НАТО та Україна: дії владної еліти та сприйняття громадськості (частина перша)

Людмила Павлюк, Адріан Ерлінджер

Опубліковано: 21-01-2009

Розділи: №14, Друковані версії, Огляди, аналітика.

0

Євроатлантичні плани України, як і багато інших її стратегічних перспектив, завжди були обмежені таким парадоксальним механізмом руйнування добрих намірів транзитивної демократії, як “взаємообмежувальна” залежність між незрілістю громадської думки та безініціативністю еліт. Посилання на низьку підтримку НАТО “у низах” стали звичним виправданням непослідовності політичних кроків, які ведуть до членства в НАТО. І навпаки – пасивна мовчанка лідерів чи відкритий опортунізм політиків програмують масову свідомість на невизначеність стосовно Альянсу. Екстремна риторика і стереотипні схеми у дискурсі НАТО консервують аморфність публічних установок і відтворюють настрої політичної поляризованості. А на позитивному полюсі – інформація в мас-медіа про Альянс як звичну частину проекту сучасного європейського суспільства з високим рівнем розвитку.

Якщо інтеграція в НАТО країн Центральної та Східної Європи – це зразкова модель розгортання цілеспрямованих заходів і консолідації політичної волі, то український шлях до НАТО – історія безперервного блокування євроатлантичних зусиль на тлі внутрішніх криз та боротьби за владу. “Вибухове” розширення Альянсу 1999-го та 2004 років, яке охопило 10 країн Центральної та Східної Європи, спиралось на одностайні наміри урядових еліт та основних політичних партій цих країн – і владних, і опозиційних. В Україні про таку узгодженість можна лише мріяти. Україні, розміщеній між Сходом і Заходом, між НАТО і Росією, і досі властивий менталітет “межової” території. Найприкріший аспект українського синдрому пограниччя: в основних політичних сил різне бачення геополітичної долі.

Пригадаймо, як красиво й оптимістично виглядала одна з висхідних ліній у розвитку стосунків між Україною й Альянсом, коли, здавалося, зовсім недалеко залишалося до кульмінації, або ж, якщо вжити одну з найпоширеніших метафор євроатлантичної теми, до “шлюбу” між Україною і НАТО після тривалого періоду “заручин”. У листопаді 2006 року в Ризі було проведено щорічний саміт НАТО. Латвія стала першою пострадянською країною, на території якої відбувся такий саміт. Ця подія означила новий етап у розвитку Альянсу, адже в Ризі було проголошено мету – переосмислити перспективи Північноатлантичного блоку на майбутнє, взяти курс на боротьбу з глобальними загрозами ХХІ сторіччя.

У Декларації Ризького саміту викладено пріоритети НАТО: сприяння миру та безпеці в Афганістані, контроль над запасами зброї масового ураження, а також розширення співпраці з ненатовськими країнами, серед яких і Україна. Документ підтверджує, що “двері НАТО залишаються відкритими для нових членів у Європі згідно зі статтею 10 Північноатлантичного договору”, а також наголошено на “важливості особливого партнерства НАТО–Україна”. Що більше, Альянс обіцяє сприяти Україні у реформах, антикорупційних заходах та розвитку ВПК [1].
За одинадцять місяців перед Ризьким самітом очікували, що НАТО під час цього форуму надасть Україні формальне запрошення для вступу, а відтак стрімка інтеграція в НАТО буде послідовним і передбачуваним процесом.

У 2006 році міністри Тарасюк та Гриценко оголосили, що до 2008 року Україна готова буде прийняти План дій для членства в НАТО – передостанній крок перед повноцінним вступом до Альянсу. Та на час зустрічі лідерів 26 членів Північноатлантичного блоку в Литві вступний процес було загальмовано. Антинатовські протести у Криму 2006 року, спровоковані ситуацією навколо військових навчань “Сі Бриз – 2006”, завадили інтеграційним заходам. Ці ж акції перешкодили формуванню “помаранчевої” урядової більшості, яка могла б реалізувати курс на членство в Альянсі. Передісторія кримських протестів охоплює ідеологічні колізії двох ультразмагальних передвиборчих кампаній та загальну ситуацію протистояння Ми-Вони в Україні на рівні ідеологій політичних груп і дискурсів мас-медіа.

