Діалог як іманентна властивість ток-шоу

Лілія Шутяк

Опубліковано: 18-02-2010

Розділи: Огляди, аналітика.

0

Сучасний масмедійний дискурс апріорі передбачає наявність як мінімум двох учасників комунікативної ситуації: носія інформаційного коду та його реципієнта. Кількість і перших, і других може варіюватися в залежності від теми, мети та засобів комунікативного акту. Яскравим прикладом комплементарних взаємовідносин комуніканта і комуніката слугують телевізійні розмовні видовища (ток-шоу). У цій статті розглянемо типи згаданих залежностей та сукупність їхніх варіацій.

Структура ток-шоу містить три базові компоненти: „ведучий-рефері (творча група, яка працює над програмою), учасник або учасники (опоненти) та „внутрішній глядач” (глядачі в студії, які теж можуть брати участь в дискусії)” [9:105]. Кожна із зазначених складових відіграє релевантну роль в драматургії розмовних видовищ. Згідно із виокремленими структурними компонентами, київський дослідник Анатолій Яковець пропонує наступну класифікацію ток-шоу: „розмовні видовища (власне ток-шоу), ігрові видовища (ігрові шоу) та постановочні шоу” [9:105]. В основі кожного з цих видів є своя базова домінанта: у ток-шоу превалюють розмови (бесіда, дискусія), ігрові видовища роблять акцент, відповідно, на ігровий компонент, а постановочні шоу демонстурють глядачеві „театр в мініатюрі”.

Сучасний словник літератури і журналістики за редакцією М. Ф. Гетьманця та І. Л. Михайлина пропонує наступне тлумачення жанру ток-шоу (від англ. talk – розмова і show – видовище, вистава): „це напрямок у телевізійній журналістиці, змістом якого є інформування глядачів за допомогою „розмови” (діалогу, полілогу) перед телекамерою, а також залучення до обговорення піднятих проблем аудиторії як у студії, так і поза нею” [1:337]. Інший дослідник, Іван Мащенко, у „Термінологічному словнику основних понять і виразів: телебачення, радіомовлення, кіно, відео, аудіо” характеризує ток-шоу як „розмовну або розважальну передачу на ТВ, котра побудована як бесіда ведучого з одним або кількома виступаючими (часто в присутності аудиторії в студії, яка зазвичай жваво реагує на перипетії розмови)” [4:430]. Автор підручника „Телевізійна журналістика: теорія і практика” Анатолій Яковець формулює своє бачення ток-шоу. У його тлумаченні „це розмовне видовище, під час якого відбувається спілкування ведучого-рефері з учасником (учасниками) програми, запрошеними до студії, а також ведучого-рефері й учасника (учасників) зі студією, та яке передбачає запитання й відповіді, можливий аналіз висловленого з приводу тієї чи іншої теми, визначеної заздалегідь” [9:108]. Симптоматично, що кожен із дослідників ток-шоу виокремлює поняття діалогічності (полілогічності) як характерного прийому драматургії розмовних видовищ. „Без діалогу, обміну думками, а значить їх зіткнення не може бути продуктивного мислення, розвитку ідей, відповідно й осягнення істини” [3:130]. Інша справа – у який спосіб цей діалог відбувається і чи завжди він має конструктивні наслідки.

Американський дослідник Джон Дарем Пітерс акцентує увагу на тому, що діалог є „найвищою формою людського спілкування” [5:41]. На думку вченого, перевага цього типу обміну думками полягає у „двосторонності та інтерактивності”, внаслідок чого діалог „ставиться вище від однобічної комунікації мас-медіа і масової культури” [5:41]. У трактуванні типології ток-шоу доцільним буде використання двох істотних концепцій комунікації, запропонованих Джоном Пітерсом – тісний діалог та вільне розсіювання. Згідно його теорії, процес спілкування відбувається за „сократівською” та „ісусовою” концептуальними моделями. Принципова відмінність між ними полягає у меті комунікативного акту. „Для Сократа діалог між філософом і учнем значить діалог сам на сам, інтерактривність, унікальність і неповторність” [5:43]. Натомість Ісус у притчі про сіяча пропонує модель, орієнтовану на отримувача (а не відправника). Останній у згаданій концепції не має контролю над урожаєм. Релевантну функцію по відношенню до мовця-ведучого виконує аудиторія (гості програми та глядачі). На них лежить основне завдання – „нести тягар тлумачення” [5:61]. Отже, сократівська концепція комунікації апелює до окремого, підготованого слухача/глядача, на відміну від ісусової, котра іманентно налаштована на чисельних учасників діалогу. До першого виду зараховуємо ток-шоу, які передбачають індивідуальне спілкування, сам на сам – „Позаочі” (Інтер), „Саме той” (УТ) тощо. Прикладом спорадичної комунікації на українських телеканалах є переважно політичні ток-шоу – „Шустер Live” (ТРК „Україна”), „Свобода слова” (ICTV), „Я так думаю” (1+1), котрі акумулюють різнорідну інформацію і в результаті генерують концептуальні сенси, пов’язані з перманентним функціонуванням у суспільстві тих чи інших економічних, політичних та світоглядних проблем.

