Громадський контроль ЗМІ в Україні: реальний стан та перспективи

Опубліковано: 29-04-2015

Розділи: Огляди, аналітика.

0

Поняття «громадського контролю ЗМІ» в Україні невизначене та не досліджене. Власне, найвагоміша причина – відсутність цього контролю як такого, оскільки поки що він здійснюється ситуативно і хаотично. В ідеалі, «громадський контроль ЗМІ» – системні заходи, ініційовані громадськістю, спрямовані на медіа та окремих журналістів для виявлення дезінформації та покращення функціонування медіасфери в цілому.

Нові медіа дозволяють читачам брати участь в обговоренні й критиці медіа та окремих журналістів. Кожен може прокоментувати матеріали в мережі: висловити своє незадоволення чи захоплення, запропонувати власне рішення, вказати журналістам на помилки. З огляду на те, що значна кількість аккаунтів може виявитися фейковими, конструктивного результату з коментування частіше всього не виходить.

Громадські організації, які здійснюють моніторинг ЗМІ, намагаються впливати на якість журналістики в Україні, проте процес її удосконалення відбувається повільно та болісно. Спробуємо розібратися, яким чином громадськість сьогодні в Україні намагається контролювати ЗМІ. 

Чи має громадськість впливати на медіа?

Єдиний, хто сьогодні в Україні має право офіційного контролю над медіа – це держава, яка регулює їхню діяльність законодавчо. Проте, з розвитком інформаційних технологій, збільшенням потоку інформації та часом недосконалих законів, виникає необхідність зворотної відповіді від аудиторії.

Складність цього процесу полягає у тому, що висловити свою думку може абсолютно будь-який користувач мережі, незважаючи на освіту, політичні погляди чи психічний стан. Таким чином створюється плутанина, яка рідко може конструктивно вплинути на медіа. ЗМІ, в свою чергу, можуть слідкувати за реакцією читачів, а можуть цього не робити, що частіше всього і відбувається.

Керівник програм нових медіа ГО «Інтерньюз-Україна» Віталій Мороз вважає, що зараз читачі мають можливість «бути почутими».

«Сучасні медіа повинні обов’язково мати веб-платформу та сторінки в ключових соцмедіа для зворотного зв’язку з читачами. Коментування, публікації на стіні публічних сторінок, надсилання повідомлень – усі ці можливості “бути почутими” є в читачів.

Редакції також зацікавлені у зворотному зв’язку з читачами, адже ті здатні вказувати на помилки – погрішності в статтях (для цього є функція, виділи і запропонуй заміну), підказувати нові теми, звертати увагу на локальні проблеми – адже читачі часто бачать ЗМІ які канали донесення інформації до влади».

Львівський блогер, оглядач компанії «Яндекс» Петро Нек вважає, що контроль має відбуватися за допомогою зворотного зв’язку між ЗМІ та аудиторією:

«Як на мене, то не то що б громадськість мала вливати на ЗМІ, а ЗМІ мають реагувати на думку громадськості. В цьому якраз був би контроль. Справа в тому, що наскільки б професійними не були ЗМІ, завжди знайдеться те, що вони могли б не висвітити чи не зовсім грамотно (точно) висвітити. Згадаємо, наприклад, масовий передрук фейків. В ЗМІ, просто-напросто працює менше людей чим «громадськість» в цілому. Тому, моніторячи та реагуючи на зауваження чи поради з боку громадськості, зокрема і через соціальні мережі, є хорошим тоном, та ознакою професійності ЗМІ».

Петро Нек зазначає, що це має бути швидше не контроль, а діалог, а ЗМІ мають бути в цьому зацікавлені.

 

Методи громадського контролю ЗМІ

Механізм впливу громадськості сьогодні найбільш оперативно спрацьовує у випадку моніторингу та оперативного реагування активної аудиторії, блогерів, медіактивістів та простих користувачів інтернету. Проте, якщо певні неточності може виявити звичайний користувач інтернету, то більш складні та сплановані маніпуляції з боку ЗМІ мають виявляти більш спеціалізовані люди.

Спробуємо з’ясувати, як громадськість контролює ЗМІ в Україні сьогодні.

  1. Активність звичайних користувачів. Взаємодія громадськості зі ЗМІ відбувається через коментарі на сайтах та у соціальних мережах. Складність цього методу у тому, що знати напевно, хто є справжньою людиною, а хто ботом – завдання надскладне. Крім того, пересічний користувач не завжди може виявити обман чи маніпуляції в медіа.
  2. Блогери, які пишуть про ЗМІ. Діяльність блогерів часто недооцінюється. Проте сьогодні можна сказати, що їхня роль у суспільстві стрімко наближається до ролі журналістів. В Україні діяльність блогерів ніяк не визнається офіційно і не регулюється на законодавчому рівні. Блогери та медіаактивісти впливають на медіасередовище різними доступними методами. Починаючи від написання постів чи окремих блогів про певний медіаресурс до відвертого тролінгу. Все частіше аудиторія таких блогерів у соціальних мережах чи не більша від аудиторії самих ЗМІ.