Євроатлантичне питання в Україні – це маркер незавершеності посттоталітарного і постколоніального переходу, воно є об’єктом суттєвої поляризації. Тягар недовіри та ворожості до НАТО – спадок України як пострадянської держави, що й досі відлунює в культурно-політичних проектах, настроях і, відповідно, електоральних мотиваціях значної частини громадян східних і південних областей України. До особливостей геополітичного профілю східних і південних регіонів звично апелюють при поясненні обмежень цих регіонів у реалізації потенціалу євроатлантичної інтеграції: “Історично склалося так, що населення Донецька і області орієнтоване на Росію і СНД та складає основу лівого електорату всієї України” [2, С. 55]. Натомість для культурно-політичної самосвідомості західних і центральних регіонів природною є думка про те, що приєднання до Альянсу – це вирішальний крок до політико-економічної інтеграції в Європейський Союз, платформа для міжнародного визнання України.

У контексті ідеологічної непримиренності сходу і заходу, “помаранчевих” і “біло-блакитних” упродовж останніх років інтенсивно розвивалися політичні конфлікти, що призвели до погіршення громадської думки щодо НАТО та суттєво віддалили для України перспективи вступу до Альянсу. Хоча ці конфлікти були переважно віртуальними, обмеженими інформаційним простором, однак вони забезпечили “реальний” розкол у суспільстві стосовно практичних кроків у бік розширення співпраці з НАТО. Низка передвиборчих пропагандистських псевдоподій і поствиборчих акцій тиску на політичних опонентів формує символічний ряд “антинатовських” екстрем:

1. Антиющенківська пропаганда в ході президентської кампанії 2004 року була істотною мірою антинатовською й антиамериканською. Напередодні виборів 2004 року Партія регіонів, Блок Наталії Вітренко та Комуністична партія України коштом агресивної антинатовської риторики здобували голоси південно-східного електорату. Типова рекламна агітка зображала, як американський чобіт плюндруватиме українську землю в разі, якщо “прозахідний” Віктор Ющенко здобуде перемогу. А окремі масові акції на підтримку “проурядового” кандидата проходили під гаслами на зразок “НАТО – легіон Сатани”.

2. Парламентська кампанія 2006 року дала змогу лівим партіям КПУ, ПСПУ та СДПУ(о) вилити свої негативні настрої стосовно НАТО через офіційні мас-медіа, тобто фактично інституціоналізувати антинатовську риторику. Зокрема, антинатовська програма була основою дорогої та масштабної передвиборчої кампанії СДПУ(о): гасла на численних рекламних щитах виклично й однозначно тлумачили неприйнятність ідеї НАТО як стратегічної альтернативи союзові з Росією та формаціям євразійського формату: “Проти – НАТО”, “За – ЄЕП”, “За – російську мову”. Попри маргінальний статус СДПУ(о) (електорат не підтримав цю партію на виборах), участь у кампанії колишнього Президента України Леоніда Кравчука була схожа на спробу серйозної ревізії “стратегічного вибору” Ющенка та, хоч як це парадоксально, офіційного курсу часів президентства самого Леоніда Кравчука.

3. Навесні 2006 року піднялася хвиля антинатовських протестів у Криму, після того як стало відомо, що американські військові проводитимуть спільні з українським Міністерством оборони навчання “Сі Бриз – 2006”. Протестувальники у Феодосії не дозволили кораблю U.S.S. Advantage пришвартуватися у місцевому порту, а на початку травня міська рада Феодосії проголосила місто “територією, вільною від НАТО”. Згодом і парламент Кримської Автономної Республіки обговорив резолюцію про намір проголосити весь півострів “територією без НАТО”. Не надто масові, однак голосні, протести в Автономії, підтримані рішеннями місцевих органів влади, зміцнювали віртуальний кордон між східними та західними регіональними ідентичностями та між “помаранчевою” та “біло-блакитною” ідеологіями.

4. Влітку 2006 року публічні акції з антинатовськими гаслами активно резонували із практичними політичними цілями – заповнити політичний вакуум, який утворився внаслідок затяжного формування коаліції, та змінити баланс сил на користь “біло-блакитного” табору. Тоді як “Наша Україна”, Блок Юлії Тимошенко та Соціалістична партія Олександра Мороза намагалися домовитись про створення коаліції, антинатовські протести виступили як ідеологічна та політична противага “помаранчевим” політичним торгам і засіб тиску на президента. До традиційних антизахідних гасел протестувальники долучили радикальні заяви внутрішньоукраїнського змісту: “Наймитам ЦРУ Ющенку і Гриценку – вишка!”, “Гриценко! Ти вже у в’язниці? Ще ні”.

