Як поліпшити українські інтернет-видання

Мирослава Чабаненко

Опубліковано: 22-01-2009

Розділи: №14, Друковані версії, Онлайн - журналістика.

3

Сьогодні в усьому світі телекомунікаційна, комп’ютерна, електронна та аудіовізуальна галузі інформаційної індустрії переживають процес технологічної конвергенції й корпоративного злиття [2]. Відомий американський соціолог і футуролог Елвін Тоффлер, говорячи про глобальні комунікаційні мережі як засоби масової інформації “третьої хвилі”, наголошує, що вони “якнайтісніше пов’язані й злиті один з одним”, на високий ступінь взаємопроникнення перетворює індивідуальні ЗМІ на єдину систему, що стає дедалі помітнішим. Разом із процесом глобалізації значення кожного окремого засобу масової інформації, каналу, публікації або технології зменшується. Одночасно ЗМІ як ціле набувають надзвичайно великої влади, “яка пронизує всю нашу планету” [10, C. 425–426]. Ця нова глобальна система мас-медіа значною мірою слугує знаряддям революційних змін у сучасному суспільстві, впливаючи практично на всі аспекти життя людини [10, C. 418].

На нашу думку, треба погодитися з Елвіном Тоффлером у тому, що “суспільство, яке прагне зберегти себе як самостійну державу, не може не бути тотально комп’ютеризованим” [10, C. 6], “ніяка нація не зможе діяти у сфері економіки XXI ст. без відповідної цьому часу електронної інфраструктури, яка охоплює комп’ютери, передачу даних та інші нові можливості. Це вимагає від людей, щоби вони були так само знайомі з цією інформаційною інфраструктурою, як з автомашинами, швидкісними дорогами, поїздами і транспортними інфраструктурами індустріального періоду” [10, C. 448]. Дійсно, розширення доступу населення до комп’ютерів та до нових ЗМІ стає запорукою (принаймні, умовою) успішного розвитку будь-якої галузі. “Народи, що не зуміли опанувати інформаційні технології та не навчилися використовувати їх, неминуче виявляться на периферії прогресу”, – запевняє головний експерт Фонду “Інформаційне суспільство України” Андрій Колодюк [5]. Майбутнє журналістики, зокрема української, хочемо того чи ні, залежить насамперед від цих речей. Здійснюючи професійний вишкіл майбутніх працівників мас-медіа, неприпустимо ігнорувати той факт, що найпотужнішими чинниками прогресу в розвитку ЗМК є комп’ютер та Інтернет, “який охоплює весь світ і робить доступним миттєвий вступ у контакт із будь-яким джерелом інформації” [4, C. 45].

Онлайнова журналістика (або кібер-журналістика) протягом останніх років інтенсивно освоює комунікативний простір, при цьому існування Інтернету різко позначається на стилі роботи преси, радіо й телебачення. Сьогодні кожна редакція, яка дбає про підвищення конкурентоспроможності, намагається створити електронний варіант свого друкованого видання чи радіо- або телеканалу, щоби бути представленою у веб-мережі. Це і модно, і конче потрібно. Окрім того, Інтернет призводить до уніфікації й стандартизації інформаційних потоків, зумовлених використанням єдиних інформаційних джерел. Мова інтернетних повідомлень легко перекочовує в газети, на радіо й телебачення. Все це сигналізує про те, що, по-перше, на часі нагальне опанування майстерністю онлайнової журналістики з орієнтацією на найкращі світові стандарти, по-друге, серйозне і глибоке наукового вивчення потребує інтернетний медіадискурс, який має специфічні особливості.

Інтернет слугує глобальною мережею передачі відомостей та інтерактивного комунікаційного обміну порівняно віднедавна – починаючи від середини 90-х років, та на сьогодні в ньому вже розміщено багато мільйонів веб-сайтів із мільярдами веб-сторінок. “Всесвітня павутина”, яка є частиною системи ЗМІ завдяки представленим у ній мережевим засобам масової інформації, а також електронним версіям традиційних ЗМІ, має набагато більшу аудиторію, ніж будь-які попередні мас-медіа чи навіть континентальне супутникове телебачення [1, C. 7]. Кількість користувачів Інтернету з роками тільки збільшуватиметься: зауважено, що веб-мережа експоненціально зростає. Важливо, що “новини, слідом за електронною поштою та пошуковими механізмами, є одним з основних чинників цього зростання” [1, C. 8], тобто вагомо сприяє популярності Інтернету те, що на його сторінках розміщуються журналістські повідомлення про останні події.

