НАТО та Україна: дії владної еліти та сприйняття громадськості (частина друга)

Людмила Павлюк, Адріан Ерлінджер

Опубліковано: 21-01-2009

Розділи: №14, Друковані версії, Огляди, аналітика.

0

Наскільки можливою була громадянська опозиція до антинатовських акцій під час феодосійських подій? Насамперед, “події” не були насправді масовими, а розвивалися завдяки силам, які спеціалізуються на створенні політичних екстрем: “Три-п’ять виряджених в уніформу нетверезих чолов’яг, які називають себе кримськими козаками і несуть вахту у двох маленьких наметах у порту, та півтора десятка пенсіонерів біля санаторію Міноборони, котрі викрикують расистські лайки услід афроамериканцям, півдюжини заїжджих молодожириновців – це й є протести громадськості Криму, що тривають другий тиждень?” (Дзеркало тижня. 10.06.2006). Інформація в медіа про акції молодіжної організації “Пора” на підтримку НАТО на півострові виглядала цікавим свідченням спроб репрезентувати в місцевому громадському просторі елементи ідеологічного плюралізму. Близько п’ятдесяти членів “Пори” взяли участь в альтернативних протестах з плакатами медіативного змісту українською та російською: “НАТО – друг, Росія – друг, і усі нам друзі”, “НАТО – гарантія безпеки України”, “Шановні пікетувальники, не відлякуйте туристів!” Зважаючи на напруженість атмосфери, зустрічі активістів “Пори” та Партії регіонів були мало схожими на дружні – антинатовські пікетувальники побили пористів, порвали їхні прапори та плакати (УНІАН. 8.08.2006).

Представники правих партій, “Пори” та інших громадських організацій у центральних і західних регіонах України присвятили свої символічні акції темі російського впливу на перебіг кримських подій. Конгрес українських націоналістів у Києві пікетував посольство Російської Федерації з вимогою “припинити втручання у внутрішні справи України”. У Львові протест вилився у дивні форми – будівлю російського посольства закидали презервативами. Українські націоналісти звернулися до В. Жиріновського, який вкотре підтвердив “історичні претензії” на Крим як російську територію, із закликом: “Жирік, go home!” – у такий самий спосіб, як кримські пікетувальники пропонували американським резервістам залишити Крим.

У середовищі націонал-демократичного електорату західних областей перспективу зближення з НАТО прихильно сприймають як можливість створити противагу традиційному російському впливові. Однак загалом ставлення до Альянсу на заході України не настільки позитивне, наскільки воно негативне на сході, а підтримка “помаранчевих” політичних партій не дорівнює підтримці НАТО. До браку підтримки вступу до Альянсу в середовищі “помаранчевого” електорату докладаються різні чинники – почуття втоми від “битв”, постреволюційне розчарування, а з іншого боку – своєрідно потрактовані сенси значущості та самодостатності власного суспільства, доволі радикально протиставлені вартостям інтернаціональної співпраці як вартостям “чужого”.

Хоча деякі російські аналітики вдоволено наголошують на низькій підтримці НАТО в західних регіонах, “цитаделі націоналізму”, втішає те, що підґрунтям такого стриманого ставлення не є ідеологічна агресія. Багато людей на заході не “проти”, але й не “за” НАТО наразі. Соціально та духовно цю частину українського суспільства можна порівняти із сусідньою Словаччиною, де підтримка НАТО 2000 року, перед референдумом щодо вступу, становила 42% (www.cereview.org/oo/slowakianews13html). Відразу після натовського бомбардування Белграда вона була ще нижчою – 35% (Central Europe Review. 26.04.1999).