5. У жовтні 2006 року Комуністична партія Криму розпочала кампанію під назвою “Крим – антинатовський плацдарм”, а 16 грудня 2006 року на півострові було проведено референдум, який мав на меті визначити ставлення кримчан до НАТО. Проти вступу України до НАТО проголосували 98,7% тих, хто взяв участь у референдумі. Оскільки законопроекти, що стосуються питань зовнішньої політики, є прерогативою національного парламенту та уряду в Києві, то значення цього референдуму не виходило поза рамки символічної акції. Так само як і весняні протести з приводу “Сі Бризу”, це голосування було виявом пропагандистських технологій та приводом для влаштування ідеологічних рекламних шоу зі спалюванням прапорів країн НАТО.

6. У парламентській передвиборчій кампанії 2007 року Блок Наталії Вітренко звично репрезентував свою ідеологію через випробувані антинатовські месиджі в насичених тонах (“НАТО гірше ніж гестапо!”). Антинатовські заяви Партії регіонів видавалися спорадичними – зрідка і не надто гучно лунали у глибинці, у регіонах. Однак у потрібний момент, тобто на пікові передвиборчої кампанії, Партія регіонів винесла “проблему НАТО” на загальнонаціональний рівень – оголосила про потребу провести референдум щодо нейтрального, позаблокового статусу України і використання російської мови як другої державної. Це зношене знаряддя не справило особливого враження на втомлених ідеологічними баталіями українських громадян, але у черговий раз виконало функцію “підтвердження ідентичності” і нагадало суспільству, що тема НАТО і надалі є в репертуарі конфліктних питань та інструментів боротьби за владу.

ЕТНОГРАФІЯ VOX POPULI: АКЦІЇ, ГАСЛА ТА ЕМОЦІЇ

Поняття “громадська думка стосовно НАТО” в Україні має невичерпний маніпулятивний потенціал. Провідники “біло-блакитного” проводу апелювали до даних стосовно низької публічної підтримки вступу до НАТО щоразу, коли потрібно було створити риторичне обрамлення для заяв про відтермінування інтеграційних кроків або відмови вступати до Альянсу. Потрактувавши “недостатню підтримку громадськості” за публічний карт-бланш для будь-яких безвідповідальних кроків, прем’єр-міністр Янукович міг заявляти у Брюсселі 2006 року, що Україну не цікавить вступ до Альянсу, тому вона відмовиться від Плану дій для членства в НАТО на Ризькому саміті.

Безперечно, що проблема НАТО в Україні має бути вирішена із збереженням репутації України як демократичної держави, тобто із врахуванням “волі народу” стосовно політики владних кіл. Але в діалектиці елітарно-егалітарних  стосунків в Україні існує один направду складний момент: опитування громадської думки з ідеологічно сенситивних питань на зразок можливості вступу України до НАТО стабільно дають “теперішньо-минулі” результати – адже свідомість середньостатистичного українця тісно пов’язана з колишнім недемократичним ідейним спадком, і її можливості для якісного переходу обмежені гальмівним чинником політичної поляризації, постійним пресингом старих ідеологем. А фіксація незрілої громадської думки стає чинником консервації цієї незрілості.

Подібно до того, як українська еліта становить собою конгломерат різнорідних середовищ, vox populi, тобто голос народу, – це зовсім не узгоджений хор, а різні стилі і різні голоси, які намагаються побороти і заглушити одні одних. Українська “прогресивна меншість”, яка підтримує ідею вступу України до НАТО, – це переважно ті тверді націонал-демократи, які обґрунтовують свій вибір турботою про незалежність української держави – тобто фактично виходять із тих самих “антиколоніальних” позицій та міркувань, що і більшість громадян Балтійських країн та Грузії. Ядро антинатовських протестувальників становлять члени і електорат радикальних прокомуністичних і проросійських партій та організацій. А десь посередині між цими ідеологічно виразними позиціями є широка сфера невизначеності, де все ж домінує такий собі абстрактний негатив, пов’язаний із закоріненим у радянській дійсності образом агресивного альянсу та його слідів у колективній пам’яті.

Позитивну динаміку ставлення громадськості до НАТО соціологи виявили щойно 2002 року. Рівень довіри до Альянсу становив тоді 39% порівняно із 37% тих, хто негативно ставився до НАТО. Найнижчі показники підтримки НАТО зафіксовано у вересні 2006 року: опитування, яке провів Центр соціального моніторингу, показало, що 65% українців виступають проти членства в НАТО, і лише 21% – за. Через внутрішній політичний поділ та розбіжності в регіональних проектах ідентичності, підтримка Альянсу в різних областях дуже різниться. Близько 45% населення західних областей схвалює ідею НАТО, 30% – проти вступу. Приблизно такі ж показники і в Києві. У Криму проти Альянсу 99% населення. У східних регіонах висловлюють підтримку НАТО 7%, а 78% – виступають проти (www.uisr.ua).