Підписка на сторінку Телекритики у мережі Facebook становить трохи більше 8000, а Інституту масової інформації – близько 4000 користувачів. У той час, коли сторінка блогера Сергія Іванова, який періодично пише про ЗМІ, має більше 27000 підписників, Денис Казанський має близько 28000 читачів у мережі Facebook.

З іншого боку блогерів, які пишуть конкретно про ЗМІ, але є незалежними від політики та не є працівниками певних ЗМІ в Україні немає.

  1. Проекти, які критикують ЗМІ, політиків, блогерів, журналістів. Популярними сьогодні стають проекти, які намагаються критикувати різних представників медіасфери. З іншого боку є тонка грань між маніпуляцією та реальною критикою, коли блогери намагаються дискредитувати владу чи журналістів.
  2. Громадські організації, які контролюють ЗМІ. (Інститут масової інформації, Телекритика, MYMEDIA). Це ресурси, які займаються постійним моніторингом та аналізом ЗМІ, працюють із рівнем освіченості журналістів та якості їхніх матеріалів. Контроль від цих організацій систематичний, але такий оперативний, як у випадку з активними користувачами мережі.
  3. Залучення користувачів мережі до контролю ЗМІ. Прикладом може бути конкурс «Лови джинсу», який проводив Інститут масової інформації. У 2014 році під час проведення Парламентських виборів 2014 року на конкурс було надіслано понад 550 матеріалів з 17 областей України. Метою конкурсу було популяризувати ідеї критичної оцінки медіа та підвищення медіа-грамотності населення.
  4. «Економічні санкції» спрямовані проти ЗМІ. Можливість не купувати, не читати, не дивитися певне медіа, таким чином оголошуючи бойкот їхнім власникам. Найвідоміші випадки – акції, організовані громадськістю проти газети «Вести», бойкот російського кіно та серіалів.

 

Інформація про власників ЗМІ має бути прозорою

Один зі способів підвищити рівень впливу громадськості на ЗМІ може прозорість інформації про власників тих чи інших медіа. Приховані відомості про власника дають йому змогу так чи інакше впливати на редакційну політику ЗМІ, здійснюючи маніпуляції.

Експерт Ради Європи з моніторингу ЗМІ Расто Кужел переконаний, що інформація про власника ЗМІ має бути доступною для широкого загалу:

«Існуючі положення, що регулюють прозорість медіа-власності повинні бути змінені з метою забезпечення доступу громадськості до детальної інформації щодо участі окремих юридичних та фізичних осіб у структурі власності ЗМІ. Ще однин важливий фактор, що сприяє монополізації медіаринку – кілька потужних груп і магнатів у ЗМІ. Законодавство має чітко встановлювати обмеження у концентрації медіа у власності певної особи. Жоден власник не повинен володіти акціями інших компаній, у тому числі через третіх осіб. Таким чином, необхідно провести додатковий огляд законодавства, щоб запобігти будь-якому прямому або непрямому перехресному володінню ЗМІ».

Расто Кужел також зазначає, що професійні медійні та неурядові організації повинні спрямовувати свої зусилля на контроль діяльності медіа ресурсів. 

Фактично всі популярні медіаресурси  в Україні є «рупорами» для висловлення поглядів їхніх власників і важливо сприймати ці медіа через призму того, кому вони належать. У січні 2015 року у Верховній Раді вкотре був зареєстрований законопроект про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості власності засобів масової інформації, а також реалізації принципів державної політики в сфері телебачення і радіомовлення.

«Законопроектом пропонується зобов’язувати суб’єктів інформаційної діяльності (телерадіомовників та провайдерів програмної послуги) розкривати інформацію про реальну структуру власності та надавати відомості про бенефіціарних (фактичних) власників компаній», – йдеться в пояснювальній записці законопроекту.

Маючи достовірну інформацію про власника ЗМІ, є імовірність, що суспільство зможе сприймати інформацію більш ретельно.

 

Контролює той, хто платить?

Олександр Нойнець, засновник проекту «Петр і Мазепа», який за один рік став доволі популярним медіаресурсом, впевнений, що ніякого громадського контролю над медіа в Україні не існує і бути не може. У медіа панує атмосфера абсолютно аморальних маніпуляцій, натяжок, бездоказових тверджень і домінування оціночних суджень в якості відпрацювання політичних або бізнес-замовлень.

