Час у медіях: від щорічних до щохвилинних новин

Борис Потятиник

Опубліковано: 23-10-2017

Розділи: Медіа-філософія.

0

Поняття «медіа-час» чи «медійний час» вживаємо за аналогією до вже існуючих понять: «біологічний час», «соціальний час», «історичний час», «політичний час».

Чи має сенс таке словосполучення? Якщо має, то які особливості цього часу? Нарешті, як сприймає медійний час пересічний реципієнт (читач, глядач, слухач)?

Спробуємо окреслити чотири різні підходи до розуміння медіа-часу:

1.У парадигмі класичної механіки. Йдеться про астрономічний час як свого роду четвертий вимір. Незмінний, рівномірний час, в якому зароджуються, розвиваються і вмирають різні медіуми, зокрема газети, журнали, телеканали, інтернет-ресурси тощо.

2.У парадигмі релятивістської фізики, де час існує невідривно від простору і може зазнавати деформацій чи викривлень. Тут варто виходити з того, що медії існують як власне джерела інформації в просторі людської або електронної свідомості.

3.У парадигмі семіотичної експансії, де текст, медіа-час «пожирає»  традиційний час людської екзистенції.

4.У парадигмі парадоксальної логіки. Власне йдеться про парадоксальний інтуїтивізм

ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАГИ: ЛЕКСИЧНИЙ РІВЕНЬ

Означена тема має кілька рівнів, тому почнемо з очевидного, того, що зафіксовано на лексичному рівні. Перше слово, яке спадає на думку в окресленому контексті – ЧАСОПИС. Етимологічні словники простежують його походження від давньоруського  časъ і писати, пьсати. Останнє пов’язують з давньоіндійським piś-, pirnśati, що означало «вирубувати», «прикрашати», «формувати», що, своєю чергою, може наштовхувати на думку не лише про відображення реальних подій, але й про формування\творення цих подій.

Поняття «часопис» вживається на позначення періодичного видання, яке публікується під сталою назвою, має нумеровані випуски,  впізнаваний графічний дизайн та окреслену тематику.  Це слово, окрім української,  існує в низці слов’янських мов. Časopis у чеській і хорватській, czasopismo у польській, часопіс у білоруській. Усі ці варіанти виглядають калькою з німецького  zeitschrift: від zeit (час) + schrift (письмо, шрифт, передусім з огляду на те, що саме німецькі землі були батьківщиною не тільки друкарства, але також і перших друкованих періодичних видань. Подібно це слово звучить у Данії – tidsskrift (tid – час), чи в Нідердандах – tijdschrift.

Ймовірно, що всі згадані слова прототипно пов’язані з латинським hronographicon («журнал», «щоденник», «хроніка»), яке, у свою чергу, прийшло з грецького χρονογραφικόν — від χρόνος («час») + γράφω («пишу»). До речі, словник синонімів української мови часопис подає як синонім до слів газета і  журнал.

Оскільки час може вважатися однією з форм існування цього світу, то творення світу є водночас творенням часу. Зокрема і медійного часу, якщо йдеться про світ медій.

Не даремно так багато амбітних газет мають у своїй назві слова «час» або «світ»:

Die Zeit, The Times, Los Angeles Times, San Fancisco Chronicle, Die Welt, El Mundo, Le Temps, Український час,  Новое время, Czas Pomorza, Novo Vrijeme, Godzina Filozofów.

Щоправда, у давньогрецькій міфології Хронос є старшим, ніж Космос.  Власне Хронос, як відомо, створив з хаосу та ефіру «яйце світу» і опікувався лінійним (лінеарним) хронологічним часом. До того ж, Хроноса, як бога абстрактного часу, протиставляють Кайросу – богу конкретного часу, випадку. Тут доречне питання, чи не пасував би більше медіям, для яких так багато важить теперішнє,  бог Кайрос, а не Хронос? Щоправда тоді нам довелося би «хронологію»  (як і інші складні слова з «хроно») переінакшити на «кайросологію»

Асоціативно «часопис» пов’язується з давнішим «літопис». Коли ж йдеться не про роки, то на думку спадає місяць, тиждень, день (французьке jour і, відповідно, «журнал»). Серед відомих читачеві назв – Український тиждень, The Week, газета День.

ТЕМПОРАЛЬНІСТЬ

У науковій літературі, присвяченій медіям, здебільшого подибуємо терміни «темпоральність», «темпоральний» (від лат.  tempus – час) які здебільшого пов’язуються із побудовою, структурою, особливостями медіа-продуктів, як от телепрограм. П’єр Бурдьє висуває тезу про фрагментовану темпоральність телебачення, для якого властива калейдоскопічність, швидкі тематичні переходи і поквапливість.

