених періодів детально розглядається автором посібника в окремих параграфах. Сучасний етап інформаційного розвитку суспільства охарактеризований як особливий: набула розповсюдження створена на основі інтернету Всесвітня мережа, і це відкрило нові, небачені досі можливості, трансформаційні процеси охопили роботу звичайних ЗМІ. Шкода, що автор принагідно нічого не говорить про становлення інформаційного суспільства (зміст цього терміну пояснюється, але майже в кінці книги).

У третьому розділі З. В. Партико подає основи теорії інформації. Вражає ґрунтовність, з якою викладений цей матеріал. Автор пояснює, у чому полягають антропоцентричний, атрибутивний та кібернетичний підходи до розгляду інформації сучасною філософією, говорить про модель виникнення інформації, наводить різні визначення самого поняття «інформація» і намагається їх узагальнити. В підрозділі «Методологічні засади» він висвітлює питання пов’язаності інформації з процесами керування, розповідає про будову кібернетичної системи, знайомить читача з одиницями вимірювання кількості інформації і, звичайно ж, згадує аксіоми і закони теорії інформації, розмірковує про особливості різних концепцій теорії інформації тощо. За допомогою посібника читач отримує змогу розібратися в секретах кодування інформації, у тому, як побудоване повідомлення, якими каналами і на яких носіях воно передається.

Треба сподіватися, що велика кількість цифр і навіть формул не відлякає тих, хто вважають себе гуманітаріями, а викличе щирий інтерес, адже відомо, що наука на сучасному етапі як ніколи потребує тісної співпраці «фізиків» і «ліриків». Причому, схоже на те, що саме медіа-сфера покликана до такої співпраці нас врешті-решт примусити, тому немає нічого дивного або випадкового в тому, що література для майбутніх журналістів, піарників і видавців містить сьогодні такі речі.

Четвертий розділ присвячений загальним властивостям інформації. Насамперед, автор наголошує на тому, що у наш час прийнято виділяти кілька принципово відмінних її форм – параінформацію, образну (статичну й динамічну), символьну та структурну. У параграфі про модальність розглянуті різні варіанти відношення повідомлень до реального, псевдореального, ірреального та «невизначеного» світів, подана відповідна класифікація інформації за критерієм істинності. Логічним продовженням слугує параграф про нормованість, в якому З. В. Партико, користуючись методикою фіксації помилок, пропонує власне визначення терміну «помилка». Далі детально розглядаються псевдоінформація, субінформація та метаінформація. Окрім того, у четвертому розділі піднімаються проблеми вимірювання й оцінювання. Зокрема, читач отримує змогу дізнатися, що такі ефемерні, на перший погляд, поняття, як цінність та достовірність інформації, можна вимірювати або визначати за спеціальними формулами.

Значна увага приділена питанню новизни інформації та її видам (контекстна, реципієнтська, суспільна), суть яких допомагають зрозуміти діаграми.

У параграфі про складність інформації З. В. Партико розповідає про те, що мається на увазі під складністю знакової і незнакової інформації, синтаксичною і семантичною складністю, постійно проводячи паралелі з кібернетикою; пояснює, що являє собою компресованість інформації, зокрема, за якими алгоритмами здійснюється її ущільнення і розширення.

П’ятий розділ носить назву «Суспільна й масова інформація». У ньому З. В. Партико спочатку називає різні види інформації, яку можна назвати суспільною, а також масовою, при цьому він порівнює різні підходи до її класифікації, вказуючи на їх сильні та слабкі сторони. Далі йдеться про роботу ЗМІ, зокрема, один із параграфів відведений поясненню схеми передачі медіа-повідомлень. Автор стверджує, що функціонування ЗМІ можна описати низкою характеристик, таких як кількість підготовлених повідомлень, середня довжина повідомлень, продуктивність праці в середньому за рік, коефіцієнт перекривання тематики одного ЗМІ стосовно іншого ЗМІ тощо.

Масова інформація розглядається в посібнику і під кутом зору суспільної ролі, тобто як товар, продукт споживання та засіб виробництва.

У шостому розділі посібника про кодування й будову повідомлень подано матеріал про традиційний та спеціальні види систем письма, детально описані транскрибування, транслітерування, стенографування, криптографування, згадується азбука Морзе, що донедавна використовувалась в радіохвильових і кабельних каналах зв’язку. З цього розділу читач дізнається про азбуку Брайля (систему письма для незрячих) і мову жестів для глухонімих. Автор детально висвітлює питання кодування нетекстових, тобто графічних, аудіальних і відео, повідомлень.

