Медіакритика в Україні: недоросла й недооцінена

Отар Довженко

Опубліковано: 03-11-2010

Розділи: Медіа-філософія.

3

Цей матеріал є спробою окреслити класифікацію, поширення, функції, особливості, проблеми, тенденції розвитку та перспективи медійної критики в Україні. Головним джерелом є власні спостереження, що накопичились у автора протягом п’яти років роботи в групі видань «Телекритика», що передбачала постійний моніторинг та аналіз медійного простору. А отже, йдеться про погляд із близької відстані, значною мірою – зсередини, який у жодному разі не претендує на об’єктивність. Я не робитиму екскурсу в історію української медіакритики (окрім історії власного видання), позаяк це тема для ґрунтовного, передусім джерелознавчого, наукового дослідження.

Медіакритика (медійна критика, критика засобів масової комунікації) – це сегмент журналістики, що аналізує та оцінює медійний продукт. Її предметом може бути і форма, і зміст медійного продукту, а також тенденції та обставини його виробництва, їхнє значення, вплив на суспільство, взаємодія з ним тощо. Жанрові й тематичні межі медіакритики розмиті: вона межує з  критикою різних родів мистецтва, політичною та соціальною публіцистикою, есеїстикою, навіть художньою літературою. Не намагатимемося тут класифікувати медійну критику за тематикою чи родом медіа, продукт якого вона оцінює (телебачення, радіо, преса, інтернет, реклама тощо), адже в цьому разі ми отримали б величезну множину нестійких, змінних різновидів.  Зазначимо лишень, що в Україні та загалом на пострадянському просторі традиційно більш розвинена критика телебачення («телекритика»), в тому числі телевізійного кіно та реклами; меншою мірою – друкованих ЗМІ та радіо; критика онлайн-видань, сайтів та new media поширена переважно в інтернеті, зокрема у блогосфері. Цікавий підхід до класифікації за мотивами та об’єктами застосував Борис Потятиник у статті «Медіакритика: кому перепадає найбільше?» («Медіакритика»).

Класифікація

Позаяк медіа не існують окремо від реалій, що їх вони висвітлюють, відображають та осмислюють, медійну критику також неможливо (та й чи варто?) повністю відокремити від прилеглих жанрово-тематичних масивів журналістики. Не кожен текст, у якому згадується, аналізується чи оцінюється певний засіб масової інформації або його продукт, є медіакритичним.  Найпростіший приклад – аналіз змісту промови у прямому телеефірі, об’єктом якого є не medium, а лише ретрансльований ним message; хоча й до цього випадку можна знайти медіакритичний підхід, проаналізувавши обставини, можливі причини та передумови появи в ефірі саме такого виступу.

Варто відкинути обидві крайнощі – як прагнення зараховувати до медіакритики  все, що так чи інакше стосується медіа (в тому числі інформаційні матеріали й чисту аналітику), так і пуристський підхід, який відсікає все, що не відповідає еталонові класичної публіцистики. В найширшому розумінні медіакритичний дискурс може об’єднувати не лише тексти, але також їхні фрагменти, окремі висловлювання чи ідеї, незалежно від жанру, джерела чи основної теми; до нього належали навіть наліпки «вони брешуть!» із логотипами лояльних до влади телеканалів у 2004 році.

За російським дослідником Олександром Короченським, медіакритика поділяється на академічну, професійну («цехову») та масову. Не претендуючи на право дискутувати з науковцем, все ж наважусь запропонувати іншу градацію. Те, що пан Короченський називає академічною критикою, ми можемо сміливо віднести до науки, а відтак винести за дужки, позаяк наукові дослідження мають специфічні цілі, функції та сферу застосування. Хоча, видається, саме цей різновид медійної критики існував іще радянських часів; Іван Мащенко у своїй праці «Телебачення України», говорячи про українських телекритиків 70-х, наводить цитати з їхніх дописів у науковому стилі. Так чи інакше, поки що голос академічної критики чують лише науковці, викладачі та студенти, й на буття медій вона безпосередньо не впливає – за винятком, хіба що, експертних висновків Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, але це вже зовсім інша історія.