Неухильний наступ Інтернету відбувається у всіх країнах, але нерівномірно. Насамперед, звичайно, там, де рівень освіченості й матеріального добробуту населення вищий. Оскільки ситуація в Росії приблизно така сама як в Україні, цікавими для нас будуть результати опитування, проведеного у двох мегаполісах – Москві й Санкт-Петербурзі: там Інтернет як основне джерело інформації сприймає 21% населення, а центральні газети – лише 18%. Інтернет набагато популярніший від обласного телебачення (7%), обласних газет (6%), обласного радіо (5%), місцевого радіо (12%) і закордонних ЗМІ (4%). Популярність Інтернету становить від 26% серед молоді 18–24 років до 3% у групі від 60 років [4, C. 91].

У “Доповіді про інформаційну економіку” на Конференції ООН з торгівлі і розвитку, йшлося, що кількість користувачів Інтернету у світі перевищила 1 млрд осіб. На початок 2006 року доступом до глобальної мережі володіли 1 млрд 20 млн 610 тис. осіб. Порівняно з попереднім роком цей показник виріс на 19,5%. У першу “трійку” країн за кількістю Інтернет-користувачів увійшли США (близько 200 млн), Китай (111 млн) і Японія (85,29 млн). У Росії кількість користувачів “всесвітньої павутини” наприкінці 2005 року становила 21,8 млн осіб, збільшившись за рік на 17,8%. За цим показником Росія посіла 11-те місце у світі, Україна – 12-те. Кількість користувачів Інтернету в нашій країні на початок 2006 року – 4,5 млн осіб [11].

Вражає динаміка зростання популярності Інтернету. Приміром, 2001 року в Україні нараховувалось приблизно 260 тисяч постійних та 140 тисяч нерегулярних користувачів Інтернету. Сьогодні послугами Інтернету з різною періодичністю користується близько 9 млн жителів України. При цьому доступ до мережі постійно розширюється. Зараз на території нашої країни працює понад 690 пунктів колективного доступу (на кшталт інтернет-клубів), з яких 50 належать УДППЗ “Укрпошта”, 31 міститься у філіях ВАТ “Укртелеком”, понад 250 ПКД функціонують на базі шкільних комп’ютерних класів, 361 – у приватному секторі [8]. Все це дає підстави стверджувати, що онлайнова журналістика на наших теренах, у принципі, має величезні перспективи.

Українська (що, на жаль, далеко не дорівнює поняттю українськомовна) частина веб-мережі впевнено розростається. Встановити її точний розмір досить проблематично. В офіційному повідомленні Держдепартаменту зв’язку та інформатизації Міністерства транспорту і зв’язку України за підсумками розвитку галузі протягом 2006 року повідомляється, що кількість доменів ua становила 241,7 тисяч, веб-сайтів – понад 36,0 тисяч (Кorespondent.net. 29.01.2007). Ці цифри насправді мало про що говорять, бо громадяни України користуються також доменами ru і com, а факт реєстрації сам собою не означає, що сайт повноцінно функціонує.

Картина розвитку українського Інтернету за регіонами приблизно відображена у рубриці “Реєстр сайтів” порталу МЕТА (meta.ua), де є інформація про 61 090 сайтів. Найбільша кількість – 29 276 – належить Києву, далі Харкову (4 646), Дніпропетровську (3 787), Одесі (3 289), Криму (3 079), Донецьку (2 931), Львову (2 338), Запоріжжю (1 832) та Луганську (1 028). Області, яким належить у цьому реєстрі менше ніж по тисячі сайтів, – Полтава, Миколаїв, Вінниця, Черкаси, Херсон, Ужгород, Івано-Франківськ, Хмельницький, Суми, менше ніж по півтисячі – Кіровоград, Житомир, Рівне, Тернопіль, Луцьк, Чернігів, Чернівці.

