Війна в Іраку: боротьба за право володіти інформацією

Юлія Куринкіна

Опубліковано: 05-12-2008

Розділи: №03, Друковані версії.

0

Війна у В’єтнамі породила в США “пісмейкерський рух”. Громадськість, стежачи за телерепортажами із цієї країни, протестувала проти звірств, яким піддавалося цивільне населення, ще більший ефект справляли на них фотографії убитих американських солдатів. На багато десятиліть в американців закріпився “в’єтнамський синдром”. Тому для розв’язання будь-якого мілітарного втручання, а тим паче, повноцінної війни, Білий дім та Пентагон розпочинає передусім з інформаційної війни вдома.
Ще до початку війни в Іраку Пентагон розгорнув широку пропаґандивну роботу в ЗМІ. Телевізійні коментатори і газетярі, крім хіба-що поодиноких винятків, показували Ірак як серйозну загрозу Америці і всьому світові. Голослівні твердження Білого дому про те, що ця арабська країна займається випуском “зброї масового ураження”, подавали як реальний факт, і ніхто навіть не намагався провести незалежну перевірку, чи є насправді там ця зброя? Водночас найбільші газетні конгломерати фабрикували результати опитувань громадян, створюючи видимість широкої підтримки війни, і намагаючись виставити будь-який спротив діям адміністрації, Пентагонові і нафтових монополій абсолютно безнадійними.
Статті, які розписували докладніші плани вторгнення США до Іраку, з’явилися на перших сторінках буквально усіх найбільших американских газет. Цікаво, що як джерело інформації вони наводили анонімних “військових”, “вищих посадових осіб” чи “аналітиків Пентагону”. Це ясно демонструє роль американських ЗМІ у пропаґандивній кампанії адміністрації Буша і Пентагону. Практично усі телемережі, щоденні газети та інші мас-медіа слухняно погодилися проводити  мовою працівників Білого дому  кампанію з “продажу” війни американському народові.
На цьому, однак, перший етап підготовки до війни не вичерпався. Для того, щоб події в Іраку висвітлювалася “на належному рівні”, готували не лише американську громадськість, а й журналістів. Пентагон розробив кодекс поведінки для журналістів в Іраку, який згодом охрестили, за ключовим терміном “embedding”, планом “прикріплення.”. Для роботи в Іраку запросили майже 600 американських кореспондентів. Усі вони пройшли “майстер-класи” на одній з військових баз США. У кодексі було обумовлено, що поведінка журналістів має бути строго реґламентованою. Цей пункт отримав своє практичне втілення в ході усієї війської кампанії.
Ідея “прикріплення” представників ЗМІ належала міністрові оборони Дональдові Рамсфелду. Приблизно на 50 сторінках викладено рекомендації Пентагона “прикріпленим” кореспондентам; їм заборонили повідомляти будь-яку інформацію, яка могла зірвати або поставити під загрозу американський наступ, про жертви серед військових і цивільного населення також. До того ж, журналістів розмістили безпосередньо у військах. Тому тональність їхніх репортажів побудована на самоідентифікації з діями військових. “Прикріплені” журналісти не мали права залишати військової частини. Коли із розгортанням операцій в Іраку багато репортерів захотіли залишити війська, полковник Джей Дефранк (Jay DeFrank) з міністерства оборони пояснив, що це не припустимо. Не дивно, що “прикріплених” журналістів найчастіше цинічно називають “підпряжними” військових [в ориґіналі гра слів: “embedding” (“прикріплений”) і “in bed” (“у ліжку” з кимось)].
Факт, що у той час, коли Пентагон оприлюднив свої плани щодо військової цензури, CNN ввела систему внутрішнього контролю. Це засвідчило, що найвпливовіші мас-медіа не мали намірів суперечити американській владі. В інструкції (“Пам’ятка про порядок погодження сценарію”), яка датована 27 січня 2003 року, від репортерів вимагається присилати усі матеріали працівникам в Атланту, щоб забезпечити відповідну “збалансованість” репортажів. “Усі репортери, які готують комплексні сценарії, мають представляти їх для погодження,  зазначено в документі.  Ці комплексні матеріали можна монтувати тільки після того, коли їхні сценарії отримали відповідне погодження… Усі комплексні матеріали (включно й матеріали закордонних корпунктів), якщо їх готують поза межами Вашингтона, Лос-Анджелеса чи Нью-Йорка, потрібно направляти в ROW у Атланті для погодження” [ROW  абревіатура групи редакторів CNN, які працюють в Атланті]. “Сценарій отримує дозвіл на ефір тільки тоді, коли на ньому стоїть відмітка про погодження.”