Критику, адресовану аудиторії засобів масової інформації «загального інтересу», назвімо популярною (адже «масовість» забезпечують радше механізми поширення, які далеко не завжди доступні навіть для тексту, написаного з розрахунком на найширшу аудиторію), а адресовану вужчій цільовій аудиторії  – спеціалізованою.

Означення «масова» не підходить нам ще й тому, що насправді медіакритики, розрахованої на смаки, вподобання та рівень сприйняття масової аудиторії, у вітчизняних ЗМІ обмаль. Немає медіакритичних проектів на телебаченні; на радіо єдиним прикладом була програма «Рентген» виробництва громадської організації «Телекритика»,  яка протягом року виходила в ефірі державної радіостанції «Промінь». У друкованих виданнях критика медійного продукту з’являється безсистемно, спорадично – як реакція на певні інформаційні приводи, «крик душі», частина полеміки абощо. В деяких виданнях («День», «Україна молода» тощо) є рубрики чи шпальти, присвячені медіа, однак у них частіше виходять інформаційні матеріали та інтерв’ю, аніж публіцистика. Порівняно найбільшу (але все одно невелику) частку медіакритичних текстів мають інтернет-видання та блоґи.  Основна маса аудиторії ЗМІ загального інтересу стикається з медіакритикою вкрай рідко або не стикається взагалі, можливо, навіть не підозрюючи про її існування.

Спеціалізованою ми називатимемо медіакритику, адресовану вужчим цільовим групам: працівникам медіа (до цього різновиду можна застосувати й визначення «цехової») та/або суміжних гуманітарних сфер, прихильникам тих чи інших жанрів або навіть окремих медіа, «кваліфікованим глядачам (читачам, слухачам)» – людям, для яких притаманне глибоке сприйняття й аналіз медійного продукту. Регулярно публікує спеціалізовану медіакритику лише група видань «Телекритика» (однойменні сайт і журнал, підсайти «Дуся», «Медіаграмотність» та інші) і журнал Національної спілки журналістів «Журналіст України». Існує також декілька нерегулярно наповнюваних сайтів і часопис «Медіакритика»; часто медіакритичні тексти, адресовані освіченій аудиторії, публікують газети «Дзеркало тижня» та «День». Крім названих джерел, спеціалізовані медіакритичні матеріали зрідка трапляються в інших друкованих та інтернет-виданнях, зокрема й «медіа про медіа» іншої спеціалізації («Медіабізнес»,  «Медіаняня», «Рекламастер», Sostav.ua), а також у блоґах професійних медійників.

Неможливо провести чітку межу між популярною та спеціалізованою медійною критикою, позаяк існує чимало перехідних форм. Наприклад, публіцистика Ігоря Лосєва в газеті «День», Бориса Бахтєєва в газеті «Свобода», Андрія Кокотюхи в газеті «Пост-Поступ», Олега Вергеліса в «Дзеркалі тижня» тощо, для адекватного сприйняття якої читач повинен орієнтуватись у медійних та культурних реаліях, володіти певною термінологією та, як правило, мати інтелектуальний рівень вищий за пересічний.  Так само спеціалізована медіакритика далеко не завжди зашифрована й зрозуміла лише медійним фахівцям. Чимало публікацій галузевих видань, написані простою та зрозумілою мовою, знаходять свого читача серед ширшої аудиторії  – про це свідчать, зокрема, регулярні передруки статей «Телекритики» сайтами та газетами загального інтересу.

Функції

В ідеалі, крім стандартних функцій, притаманних їй як різновидові журналістики, медіакритика виконує роль одного з головних механізмів саморегуляції медійного простору. Для українських медійних реалій, заснованих на патологіях нездорової пострадянської економіки, особливо болісним є розрив між цим ідеалом і дійсністю, в якій медіакритика поки що не досить поширена й впливова для виконання цієї ролі.

Теоретично регуляторна функція працює як опосередковано (через вплив на настрої аудиторії, яка змінює свої вимоги або медіаспоживацьку поведінку, таким чином впливаючи на медіа, а також на наглядові, правоохоронні та інші органи влади й галузевої саморегуляції), так і безпосередньо (через прямий вплив на журналістів, керівників та власників медіа); опосередкована дія більш притаманна популярній медіакритиці, безпосередня – спеціалізованій, хоча й перша, і друга діють в обидва способи.