Гуманітарний чинник антинатовських настроїв – як в умовно окресленому західно-центральному регіоні, так і загалом в Україні – можна спробувати розглянути окремо від ідеологічного. Одна із психологічних причин низької підтримки НАТО в Україні – небажання громадськості ідентифікувати себе із чимось на зразок “війн”, “битв” і “смерті”. Навіть ті, хто не вважає НАТО “агресивним військовим блоком”, часто плутають моральні та політичні мотиви при визначенні свого ставлення до Альянсу. Антиглобалізаційні та антивоєнні рухи західних демократій в аксіологічному та етичному сенсі співвідносні з деякими аспектами опозиційності до НАТО в Україні. Однак у політичному вимірі їх порівнювати не можна. Європейці висловлюють антивоєнні погляди в добре захищених країнах. Один з аспектів українського автостереотипу, яким українці дуже пишаються, – це “миролюбність”. Проте, як нагадує національний історичний дискурс, ця “миролюбність” нерідко оберталася байдужістю, безпорадністю та відчуженістю, через які українці сторіччями не мали власної держави.

Існують соціологічні теорії й політологічні концепції, які пояснюють, що в окремих сферах, таких як питання безпеки й оборони держави, особливо у складні періоди, наприклад, у кризових ситуаціях, громадська думка не обов’язково має бути вирішальною: ініціативу в такому разі має брати еліта. Було б дивно, якби в українських мас-медіа, які звично доводять до екстреми будь-який погляд, не була озвучена пропозиція приймати політичні рішення стосовно Альянсу без огляду на настрої “низів”, зокрема в їхньому маргінально-екстремному виразі. Звичайно, загальнополітичні медіа не дозволяють собі донцовської категоричності. Антиегалітарна позиція може бути висловлена в питальній модальності, але при цьому вона не втрачає критичної визначеності у ставленні до тих складників масової ідеологічної культури, які роблять її недостатньо зрілою для підтримки політики євроінтеграції: “Але ж люди, які критично ставляться до НАТО, є і в країнах Альянсу. Можливо, їх навіть більше, ніж в Україні, можливо, вони значно агресивніші, ніж прихильники ПСПУ. Та чи радикально корегують ці антинатовці політику власних держав? Чи сприймають їх серйозно в тамтешніх парламентах і урядах?” (Львівська газета. 11.07.2007).

ДИСКУРС НАТО У КОНТЕКСТІ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІЙН

У травні 2006 року Олександр Палій опублікував статтю з ґрунтовним оглядом найпоширеніших міфів, які фігурують у громадських дебатах щодо НАТО. Деякі з міфів, про які він пише, стосуються внутрішніх проблем українського суспільства: доль українських солдатів у конфліктах на Близькому Сході; витрат з коштів економіки для приєднання до НАТО; занепокоєння стосовно того, що після вступу до НАТО український військово-промисловий комплекс занепаде тощо [3]. Однак симптоматично, що, згідно з оглядом міфів, чимало негативних установок у дискурсі української інтеграції в НАТО пов’язано з відносинами з Росією: експансія НАТО спрямована проти Росії; присутність Чорноморського флоту в Севастополі може стати на заваді вступові; у разі приєднання України до Альянсу візовий режим стане жорсткішим; натовські танки з’являться під Бєлгородом.

Чинник історико-культурних зв’язків із Росією суттєво визначає конфігурацію української політичної поляризації, і його, безперечно, не оминути в навколонатовських дебатах. На усвідомлення рівня спільності з Росією, а отже, і на вагомість “російського чинника” в обговоренні проблем НАТО, впливає регіональна ідентифікаційна специфіка: ідеологічна дистанційованість від Росії в західних областях контрастує з політичними доктринами еліт сходу та півдня, які традиційно наголошують на зв’язках із російським культурно-історичним полем. Наслідок розбіжностей у геополітичних вподобаннях українських еліт та їх регіональних груп підтримки – змішані моделі публічних реакцій на ексцеси українсько-російських стосунків, наприклад, антишовіністична мобілізація на націонал-демократичному фланзі та акції проросійської солідарності на південно-східних теренах.

