Психоаналітичний критицизм і мас – медіа

Людмила Павлюк

Опубліковано: 17-10-2008

Розділи: №01, Медіа-філософія.

0

Комунікативний процес – це передача від адресата до адресанта не лише раціональних логічних схем, а й емотивних імпульсів, чуттєвих сигналів. Що більше  концепти  здатні розвивати і  передавати сенсорні вібрації, тим легше вони вкарбовуються у пам”ять, проникають у підсвідомість і, отже, приходять до влади. Максимально еротизована, сенсуалізована сучасна масова культура  робить образ адресата повідомлень імперсональним, а поняття «користувач інформації» не надто адекватним: маємо визнати, що радше інформація «користується» нами. Психоаналітичний критицизм у постмодерністських версіях  пропонує  методологію розуміння маніпулятивних можливостей поп-культури. Хоч на висновках він не наполягає: можна хотіти  визволення, а можна  свідомо давати себе обманювати…

У сучасній Україні  психоаналітичний критицизм у стосунку до сфери  медіа  ще не утвердився ні як розвинений, ні як  респектабельний  метод. Але грунт і для  толерування нового напрямку, і для  набуття ним академічних форм  уже підготовлений. Цьому сприяють декілька чинників:
1/ розвиток преси і електронних медіа, які  мають еротичну і “жовту” спеціалізацію,  заселення комунікативного універсуму   “знаками сексуації”, що автоматично спричинює появу  критичних “антитіл”;
2/ ширення  аматорського, “публіцистичного” фрейдизму  який є відгуком і втіленням інтересу  масової аудиторії ;
3/ поява на українському ринку книг і статей потужних талановитих авторів на зразок  С. Жижека, Ю.Крістевої  Н.Хамітова, які інтерпретують феномени сучасної культури у термінах психоаналізу.
Український варіант психоаналітичного  критицизму  як техніки досліджень  медіа повинен  розвиватися тому, що “об”єкт” сформувався, зарубіжна методологічна база доступна і тому що напрямок вже, власне, розвивається, хоч і у примітивних публіцистичних  формах.
 Із початків ідеологічної та стильової лібералізації наприкінці 80-х років Фрейдистська і квазіФрейдистська термінологія швидко заповнила цивілізаційну прогалину, утворену радянськими табу і напівтабу на “секс”. Образи Еросу і Танатосу, поняття “его” і Едипового комплексу  з”явилися у матеріалах найрізноманітніших жанрів і видань.
Якщо не прямо, то побічно психоаналіз причетний до засвоєння вартості індивідуалізму яко вартості позитивної.  Мотиви “культу его” легко вловюються  у настроєвому супроводі сучасної реклами – “і нехай увесь світ зачекає”, рекламних міні-драмах “звільнення від обов”язку”. Психоаналіз в інтерпретації Хамітова робить добру послугу  утвердженню духу капіталізму  у пострадянських суспільствах  – він знімає табу на гроші і володіння матеріальними цінностями. Гроші – це символ енергії і сили, переконує Хамітов / журнал “Академия”, 2001/ давно переконаних у цьому  українських громадян.
Алюзії до Фрейда виявились доречними не лише там, де медіа створюють  віртуальні світи тотальної приємності чи тотальної небезпеки. Психоаналітичний експеримент проник у сферу політологічного аналізу. Преса, що проголошувала своїм лозунгом “фривольність форми при серйозності змісту” привчила українську авдиторію до радикальних, хоч і часто дражливих суміщень. “Метафори низу” – звична річ для політичного дискурсу / “незабаром  Україна відчує, як твердий російський інтерес входить у її газову трубу”, /“ПіК”, 2000//. Матеріал на поважну тему (про організаційно-ідеологічну еволюцію Руху), у поважному виданні /”Поступ”, 2001/, що закінчується постскриптумом “P.S. Щодо кларнету і дудки як образів – читайте дідуся Фрейда”, свідчить про цілковите освоєння суспільством фалічної теми.
Ідея фалічності, як і багато інших психоаналітичних ідей, викликає у суспільства  амбівалентне ставлення. З одного боку – радість від розділеного зі світом одкровення, з іншого  – підозру у шахрайській примітивності  глобальних інтерпретацій. І тому карикатурний “дідусь Фрейд” – перфектний об’єкт для кокетливого обурення: “Відверто кажучи, мене завжди розчулювало те, як примітивно трактують функції стрип-труби більшість виконавиць еротичних танців у нашому місті. Фрейда вони в дитинстві начиталися чи що? Самі фалоси в голові. Їм і невтямки, що це феноменальне знаряддя для акробатики ” / Високий Замок, 2001/.
Матеріальна первинність образів, використаних Фрейдом, іноді справді бентежить, а феноменологія ірраціональної сфери  нагадує художню модель на зразок дантівського пекла а чи   сцену грецького театру. Щоб пояснити поняття підсвідомого своїм позитивістськи налаштованим сучасникам, Фрейд мусив раціоналізувати його. Підсвідоме невидиме, але існує. Неможливо експериментальними способами виділити його субстанцію, але можна споглядати його феномени. Логіка репрезентованості феноменів психічної сфери  дозволяє  деконструювати саму сферу, створити її теоретичну модель.
Основні структурні рівні психіки, від яких залежить емоційна та поведінкова саморегуляція індивіда, Фрейд визначав як ід, лібідо, его та суперего. Ці поняття і формують застосовну у сучасному медіа-аналізі парадигму, іноді майже метафора зустрічі у сфері “глибинного я”  світів “темряви інстинктів” та “світла розуму”.