Українські реалії зводять опосередкований вплив медіакритики до мінімуму. Разом із тим, більшість професіоналів медійного ринку стежить за джерелами спеціалізованої критики («медіа про медіа»). Тож, хоча поки що медіакритики не можуть пишатись тим, що їхній позитивний або негативний висновок визначає успіх або провал телепроекту, серіалу чи газети, в багатьох випадках їхня думка впливає на ухвалення менеджерських рішень. Є навіть поодинокі «жертви» медіакритики – журналісти чи телеведучі, чиє звільнення мотивувалось несхвальними відгуками в пресі, хоча поважність таких мотивів викликає сумніви.

Часто застосовувана апологетами медій широкого вжитку логіка, за якою кількісні показники попиту на той чи інший продукт пропонують сприймати як показники якості, є відверто маніпулятивною. Як і аргумент щодо вільного вибору, що часто лунає у відповідь на критику: мовляв, не подобається – перемкни канал, читай іншу газету абощо. Аж надто часто за наших реалій вибір медійної «страви» зумовлюється обмеженістю меню. Рейтинг, тираж чи кількість відвідувань можуть розцінюватись як свідчення комерційної успішності продукту, але ніяк не якості або цінності для споживача.

Найпростіший приклад: пряма телетрансляція страти у прайм-тайм, імовірно, зібрала б рекордну аудиторію, та чи означає це, що люди найбільше потребують саме таких видовищ? Це вочевидь стосується української відміни політичних ток-шоу («свобода слова»), російських мильних опер та кримінальних серіалів, скандальної квазіпубліцистики тощо. Спроби емпіричних досліджень підтверджують наш здогад, що «піпл хаває» запропонований йому продукт не завжди з радістю, навіть якщо від нього не відмовляється: опитування у форматі vox populi, проведені «Телекритикою», раз у раз засвідчують наявність у «маленьких українців» грандіозної кількості претензій до мас-медіа.

Відтак, одне з головних завдань медіакритики в Україні – коригувати суто бізнесову логіку медійної індустрії, яка в гонитві за рейтингом (себто грішми) готова вийти за будь-які етичні й естетичні рамки, надто ж нехтувати обтяжливими соціальними функціями медіа. Апелюючи до близьких аудиторії цінностей і духовних потреб, стаючи там, де це доречно, на її захист, медіакритика виконує роль, – послуговуючись метафорою Бориса Потятиника, – садівником, що обрізає зайві, шкідливі гілки медійного дерева.

Втім, безапеляційно проголошувати медіакритику санітаром медійного простору також не поспішаймо. Адже, будучи частиною журналістики, медіакритика також є продуктом наявних реалій і фізично неспроможна стрибнути вище власної голови. Тож імунітету від хвороб, на які слабує журналістика, медійна критика теж не має. Суб’єктивність, природна для художньо-публіцистичної групи жанрів, створює загрозу тенденційності, спроб використати медіакритику в соціально-політичній міфотворчості або навіть політичній боротьбі (показовим прикладом є матеріали, що виходять у розділі «Свобода слова» проросійської газети «2000»). Як і журналістика загалом, медійна критика не захищена від зовнішніх впливів, від погрози до грошової винагороди. Також виникає питання щодо принципів, якими вона керується у виконанні своєї регуляторної функції, адже єдиної системи якщо не професійних, то хоча б етичних стандартів в українських медіа не існує, як і еталонів якості, тож єдиним мірилом можна вважати хіба що здоровий глузд.

Нарешті, часом садівник може розважитись, надаючи кущеві малопристойної форми. Будучи продуктом панівного свідомісного дискурсу, медіакритика так само, як і масові комунікації загалом, може мати несподівані, провокативні, часом і деструктивні вияви. Постмодернізм наділив сенсом називання речей не своїми іменами, а провокацію зробив самодостатньою – для прикладу, одним із гасел-закликів, популярних на ресурсі шанувальників веб-абсурду «Упячка», є «Воруй! Убивай!». Жадоба інтелектуального бешкету може захопити й медіакритика. В авангардних формах медіакритики іронія й сарказм набувають такої вишуканої ефемерності, що споживач просто неспроможний їх розрізнити. Яскравим прикладом тут є публіцист Євген Мінко, чий авторський цикл відеоінтерв’ю «Усатый нянь» публікується на сайті «Медіаняня». Спілкуючись із неоднозначними, часто скандальними, епатажними, а для певного кола – комедійними персонажами журналістики та шоу-бізнесу, Євген чергує знущально-іронічні запитання з виявами захвату, нещирість якого є очевидною хіба що для невеликої частини утаємничених глядачів. Саркастичний панегірик може сприйматись багатьма як щира похвала, а переносний сенс – як прямий.

