«КІНЕЦЬ ПРОПАГАНДИ» ТА ІНШІ ПОМИЛКОВІ ІСТОРІЇ

Борис Потятиник

Опубліковано: 11-07-2014

Розділи: Медіа-філософія.

1

Події в Україні та Росії кінця 2013 – першої половини 2014 р. змушують суттєво переглянути наші уявлення про можливості пропаганди у ХХІ ст. Дехто, як от Георгій Почепцов, знизив свої оцінки Росії як гравця на інформаційному полі. Зокрема він вважає стратегічною помилкою РФ мілітарну експансію, яка суттєво підриває її можливості м’якого інформаційного впливу. Читаючи міркування відомого науковця, можна припустити, що раніше він дещо переоцінював Росію в цьому контексті. Можливо, шановний професор просто не брав до уваги таку архаїчну річ, як правда (і на чиєму вона боці), оцінюючи здебільшого ефективність маніпулятивних конструкцій.

З іншого боку, автор цих рядків недооцінював можливості соціотехніки, соціоінжинірингу чи пропаганди в ХХІ ст.

Мушу визнати, що упродовж тривалого часу дотримувався дещо утопійного погляду стосовно співвідношення мережевих технологій і пропаганди. Це співвідношення можна сформулювати так:

НОВИЙ МЕДІУМ = КІНЕЦЬ ПРОПАГАНДИ

Спочатку варто уточнити значення термінів. Під новим медіумом розуміємо передусім WWW. Щодо поняття пропаганди, то в даному тексті нам все ж ближче  буде  негативне розуміння терміну, яке добре висловив психолог Роджер Браун, запропонувавши таку дефініцію: пропаганда – це  переконування, яке корисне для того, хто переконує, але далеко не завжди  відповідає інтересам тих, кого переконують.

Отже, звідки взялося поєднання  «Кінець пропаганди»?

Не буду приховувати, що таке формулювання було навіяне модною в 90-их рр. минулого ст. книгою Френсіса Фукуями про «Кінець історії»   – The End of History and the Last Man. Мабуть, я потрапив під вплив цієї моди чи то пак – мему, який вірусно поширювався на інші терени.  Коли наберемо в пошуковому віконці Google  «The End», то можете отримати досить цікаву колекцію словосполучень:

the end of the internet

the end of the American dream

the end of history beer

 Тут варто нагадати, що  згадана книга Фукуями вийшла 1992 р. А перший есей на цю тему (який власне було розгорнуто у книгу) три роки перед тим – у 1989. Щойно впав берлінський мур, але мало хто тоді ще сподівався на розвал СССР. Тому, як на 1989 рік, есей Фукуями виглядає досить сміливим. Ще попереду були бурхливі події у Вільнюсі, Тбілісі, Єревані. Ще попереду було московське ГКЧП, перші студентські протести у Києві, перша і друга іракські війни, балканські трагедії і безліч інших подій. Тому неабияким контрастом до цього звучать тодішні міркування Фукуями про те,  що «кінець історії буде доволі нудним часом. Економічні калькуляції замінять боротьбу за визнання, ризик, принесення життя в жертву абстрактним ідеям,  мужність, ідеалізм, уяву, світову ідеологічну боротьбу. Усе це відійде, поступившись місцем нудним фінансовим розрахункам, розв’язанню технічних проблем чи проблем довкілля та задоволенню все більш вибагливих споживацьких вимог.  Навіть філософії не буде, яка поступиться місцем звичайному догляду за речами та ідеями в музеї людської історії».

Звичайно, перед тим автор, щоби не здаватися безнадійним утопістом, застерігає від буквального розуміння кінця історії. Мовляв, це зовсім не означає, що запас подій у Божій  кишені вже вичерпався, що їх більше не буде. Зовсім ні. Автор не виключав навіть повернення на якийсь час тоталітаризму. Річ не у цьому. Йшлося радше, як ми всі знаємо, про завершення суспільної еволюції у вигляді ліберальної парламентарної демократії.

А втім, свій есей автор завершує словами про ностальгію. Потужну ностальгію, яку він відчуває за тими часами, коли історія існувала. Тобто тоді, у 1989 автор, принаймні якоюсь частиною власної свідомості, допускав, що історія справді вже закінчилась. Бо, інакше, до чого ж тоді ностальгія?