Приблизно 70 тисяч веб-сайтів беруть участь у рейтингу популярності, який проводить портал bigmir)net (www.bigmir.net/). Серед його постійних лідерів КорреспонденТ, Щохвилинна інтернет-газета Обозреватель, ForUm, Фраза, Vlasti.net. ПОДРОБНОСТИ, Цензор.НЕТ, УНІАН, ГЛАVRED, УРА-Информ, ГАЗЕТА ПО-УКРАЇНСЬКИ (GPU.UA), ТаблоID, MIGnews. Побіжний аналіз якості цих сайтів дає не дуже втішні висновки. Одне з найкращих онлайнових видань – тих, які часто оновлюють інформацію і подають її трьома мовами, – це КорреспонденТ. Хоча в цілому його можна вважати зразком високопрофесійної онлайнової журналістики, на сайті немало легкої “жовтизни”. Вона проглядається у змісті деяких фотознімків, у заголовках типу “Папа Римський звинуватив у бідах Америки марксизм, капіталізм і презервативи” (14.05.07) тощо, але найдужче – у підборі фактів: більше ніж половина новинних повідомлень тут завжди має негативний характер, причому нерідко негативність у показі реальності штучно перебільшена. Здається, це данина якійсь поганій моді, тому що решта інтернет-видань (за винятком хіба що сайту інформаційного агентства УНІАН) відверто “жовті”. Їх матеріали – це або суто скандальна хроніка, або її переважання. Ежеминутная Интернет-газета Обозреватель має окрему рубрику “Желтые страницы”, але і на першій сторінці цього видання можна знайти такі заголовки й підписи, які незручно навіть цитувати. Практично на кожному українському новинному сайті фігурує Вірка Сердючка, наперед виносяться навмисне перекручені повідомлення, які не мають ніякого суспільного значення, зате можуть слугувати багатим харчем для пліток і порожніх балачок обивателів. Ось таким непривабливим є обличчя нашої інтернет-журналістики, яке не дуже відрізняється від обличчя нинішньої української преси (до речі, існує думка, що “культура комп’ютерної сторінки є не що інше, як трансформована книжкова культура, певний підсумок еволюції книги” [4, C. 110].

У цьому потрібно навести лад, доклавши всіх зусиль для того, щоб кібержурналістика розвивалася в нас не стихійно, не хаотично i не по-аматорськи, а з орієнтацією на найкращі приклади в цій сфері, такі як, скажімо, сайт агентства CNN (www.cnn.com) чи електронна версія американської газети Нью-Йорк Таймс (www.nytimes.com).

Президент Академії Української Преси професор Валерій Іванов, розмірковуючи над проблемами сучасної журналістики, з жалем зазначає, що “велика кількість новин на сторінках медіа доводить до читачів спотворену картину світу”, тому що має місце інформаційне маніпулювання, а також подання недостовірної інформації” [12, С. 13]. До якості журналістських повідомлень в Інтернеті, на нашу думку, вимоги мають бути вдвічі суворішими, оскільки, як вже згадувалось, онлайнові новини часто слугують джерелом для інших медіа. “Все більше експертів схиляється до думки, що для забезпечення доступу до достовірних відомостей, для знаходження потрібних користувачеві сайтів і порталів мусять бути встановлені правила руху інформації” [12, С. 228].

В умовах, коли неможливо запровадити цензуру, непогано було б також якимось чином культивувати більш цивілізований спосіб подачі новин – з повагою до аудиторії. Це складне завдання, вирішення якого торкається багатьох проблем. “Ми звикли до поганих новин, саме їх чекаємо, – зазначає професор Уральського державного університету ім. М. Горького Наталія Кириллова. – Сприйняття людей притуплюється, їм конче потрібний щонайсильніший подразнювач. Низка вчених, аналізуючи ці явища, покладають на засоби масової інформації Росії відповідальність за масову психопатизацію населення” [4, C. 226]. Безсумнівно, той же недолік характерний для українських медіа, які сьогодні створюють медіареальність, сповнену всілякого бруду. В Інтернеті, так само як і в інших ЗМІ, часто можна зустріти повідомлення, що лише імітують сенсаційність, при цьому загалом негативне інформаційне полотно веб-сайту доповнюється штрихами, які здатні неприємно вразити уяву навіть найзіпсованішої людини.
“Стосунки тексту й аудиторії характеризуються взаємною активністю, – писав Ю. М. Лотман, – текст прагне уподібнити аудиторію собі, нав’язати їй свою систему кодів, аудиторія відповідає йому тим самим. Текст ніби включає в себе образ “своєї” ідеальної аудиторії, аудиторія – “свого” тексту” [6, C. 203]. Образ читача виникає у свідомості автора у вигляді сукупності рис, які він собі уявляє. Це своєрідна модель із двома підструктурами – образ читача, який відчуває й переживає емоції, й образ читача, який думає [3, C. 92]. За логікою виходить, що більшість редакторів і журналістів, які працюють на інтернет-видання, дуже негарної думки про людей, котрі ці видання регулярно переглядають. Звідки таке ставлення? Чи не є воно свідченням наших пострадянських комплексів, від яких ми ніяк не позбавимось?