Отже, медійна критика в Україні поки що «доростає» й виборює право бути чинником внутрішньої регуляції, й значний її пласт навіть не намагається виконувати цю функцію, існуючи як самодостатній елемент розважальної журналістики.

Популярна медіакритика

У своїх відносно регулярних проявах популярна медіакритика  тяжіє радше до провокування емоцій, аніж до глибокого осмислення подій та явищ. Адже їй доводиться «чіпляти» читача, до сфери зацікавлень якого не належить копирсання в аспектах та механізмах роботи медіа. Її фірмовий стиль –  суб’єктивний, різкий аж до брутальності, саркастичний, або ж бурлескний, як от у фейлетонах Михайла Бриниха.

Матеріали авторської рубрики Георгія Бурсова «Телептичка», що існувала у другій половині 2000-х на сайті «Обозреватель», за форматом являли собою публіцистичний огляд змісту телепрограм, кадрових та організаційних змін на телебаченні, загальні міркування щодо якості та впливу телевізійного продукту, насичені категоричними оцінками та емоційно забарвленою лексикою – такий собі глядацький щоденник. 

Нинішній продовжувач справи Георгія Бурсова, публіцист «Обозревателя» Андрій Рушковський, обрав інший формат, який може бути означений як «іронічний реферат». Завдання автора зводиться до того, щоб дивитись політичні ток-шоу та оперативно (для публікації наступного ранку після ефіру) переповідати своїми словами те, що відбувається у студії. Виходить щось на кшталт репортажу про побачене в програмі, до якого входять найважливіші, найскандальніші або найсмішніші моменти ефіру, а також стислі авторські коментарі, що часто зводяться до відсторонених дотепів чи емоційних реплік. Жодних висновків або настанов цей формат не передбачає. На перший погляд, реферативний переказ телешоу може видатись безідейним, однак на практиці він користується неабияким попитом серед читачів, й усі спроби – мої та моїх колег – використовувати подібний прийом, хоч і являли собою певне заниження планки якості телевізійної критики, аудиторією сприймались позитивно.

Це, либонь, можна пояснити тим, що такий формат може бути цікавий не лише читачам, які знайомі з предметом критики (дивились шоу), але й тим, які складають уявлення про телепродукт, читаючи текст. Парадокс, але люди, що не є безпосередніми споживачами певного медійного продукту, можуть бути вдячною аудиторією критики цього самого продукту. «Дякую за статтю! Вже п’ять років не дивлюсь телевізор, а завдяки вам переконався, що нічого не втратив!», – один із найтиповіших читацьких відгуків. Природно, цікавішим для таких читачів буде текст-насмішка, аніж текст-мораліте.

Нерегулярна популярна медіакритика вельми розмаїта: це може бути «лист обуреного глядача» (тут, власне, переважають тексти-мораліте), емоційна репліка, рефлексивна реакція на певну медійну подію, полемічний виступ, бесіда в радіо- або телеефірі тощо.

Автор такого матеріалу зазвичай не претендує на статус критика, експерта, часто навіть не є професійним журналістом. Приміром, викладач Українського католицького університету, філолог-медієвіст Ростислав Паранько протягом кількох місяців відстежував політично заангажовані публікації в журналі «Український тиждень», виклавши результати своїх спостережень у статті «”Тиждень” розчарувань». Уже в першому реченні свого тексту він пояснює свою зацікавленість у цій темі: «як читач і, великою мірою, вболівальник “Українського тижня”…».