За змістом і вмістом Ід становить собою “гуртовий склад”, сховище потреб і бажань. Ід непізнаваний у повному своєму обсязі, він живе своїм власним латентним життям, допоки окремі його елементи не починають взаємодіяти із сигналами і подразниками зовнішнього світу.
Магматичні пласти, лавина образів іда виходить на поверхню, якщо лібідо створює для цього тектонічні передумови, надихає аморфні образи бажань силою пристрасті.
Потужну, але безвідповідальну стихію ід – лібідо зрівноважують більш чи менш потужні, але обов’язково відповідальні сили Ега – Суперега.  Его – це та частина свідомості, яка асоціюється із здатністю до раціонального міркування і працює у режимі осмислення наслідків взаємодії психіки із довколишнім світом та різних структурних рівнів психіки між собою. Суперего і его  ділять між собою відповідно законодавчу владу і виконавчі функції. Суперего здійснює для его-виконавця функцію універсального “архіву”,  “складу” життєвого досвіду, “бібліотеки” цінностей та ідей.
Персоніфіковані “ід”, “лібідо”, “его” і суперего – елементи формальної, навіть дещо ігрової моделі психічного життя, але умовна структуризація допомагає збагнути сутність глибинних складних процесів.
Свідомому та ірраціоальному  порозумітися нелегко, бо говорять вони різними мовами і про різні речі. Підсвідоме – мовою образів і символів, свідоме – мовою раціональних понять; підсвідоме – про бажане і тому приємне, а свідоме – про необхідне і тому не завжди приємне. Знання “мови підсвідомості” – це ефективний спосіб впливати на психологічну інстанцію ірраціонального.
За Славоєм Жижеком, сутність постліберальної фази цивілізаційного розвитку полягає у тому, що Супер – Его (інстанція соціального контролю) впливає на підсвідомість: “Насолоджуйся видовищем”, “надішли”, “виграй”, “відчуй смак”, “відкрий силу”, “вимагай більшого”! За дотепним зауваженням Жижека, закличний галас і команда “пробудись” насправді потрібні для того, “щоб ми заснули, занурились в гіпнотичний транс”. Щоб унеможливленою була не лише революція, але й рефлексія.
Неймовірна легкість здійснення бажань: “Якої кави ти бажаєш ?” – “Я б хотіла кави з м’яким і вишуканим смаком, кави, яка спокушає” – “Я маю саме те, що ти бажаєш” – самопародія конс’юмеристської утопії, де не існує жодного опору Бажанню. Це нав’язливе пропонування себе світові підсвідомих прагнень насолоди несе загрозу зміни полюсів у діапазоні афективних атракцій Іда.
Ід населений не лише бажаннями, а й страхами. Бажаннями насолоди страху.  Страх за добробут тіла може бути маркетинговою стратегією: “Що ми їмо? Що п’ємо?”/екологічні страхи/, “СНІД і гінекологічні хвороби ходять поряд” / медичні страхи /, “Лупа! Який жах” /естетичні страхи/. Успіх жанрів плітки, кримінальної хроніки, детектива, трилера і бойовика – це поп-культурні симптоми актуальності Танатосу не меншої, аніж Еросу, і тому неминучої танатизації Еросу і еротизації Танатосу. Врешті-решт стає неможливо визначити функцію насильство не екрані – воно заохочує “до” чи застерігає “від”, віртуалізує зло чи апробує його, виступає тренінговою програмою для поліції чи колектором добрих ідей для злочинців? Воно притягальне, так само як і відразливе. Навіть якщо врешті-решт покаране, то все ж не знищене. Завтра воно зявиться на екрані знов у подобі чергового антигероя.
Спорадичні сплески консервативної моралі і побудовані на нормативних моделях теорії, які закликають зупинити потік екранного насильства,  не можуть не радувати – це повернення до сякої-такої репресії Іда (чого він і вимагає у мазохістично – провокативний спосіб). Але у викоріненні екстрем ніхто не зацікавлений всерйоз. Лабораторні – у “кіно” і “літературі”- дослідження психосоціальних “вивихів”, скоріше за все, ні не перешкоджають, ні не сприяють дослідженню і “випробуванню” зла у польових умовах реального життя. Цей конфлікт належить до константних. Приведення Іда до порядку (важко уявити більше насильство!) означало би лоботомію інтриги життя, одвічної авантюри, закладеної пактом людини із Творцем. Ну, цим самим договором , про котрий нагадує біблійна історія про вибір плоду із дерева пізнання.
      
Вказівка на інстанцію “підсвідомого” в аналізі теми масових руйнувань – це до певної міри переадресування проблеми у потойбічне “кудись”, але це принаймні чесно визнана неможливість знайти розвя’зку “тут”. Психоаналіз не раз був звинувачений  у “смерті автора” вчинку: дійовою особою виступала “підсвідомість”.
Неминучим тому у ансамблі суспільних теорій є співіснування двох ліній трактування подій – ідеологічно-нормативної і філософської. Психоаналітичний критицизм репрезентує якраз останню. Він демонструє глибинну суперечність між прагненням до соціально-етичного позитиву та неможливістю осягнення справжньої свободи від внутрішніх Бажань та зовнішньої Стихії. Ця суперечність, як правило, замаскована. Як говорив Оскар Уайльд: “Найбільше я боюся, щоб мене зрозуміли правильно”. Якщо особа і суспільство не бояться бути “правильно зрозумілими”, то психоаналіз  пропонує одну з методологій  пізнання і самопізнання .

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)