Темпоральність телебачення розглядає німецький медіа-філософ Лóренц Éнгель (Lorenz Engell) в дисертації «Від протесту до нудьги. Логічні та темпоральні засади телебачення». «Темпоральний досвід суб’єкта постмодерного соціуму»  є об’єктом уваги Джеймсона (F.Jameson Postmodernism, Or, The Cultural Logic of Late Capitalism. Duke University Press, 1991, 438 р.). «Однією із центральних текстотвірних категорій є темпоральність, яку зазвичай розуміють як сукупність експліцитних і імпліцитних способів вираження часу, – пише Кійко Ю. Є. у дисертаційному розділі «Темпоральність німецьких і українських медіатекстів». Власне йдеться про позначення часу і про граматичні категорії часу в медіа-текстах

«Час у телевізійному наративі: досліджуючи темпоральність у програмуванні ХХІ ст.» – автори збірника під такою назвою намагаються описати різні телевізійні прийоми «гри з часом», які дозволяють наче стискати або розгортати час, давати глядачеві відчуття, що він перебуває водночас в теперішньому і минулому. Про сітку телевізійного каналу з огляду на темпоральні закономірності поведінки телевізійної аудиторії йде мова у статті Черемних І. В. Тобто з поняттям «темпоральність» в науковій літературі здебільшого пов’язаний прикладний аналіз, наприклад, маркетинговий або сценарно-монтажний. Такі прикладні аспекти можуть стосуватися суб’єктивного відчуття часу у реципієнта, проте мало стосуються філософської сутності питання.

Одним з не багатьох винятків на цьому фоні є праця Майка Сендбота з Університету Маґдебурґа «Медіа-темпоральності і Інтернеті: Філософія часу і медій з Деррідою і Рорті» Тобто автор намагається підійти до розгляду питання часу і медій, дивлячись на нього через призму міркувань Дерріди і Рорті.

І ПАРАДИГМА: Медії як хронометр. Зрощення функцій відлічування та описування часу

Що би не говорили про прискорення і сповільнення медійного часу чи про паралельні часи (про це піде мова у наступній публікації з цієї теми), все ж варто визнати його найпершу прив’язку до класичного «ньютонівського» розуміння часу як вмістилища всіх подій, як свого роду четвертого виміру, у якому все відбувається. Медії, як і їхні реципієнти, прив’язані до календаря і годинника: річні чи піврічні альманахи, місячники, тижневики чи щоденні газети. ХХ ст. вже позначене практикою щогодинних випусків новин по радіо і телебаченню та, врешті, стрічками новин в Інтернеті, які оновлюється щокілька хвилин.

Згадані вище та безліч інших часописів вже самою своєю назвою говорять нам про своє відношення до часу. Якби хтось не знав про існування метафор, то, прочитавши вперше ці назви, припустив би, що згадані періодичні видання власне і є часом. Або що вони «продукують» час подібно до того, як це, в певному сенсі, роблять  годинники.

Врешті годинник, як і новинні медії, теж несе message – щосекунди  повідомляє нас про точний час через посередництво низки інтерфейсів: звичайного циферблату, інформації на сайті точного часу в Мережі, звукових та візуальних повідомлень по радіо і телебаченню. Майже кожен з нас підпорядковується цим повідомленням, у чому й полягає їхня синхронізуюча функція. Наступні за популярністю повідомлення стосуються погоди.  І лише після них в рейтингу популярності йдуть новини зі сфери політики, економіки, культури тощо.

Втім медії – друкована періодика, часова сітка програм на радіо і ТБ, стрічка новин на інтернет-сайтах і в соціальних мережах – теж свого роду часовий механізм.

Отож, про що мова? Що означають слова «час», «часи» чи його відрізки (година, день, тиждень)   в назвах газет, журналів, вебсайтів, телевізійних і радіопрограм?

У парадигмі класичної механіки йдеться про астрономічний час як свого роду четвертий вимір – незмінний, рівномірний.  Поруч з усіма явищами в ньому відбувається і те, що ми відносимо до сфери медій: зароджуються, розвиваються і вмирають газети, журнали, телеканали, інтернет-ресурси тощо.

Якщо у бібліотеці гортаємо підшивку газети «Діло», то маємо справу з певним часовим виміром. Періодика, новинні медії, як і годинник, теж відлічують час. Проте цей вимір чи фіксація часу заледве чи є головною функцією новинних медій.  Окрім відлічування, вони ще описують час.  Втім, можна уявити годинник, який не тільки відлічує, але й записує (фіксує, фотографує) все, що відбувається навколо. Власне так працює відеокамера спостереження. Подібна інтеграція відбулася і в соціальних мережах. Наша стрічка у Facebook фактично показує час, водночас описуючи його різноманітними  повідомленнями – нашими і наших друзів. Тобто нині ми спостерігаємо фактичне зрощення функцій відлічування та описування часу.