Сергій Лосєв та Сергій Грабовський, які часто критично аналізують політичні, історичні та національні аспекти медійного продукту, роблять це з позиції науковців-гуманітаріїв,  не лише даючи оцінку, але й вступаючи з авторами критикованих матеріалів у полеміку. У статті харківської колумністки Анни Гін «Вы, вообще, новости смотрите?» («МедіаПорт») формат телеглядацьких нотаток, візуалізованих відеороликами, дозволив створити своєрідний континуум відображення інформаційного мовлення телеканалів міста. Однак, на відміну від реферативних колонок Андрія Рушковського, без моралі в цьому тексті, написаному з позиції небайдужого й поінформованого (а отже, критичного) глядача, не обходиться – насамкінець автор заявляє, що під враженням від описаного відмовляється від телебачення.

Своєрідним первинним «поживним середовищем» для популярної медіакритики є блогосфера. Гнучкий формат, мультимедійність та відсутність будь-яких жанрових обмежень у блозі роблять варіативність форм висловлення вражень та оцінок медійного продукту, подій чи загальної ситуації у медіапросторі необмеженою. Критика у блозі може бути як обґрунтованою, наближеною до традиційних журналістських жанрів, так і більш сугестивною, аж до формату no comments – приміром, за своєю суттю глибоко критичні дописи про програму «Перевірка на VIP-вечірку», що виходить на львівському телеканалі ZIK, не містили нічого, крім відеороликів, не втрачаючи при цьому своєрідної публіцистичної гостроти.

Інтерактивність блогів (це також почасти, але значно меншою мірою, стосується форумів та коментарів інтернет-видань) створює можливість діалогічних та полілогічних дискусій, які є своєрідним продовженням критичного допису. Звісно, питання, чи зараховувати дописи та дискусії у блогах до медійної критики, дискусійне. Навряд чи дослідники погодяться вважати допис «Дивлюся нове шоу по такому-то каналу, поки що нудно, нема драйву» вкупі з коментарями «А мені сподобалось!», «+1» і «Гидота»,  навіть зачатковою формою медіакритики. Однак на практиці саме ця частина навколомедійного дискурсу в українському інформаційному просторі займає нішу легкої, неформальної медіакритичної колумністики, якої бракує у традиційних засобах масової інформації, і яка має надзвичайно важливу функцію – виводити аудиторію з позитивного гіпнозу медіа та нагадувати про необхідність критичної оцінки й фільтрування інформаційних потоків.  

Спеціалізована медіакритика

Головний осередок спеціалізованої медіакритики в Україні – «Телекритика» – був заснований у 2001 році як продовження телекритичної рубрики Наталії Лигачової в газеті «День», тож на першому етапі матеріали, публіковані виданням, були адресовані широкій аудиторії та являли собою фактично популярну, хоча й інтелектуальну, медіакритику. Найважливішим чинником процесу еволюції, результатом якого стало перетворення авторського сайту популярної критики на спеціалізоване видання повного жанрового спектру (інформація, аналітика, публіцистика), став склад аудиторії: медіакритичне видання зацікавило передусім медійників, які віддавали перевагу матеріалам, створеним у їхній системі координат, із порівняно глибшим зануренням у контекст.

Поняття контексту є ключовим для окреслення спеціалізованої медіакритики. Автор тут оперує реаліями, образами, алюзіями, безпосередніми посиланнями (гіперлінками), поняттями, зокрема й жаргонізмами, знайомими переважно співробітникам медіа. Якщо в популярному форматі авторові достатньо висловити враження про якість нового проекту на певному телеканалі, то в спеціалізованому предметом аналізу та оцінки можуть бути також історія певного жанру, телеканалу, творців та учасників цього проекту, редакційна та кадрова політика телеканалу, вплив, який справляють на нього власники, влада чи політичні сили, його економічний стан тощо. Всі ці аспекти, невідомі та зазвичай нецікаві аудиторії ЗМІ загального інтересу, є знайомими та зрозумілими медійникам та дозволяють зробити глибші висновки. Втім, ті атрибути, які відрізняють спеціалізовану медіакритику, можуть бути не шифром, що заважає невтаємниченим зрозуміти зміст текстів, а кодом для їх глибшого прочитання тими, хто в цьому зацікавлений. 