І ось цей мем власне й породив уявлення про кінець пропаганди. У моїй свідомості це пов’язувалося з стрімкою експансією WWW, яка саме тоді, між 1989 та 1992, випурхнула  на світ Божий. Логіка була доволі простою:

Веб, як виглядало, є концептуально плюралістичним, різновекторним медіумом з постмодерною іронією та самоіронією, грою сенсами, де ВСІ СПІЛКУЮТЬСЯ З УСІМА, з безліччю альтернативних джерел. У таких умовах, як мені здавалось,  шанси цілеспрямованої індоктринації драматично зменшуються.

 Для такого оптимістичного погляду годилися як безпосередні спостереження стосовно медіуму, який у той час бурхливо розвивався, так і міркування впливових інтелектуалів. Як от німецький філософ Юрґен Габермас (Jürgen Habermas):

«Корис­тування Інтернетом одночасно розширило і роздрібнило комуні­ка­тивні контексти. Через це Інтернет має руйнівний вплив на авто­ритарні режими (…) Інтернет сприяє загальній рівності, що можна лише вітати, утім платою за це стає децентралізація доступу до невід­ре­да­гованих висловлювань. У таких умовах висловлювання інтелек­туалів втрачають свою здатність зосереджувати увагу публіки».

Або ж взяти міркування апостола інформаційного суспільства Мануеля Кастельса (Manuel Castells): «Що більше маємо автономії, то більше  користуємося Інтернетом. А що більше користу­ємося Інтернетом, то більше  стаємо автономними». Або ж Маршала Маклугана з його Medium is the Message.  За його погляду, винахід Ґутенберґа  сприяв творенню не тільки модерних націй, протестантизму чи масового шкільництва. Опосередковано  друкарський верстат  створив також пропаганду в її сучасному розумінні. Радіо і телебачення її ще більше підсилили. Отже, за цією логікою, може бути медіум, який пропаганду знищить. За нашим припущенням, це міг бути Інтернет.

Подібно до Фукуями, пасувало дати застереження. Мовляв, йдеться про дещо умовний «кінець ппропаганди». Адже влада має можливість фільтрувати інформацію в Мережі, блокувати небажані ресурси, ініціювати хакерські атаки, наймати тролей, як це власне робилося і робиться в сучасному світі. Але в цілому «кінець пропаганди», точнісінько так, як і «кінець історії», здавалось – неминучий і неуникненний.

Щиро кажучи, в такому настрої автор цих рядків перебував до весни 2014 року, коли почали надходити переможні реляції про успіхи російської пропаганди. Передусім у самій Росії.  Останнє з таких повідомлень, наприклад, стосувалося того,  що російські діячі культури та мистецтва вже вкотре масово ставлять свої підписи під листом «На підтримку позиції Президента РФ у справах України та Криму». Ті 500 осіб, яким мали заборонити в’їзд в Україну.

Подібної позиції, за даними соціологічних опитувань «ЛевадаЦентр», на час підготовки статті дотримувалися понад 80 відсотків мешканців РФ.  Американка Анджела Стент (Директор Центру Евразії, Росії та Східноїї Європи) була доволі здивована тим, що не тільки більшість росіян, але й обізнані, інтелігентні, здавалося б, люди оперують не фактами, а пропагандою, та повністю підтримують позицію президента Путіна: «Російська версія того, що трапилось в Києві, що США та ЄС покривають бандерівців-фашистів, і призвело до незаконної відставки президента Януковича. Я була у Росії через день після виборів, вже стало відомо про перемогу Порошенка, і за даними місії ОБСЄ, радикальні праві сили набирали 1-2 процента. Утім обізнані люди в Росії переконували нас, що екстремістів підтримали 15% виборців».

Постмодерністська мережа виявилася таким самим ефективним знаряддям пропаганди, як і телебачення чи радіо, що власне й змушує поставити під сумнів наше попереднє рівняння (WWW = Кінець пропаганди). Можна було би спробувати зберегти вищезгадану формулу, вдавшись до соціологічних пояснень: За даними Левада-Центр, менше 20 відсотків росіян отримують інформацію про Україну з Мережі. Більшість – з телебачення.