“Прикріплення” журналістів до військових, з одного боку, й редакційна цензура, з іншого, створили можливість систематичного контролю і, що ще важливіше – координації, інформаційного потоку із Іраку. Це відчутно вплинуло на “неприкріплених” журналістів, які в іракській війні взагалі були мало чи не нелегалами.
Газета “Guardian” 7 квітня в розділі, присвяченому ЗМІ, опублікувала викривальну статтю одного незалежного журналіста, що побажав зберегти анонімність через страх перед репресіями. Він пише: “Мої роботодавці, як і багато інших, захотіли мати не тільки “прикріплених”, а й “стороніх” кореспондентів. Ви ж не можете повідомляти про розвиток війни тільки з танка. Як же тоді продемонструвати узагальнений погляд на події? Як дізнатися, що думають іракці? Як повідомити про те, що коаліція хотіла б приховати? У Кувейті перебуває 1670 “сторонніх” журналістів, посланих туди для висвітлення війни, до якої вони фактично не мають ніякого доступу…”. “Лише деяким вдається підібратися до місця бойових дій. У міру того, як таємні маршрути пересування військ коаліції стають очевидними, їх перекривають блокпостами на дорогах. Діставшись кордону, “неприкріплені” змушені відсиджуватися в безпечних місцях у гурті з такими ж запеклими сміливцями, ховаючись від прикордонників, і плануючи перехід в Ірак”.
Коли такий газетяр, нарешті, через тиждень потрапляє в Ірак, то і там змушений долати накладені військовими обмеження на контакти з іракцями. Автор статті пояснює: південний Ірак зараз  царство беззаконня. І військові використовують це як привід для маніпулювання журналістами. “Смерть Террі Ллойда і зникнення його групи з ITN (один із найгучніших випадків, який стався з “неприкріпленими”) подають як привід, щоб відмовитися пускати нас туди. Представник британської армії сказав мені, що їхня загибель доводить  “не прикріпленим” там робити нічого. Це схоже на наочне виправдання цензури і маніпуляцій… Цим займаються і Вашинґтон, і Лондон. Біля прес-секретаря британських військ завжди є “опікун” від уряду. Його слово  закон”.
На закінчення анонімний журналіст говорить, що в цьому “замішані і телемережі. Їх групи дають відмінну “картинку”  так навіщо потрібні ще й статті з глибшим аналізом подій з поля бою?.. ITN, Sky і BBC є членами ексклюзивного клубу  Передового телевізійного загону (Forward Transmission Unit), що перебуває в Іраку, він “прикріплений” до військових, які дозволяють обраним кореспондентам показувати війну, звичайно, в привабливому ракурсі”.
Ті ж, хто залишився поза цим клубом, дискримінують, і на них може чекати серйозне покарання за неправильні кроки. Дії військових США викликали низку офіційних протестів. Після смерті Ллойда Міжнародна федерація журналістів (IFJ) зажадала розслідування того, “як чітко позначену автомашину журналістів могли піддати атаці”, і закликала війська американців та їхніх союзників захищати всіх представників мас-медіа, що висвітлюють війну в Іраку, а не тільки тих, котрі перебувають під офіційним захистом армії. “Не можна створювати привілейованої групи так званих “прикріплених” журналістів й іґнорувати потреби інших кореспондентів з усього світу”,  зазначено в цій заяві.
Європейська спілка радіомовлення (EBU) заявила, що британські й американські війська надають перевагу “прикріпленим” репортерам і витісняють незалежних кореспондентів. Керівник відділу новин EBU Тоні Нетс (Tony Naets) пояснив: “Вони створили кастову систему з привілейованими “прикріпленими” репортерами  звичайно з країн так званої коаліції, що можуть просуватися вперед разом з військами  і “сторонніми” журналістами, яких не підпускають до місця подій навіть на відстань гарматного пострілу”.
Організація “Репортери без кордонів” (Reporters Sans Frontieres  RSF) уже неодноразово висловлювала своє невдоволення в ході війни, зокрема це стосувалося інциденту, коли американська військова поліція затримала чотирьох незалежних репортерів. Вони мали намір заночувати неподалік від американського підрозділу, за 100 миль на південь від Багдада. Ізраїльтян Дана Семаму (Dan Scemama) і Боаас Бісмута (Boaz Bismuth), а також португальців Луїса Кастро (Luis Castro) і Віктора Сильва (Victor Silva) посадили на ніч під арешт. “Багато журналістів потрапили під обстріл, інші були затримані, їх допитували протягом декількох годин, а з деякими погано поводилися  солдати коаліції їх били й ображали”,  повідомив генеральний секретар RSF Робер Менар (Robert Menard). “Солдати США називали нас терористами і шпигунами і поводилися з нами відповідно,  згадує Семама.  Вони хочуть поставити всіх журналістів в Іраку під нагляд своїх офіцерів зі зв’язків із пресою, щоб контролювати знятий матеріал”. П’ятеро військових поліцейських накинулися на одного з португальських кореспондентів після того, як той попросив дозволу зателефонувати своїй дружині. “Вони збили його з ніг, зв’язали і відвели до табору. Він повернувся через півгодини і плакав як дитя”,  розповідав Семама, додавши, що і йому теж погрожували розстрілом.