Різницю між популярною і спеціалізованою медіакритикою можна наочно простежити на свіжому прикладі матеріалів про нове розважальне шоу телеканалу «1+1» «Зірка+зірка». У матеріалі «Український проект із російським вмістом» («Високий замок», 19 жовтня 2010 року) авторка Інна Корчук пише: «Нашумілий проект ”Студії 1+1” теж не виправдав сподівань» і піддає шоу різкій критиці, предметом якої є відсутність у цій адаптації формату Stars On Stage українських пісень. У цьому автор вбачає «програшність» шоу, й у фіналі своєї колонки звертається до аудиторії з настановою: «Пороти гарячку і вимикати телевізор не потрібно, але випрямити спину і нарешті сказати своє слово пасувало б». У цей же час у статті Павла Кнура «”Зірка + зірка” – що далі?» на сайті «Телекритика» бачимо значно глибший розбір і  ґрунтовніші – й обґрунтованіші – претензії до проекту. Цей матеріал написаний не з «цехової» позиції, однак із зануренням у контекст та розрахунком на обізнаного читача. Втім, якби текст створювався за редакційними канонами штатним автором «Телекритики», ймовірно, він не обійшовся би без екскурсів в історію попередніх адаптацій формату Stars On Stage, порівняння з іншими аналогічними проектами на цьому та інших каналах, а відповідь на запитання, чи виправдовує проект покладені на нього сподівання й чи є виграшним,  шукали б також у рейтингових показниках. І, безперечно, в матеріалі не знайшлося б навіть натяків на узагальнення та емоційні заклики на кшталт «нашестя різноманітних талант-шоу заполонило український телепростір» чи «не варто вимикати телевізор, але…», природні для популярної критики.

У співставленні з популярною, спеціалізована медіакритика ставить відчутно вищу планку вимог до особистої компетентності автора. Зазвичай це досвідчений фахівець-медійник, і нерідко серйозність сприйняття аудиторією його матеріалів пропорційна вагомості особистого авторитету в професійних колах. Також це може бути визнаний експерт у галузі, суміжній із журналістикою: наприклад, соціальний психолог Олег Покальчук опублікував на сайті «Телекритика» серію медійно-політичних портретів, а дизайнер Віктор Коновалов ґрунтовно аналізував специфіку оформлення телевізійних каналів. Особливого колориту додає медіакритиці причетність автора до суміжних галузей критики чи мистецтва: приміром, публіцистика театрального критика Олега Вергеліса в газеті «Дзеркало тижня» або кінокритика Сергія Тримбача у «Телекритиці» оздоблена тонкими алюзіями з досконало відомих цим авторам мистецьких сфер.

Блоги медійників є найгострішою і найвідвертішою частиною дискурсу спеціалізованої медіакритики. Тут немає такого відчутного перекосу в бік телебачення, як у «медіа про медіа» чи матеріалах традиційних ЗМІ: чимало дописів присвячені продукту друкованих видань,  радіостанцій, сайтів, new media, загальним тенденціям і явищам у медіа. Наприклад, аналітик Євген Дубогриз, що має солідний досвід роботи в пресі, публікує в своєму блозі http://svinoryl.livejournal.com/ різку предметну критику на адресу українських ділових видань, детально розбирає помилки журналістів, намагаючись у специфічний, але все ж конструктивний спосіб підказувати шлях для розвитку. Мішенню для дошкульних дописів у блозі журналіста газети «Левый берег» Артема Горячкіна (http://kolega1.livejournal.com/ ) найчастіше стає ліберальна преса, телебачення та сайти, серед яких і «Телекритика». Сергій Рачинський у блозі http://newmedia.in.ua/ зосередився переважно на критиці new media, хоча торкається й проблем інших видів ЗМІ. Широкий спектр медійної тематики і проблематики представлений в дискусіях колективного блогу PRWeb. Нерідко саме в цих джерелах з’являються найбільш актуальні та влучні думки й коментарі щодо актуальної ситуації в медіа, які неможливо побачити в традиційних медіа через їхню аморфність, відсутність інтересу до медійної тематики або існування певних табу.

Хвороби росту

Питання компетентності автора є, видається, головною проблемою сприйняття медіакритичного дискурсу. Дискусія на тему «а хто ти такий, щоб…?» точиться весь час і не має кінця, й саме до авторової персони, а не до змісту написаного ним, у більшості випадків висловлюють претензії. Чи обов’язково людині мати досвід роботи в медіа, щоб критикувати медійний продукт? Скільки років і на яких посадах треба відпрацювати, щоб набути таке моральне право? Чи можна, не знявши за життя жодної телепрограми, критикувати роботу телевізійників із позиції «кваліфікованого глядача»? Чи має моральне право повчати інших автор, скомпрометований певною діяльністю (заангажованими чи замовними дописами, роботою на політичні сили, виконанням цензурних указівок) тощо?   Ці та інші питання, на які неможливо знайти універсальної відповіді, становлять головне to be or not to be кожного медіакритичного тексту.

