Дискурс української медіакритики: від маргіналій до чинника саморегуляції

Отар Довженко

Опубліковано: 03-03-2011

Розділи: №18, Друковані версії, Огляди, аналітика.

1

Одне з головних завдань медіакритики в Україні – коригувати  бізнесову логіку медійної індустрії, яка в гонитві за рейтингом (себто грішми) готова вийти за будь-які етичні й естетичні рамки, надто ж нехтувати обтяжливими соціальними функціями медіа.

«Проведи день без телевізора!», «Не читай газет!», «Вимкни телевізор – увімкни життя!» – подібні заклики в українському інформаційному просторі лунають особливо відчайдушно. Люди, спроможні побачити та проаналізувати недоліки вітчизняних медій, їхні спроби маніпулювати свідомістю та дезінформувати суспільство, неспроможні докричатись до тих, хто контролює медійний простір. Вуличні опитування демонструють величезну кількість загальних і конкретних претензій до засобів масової інформації, висловлюваних не лише експертами та інтелектуалами, але й пересічними громадянами – тими самими, на чий смак начебто орієнтуються мас-медії. Виправдовуючи свої дії попитом серед аудиторії, медії водночас залишаються глухими до потреб своїх читачів, слухачів та глядачів, відгороджуючись від них муром, крізь який інформація проникає лише в одній формі – маркетингових показників вимірювання телеперегляду.

Разом із тим, багато років як у медійному середовищі, так і в суспільстві пропагується ідея «медіа як бізнесу й лише бізнесу», що передбачає відмову засобів масової інформації від виконання соціальних функцій, а відтак – від соціальної відповідальності та морально-етичних обмежень, які вона накладає. Що, у свою чергу, провокує владу до посилення державного контролю медій, які, що вже очевидно, не здатні обмежувати себе та дотримуватись норм законодавства з власної ініціативи. Ну, а де державний контроль, там і зловживання…

Вирішувати ці проблеми, забезпечуючи комунікацію між аудиторією (суспільством), ЗМІ і владою, та допомагаючи медійній індустрії з саморегуляцією та самообмеженням, покликана медіакритика. Цей матеріал присвячений станові, структурі, проблемам та перспективам розвитку української медіакритики.

Що таке  медіакритика

Медіакритика – це сегмент журналістики, що аналізує та оцінює медійний продукт. Її предметом може бути форма і зміст медійного продукту, а також тенденції та обставини його виробництва, їхнє значення, вплив на суспільство, взаємодія з ним тощо.

Жанрові й тематичні межі медіакритики розмиті: вона дифузно межує з  критикою різних родів мистецтва, політичною та соціальною публіцистикою, есеїстикою, навіть художньою літературою. В Україні та загалом на пострадянському просторі традиційно більш розвинена критика телебачення («телекритика»), в тому числі телевізійного кіно та реклами; меншою мірою – друкованих видань та радіо; критика онлайн-видань, сайтів та new media поширена переважно в інтернеті, зокрема у блогосфері.

Позаяк медіа не існують окремо від реалій, що їх вони висвітлюють, відображають та осмислюють, медійну критику також неможливо повністю відокремити від прилеглих жанрово-тематичних масивів журналістики. Не кожен текст, у якому згадується, аналізується чи оцінюється певний засіб масової інформації або його продукт, є медіакритичним.  Найпростіший приклад – аналіз змісту промови у прямому телеефірі, об’єктом якого є не medium, а лише ретрансльований ним message; хоча й до цього випадку можна знайти медіакритичний підхід, проаналізувавши обставини, можливі причини та передумови появи в ефірі саме такого виступу. В найширшому розумінні медіакритичний дискурс може об’єднувати не лише тексти, але також їхні фрагменти, окремі висловлювання чи ідеї, незалежно від жанру, джерела чи основної теми.

За російським дослідником Олександром Короченським, медіакритика поділяється на академічну, професійну («цехову») та масову. Ми ж критику, адресовану аудиторії засобів масової інформації «загального інтересу», назвімо популярною (адже «масовість» забезпечують радше механізми поширення, які далеко не завжди доступні навіть для тексту, написаного з розрахунком на найширшу аудиторію), а адресовану вужчій цільовій аудиторії  – спеціалізованою. Те, що пан Короченський називає академічною критикою, ми можемо сміливо віднести до науки, а відтак винести за дужки, позаяк наукові дослідження мають специфічні цілі, функції та сферу застосування. Поки що голос академічної критики чують лише науковці, викладачі та студенти, й на буття медій вона безпосередньо не впливає.