Ще один аспект критики RSF стосовно армії США пов’язаний з обстрілом готелю “Палестина”. Ця організація вказує на обстріл іракського Міністерства інформації в Багдаді 29 березня і потім знову 30 березня, що зруйнував базу міжнародних ЗМІ, які розташовувалася на даху будинку. Журналісти залишили цей будинок лише за годину до початку ракетних ударів і згодом відмовилися збиратися в міністерстві, через що іракський режим переніс проведення брифінґів до готелю “Палестина”.
Співробітник BBC Ендрю Гілліген (Andrew Gilligan) по-своєму прокоментував цей випадок.. У газеті “Mail on Sunday” він відзначив, що іракські міністри “збиралися перенести свою прес-конференцію в інше приміщення на той випадок, якщо американці спробують завдати несподіваного удару”. “Тоді вони, можливо, замкнули б нас у цьому приміщенні. Не тільки для того, щоб змусити нас записувати кожне їхнє пихате слово, але і як додаткову гарантію проти влучення крилатої ракети, а також щоб приховати від нас, куди саме вони тікають”. Натомість “несподіваним ударом” став постріл американського танкового снаряду.
Позицію відвертої ворожості до будь-якого вияву незалежної журналістики зайняли не тільки США. Як звичайно, уряд Блера “морально підтримав” Вашинґтон. Серед найпоказовіших нападів на журналістів  обвинувачення, висунуте британським міністром оборони Джеффом Гуном (Geoff Hoon) проти Роберта Фіска з газети “Independent”; останній нібито став жертвою обману режиму Хусейна, тому що відшукав доказ того, що два бомбування іракських ринків були справою рук США, а не Іраку.
Міністр внутрішніх справ Великої Британії Девід Бланкет (David Blunkett) 2 квітня звинуватив західні ЗМІ у тому, що вони ставляться до повідомлень з Багдада так, “начебто вони  того ж морального рівня”, що інформація, надана союзницькими силами США і Великої Британії. Він також виніс догану тим “прогресивним і ліберальним” колам, що вірять повідомленням іракських мас-медіа. Бланкет заявив, що Саддам експлуатує “слабкості нашої демократії, слабкості наших мас-медіа”. “Проґресивні та ліберальні ЗМІ, здається, вважають це найкращим спобом отримувати достовірну інформацію”.
Не відставав від нього і командувач британських сил в Перській затоці, маршал авіації Брайєн Баррідж (Brian Burridge), що звинуватив мас-медіа у “втраті сюжету” у справі висвітлення війни проти Іраку. Він вибрав своєю мішенню праву газету “Daily Telegraph”: “Вам ніщо не дороге, ви нічого не підтримуєте, ви тільки критикуєте і скаржитеся”.
Стюарт Первіс з ITN у відповідь на це зауважує, що вищі військові чини Великої Британії спотворено розуміють роль ЗМІ й очікують, що журналісти в будь-якому конфлікті візьмуть на себе обов’язки “співучасників”. “Усі вони думають, що належать до своєрідного державного підприємства, і запитують нас  адже ви теж на нашому боці, чи не так? Дуже дивно, що високі чиновники не розуміють відмінностей між армією, яка є частиною держави, і роллю журналістів, які мають бути незалежними від держави й об’єктивно висвітлювати її діяльність”.
Незалежність журналістів від держави  основна проблема, яка виявилася в ході війни в Іраку. Філософ Едмонд Берк (Edmond Burke), а згодом історик Томас Карлейль (Thomas Carlyle) свого часу висунули концепцію мас-медіа як “четвертої влади”, що виконує роль обмежувача трьох офіційних гілок влади: виконавчої, законодавчої і судової. Сьогодні державна влада не може і не хоче допускати навіть мінімального обмеження власної сваволі.
Незалежність ЗМІ була значною мірою підірвана в ході іракського конфлікту. Більшість служб новин прийняла це без заперечень, а тих, хто заперечував, піддавали постійному тискові. Це розбурхало апетити владної еліти у Вашинґтоні й у Лондоні  їм захочеться того ж самого, але в більшій кількості. Адже, якщо служби новин виявили готовність підкоритися настільки жорсткому контролеві в Іраку, то від них вимагатимуть цього і у внутрішній політиці  в інтересах так званої “війни проти тероризму”.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)