Ситуацію ще дужче ускладнює переплетення особистих та професійних зв’язків у журналістському середовищі, де навіть найневинніший критичний виступ може вважатись приватним ляпасом або спробою звести порахунки з колегами.

Навіть найконструктивніша критика, яку журналіст адресує іншому журналістові, часто оцінюється як неетична. Ба, більше, серед сонмища аномальних традицій українського медійного ринку маємо таку, що не просто гальмує, але й унеможливлює розвиток медіакритики: журналістам часто забороняється не лише аналізувати чи оцінювати, але й цитувати інші медіа, а також називати їх, адже це вважається «піаром конкурентів». Про яку медіакритику може йтися, коли навіть вимушені згадки про інші ЗМІ мають вигляд «вибух у редакції однієї з газет», «ці документи з’явились на одному з інтернет-сайтів» тощо? Щоправда, ця хвороба вражає переважно традиційні ЗМІ й не поширюється на new media. 

Інша причина недовіри до медійної критики, – і, як наслідок, обмеження її впливу на аудиторію, – полягає в загальній корумпованості журналістики, складовою якої вона є. Можна стверджувати, що якщо не створили, то каталізували цю недовіру самі критики, рясно й не завжди обґрунтовано звинувачуючи журналістів та ЗМІ в продажності. Згодом, буквально в останні роки, ми зрозуміли свою помилку й намагалися змістити акценти, переходячи від тотальних звинувачень до більш обережних закликів шукати джерела якіснішої інформації, але було пізно. Навіть максимально зважений, обґрунтований та ілюстрований відгук на той чи інший продукт, незалежно від того, чи є його тональність схвальною, чи негативною, трактується багатьма читачами як замовний. Звісно, на ці закиди можна не зважати, – саме так чинить більшість критиків, заспокоюючи себе тим, що коментарі із звинуваченнями в продажності завжди анонімні. Та все ж маємо симптом, що свідчить про стан суспільної свідомості: люди, які звикли постійні спроби маніпулювати громадською думкою за допомогою медіа, вже навіть не припускають можливості появи критичного тексту без підступних меркантильних мотивів. 

Чинником, що обмежує розвиток, для української медіакритики у традиційних ЗМІ є відсутність повноцінної конкуренції через наявність лише одного постійного майданчика для дискусій, що тягне за собою постійне повторення одних і тих самих думок і меседжів,  відсутність стимулів для пошуку нових форм та підходів, появи нових імен. Молоде журналістське покоління воліє працювати переважно в форматі популярної медіакритики, але не знаходить своїм дописам застосування з огляду на незацікавленість більшості ЗМІ в медійній тематиці. 

Майбутнє

Передумов для оптимістичної оцінки перспектив розвитку медіакритики у традиційних ЗМІ України немає. Медійний бізнес не бачить потенціалу в цьому сегменті, тож нові проекти «медіа про медіа», що виникають, працюють у жовтому або діловому форматі, практично несумісному з медіакритикою. Поки що немає бізнес-моделі, що дозволила б в українських умовах заробляти на якісній та суспільно важливій інформації. Абсолютна більшість медіа (окрім деяких бульварних і рекламних видань та двох-трьох найбільш рейтингових телеканалів) є дотаційними без реальних шансів на прибутковість або хоча б самоокупність; не винятком є й «Телекритика», що існує за рахунок підтримки інвестора, – приватного холдингу «Главред-медіа», – та ґрантів міжнародних організацій. У 2011 році, з огляду на скорочення дотацій, друковане видання «Телекритика» припинить вихід. Занепад або виживання завдяки дотаціям, імовірно, чекатиме й на майбутні спроби створення конкурентоспроможних «медіа про медіа».