Означення «масова» не підходить для українських реалій ще й тому, що насправді медіакритики, розрахованої на смаки, вподобання та рівень сприйняття масової аудиторії, у вітчизняних ЗМІ обмаль. Немає медіакритичних проектів на телебаченні; на радіо єдиним прикладом була програма «Рентген» виробництва громадської організації «Телекритика»,  яка протягом року виходила в ефірі державної радіостанції «Промінь». У друкованих виданнях критика медійного продукту з’являється безсистемно, спорадично – як реакція на певні інформаційні приводи, «крик душі», частина полеміки абощо. В деяких виданнях є рубрики чи шпальти, присвячені медіа, однак у них частіше виходять інформаційні матеріали та інтерв’ю, аніж публіцистика. Порівняно найбільшу (але все одно невелику) частку медіакритичних текстів публікують інтернет-видання та блоґи.  Основна маса аудиторії ЗМІ загального інтересу стикається з медіакритикою вкрай рідко або не стикається взагалі, можливо, навіть не підозрюючи про її існування.

Спеціалізованою ми називатимемо медіакритику, адресовану вужчим цільовим групам: працівникам медіа (до цього різновиду можна застосувати й визначення «цехової») та/або суміжних гуманітарних сфер, прихильникам тих чи інших жанрів або навіть окремих медіа, «кваліфікованим глядачам (читачам, слухачам)» – людям, для яких притаманне глибоке сприйняття й аналіз медійного продукту.

Неможливо провести чітку межу між популярною та спеціалізованою медійною критикою, позаяк існує чимало перехідних форм – наприклад, публіцистика, для адекватного сприйняття якої читач повинен орієнтуватись у медійних та культурних реаліях, володіти певною термінологією та, як правило, мати інтелектуальний рівень вищий за пересічний.  Так само спеціалізована медіакритика далеко не завжди зашифрована й зрозуміла лише медійним фахівцям. Чимало публікацій галузевих видань, написані простою та зрозумілою мовою, знаходять свого читача серед ширшої аудиторії.

Спеціалізовану медіакритику публікують:

Регулярно:
– Сайт та журнал «Телекритика», підпроекти «Дуся», «Медіаграмотність», «ВідеоТеКа»
– Сайт та журнал «Медіакритика»
– журнал Національної спілки журналістів «Журналіст України»
Нерегулярно:
Газети «Дзеркало тижня», «День», «2000», «Україна молода», журнал «Український тиждень»
«Медіа про медіа» – «Медіабізнес»,  «Медіаняня», «Рекламастер», Sostav.ua
Блоги професійних медійників

Різновиди медіакритики в українських ЗМІ

У своїх відносно регулярних проявах популярна медіакритика  тяжіє радше до провокування емоцій, аніж до глибокого осмислення подій та явищ. Адже їй доводиться «чіпляти» читача, до сфери зацікавлень якого не належить копирсання в аспектах та механізмах роботи медіа. Її фірмовий стиль –  суб’єктивний, різкий аж до брутальності, саркастичний, або ж бурлескний.

Публіцист «Обозревателя» Андрій Рушковський, наприклад, обрав формат, який може бути означений як «іронічний реферат». Завдання автора зводиться до того, щоб дивитись політичні ток-шоу та оперативно (для публікації наступного ранку після ефіру) переповідати своїми словами те, що відбувається у студії. Виходить щось на кшталт репортажу про побачене в програмі, до якого входять найважливіші, найскандальніші або найсмішніші моменти ефіру, а також стислі авторські коментарі, що часто зводяться до відсторонених дотепів чи емоційних реплік. Жодних висновків або настанов цей формат не передбачає. На перший погляд, реферативний переказ телешоу може видатись безідейним, однак на практиці він користується неабияким попитом серед читачів, й усі спроби – мої та моїх колег – використовувати подібний прийом, хоч і являли собою певне заниження планки якості телевізійної критики, аудиторією сприймались позитивно.

Це, либонь, можна пояснити тим, що такий формат може бути цікавий не лише читачам, які знайомі з предметом критики (дивились шоу), але й тим, які складають уявлення про телепродукт, читаючи текст. Парадокс, але люди, що не є безпосередніми споживачами певного медійного продукту, можуть бути вдячною аудиторією критики цього самого продукту. Природно, цікавішим для таких читачів буде текст-насмішка, аніж текст-мораліте.