Щодо описування часу, то в різні часи воно мало свої особливості. Стародавні літописці намагалися визначити головну подію, яка тягнула на  «новину року» або, щонайбільше, кілька таких новин.  Оглядаючи історію медій від стародавніх літописів до Twitter, Facebook  чи Instagram, легко помічаємо експоненційне збільшення кількості описаних подій, прискорення подачі новин та ущільнення інформаційних потоків.

Загалом можна окреслити кілька етапів медійного часу.

Перший пов’язаний з епохою рукописів, яскравим представником яких є вже згадана середньовічна хроніка (літопис) – виклад подій в хронологічному порядку. Автор хроніки, як правило, застосовує найсуворіші критерії відбору найбільш вагомих подій, наче втілюючи у такий спосіб ідеали соціальної відповідальності.

Скажімо, автор Галицько-Волинського літопису позначає рік, про який йдеться й коротко описує одну або кілька подій. Іноді подій нема взагалі. Скажімо 1214 рік (6722) в Іпатіївському списку заслужив у літописця лише два слова: Не бъı ничто же», тобто «не було нічого» або «Була тиша» (в перекладі Л.Махновця).

З іншого боку, такі події, як битва на Калці (1224 р.), коли « сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи», розписано доволі детально.

Відсутність подій наче скорочує – суб’єктивно – хронологічний відрізок. Відносно коротка епоха європейського відродження чи просвітництва важить для нас більше, ніж набагато довша епоха фараонів. Повертаючись до Галицько-Волинського літопису, поставимо питання, чи справді автор не мав що вписати напроти  1214 року?  Відповідь негативна: справді не мав. Але таке бачення подій залежить від особливостей увімкнених фільтрів. Власне було відфільтровано і відсіяно багато таких подій, які би вважалися цілком прийнятними для медій в наступних століттях.

Медійний час на цьому етапі складається з винятково важливих (з погляду авторів), рідкісних подій. Якщо би порівняти фільтри, які використовує автор літопису із ситом, то матимемо фільтрувальну сітку з дуже великими клітинками. Через них проходить не тільки пісок, але й маса дрібніших камінців. Залишаються лише по-справжньому великі.

ІІ

Перенесемося від нашого літопису на 400 років пізніше, коли друкарський верстат Ґутенберґа дав такі несподівані плоди, якими є ґазети. Ці витвори комунікаційної цивілізації з’явилися на початку 1600-их років у Західній Європі і, зрозуміло, мали чимось заповнювати свої шпальти. Процеси ці йшли, натикаючись на опір та іронічне ставлення. Бен Джонсон (Behn Johnson)  навіть написав комедію The Staple of News, у якій зокрема йдеться про те, що тижневі новини – обман для  виманювання грошей. Тобто з появою газет у XVII ст. багато кому абсурдною здавалася ідея формувати перелік «новин тижня».  Мовляв, хіба може щось, варте уваги, траплятися щотижня?

Подолавши цей скепсис, медіа-індустрія вийшла  у XIX ст. на наступний рубіж – щоденні новини і, відповідно, щоденні газети.

Тобто медіа-час прискорюється. Як вважав Т. Еріксен,  «прискорення знищує відстань, простір і час», а у  журналістиці відчувається щораз більша переповненість: «Читачі, слухачі та глядачі мають щораз менше часу, який можуть витратити на кожний клаптик інформації». Повідомлення стають дедалі коротшими, а їхня вартість зазнала девальвації.

На другому етапі стає можливим – передусім завдяки технології друкарства – масова преса, зацікавлена у широкому продажі. Газета на цьому етапі – продукт капіталістичного виробництва. Окрім звичайного продажу цього продукту (розповсюдження в кіосках та передплати), додається продаж рекламної площі на газетних шпальтах. Створюється надзвичайно ефективний в економічно-фінансовому аспекті симбіоз журналістики і реклами, який змусив кардинально змінити погляд на структуру і  принципи заповнення медійного часу.

З погляду рекламодавців, газета з її новинами та аналітикою є усього лише способом привабити аудиторію для перегляду реклами. У більш цинічній версії це можна описати так, наче медії  продають аудиторію рекламодавцям.

Відповідно для зваблення аудиторії і продажу її рекламодавцям був потрібен безнастанний потік новин. Якщо бракувало новин про справжні події, то в хід йшла імітація та фабрикація подій.