З огляду на цілий комплекс політичних та економічних чинників, незаангажована якісна медіакритика не є бажаним, або й взагалі – прийнятним, форматом для переважної більшості ЗМІ загального інтересу. Із посиленням політичного тиску на медіа, яке невпинно триває, місця для неї на шпальтах газет і журналів дедалі меншатиме – її заганятимуть у «резервацію», що обмежуватиметься кількома виданнями для інтелектуалів. Невпинна комерціалізація, процеси об’єднання розрізнених медіапідприємств у великі холдинги, що належать лояльним до влади бізнесменам, не залишає медіакритиці шансів у близькому майбутньому вийти на телевізійний екран чи в FM-ефір.

Отже, не дарма в цьому тексті досить багато уваги приділено new media, адже неважко прогнозувати, що в наступні п’ять-десять років головним пристановищем медіакритики стануть невеликі інтернет-проекти, засновані на ентузіазмі та ґрантовій підтримці, колективні й індивідуальні блоги. Користуючись мультимедійними можливостями та відносно невеликою вартістю підтримки сайту чи блоґу,  медіакритика зможе вижити й задовільнити попит, який, з огляду на хронічне невиконання вітчизняними медіа своїх законних функцій, а також посилення політичного тиску й почастішання спроб влади використовувати журналістів у своїх інтересах, лише зростатиме. Зрештою, цей процес гармоніює із загальносвітовою тенденцією перетікання аудиторії в інтернет і, як наслідок, переходу ЗМІ на онлайн-платформи.

Якщо українська медіакритика відбудеться як явище за допомогою інтернету, переконавши аудиторію у власній цінності та необхідності, вона має шанс «рикошетом» повернутись у традиційні ЗМІ. Вже сьогодні онлайн-джерела справляють значно більший уплив на кінцеву аудиторію за посередництвом традиційних ЗМІ (формуючи порядок денний для преси, телебачення, радіо), аніж безпосередньо. Ймовірно, надалі ця тенденція збережеться й посилиться, тож актуальна для мережі медіакритика за умови певної лібералізації та гуманізації традиційних ЗМІ може стати актуальною також і для них. Звісно, для цього медіа повинні позбутись своїх найтяжчих хвороб, знайти  баланс між комерційною мотивацією та соціальною відповідальністю, скинути ярмо тиску зовнішніх, передусім – політичних чинників. А це, у свою чергу, залежить від формування громадянського суспільства, політичних, економічних  та соціальних процесів, а також від вектору цивілізаційної орієнтації, який обере Україна. У разі, якщо держава, а за нею й суспільство, надалі уподібнюватиметься до російського зразка, інтернет надовго залишиться останньою платформою, доступною для незалежної медіакритики.

Відгуки (3)

Найгрунтовніший матеріал про медіа-критику з-поміж ти, які доводилось читати. Вартує окремого великого відгуку-статті

Добридень, Отаре! В доданок згаданої тобою Тєлєптічкі. Років кілька назад зі мною намагався Оборзєватєль відновити контакт. Навіть запропонували збільшення гонорару удвічі, хоч копійки залишалися тими самими копійками. Пам”ятав, що перервав стосунки після кількох нахабних втручань у текст, тоді ж були знятті з сайту через пару годин вільні пернаті тєлєптічкіни створіння. Саме тому, пам”ятаючи ту історію, як іспит на вшивість Оборзєватєля заслав їм сюжет зі “Свободи Шустера” – “Малые голландцы, или голые маланцы”. Ти це підмітив, там було вдосталь “емоційно забарвленої лексики”. Птічку через півгодини шугонули з сайту, і вона полетіла чимдуж подалі від тих засранців. А наступного дня вільного і такого ж надзвичайно чесного й порядного журналіста Савіка було запрошено на Оборзєватєль в онлайн-інтерв”ю. Це була компенсація за напередодні завдану моральну шкоду. Щодо мойого “прєємніка”. Разом з ним працював у Вєдомостях. Творче кредо було в нього особливе. Володіючи англійською, перекладав з інтернету чужі тексти, видаючі за свої. Годі чекати від нього креативу, чи, бодай, творчої уяви. У кожного господнього створіння має бути свій хлібець. Чи не так? Зі щирою повагою, Георгій

[…] Довженко у матеріалі «Медіакритика в Україні: недоросла й недооцінена» писав: «в Україні та загалом на пострадянському […]

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)