Нерегулярна популярна медіакритика вельми розмаїта: це може бути «лист обуреного глядача» (тут, власне, переважають тексти-мораліте), емоційна репліка, рефлексивна реакція на певну медійну подію, полемічний виступ, бесіда в радіо- або телеефірі тощо. Автор такого матеріалу зазвичай не претендує на статус критика, експерта, часто навіть не є професійним журналістом. Своєрідним первинним «поживним середовищем» для популярної медіакритики є блогосфера. Гнучкий формат, мультимедійність та відсутність будь-яких жанрових обмежень у блозі роблять варіативність форм висловлення вражень та оцінок медійного продукту, подій чи загальної ситуації у медіапросторі необмеженою. Критика у блозі може бути як обґрунтованою, наближеною до традиційних журналістських жанрів, так і більш сугестивною, аж до формату no comments.

Інтерактивність блогів (це також почасти, але значно меншою мірою, стосується форумів та коментарів інтернет-видань) створює можливість діалогічних та полілогічних дискусій, які є своєрідним продовженням критичного допису. Звісно, питання, чи зараховувати дописи та дискусії у блогах до медійної критики, дискусійне.

Поняття контексту є ключовим для окреслення спеціалізованої медіакритики. Автор тут оперує реаліями, образами, алюзіями, безпосередніми посиланнями (гіперлінками), поняттями, зокрема й жаргонізмами, знайомими переважно співробітникам медіа. Якщо в популярному форматі авторові достатньо висловити враження про якість нового проекту на певному телеканалі, то в спеціалізованому предметом аналізу та оцінки можуть бути також історія певного жанру, телеканалу, творців та учасників цього проекту, редакційна та кадрова політика телеканалу, вплив, який справляють на нього власники, влада чи політичні сили, його економічний стан тощо. Всі ці аспекти, невідомі та зазвичай нецікаві аудиторії ЗМІ загального інтересу, є знайомими та зрозумілими медійникам та дозволяють зробити глибші висновки. Втім, ті атрибути, які відрізняють спеціалізовану медіакритику, можуть бути не шифром, що заважає невтаємниченим зрозуміти зміст текстів, а кодом для їх глибшого прочитання тими, хто в цьому зацікавлений. 

У співставленні з популярною, спеціалізована медіакритика ставить відчутно вищу планку вимог до особистої компетентності автора. Зазвичай це досвідчений фахівець-медійник, і нерідко серйозність сприйняття аудиторією його матеріалів пропорційна вагомості особистого авторитету в професійних колах. Також це може бути визнаний експерт у галузі, суміжній із журналістикою. Особливого колориту додає медіакритиці причетність автора до суміжних галузей критики чи мистецтва.

Блоги медійників є найгострішою і найвідвертішою частиною дискурсу спеціалізованої медіакритики. Тут немає такого відчутного перекосу в бік телебачення, як у «медіа про медіа» чи матеріалах традиційних ЗМІ: чимало дописів присвячені продукту друкованих видань,  радіостанцій, сайтів, new media, загальним тенденціям і явищам у медіа. Нерідко саме в цих джерелах з’являються найбільш актуальні та влучні думки й коментарі щодо актуальної ситуації в медіа, які неможливо побачити в традиційних медіа через їхню аморфність, відсутність інтересу до медійної тематики або існування певних табу.

Українські медіакритики:

Наталія Лигачова, Олег Вергеліс, Михайло Бриних, Андрій Кокотюха, Георгій Бурсов, Андрій Рушковський, Борис Бахтєєв, Сергій Грабовський, Ігор Лосєв, Ганна Шерман, Сергій Тримбач, Сергій Черненко, Наталія Катериненко, Євген Мінко, Сергій Рачинський, Ігор Куляс

Навіщо потрібна медіакритика

В ідеалі, крім стандартних функцій, притаманних їй як різновидові журналістики, медіакритика виконує роль одного з головних механізмів саморегуляції медійного простору. Для українських медійних реалій, заснованих на патологіях нездорової пострадянської економіки, особливо болісним є розрив між цим ідеалом і дійсністю, в якій медіакритика поки що не досить поширена й впливова для виконання цієї ролі.