Вважається, що у процесі спільної діяльності журналістів багато цінностей інтегруються, утворюючи світоглядний бік групової свідомості, до елементів якої відносять традиції – сталі, закріплені в діях і вчинках виробничі й інші відносини, що виникають на основі взаємодії людей. У кожному редакційному колективі є так зване ідентифікаційне ядро групи, у діях якого найповніше виявляються прийняті в цій редакції прийоми й способи роботи. Воно є носієм колективної свідомості в редакції, здійснює соціально-психологічний вплив на інших членів колективу й орієнтує їх на основні напрямки діяльності. Це найбільш досвідчені й авторитетні співробітники [3, C. 22–23]. Наважимося припустити, що таке ж ідентифікаційне ядро є в усієї журналістської спільноти в цілому – найбільш досвідчені й авторитетні мас-медіа. І перше й друге означає, що студенти, які сьогодні навчаються на факультетах журналістики, ризикують у майбутньому потрапити під вплив своїх старших товаришів-практиків, які налаштують їх продовжувати наявні тенденції в роботі медіа, зокрема ті, яких продовжувати не слід.

У той час, коли має місце криза довіри до ЗМК, доречно згадати, що в  журналістиці автор і читач виступають як рівноправні суб’єкти комунікативної взаємодії [3, C. 104]. Цікаво, що саме Інтернет значно посилює цю рису. Автор книги “Онлайнова журналістика” Джим Гол з оптимізмом зазначає: “Якщо раніше погляд і коментар залишалися сферою компетенції редактора або (що менш імовірно в епоху глобальних конгломератів з доволі різноманітними інтересами) навіть власника, то інтерактивним розділом обміну думками в онлайн-новинах, в якому вигляді його представляти, можуть керувати самі читачі. Відкрите обговорення певної теми часто визначає сенс поданої інформації й чинить, на відміну від головної засади більшості редакторських сторінок у друкованих виданнях, спротив будь-якому остаточному завершенню дискусії. Така зміна має великий потенціал демократизації, що здатен докорінно змінити стосунки читачів і читацьких спільнот з медіями” [1, C. 53]. В інформаційному суспільстві проблеми пов’язані із ЗМК, мабуть, розв’язуються  тільки комплексно, всією громадою: потрібно розвивати медіа-грамотність серед населення й одночасно прищеплювати знання з медіа-екології майбутнім журналістам, тісно пов’язуючи їх із вимогами до роботи в сучасному комунікативному просторі.

1. Гол Дж. Онлайнова журналістика / Пер. з англ. – К.: К.І.С., 2005. – 344 с.
2. Гриценко О. Влада інформації, її місце й роль в інформаційному суспільстві // Наукові записки Інституту журналістики. – К., 2001. //www.journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=42).
3. Ким М. Н. Новостная журналистика. Базовый курс. Учебник. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2005. – 352 с.
4. Кириллова Н. Б. Медиасреда российской модернизации. – М.: Академический Проект, 2005. – 400 с.
5. Колодюк А. Світ напередодні двох самітів Інформаційного Суспільства. Шлях України // Інтернет-сайт Фонду “Інформаційне Суспільство України” // www.isu.org.ua/catalog-26/i_id-40/library.html.
6. Лотман Ю. М. Внутри мыслящих миров // Семиосфера. – СПб.: “Искусство–СПБ”, 2004. – 704 с.
7. Мелещенко О. К. Взаємодія ЗМІ: нові форми як відповідь на виклики часу // Вісник Запорізького державного університету: Збірник наукових статей. Філологічні науки / – Запоріжжя: ЗНУ, 2002. – 178 с.
8. Пункти колективного доступу (ПКД) // Офіційний сайт Державного департаменту з питань зв’язку та інформатизації Міністерства транспорту та зв’язку України // stc.kmu.gov.ua/. – 2007. – 3 трав.
9. Сенюк А. Роль Інтернету у формуванні медіа-свідомості під час виборів 2004 року // Нова філологія. Збірник наукових праць. – Запоріжжя: ЗНУ, 2005. – № 3 (23). – Т. 2. – 176 с.
10. Тоффлер Э. Метаморфозы власти. / Пер. с англ. – М.: “Издательство АСТ”, 2004. – 669 с.
11. У “всесвітній павутині” Україна захопила 12 місце // Портал “Інформаційна Україна” // www.iu.org.ua/news/info_socium/. – 2006. – 17 листоп.
12. Халер М. Пошук і збір інформації: Навчальний посібник / – К.: Академія Української Преси, Центр Вільної Преси, 2006. – 308 с.

Відгуки (3)

Поліпшити? може, краще – створити?

Чи таки поліпшити?

Ой, боюсь, що таки створити… Насправді, сьогодні не існує в Україні жодного повноцінного (власне українського) Інтернет-видання… На жаль, ми поки що запозичуємо, і ніяк не навчимося себе рекламувати…

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)