Початком масової сенсаційної преси вважають перший номер New York Sun, яку нью-йоркський видавець Бенджамін Дей (Benjamin Day) випустив у світ 3 вересня 1833 р. Вперше газету продавали ано­нім­ній та гетерогенній аудиторії на розі New York City за ціною  один пенні. Ста­ра колоніальна преса, яку розсилали за передплатою осві­ченій еліті, кош­тувала в середньому шість центів, що не завжди було по кишені серед­ньому американцеві. На противагу їй, копійчану пресу (penny-press) адресували кожному, хто мав у кишені зайвий пенні. Розрахунок був на пере­січ­ного міського мешканця, який належав до робітничого чи се­ред­ньо­го класу і вмів читати. Преса за пенні спробувала заступити місце тра­ди­­ційних родинних, національних, релігійних цінностей, яких часто був позбавлений новоприбулий до Америки іммігрант. Вона про­по­ну­ва­ла місцеві новини, цікаві для загалу нариси (human interest stories), сен­саційні репортажі про злочини, катастрофи та інші моторошні при­го­ди. Це була інформація і розвага нового ґатунку [164, 12]. Тираж N. Y. Sun за два місяці зріс до 2000, а у 1837 р.  сягнув 30 000 примірників. Фінансовий успіх залежав від реклами, а остання від тиражу. Для того, аби при­вер­ну­ти увагу рекламодавців, газети мали збільшувати тираж, змагаючись одна з одною в сенсаційності. N. Y. Sun писала навіть про життя на Місяці.

На загал, Бенджамін Дей намагався поєднувати у своїй газеті те, що, на його думку, аудиторія хотіла знати (плітки, сенсації, скандали, міс­тифікації) і те, що читачам треба було знати як свідомим грома­дя­нам. Причому друге газета подавала в мінімальних кількостях.

N.Y. Sun першим розвинуло в комплексі ті елементи, які склали основу по­­пулярних медіа. Це, передусім, широке використання технології ма­со­­во­го виробництва і розповсюдження газети та створення формату, який апе­лював до найширшого кола елементарно грамотних читачів [Медіа: ключі до розуміння].

Тип масового популярного видання, з нашого погляду, можна вважати найбільш характерним феноменом другого етапу медійного часу. Саме популярна газета становить найбільш разючу відмінність у порівнянні з медіями попереднього етапу.

З огляду на це, у дослідників може викликати подив той факт, що елементи якісного (просвітницького а не розважального) інформування все ж, хай і в меншості, але вижили до нашого часу під тиском згаданих комерційних тенденцій.

Вийшовши на межі ХІХ-ХХ ст. на  видання щоденної популярної газети  в окремих випадках мільйонним накладом, друкована преса у такий спосіб, здавалося, досягла своєї фізичної межі. Адже йшлося про специфічний продукт, який, умовно кажучи, «дуже швидко псується» і, отже, вимагає надзвичайно оперативної доставки передплатникам чи в газетні кіоски.  Але й тут у метрополіях вдалося вичавити ще один – вечірній – наклад. Так у ХХ столітті, окрім вечірніх і ранкових газет,  з’явилося поняття ранкового і вечірнього випуску однієї і тієї ж газети.

Далі, у 20-их роках ХХ ст. медіа-естафету підхопило радіо і телебачення, уможлививши те, що виглядало нереальним для друкованої преси: щогодинні випуски новин.

Радіо, а особливо телебачення перейняло від популярної преси тренд розважальності, що породило поняття інформації як розваги  (infotainment). Американ­ський до­слід­ник Ніл Постмен (Neil Postman) писав про це у своїй не­пе­ре­вер­ше­ній за критичним пафосом книзі “Насмішити себе до смерті“. Са­ме через таку особливість телебачення, як дотепно зауважує зга­да­ний автор, огрядна чи негарна людина сьогодні не може розраховувати на успіх у виборних змаганнях на найвищі державні пости. Не ви­пад­ко­во Ніксон одну зі своїх передвиборних невдач цілком серйозно по­яс­ню­вав саботажем фахівця, який відповідав за макіяж. Завдяки те­ле­ба­чен­ню, як іронізує Постмен, косметика поступово витісняє ідеологію.

А подія стає влас­­­не подією тоді і тільки тоді, коли вона з’являється на екрані. “Для де­­­ко­го з  на­ших  філософів  (і письменників)  “бути” означає бути  по­ка­­­заним по  те­левізору”, – писав П’єр Бурдьє.

Ще далі в цьому напрямі йде Жан Бодріяр в “Ілюзії кінця”. По­ру­шую­­­чи тему створення та виготовлення події засобами масової ко­му­ні­ка­­ції, він писав: “Той факт, що вже не подія породжує інформацію, а нав­па­­ки, має непередбачувані наслідки. Це нагадує процес заплід­нен­ня, що відбувається у скляній колбі: ембріон реальної події переносять у штуч­­ну матку інформації”. Цебто йдеться про порушення темпоральної логіки.

Звісно, новин не стало більше, якщо дивитися на них очима давнього літописця. Просто змінилися фільтри їх відбору.  «Усі новини, які вартують друку». Це гасло щоденника Times нагадують, що друк має ціну, причому немалу. Тому й мусить працювати редакційний фільтр.

 Медіа-час у парадигмі релятивістської фізики – тема наступної нашої публікації

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)