Теоретично регуляторна функція працює як опосередковано (через вплив на настрої аудиторії, яка змінює свої вимоги або медіаспоживацьку поведінку, таким чином впливаючи на медіа, а також на наглядові, правоохоронні та інші органи влади й галузевої саморегуляції), так і безпосередньо (через прямий вплив на журналістів, керівників та власників медіа); опосередкована дія більш притаманна популярній медіакритиці, безпосередня – спеціалізованій, хоча й перша, і друга діють в обидва способи.

Українські реалії зводять опосередкований вплив медіакритики до мінімуму. Разом із тим, більшість професіоналів медійного ринку стежить за джерелами спеціалізованої критики («медіа про медіа»). Тож, хоча поки що медіакритики не можуть пишатись тим, що їхній позитивний або негативний висновок визначає успіх або провал телепроекту, серіалу чи газети, проте в багатьох випадках їхня думка впливає на ухвалення менеджерських рішень. Є навіть поодинокі «жертви» медіакритики – журналісти чи телеведучі, чиє звільнення мотивувалось несхвальними відгуками в пресі, хоча поважність таких мотивів викликає сумніви.

Часто застосовувана апологетами медій широкого вжитку логіка, за якою кількісні показники попиту на той чи інший продукт пропонують сприймати як показники якості, є відверто маніпулятивною. Як і аргумент щодо вільного вибору, що часто лунає у відповідь на критику: мовляв, не подобається – перемкни канал, читай іншу газету абощо. Аж надто часто за наших реалій вибір медійної «страви» зумовлюється обмеженістю меню. Рейтинг, тираж чи кількість відвідувань можуть розцінюватись як свідчення комерційної успішності продукту, але ніяк не якості або цінності для споживача.

Відтак, одне з головних завдань медіакритики в Україні – коригувати суто бізнесову логіку медійної індустрії, яка в гонитві за рейтингом (себто грішми) готова вийти за будь-які етичні й естетичні рамки, надто ж нехтувати обтяжливими соціальними функціями медій.

Втім, безапеляційно проголошувати медіакритику санітаром медійного простору також не поспішаймо. Адже, будучи частиною журналістики, медіакритика також є продуктом існуючих реалій і фізично неспроможна стрибнути вище власної голови. Тож імунітету від хвороб, на які слабує журналістика, медійна критика теж не має. Суб’єктивність, природна для художньо-публіцистичної групи жанрів, створює загрозу тенденційності, спроб використати медіакритику в соціально-політичній міфотворчості або навіть політичній боротьбі. Як і журналістика загалом, медійна критика не захищена від зовнішніх впливів, від погрози до грошової винагороди. Також виникає питання щодо принципів, якими вона керується у виконанні своєї регуляторної функції, адже єдиної системи якщо не професійних, то хоча б етичних стандартів в українських медій не існує, як і еталонів якості, тож єдиним мірилом можна вважати хіба що здоровий глузд.

Будучи продуктом панівного свідомісного дискурсу, медіакритика так само, як і масові комунікації загалом, може мати несподівані, провокативні, часом і деструктивні вияви. Постмодернізм наділив сенсом називання речей не своїми іменами, а провокацію зробив самодостатньою. Жадоба інтелектуального бешкету може захопити й медіакритика. В авангардних формах медіакритики іронія й сарказм набувають такої вишуканої ефемерності, що споживач просто неспроможний їх розрізнити. Саркастичний панегірик може сприйматись багатьма як щира похвала, а переносний сенс – як прямий.

Отже, медійна критика в Україні поки що «доростає» й виборює право бути чинником внутрішньої регуляції, й значний її пласт навіть не намагається виконувати цю функцію, існуючи як самодостатній елемент розважальної журналістики.

Водночас, поєднана із іншою формою контролю – медіамоніторингом, вона дозволяє підвищувати рівень обізнаності суспільства щодо порушень професійних стандартів, маніпуляцій та дезінформації у медіа, закладаючи підвалити журналістського та громадянського протистояння цим засобам. Проект «Моніторинг дотримання професійних стандартів в українських теленовинах та підвищення медіаграмотності громадян України», що здійснюється в рамках ґранту «У-Медіа» (Internews Network) громадськими організаціями «Телекритика» та Інститут масової інформації, є визнаним важелем впливу на інформаційну політику держави – це визнають навіть найзавзятіші оборонці позиції чинної влади. Регулярне інформування суспільства про те, які ЗМІ є найбільш і найменш маніпулятивними чи навпаки – правдивими, які саме теми замовчуються або висвітлюються обмежено, до яких саме піар-технологій вдається влада для легітимізації та промоції своїх дій, значною мірою нейтралізує згубний вплив інформаційних спецоперацій та тотального політичного диктату, що існує в найпопулярніших медіа. Медіакритичний дискурс стає каталізатором журналістського руху за свободу слова та право працювати за стандартами, залучаючи до громадянських ініціатив дедалі більше учасників. Влада, у свою чергу, вступає в полеміку з медіакритиками, таким чином мимоволі підтверджуючи свою причетність до зазначених деструктивних процесів.