Поте це не виглядає переконливим виправданням. Річ в тому, що російська аудиторія МАЄ можливість брати цю інформацію з Мережі. Адже інтернет-проникнення там вище, ніж в Україні (в Росії, за даними на 2012 р. – майже 50 %, тобто більше, ніж, напр., в деяких країнах Євроунії, як от Румунія. У той час як в Україні інтерет-проникнення значно скромніше – близько 35 %). Отже,  далі не зрозуміло, чому аудиторія РФ, а разом з нею і велика частина мешканців східних областей України,  маючи доступ до Мережі, не користуються нею для отримання об’єктивної інформації політичного характеру, зокрема стосовно України? Чому типово постмодерний інтернет-медіум не виконує функцію нейтралізатора такої, здавалося би, примітивної та архаїчної речі як пропаганда?

Перше, що спадає на думку в наших спробах прояснити ситуацію, це процеси дезінтеграції та фрагментації аудиторії в епоху WWW.

Однією з великих переваг мережевої комунікації є персоналізовані інформаційні добірки, які з легкої руки професора Мічиганського технологічного інституту Ніколаса Негропонте (Nicho­las Negroponte) отримали метафоричну назву Daily Me «Я – щодня», або «Мої щоденні новини» і, здавалося б, мають винятково позитивне зна­чення. Тому дивним може видатися трактування цих тенденцій як шкідливих. Занепад традиційних новинних медій, як вважає Ніколас Кріс­тов, підсилить ріст персоналізованих новинних сервісів, на кшталт Daily Me, які значно менше дратуватимуть нас розбіжними поглядами і незручними фактами. Проте небезпека полягає в тому, що ці само­відібрані факти діють як наркотик, занурюючи нас в ілюзію інте­лек­ту­ально комфортного середовища «Я – щодня». пересічна людина дбає не так про отримання об’єктивної інформації, як про підтвердження власних оцінок і переконань. Тео­ретично ми, звісно, можемо говорити про не­обхідність брати до уваги цілий спектр фактів і думок, але на прак­тиці ми схильні закритися в комфортному для нас інтелектуальному середовищі, яке відлунює нашими ж думками.

Про подібні речі більш ніж півстоліття тому писав Поль Лазарсфельд (Paul Lazarsfeld) у своїй «Теорії мі­ні­мального ефекту» (Minimal Effect Theory). Цю теорію він розвинув, дослідивши вплив медій на пове­дінку ви­борців у США після ІІ Світової війни. Саме тоді було здобуто пе­ре­конливі свідчення, що пересічний виборець схильний до фільтрації інформації, сприймаючи тільки ті аргументи чи факти, які підтвер­джують його переконання. Отже, ефект заколисування «Я – щодня» не можна вважати чимось новим в історії мас-медій. Подібні явища фіксували і в доінтернетну епоху.

Утім, можна поставити питання, чи є підстави вважати, що така інформаційна фільтрація посилюється в епоху Інтернету?  На жаль – так. І розширення потенційного доступу до різних джерел інформації спрацьовує далеко не завжди. Касс Санстейн (Cass R. Sunstein) логічно пояснює, що у  середині ХХ століття більшість своїх новин американці отримували з де­кількох великих медіа-мереж і масових журналів. Люди мусили стикатися з політичними поглядами, які відрізнялися від їх власних. Ба більше, медіа давали американцям загальний погляд. Якщо ви зустрічали когось у перу­карні, то могли бути певні, що матимете багато спільних тем для розмов, оскільки дивилися ті самі телешоу.

Санстейн міркує над тим, чи раптом Інтернет не підриває все це. Він за­уважує, що нові медіа дозволяють вам персоналізувати свої газети так, що ми можемо бачити тільки ті статті, теми, які підтверджують ваші упередження. Замість пуб­лічного форуму ми отримуємо колекцію інформаційних коконів.  Здається, щодня зустрічаємо людей, які живуть у пар­тій­них гетто, не відаючи про іншу сторону.

Французький мислитель  Поль Віріліо (Paul Vi­rilio), веде мову про негативні аспекти інтерактивності та негайності, які призводять до втрати контролю за здоровим глуздом і логічним мисленням. Віріліо наводить на підтвердження цієї тези пророчі міркування Альберта Айнштайна, який ще в середині ХХ ст. говорив про «другу бомбу», яка прийде після атомної – електронну, сутність якої пов’язана з інтенсифікацією інтерактивності в реальному часі («наживо»). Ця інтерактивність для інформації означає те саме, що радіоактивність для енергії.

Подібні застереження стосовно інтерактивності має Артур Шлезінгер (письменник, історик та колишній спеціальний помічник президента Ке­неді в США): «Інтерактивність заохочує миттєві відповіді, притлум­лює роздуми та дає вихід демагогії, егоманії, образам та ненависті. В ре­зультаті маємо емоційні та непродумані дії».