Відповідно й український публічний дискурс НАТО розвивається у двох руслах, в одному з яких Росія постає як загроза та засіб асиміляції, а в іншому – як держава, що має спільні з Україною інтереси. “НАТО захистить від Росії,” – характерний заголовок одного з матеріалів у Львівській газеті за 30 листопада 2006 року. Цілковитий антипод національно-демократичної преси – газета “2000” – хрестоматійне джерело мовних кліше та концептуальних тверджень, типових для антинатовського дискурсу, будує антинатовську риторику навколо тези  про потенційну загрозу російським інтересам від приєднання України до Альянсу. Після того, як експерти підрахували, скільки коштів потрібно Україні для вступу до НАТО, а пронатовські публікації  прокоментували невисокі кошти з розрахунку на душу населення як аргумент на користь вступу, газета “2000” запитала своїх читачів: “Чи готові ви оголосити Росію військовим супротивником всього за 5 гривень на рік?” (“2000”. 2–8.06.2006).

Дезінтегративний дискурс НАТО загострює історичний конфлікт між двома сусідами і заохочує Росію брати активну участь в облаштуванні внутрішньоукраїнських справ. На початку літа 2006 року російські політики бурхливо вітали “несанкціоновані постанови” місцевих урядів східних областей. Після того, як Кримська Верховна Рада підготувала сумнівне рішення оголосити Крим “територією без НАТО”, 7 червня російська Дума ухвалила декларацію про стурбованість стосовно потенційних операцій НАТО і закликала Україну не вступати до Альянсу. У декларації заявлено, що “вступ України до НАТО  суперечитиме духові “Угоди про дружбу, співпрацю та партнерство між Російською Федерацією та Україною” від 2007 року”. Коментуючи червневі протести 2006 року, російський міністр закордонних справ Сєргєй Лавров сказав, що інтеграція України та Грузії в НАТО означатиме “колосальне геополітичне зрушення”.

Настроєм загрози геополітичному порядку всерйоз перейнялося чимало російських політиків. Депутат Держдуми, член Комітету у справах СНД Константін Затулін особисто взяв участь в антинатовських акціях у Криму. Мас-медіа влітку 2006 року опублікували й озвучили багато коментарів на адресу “російських диригентів феодосійської кризи”. Служба безпеки України звинуватила базовану в Росії організацію “Прорив”, ультраправу Спілку євразійської молоді, Алєксандра Дуґіна та Російський блок в агітуванні кримчан під час антинатовських протестів, у “підбурюванні своїх членів та українського населення до антиурядових дій” (РІА Новости. 23.06.2006). У розпал пристрастей ідеологічного протистояння СБУ оголосила Затуліна персоною нон ґрата в Україні. Щоправда, невдовзі після того перший віце-прем’єр-міністр та давній соратник Януковича Микола Азаров нагородив його медаллю “За відродження України” – і в цьому подвійному жесті з боку України у бік російського урядовця – покарання і винагороджування за одну і ту ж діяльність – виявилася унікальність української політичної поляризації, зокрема різноголосої політики еліт стосовно НАТО.