Цікаво, що у східних регіонах рівень підтримки НАТО у 2006–2007 роках значно нижчий, аніж десятиріччя тому. Згідно з даними Донецького інформаційно-аналітичного центру, 1996 року в Донецькій області 14% громадян поділяли думку щодо потреби військово-політичного союзу з Альянсом. Негативна динаміка показників підтримки євроінтеграційного курсу у східних регіонах – це пряма реакція на поляризованість останніх років, безумовний вплив такого чинника, як ідеологічно конфліктні виборчі кампанії, в яких, за формулюванням І. Тодорова, “антинатовська тема була чи не домінуючою”. Вибір лідера свого регіону автоматично означав згоду з його ідеологічною платформою і відмову від гасел, які були основою ідентифікації політичних опонентів цього лідера. При цьому інформаційне поле регіону не сприяло згуртуванню місцевих мешканців навколо зовнішньополітичних пріоритетів України: “Найголовніший, на нашу думку, чинник неприйняття НАТО в регіоні сьогодні – це майже цілковита відсутність української ідентичності в більшості наших співгромадян, які проживають на південному сході. Вони не почуваються представниками української політичної нації. До того ж фактично весь південно-східний регіон України перебуває в інформаційному просторі Росії. (…) Звісно, людям, які отримують інформацію саме від Росії, важко стати політичними українцями” [4, С. 72].

Багато українців справді не довіряють НАТО, так само як чимала частина населення низки інших країн, серед яких і члени ЄС, і Сполучені Штати. Однак антинатовський рух у східних та південних областях України багато в чому ґрунтується на ксенофобських настроях, виплеканих радянською антизахідною пропагандою. Найзлостивіші заклики і найпровокативніші вчинки на зразок публічних акцій спалювання американського прапора зазвичай ініціюють крайньо ліві партії. Символіка засобів наочної агітації асоціює антинатовські акції із фронтами Другої світової, учасники акцій вірять у свою місію героїв-визволителів – і їхньої ідеологічної переконаності якось ніколи не похитнув ані той факт, що США, наприклад, були союзником, а не ворогом Радянського Союзу у війні з нацизмом, ані те, що колишні військові супротивники давно об’єдналися в НАТО і випрацьовують узгоджені стратегії безпеки. Гасло “НАТО – ні!” на плакаті “Антинатовського комітету” одеських комуністів – на тлі обелісків радянським воїнам, військових нагород і монументальної фігури хрестоматійного радянського солдата. Символи мобілізації духу радянської солідарності, на думку творців таких рекламних медіа, унеможливлюють ідею співробітництва із західними інституціями.

Пропагандистський дискурс публічних масових акцій Півдня і Сходу України під час протестів 2006 року охоплював одночасно антипомаранчеві, антиукраїнські, антизахідні та проросійські гасла: “НАТО, геть із Криму!” скандували разом із “Геть оранжевих!”, “Геть паскудну українську владу!” “Геть бандерівців!” та “Росіє, Крим з тобою!” Пенсіонерки співали радянських пісень, тримаючи плакати російською: “Ганьба лакеям США! Ми – слов’яни!” Так само, як ідея радянської солідарності, ідея слов’янства дивним, алогічним чином виринає щоразу при потребі заявити про опозицію Заходові, зокрема НАТО. Коли в антинатовському пропагандистському дискурсі згадують слов’янство, то йдеться про ідеологічну, радше ніж етнічну належність, адже в етнічному сенсі прихильники “помаранчевих” також, без сумніву, слов’яни. Проте, оскільки вони “помаранчеві”, то автоматично “не наші”: “Геть оранжеве свинство! Дайош слов’янську єдність!”
Образ слов’янської єдності в її опозиції до “лакеїв США” у своєрідний спосіб підживлюють релігійні мотиви. Митрополит УПЦ (Московського патріархату) Агафангел висловив свої погляди на НАТО, стверджуючи: “Абсолютно зрозуміло, що НАТО – це утворення, вороже Росії та всій православній цивілізації… Це чергова спроба здійснити багатовікове прагнення протестантсько-католицького, масонського і безбожного Заходу відірвати Україну від єдності зі світовим центром православ’я – Москвою і втягнути її в орбіту західних лжецінностей, зробити її частиною системи нового світового порядку ” (Інтерфакс. 4.07.2006).

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)