Олександр Нойнець, впевнений, що така ситуація виправдана і контролювати має той, хто платить:

«Споживач вважає нормою надання йому інформації на безоплатній основі. А інформація, як і будь-який товар, не буває безкоштовною. За неї завжди хтось платить. Не хоче платити читач – видавець знайде того, хто за неї заплатить. І в підсумку те, що отримає читач, буде рекламою або пропагандою. І громадський контроль в таких умовах неможливий.

Якщо редакція бере гроші в олігарха, то єдиний реальний контроль, який можливий – це контроль з боку олігарха за якістю використання інвестицій.

Наші медіа, як «пси олігархів», так і «пси демократії», зайняті тим, що трамбують з громадян «суспільство», просто вони його по-різному бачать, а зайняті вони одним і тим же – пропагандою невисокої якості. Наші медіа несумісні з громадянським суспільством».

Нойнець зазначає, що сайт «Петр і Мазепа» пропагандиський і засновники ніколи цього не приховували:

«Ми з співзасновниками поставили своїм завданням пропаганду нашої точки зору, формування аналогічної точки зору в максимальній кількості людей і збір цих індоктринованих людей в громадські структури. Такий договір між редакцією, авторами і читачами.

І єдина форма цивільного контролю над нашою діяльністю, яку сприймає редакція – це жорстоко модеровані нами ж коментарі під матеріалами нашого медіа. Питання, чому ми з співзасновниками так вирішили, і той факт, що ми це вирішили з патріотичних міркувань, в даному випадку факт глибоко вторинний. Відмінність між «Петром і Мазепою», і, наприклад, ахметовським «Сегодня» в даному контексті лише в тому, що ПМ визнає, що є майданчиком для пропаганди певної системи поглядів, а «Сегодня» намагається приховувати і прикидається, як і всі інші «Журналісти» – Журналістами».

 

Громадський контроль ЗМІ за кордоном

Наталія Соколенко, учасниця руху «Стоп цензурі» та співробітниця «Громадського радіо», розповідає про громадський контроль ЗМІ закордоном:

«В українському кодексі журналістської етики немає чіткої норми про підзвітність ЗМІ суспільству, а в кодексі США та багатьох инших країн – є. Громадськість має впливати на медіа, контролювати, що у розвинених країнах і відбувається. Якось мені розповідав редактор газети Франкфуртер Альгемайнум Цайтунг, що колись вони дуже багато писали про питання перенесення столиці об’єднаної Німеччини з Бона в Берлін. Так один читач написав, що вбачає в лавині публікацій на цю тему лобізм з боку журналістів, щоби столицю таки перенесли до Берліну. Мовляв, це робиться навмисно. Журналісти почули свого читача і щоби зберегти імідж незаангажованих, дійсно, зменшили кількість публікацій на цю тему».

ЗМІ західного світу частіше містять на своїх сторінках критику незалежних медіа експертів. The Huffingtonpost має понад шістдесят сторінок матеріалів з ключовим словом «Media Criticism». Найвідоміші автори John Friedman, Jason Linkins, Nadia Dawisha.

На CNN є  щотижневе шоу Reliable Sources. Основна тема шоу – аналіз американських новинних медіа. Спочатку шоу було створене, щоб покрити висвітлення ЗМІ війни в Перській затоці, потім почали обговорювати інші теми. Із 1992 по 2009 рік шоу показували як самостійну програму, але 18 січня 2009 року Reliable Sources стали частиною недільної політичної програми State of the Union з Джоном Кінгом. Після 2010 шоу знову стало самостійним.

Віталій Мороз наводять приклад громадського контролю у виданні The New York Times, де існує посада «громадського редактора».  Її нині займає Маргарет Салліван, вона відстоює інтереси читачів, хоча отримує зарплату як штатний працівник.

«Впродовж останніх кількох років Салліван домагалася розслідувань щодо недотримання етичних стандартів журналістами чи авторами видання. Покращення роботи видання завдяки громадському редактору – це інтерес перш за все редакції. Адже головний капітал таких видань як  The New York Times – це їхня репутація», – зазначає Віталій Мороз.

Вдалим прикладом громадського контролю ЗМІ є також проект «Media Matters for America». Це некомерційний, неприбутковий проект, який використовує прогресивні наукові інформаційні центри. Завдання  проекту – всебічний моніторинг, аналіз та корекція дезінформації в засобах масової інформації США. Долучитися до розвитку проекту може кожен активний громадянин. Сайт працює задля виявлення та спростування дезінформації у ЗМІ. Проект працює з 2004 року.

Наталія Патрікєєва, Школа журналістики Українського католицького університету

Матеріал підготовлений у межах ІІ Студентського медіасимпозіуму СМС’2015

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)