Сучасне журналістикознавство акцентує увагу на поліжанровості ток-шоу, де присутні „елементарне інтерв’ю, бесіда, дискусія, теледебати, прес-конференція, „круглі столи”, „конрв’ю”, судовий теленарис, телемости тощо” [1:337]. Багатоманітність жанрів визначає і тематичну широту. Серед найпопулярніших нині – ток-шоу на сімейну та інтимну тематику: „Давай одружимося” (СТБ), „Заборонена зона” (ТЕТ) та ін.

Характерним прийомом в організації та проведенні згаданих вище розмовних видовищ є діалог (полілог), у ході якого народжується істина. Львівський дослідник Володимир Здоровега передумовою успішного процесу спілкування вважає політичний плюралізм – „можливість вільного обміну думками, ведення діалогу” [3:130]. Структура теледискусії передбачає наявність ведучого-модератора, добре обізнаного з темою ток-шоу, двох і більше опонентів та глядачів у студії. Конструктивне ведення діалогу залежить передусім від майстерності його координатора, дотримання ним трьох основних етапів в організації дискусії:

а) докомунікативного – у якому чітко формулюють проблеми та визначають мету програми;
б) комунікативного – коли висувають і захищають тези, продумують запитання до опонентів;
в) посткомунікативного – коли аналізують проведену дискусію” [8:28-29].

Важливим компонентом будь-якого публічного обговорення у ток-шоу є фінал бесіди. Український дослідник Анатолій Яковець, спираючись на досвід свого колеги Володимира Познера, наголошує на істотності існування виходу із ситуації, що склалася. „Врешті-решт, у людей повинна бути надія, при чому не ілюзорна, не емоційна, а надія обґрунтована” [9:119]. Відсутність цієї складової залишає у глядача відчуття незавершеності та тривоги.

До основних недоліків проведення ток-шоу можна зарахувати також наступні: „неможливість вислухати до кінця навіть головних учасників, спрощенство у трактуванні складних проблем, фрагментарність, певний диктат ведучих, нав’язлива, зазвичай недоречна примітивна реклама” [3:139]. До запропонованих Володимиром Здоровегою вад вітчизняних розмовних видовищ додамо некомпетентність та недостатню підготованість ведучих, їхнє прагнення до самовихваляння, з одного боку, а з іншого – конформізм студійної аудиторії, котра здебільшого виконує роль клаки – глядачів, яких наймають для створення через оплески успіху/провалу ораторів.

Умови проведення тієї чи іншої програми на телебаченні безпосередньо залежать від її жанрової приналежності. „Шоу – це завжди спектакль естрадно-розважального характеру” [3:139], а тому навіть найсерйозніші теми (наприклад, політика, кримінал, людські трагедії) сприймаються глядачем як розіграш. Львівський дослідник Борис Потятиник основу проблеми бачить у самій природі телебачення: „усе, в тому числі політичний, культурний і навіть релігійний дискурс, перетворюється у шоу” [7:21]. На думку вченого, причиною такої ситуації є те, що „голосу людини іноді важко сприйняти складну думку, тому й акцент робиться на емоціях, розвагах” [7:24]. Подібне пристосування до глядацьких інтересів формує не лише ідейний, тематичний спектр ток-шоу, але й безпосередньо впливає на особистість телеведучого. Його роль у коректному проведенні розмовного видовища визначається концепцією програми. „У ток-шоу будь-якого виду особливе значення має швидкість реакцій ведучого, дотепність, контактність” [9:118], а головним його завданням є „не втратити тему, не давати учасникам відходити від предмету суперечки, який може бути окреслений заздалегідь, у бесіді до ефіру” [9:118]. „Інтелект та освіта ведучого, зовнішня привабливість і чарівність, вміння вільно володіти словом, реагувати на зміни в настроях і думках аудиторії, робити точні резюме в кінці програми та її частин” [1:338] – ось ті риси, котрі визначають персональний рівень модератора ток-шоу та забезпечують належні відгуки телекритиків.