Маленькі перемоги української медіакритики:

– Розважальна програма «Вечір на п’ятому», яка замінила соціально-політичне ток-шоу «Новий час» у вечірньому ефірі 5 каналу, спричинила хвилю обурених статей та дописів у блогах. Керівництво каналу було змушене визнати свою помилку та поставити в ефір подібну до «Нового часу» програму «Час. Важливо».
– Телеканал ICTV під тиском обурених глядачів та критиків зняв з ефіру російський художній фільм «Ми з майбутнього-2», що містить наклепницьке зображення вояків УПА. Фільм планували показати у День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій.
– Керівництво телеканалу «1+1» замінило популярних ведучих інформаційної програми «ТСН» Аллу Мазур, Олеся Терещенка та Людмилу Добровольську маловідомими молодими жінками, дібраними за ознакою зовнішності. Після жорсткої критики та насмішок із боку критиків та глядачів, предметом яких була недостатня професійність цих ведучих, декого з новачків було звільнено, інших – переведено на менш рейтингові випуски новин.

Що буде з українською медіакритикою

Питання компетентності автора є, видається, головною проблемою сприйняття медіакритичного дискурсу. Дискусія на тему «а хто ти такий, щоб…?» точиться весь час і не має кінця, й саме до авторової персони, а не до змісту написаного ним, у більшості випадків висловлюють претензії. Чи обов’язково людині мати досвід роботи в медіа, щоб критикувати медійний продукт? Скільки років і на яких посадах треба відпрацювати, щоб набути таке моральне право? Чи можна, не знявши за життя жодної телепрограми, критикувати роботу телевізійників із позиції «кваліфікованого глядача»? Чи має моральне право повчати інших автор, скомпрометований певною діяльністю (заангажованими чи замовними дописами, роботою на політичні сили, виконанням цензурних указівок) тощо?   Ці та інші питання, на які неможливо знайти універсальної відповіді, становлять головне to be or not to be кожного медіакритичного тексту.

Ситуацію ще дужче ускладнює переплетення особистих та професійних зв’язків у журналістському середовищі, де навіть найневинніший критичний виступ може вважатись приватним ляпасом або спробою звести порахунки з колегами. Навіть найконструктивніша критика, яку журналіст адресує іншому журналістові, часто оцінюється як неетична. Ба, більше, серед сонмища аномальних традицій українського медійного ринку маємо таку, що не просто гальмує, але й унеможливлює розвиток медіакритики: журналістам часто забороняється не лише аналізувати чи оцінювати, але й цитувати інші медіа, а також називати їх, адже це вважається «піаром конкурентів». Щоправда, ця хвороба вражає переважно традиційні ЗМІ й не поширюється на new media.

Інша причина недовіри до медійної критики, – і, як наслідок, обмеження її впливу на аудиторію, – полягає в загальній корумпованості журналістики, складовою якої вона є. Навіть максимально зважений, обґрунтований та ілюстрований відгук на той чи інший продукт, незалежно від того, чи є його тональність схвальною, чи негативною, трактується багатьма читачами як замовний. Люди, які звикли постійні спроби маніпулювати громадською думкою за допомогою медіа, вже навіть не припускають можливості появи критичного тексту без підступних меркантильних мотивів. 

Чинником, що обмежує розвиток, для української медіакритики у традиційних ЗМІ є відсутність повноцінної конкуренції через наявність лише одного постійного майданчика для дискусій («Телекритики»), що тягне за собою постійне повторення одних і тих самих думок і меседжів,  відсутність стимулів для пошуку нових форм та підходів, появи нових імен. Молоде журналістське покоління воліє працювати переважно в форматі популярної медіакритики, але не знаходить своїм дописам застосування з огляду на незацікавленість більшості ЗМІ в медійній тематиці.