«Специфічні властивості масової комунікації» – таку назву має сьомий розділ. У ньому розповідається про репрезентативність, доступність, достатність, оперативність, точність, зрозумілість інформації, а також про феномен її старіння, забування і розпорошення.
Восьмий розділ «Створення й види опрацювання повідомлень масової інформації» є, мабуть, найкориснішим для студентів з точки зору оволодіння практичними навичками в рамках фахової підготовки. У ньому говориться про джерела інформації, інформаційний пошук, методи створення повідомлень, види їх аналітико-синтетичного опрацювання, підготовку оглядів. Окремо висвітлені теми бібліографування, індексування, анотування, реферування. Не залишились поза увагою автора і такі важливі сфери, як коректура, редагування і перекладання.
Зміст решти книги зосереджений на масовій комунікації. У дев’ятому розділі З. В. Партико доповнює створену ним на базі кібернетичної системи схему передачі повідомлень у ЗМІ тими компонентами, які відображають величину впливу інформації в процесі комунікації. Спочатку він змальовує складну модель масової комунікації, а потім подає характеристику всіх її учасників. Згадуються основні потоки масової комунікації, достатньо уваги приділено питанням сприйняття і споживання інформації в масових масштабах, причому, автор подає таблиці, в яких порівнює картину в Україні і в США. Велика частина матеріалу присвячена методам пропаганди й реклами, автор подає повний їх перелік, доступно пояснюючи зміст того чи іншого методу. Доречним виглядає побіжний огляд проблеми культури споживання масової інформації.

Багато корисного матеріалу знаходимо в десятому розділі «Масова комунікація в державі». У ньому розповідається про органи керування інформаційним простором, про інформаційну політику держави та її типові задачі. Згадуються також журналістські задачі, які, на думку автора, можуть поставати на трьох рівнях – мікрокомунікації, макрокомунікації та мегакомунікації. В цій частині посібник рясніє формулами, які, можливо, й зайві, особливо на «мікрорівні», але сприймаються як дещо не зовсім звичайне для медійників, а тому цікаве для розгляду й вивчення.
Добре, що автор посібника не оминув увагою питання інформаційної безпеки і навіть присвятив окремий підрозділ таким поняттям як інформаційна війна, інформаційна зброя, методи інформаційного захисту.

У додатках до підручника З. В. Партико, крім усього іншого, пропонує тематику семінарських занять, зразки підсумкового тесту з навчальної дисципліни «Теорія масової інформації та комунікації» та екзаменаційних питань, що дуже зручно для викладачів.

Загалом до позитивних моментів слід віднести те, що в посібнику пропонуються визначення всіх згаданих понять, автор простою і зрозумілою мовою пояснює їх значення. Термінів у книзі чимало, що також дуже корисно. Помітним є намагання охопити максимальну кількість аспектів, які так чи інакше стосуються дисципліни. В цьому автор, напевно, навіть трошки перестарався, але це, на мою думку, непогано – дещо кібернетичний ухил надає посібнику оригінальності і неповторності, а студенти лише виграють від того, що в них з’явиться можливість значно розширити свій світогляд, підвищити ерудицію.

До речі, окремих книг, присвячених масовій інформації в Україні досі взагалі не було, так що занадто прискіпуватись до стилю в даному випадку недоречно. Викладачі, які ведуть відповідні курси, звикли користуватися «Основами масово-інформаційної діяльності» А. З. Москаленко, Л. В. Губернського, В. Ф. Іванова, де висвітлені лише окремі питання, а також російськими посібниками «Теория и практика массовой информации» В. Ю. Плониш або Л. В. Мрочко, чи Шпаковської С. В, Шпаковського В. О., тепер же вони матимуть подібну книгу рідною мовою. Щодо масової комунікації картина трохи краща: хоча не вдається обійтися без російських авторів, у нашому розпорядженні є книги українською мовою «Масова комунікація» (А. З. Москаленко, Л. В. Губернський, В. Ф. Іванов, В. А. Вергун), «Теорія комунікації» (Г. Г. Почепцов). Цього року вийшов посібник «Масова комунікація» професора Києво-Могилянської академії С. М. Квіта, в якій розглядаються різноманітні теорії масових комунікацій, методи медіадосліджень, достатньо уваги приділено професії журналіста, медіареформам, журналістській освіті, новим медіям, а також ґлобалізаційним явищам.

Добре, що цей список останнім часом став розширюватись завдяки активним зусиллям українських вчених.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)