Виглядає, що постмодерний медіум  (WWW) в ситуації агресивного і спланованого впливу телебачення (модерного медіуму)  мало спроможний протидіяти ідеологічній індоктринації \ пропаганді. Вже згадана дезінтеграція великих наративів, фрагментація та геттоїзація аудиторії ніби розчищають поле для телепропаганди, роблять її ще більш ефективною.

Телебачення формує поле відносно слабкої міжособистісної взаємодії. Натомість соціальні мережі спричиняють значно сильнішу міжособистісну взаємодію, формують замкнуті спільноти, анклави, здатні до радикалізації. І хоча поєднання цих психологічних полів – слабкого і сильного – мали би ще стати  предметом дослідження, все ж можна висловити гіпотезу, що сильні поля соціальних мереж черпають додаткову енергію, «пасуться» на слабких полях телебачення.

Фраґментація та ґеттоїзація аудиторії WWW може сприяти піднесенню архаїчних пластів людської психіки, позначених агресією та насильством. Чи не випадково саме сьогодні спостерігаємо в ЄУ зростання популярності правих і праворадикальних сил? Не кажучи вже про ісламський та російський православний фундаменталізм (див., напр.,«Русская Православная Армия»).

Окрім ефекту самопідсилення певних ідеологем, які циркулють в доволі закритих групах користувачів соціальних мереж, варто згадати ефект особливої довіри до «своїх» у невеликій інтернет-спільноті. Інформація подається френдами і фоловерами у більш неформальній, майже довірливій формі, що складає контраст до «великих», мейнстрімових медій. Ілюзія «свого», майже інтимного довкілля в соціальній групі (в обраній віртуальній спільності) здатна психологічно розслаблювати і відключати фільтри критичного сприйняття інформації. Такі особливості віртуальних інтернет-спільнот створюють додаткові можливості для ідеологічної маніпуляції.

Ось такі наші гіпотетичні пояснення провалу місії. Уявленої місії нового інтернет-медіуму як анігілятора пропаганди.

НОВИЙ ПОЧАТОК

З іншого боку, сама пропаганда стала набагато ефективнішою. Маємо підстави припустити, що пропаганда у ХХІ ст., збагачена усіма здобутками сучасної соціотехніки, виходить на новий виток свого розвитку, який робить її значно потужнішою у порівнянні з її власною версією із ХХ ст.

Соціотехніку, з нашого погляду, можна трактувати розширено як свого роду парасольковий термін, зокрема для різноманітних технік комерційної і політичної реклами, PR і пропаганди. До нашого контексту пасує трактування соціотехніки, яке набуло популярності в польській науковій літературі  (socjotechnika), яка там пов´язується з поняттям Spin.  Сюди ж можна додати, як окремий різновид, маніпуляційні техніки, які застосовують  релігійні організації, зокрема так звані тоталітарні секти .

Іншим кандидатом на роль такого паросолькового терміну може бути соціальний інжиніринг (Social Engineering) – теж у його роширеній версії. Для цих методик властве використання певних когнітивних установок чи когнітивних упереджень (Cognitive Biases) – систематичних відхилень від раціональних форм поведінки, які виявляються в системі переконань, економічних пріоритетах та в поведінці загалом.

Соціотехніка ХХІ ст. особливо збагатилася завдяки розвитку комерційної реклами, яка залишила далеко  позаду перші технології підсвідомого впливу, як от знаменитий 25 кадр-невидимка Джеймса Вайкері в 1957 р. З того часу психологія впливу принесла чимало відкриттів.

Разом з описаними вище особливостями комунікації у віртуальних соціальних мережах вони є, з нашого погляду, базою для недосяжного раніше соціального інжинірингу (соціотехніки, пропаганди). Тобто пропаганду нині варто аналізувати не тільки із застосуванням традиційних інструментів політології, психології чи семіотики, а розглядати з погляду когнітивістики, з врахуванням стійких нейронних ланцюгів у головному мозку, які надзвичайно складно піддаються дезінтеграції чи нейтралізації. Можливо, саме тому про багатьох  втікачів з Донбасу пишуть в доволі песимістичних тонах:

Наче підтверджуючи нашу гіпотезу, автор “Нової холодної війни” Едвард Лукас нещодавно зазначив: “РФ використовує інформаційну зброю (пропаганду). Причому, рівень складності даного інструментарію та інтенсивність його використання не порівнювані з тим, що відбувалося у часи Холодної війни”.