 Передумов для оптимістичної оцінки перспектив розвитку медіакритики у традиційних ЗМІ України немає. Медійний бізнес не бачить потенціалу в цьому сегменті, тож нові проекти «медіа про медіа», що виникають, працюють у жовтому або діловому форматі, практично несумісному з медіакритикою. Поки що немає бізнес-моделі, що дозволила б в українських умовах заробляти на якісній та суспільно важливій інформації. Абсолютна більшість медіа (окрім деяких бульварних і рекламних видань та двох-трьох найбільш рейтингових телеканалів) є дотаційними без реальних шансів на прибутковість або хоча б самоокупність. Занепад або виживання завдяки дотаціям, імовірно, чекатиме й на майбутні спроби створення конкурентоспроможних «медіа про медіа».

З огляду на цілий комплекс політичних та економічних чинників, незаангажована якісна медіакритика не є бажаним, або й взагалі – прийнятним, форматом для переважної більшості ЗМІ загального інтересу. Із посиленням політичного тиску на медіа, яке невпинно триває, місця для неї на шпальтах газет і журналів дедалі меншатиме – її заганятимуть у «резервацію», що обмежуватиметься кількома виданнями для інтелектуалів. Невпинна комерціалізація, процеси об’єднання розрізнених медіапідприємств у великі холдинги, що належать лояльним до влади бізнесменам, не залишає медіакритиці шансів у близькому майбутньому вийти на телевізійний екран чи в FM-ефір.

Неважко прогнозувати, що в наступні п’ять-десять років головним пристановищем медіакритики стануть невеликі інтернет-проекти, засновані на ентузіазмі та ґрантовій підтримці, колективні й індивідуальні блоги. Користуючись мультимедійними можливостями та відносно невеликою вартістю підтримки сайту чи блоґу,  медіакритика зможе вижити й задовільнити попит, який, з огляду на хронічне невиконання вітчизняними медіа своїх законних функцій, а також посилення політичного тиску й почастішання спроб влади використовувати журналістів у своїх інтересах, лише зростатиме.

Якщо українська медіакритика відбудеться як явище за допомогою інтернету, переконавши аудиторію у власній цінності та необхідності, вона має шанс «рикошетом» повернутись у традиційні ЗМІ. Вже сьогодні онлайн-джерела, формуючи порядок денний для преси, телебачення, радіо, справляють значно більший уплив на кінцеву аудиторію за посередництвом традиційних медіа, аніж безпосередньо. Ймовірно, надалі ця тенденція збережеться й посилиться, тож актуальна для мережі медіакритика за умови певної лібералізації та гуманізації традиційних ЗМІ може стати актуальною також і для них. Звісно, для цього медіа повинні позбутись своїх найтяжчих хвороб, знайти  баланс між комерційною мотивацією та соціальною відповідальністю, скинути ярмо тиску зовнішніх, передусім – політичних чинників. А це, у свою чергу, залежить від формування громадянського суспільства, політичних, економічних  та соціальних процесів, а також від вектору цивілізаційної орієнтації, який обере Україна. У разі, якщо держава, а за нею й суспільство, надалі уподібнюватиметься до російського зразка, інтернет надовго залишиться останньою платформою, доступною для незалежної медіакритики.

Публікація  написана в рамках проекту №SUP30010GR294 за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

Відгуки (1)

Даний матеріал мені дуже сподобався, адже автор подав його просто і зрозуміло. Тема медіа критики, – доволі важлива тема в українському суспільстві, а особливо для працівників ЗМІ. Я тільки що розпочав вивчення цього цікавого предмету, і даний матеріал мені дуже допоміг, адже саме за його допомогою, я дізнався основні критерії медіа критики. Текст Отара Довженка написаний професіонально, з приведенням різних прикладів, тощо. Схема самого тексту не менш вражає. Автор розпочинає свій матеріал з визначення самого терміну «медіа критика» та її головного завдання. Далі йде класифікація медіа критики та її різновиди в українських ЗМІ. Також приведений список українських медіа критиків. Не менше уваги автор приділяє питанню: «Навіщо потрібна медіа критика?» та що буде з НЕЮ в майбутньому. Отар Довженко ясно і зрозуміло обґрунтовує відповіді на ці запитання, тому читач залишається й задоволеним. Але напевно найбільше в цьому матеріалі я радію тому, що зусилля, які здійснюються цими людьми далеко не марні. Автор дуже влучно привів приклади так званих «маленьких перемог української медіа критики», що не може не радувати мене, як майбутнього журналіста.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)