Не менш важливими є й елементи одягу ведучого ТБ, адже від нього залежить не лише успіх програми, але й настрій глядачів. У вітчизняній практиці „телевізійні продюсери використовують одяг з метою демонстрації характеру телевізійного шоу” [6:70]. Одеська дослідниця Олена Порпуліт висловлює спостереження щодо зв’язку між одягом ведучої та її „можливістю/неможливістю дати позитивну відповідь на конкретне запитання” [6:71], озвучене в телешоу. Такі фактори, як індивідуальний імідж ведучих розмовних видовищ, слідування моді та мистецтво бути оригінальним, акумулюють глядацькі рефлексії і стимулюють учасників програми до продуктивного діалогу.

У практиці як зарубіжних, так і українських розмовних видовищ сформувався своєрідний тип (амплуа) модератора згаданих вище програм – шоумен (to show – показувати і man – людина). Серед основних вмінь такого телеведучого – змога „сплести мереживо передачі із сотень реплік, характерів, думок і сумнівів, щоб у результаті вийшов цілий спектакль” [2:57]. Першорядне значення в телевізійній практиці шоумена мають глядачі та учасники ток-шоу. Люди для нього – це не „фон (як для деяких молодих колег). Шоумен працює всередині зібраної компанії” [2:57]. Усі ці структурні одиниці – ведучий, гості програми, глядачі в студії та перед екранами – і визначають специфіку кожного, окремого взятого розмовного видовища.

Розв’язання поставлених завдань передбачає формулювання наступних висновків:

1. У статті перманентно акцентується увага на поліжанровості ток-шоу, його класифікаціях та типологічних особливостях, що не є достатньо дослідженими у сучасному масмедійному просторі.
2. Ефективність діалогу (полілогу) у ток-шоу зумовлена структурою подібних програм, котра містить такі складові:
– ведучий та гість, які є основними учасниками діалогу (їхня кількість може варіюватися згідно конкретної комунікативної ситуації);
– глядачі в студії та перед телеекранами, котрі є отримувачами певного інформаційного повідомлення та його потенційними апологетами.
3. Функціонування жанру ток-шоу на світових і українських телевізійних каналах стимулює появу специфічного типу ведучого – шоумена з низкою суто індивідуальних характеристик (іміджу, манери спілкування та публічної поведінки). Його важливість полягає також у створенні обличчя шоу, адже ведучий виконує амбівалентну функцію – є водночас і автором, і модератором конкретного розмовного видовища.
4. Діалогічний тип комунікації у проведенні телевізійного ток-шоу є найбільш виправданим. Він дозволяє усім компонентам комунікативного акту взаємодіяти між собою належним чином та розглядається у теорії спілкування як іманентна властивість розмовних видовищ.

Література
1. Гетьманець М. Ф., Михайлин І. Л. Сучасний словник літератури і журналістики. / Михайло Феодосійович Гетьманець, Ігор Леонідович Михайлин. – Х. : Прапор, 2009. – 384 с.
2. Дмитровський З. Є. Телевізійна журналістика: Навч. посібник. – Вид. 3-тє, доповн. / Зенон Євгенович Дмитровський. – Львів : ПАІС, 2009. – 224 с.
3. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. – 2-ге вид., перероб. і допов. / Володимир Йосипович Здоровега. – Л. : ПАІС, 2004. – 268 с.
4. Мащенко І. Г. Енциклопедія елекронних мас-медіа. У 2 т. Том другий: Термінологічний словник основних понять і виразів: телебачення, радомовлення, кіно, відео, аудіо / Іван Гаврилович Мащенко. – Запоріжжя : Дике поле, 2006. – 512 с.
5. Пітерс Дж. Д. Слова на вітрі: історія ідеї комунікації / Пер. з англ. А. Іщенка / Джон Дарем Пітерс. – К. : Вид. дім „КМ Академія”, 2004. – 302 с.
6. Порпуліт О. О. Візуальні характеристики іміджу жінки-телеведучої каналу „Інтер” // Реклама та PR у масовоінформаційному просторі: монографія / [Т. Ю. Ковалевська, Н. В. Кондратенко, Н. В. Кутуза та ін.]; за заг. ред. О. В. Александрова; відп. ред. Т. Ю. Ковалевська, Н. В. Кутуза. / Олена Олександрівна Порпуліт. – Одеса : Астропринт, 2009. – С. 66-77.
7. Потятиник Б. В. Медіа: ключі до розуміння. Серія: Медіакритика / Борис Володимирович Потятиник. – Львів : ПАІС, 2004. – 312 с.
8. Сербенська О., Бабенко В. Основи телетворчості: Практикум / Олександра Антонівна Сербенська, Вікторія Володимирівна Бабенко. – Львів : ПАІС, 2007. – 112 с.
9. Яковець А. В. Телевізійна журналістика: теорія і праткика: Підручник / Анатолій Володимирович Яковець. – К. : Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2007. – 240 с.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)