Чи можна щось протиставити зрослим можливостям соціоінжинірингу/соціотехніки, пропаганди?

Перше, що спадає на думку, це депрограмування (англ. deprogramming, ще можна перекласти як «перепрограмування»  або ще ліпше «звільнення свідомості»). Слід визнати, що йдеться про доволі радикальні способи «лікування» від ідеологічної залежності. Цим терміном позначають практику розблокування свідомості людей, які потрапили під ідеологічний вплив тоталітарних релігійних організацій. Нерідко батьки юних прибічників тоталітарних сект наймали фахівців, які окрім психологічної обробки жертв, могли вдаватися до неконвенційних прийомів, як от викрадення і примусова ізоляція молодої людини, часом навіть побиття. Мабуть, з метою викликати психологічний шок і в такий спосіб вибити з усталеної ідеологічної колії, стерти зомбуючу інформацію і примусити людину мислити самостійно. Одним з найвідоміших фахівців у цій царині був Тед Патрік, який ще у далекому 1976 р. опублікував книгу «Відпустіть наших дітей» (Patrick, Ted. Let Our Children Go. New York: Ballantine. 1976), базовану на його власному досвіді. Причому досвіді доволі неоднозначному з правового погляду: за викрадення і побиття молодих людей Теду доводилось відбувати тюремне ув’язнення.

Така методика психологічного зцілення нагадує лікування електрошоком, який застосовують до осіб з шизофренічними, маніакальними станами. Електроконвульсивна терапія (ЕКТ) – особливо популярна в 30-их – 50-их рр. ХХ ст. –  була піддана серйозній критиці з медико-етичних міркувань. Тим паче неприйнятною вона є, коли йдеться про масові психологічні відхилення, викликані тривалою і цілеспрямованою пропагандою.

Проте чи є альтернатива?

Якщо і є, то не надто ефективна в короткій часовій перспективі.

Медіа-критика і пов´язана з нею медіа-грамотність розраховані на тривалий період. За умови масового охоплення населення, ці напрями медійної та ідеологічної профілактики цілком можуть сприяти виробленню більш критичного ставлення до усілякого роду медіа-маніпуляцій.

Є певні обнадійливі тенденції і в самій Світовій Мережі. На противагу геттоїзації соціальних мереж, частина нетерів схильні здійснювати далекі і тривалі подорожі, шукаючи пригод, ін­фор­мації, конфліктів і збудження».

Підсумуємо:

1.Уявлення про базований на WWW постмодерний медіум як анігілятор пропаганди, виявилися утопічними.

2. Віртуальні спільноти у соціальних мережах фільтрують і підсилюють відфільтровану для даної групи інформацію, фраґментують аудиторію, дезінтегрують великі ментальні поля, стимулюючи пробудження приспаних «демонів» нетерпимості, ненависті та агресії.

3. Здобутки соціального інжинірингу, соціотехніки, зокрема в сфері комерційної реклами, дозволяє вести мову про суттєве підсилення маніпуляційних технік та можливий розквіт пропаганди в ХХІ ст., результати якої все частіше нагадують наслідки групової психотерапії чи гіпнозу.

4.  Радикальні способи подолання таких психологічних станів, як от депрограмування, «звільнення свідомості», є неприйнятними під етично-правовим оглядом (порушення прав індивіда на вільний вибір, насильство щодо нього тощо).

5. Прийнятною альтернативою такого психологічного «лікування» на тривалу часову перспективу можна вважати меді-критику та медіа-грамотність.

Висловлені міркування мають радше  гіпотетичний характер, спрямовані на постановку проблеми і потребують емпірично-соціологічних підтверджень.

Borys Potyatynyk. End of Propaganda and other Erroneous Stories.

Основні думки цього матеріалу було виголошено в рамках виступу автора на ІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Медії та ідентичність» в Українському Католицькому Університеті 16 травня 2014 р., м.Львів

 

Відгуки (1)

Перефразовуючи Фейербаха: “Людина те, що вона читає.”. Людина не народжується з знаннями російської мови і “духовными скрепами”, вона стає такою з часом залежно від оточення. Це стосовно тих східняків з “русским миром” всередині. Наповнення інформаційного простору Сходу українським контентом дасть результати, звісно, не сьогодні і не завтра. Але це єдиний вірний шлях.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)