Українські медіа, висвітлюючи антинатовські протести у Криму, зображали їх крізь призму “війни” між Україною та Росією. Натовський конфлікт 2006 став одним із фронтів багатьох інформаційних війн – “газової війни”, “м’ясної війни”, “авіаційної війни” тощо. Як усі віртуальні війни (на відміну від реальних, у яких гинуть люди), інформаційна війна має на меті здобути контроль над громадською думкою через мас-медіа. Представники українських ЗМІ з тривогою зауважували, що Україна програє навіть у цій віртуальній війні. Богдан Червак, директор департаменту інформаційної політики державного телерадіокомітету, стверджував, що “Україна практично втрачає контроль над власним інформаційним суверенітетом, на неї впливають інформаційні потоки із сусідніх країн з усіма відповідними наслідками” [5]. Росія та її доступ до інформаційного простору України відіграли суттєву роль у поширенні негативного ставлення до НАТО під час президентських і парламентських виборів та кримських протестів.
Негативне ставлення до НАТО та “контроль процесу” в Україні з боку російських високопосадовців не видаються несподіваними з огляду на давні “традиції” ідеологічної конкуренції обох сторін, але виглядають доволі дивними, зважаючи на активні заходи співпраці самої Росії з НАТО. Для української громадськості справжнім відкриттям було те, що Росія сама впроваджує послідовну політику співпраці з НАТО, а її кроки назустріч Альянсу симетричні до тих, які робить Україна. Оскільки такі практичні форми співпраці з НАТО, як оренда транспортних засобів для навчань та операцій військ Альянсу, мають переконливе економічне підґрунтя, то Росія об’єктивно виступає конкурентом України. Від 1994 року Російська Федерація бере участь у натовській програмі “Партнерство заради миру” та в низці спільних навчань. Російський Чорноморський флот брав участь у натовській Operation Active Endeavor на Середземному морі. Російські комуністи організовували антинатовські заворушення в Москві з приводу американсько-російських військових навчань, але російська преса не надто активно висвітлює ці події (Agence France-Presse. 24.09.2006).

Російсько-українські відносини – ключовий чинник в інтеграції України до НАТО. Саме тому українські політики намагаються випрацювати “багатосторонні”, неконфронтативні версії євроатлантичних перспектив для України. Юлія Тимошенко на посаді прем’єр-міністра у 2005 році пропонувала стратегію спільного з Росією приєднання України до НАТО. Авторитетні західні видання оприлюднювали її думки про те, що Росія може бути не загрозою, а союзником у процесі вступу до Альянсу. Пізніше Дмітрій Трєнін із Московського центру Карнегі пояснював, чому такий план наразі нереальний. “Якби Росія приєдналася до НАТО, їй довелося б визнати світове лідерство американців. На певному етапі це здавалося можливим, але тепер це немислимо. Світовий “суверен” – означає відмову визнавати вищість Америки над Росією. Отже, ситуація для цього несприятлива” (День. 12.09.2006).

Сучасна Росія почувається достатньо сильною, щоб відкритим текстом заявляти не лише про свої інтереси, а й про свої амбіції. Реалістичне уявлення про масштаб цих амбіцій підштовхнуло посткомуністичні центральноєвропейські країни до об’єднання з Альянсом. Україна із своїм ще не зміцнілим суверенітетом мусить наразі зважати на різні думки своїх різнорідних політичних середовищ. Cтан перманентної поляризованості в середовищі еліт і політичних груп сприяє відтворенню ідеологічного підтексту в дискурсі НАТО і не сприяє практичним євроінтеграційним крокам.

Парадоксальним результатом традиційної заідеологізованості у питанні Альянсу є те, що громадяни часто мають “позицію” стосовно НАТО, але не мають інформації. Тому Україні справді потрібна послідовна інформаційна політика щодо євроатлантичної інтеграції. Альтернатива політичній поляризованості та інформаційним війнам – мирний діалог, спілкування, виховання в інформаційному просторі. Будь-які позитивні інформаційні зусилля мають сенс, адже “двері до НАТО залишаються відчиненими”.

1. Декларація Ризького саміту, 29 листопада 2006 // www.nato.int/docu/pr/2006/p06-150e.htm.

2. Крапівін О. Євроатлантична складова зовнішньої політики України – погляд із сьогодення // НАТО, Європа та проблеми регіональної безпеки у глобальному світі. – Донецьк, 2006.

3. Палій О. Усе, що Янукович хотів знати про НАТО, але боявся запитати // obozrevatel.com.ua/news/2006/5/30/115769.htm.

4. Тодоров І. Україно-російські відносини в контексті євроатлантичної інтеграції: донецький вимір // НАТО, Європа та проблеми регіональної безпеки у глобальному світі. – Донецьк, 2006.

5. Червак Б. Як виграти інформаційну війну // pravda.com.ua/news/2006/5/29/42237.htm.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)