Свобода слова. Свобода самовираження. Вільні медіа. Що виключити зі списку?

Юлія Голоднікова

Опубліковано: 28-03-2011

Розділи: №18, Друковані версії, Медіа-філософія.

0

Українська журналістика проходить випробування на міцність своїх позицій. Зрекається  минулого, відмовляється від зайвого, шукає нові форми діалогу із суспільством та владою. Суперечливо, болісно, скандально. З жертвами, героями. При цьому потенціал української журналістики розгортається як обіцянка: свіжих ідей, нової якості та новаторських проектів. Для того щоб їх зреалізувати, потрібні час, воля представників медіаістеблішменту, готовність журналістів, головних гравців та учасників медіаринку прийняти свободу слова як необхідну умову задля нормального розвитку інформаційного середовища, і ефективність дії механізмів законодавчої бази.

Повнота свободи слова, яка передбачається для ЗМІ, і розуміння цієї свободи більшістю представників соціуму – це поняття, які не збігаються. Одним із нас свободи слова завжди буде замало, іншим – більш ніж достатньо. Одним критична оцінка того, що відбувається на телеекрані не видасться чимось особливим, іншим буде дивно чути, що в телевізорі „щось не так”. Моя мама дотепер вважає, що якщо в новинах сказали „усе добре” – значить так воно і є. Розділення думок найбільш очевидним є тоді, коли мова заходить про життєві потреби журналістики: існування цензурного тиску, закон про доступ до публічної інформації, громадське мовлення, роздержавлення ЗМІ, мовна політика медіаканалів.

Багато представників суспільства вважають, що все це – проблеми інформаційної політики України, а отже приватного життя кожного з нас не стосується. Та й висловлювання деяких громадських діячів активно „працюють” на цей стереотип: „…Суспільство не відчуває потреби у громадському телебаченні, – вважає нардеп Олена Бондаренко. – Поки що це питання обговорюється на рівні експертів, медійників та інших зацікавлених осіб. Але, умовно кажучи, бабцю Люсю, дідуся Івана, тітку Олю чи дядька Толю з N-ська ця проблема абсолютно не хвилює. Сьогодні їм не бракує інформаційного продукту. Будь-який соціальний ТВ-пакет містить у собі 20 телевізійних каналів. Дивись, що хочеш. В інформаційному просторі представлені практично всі точки зору на ту чи іншу проблему. Найчастіше діаметрально протилежні. Пересічний українець не відчуває дефіциту інформації” [1].

Пересічний українець споживає те, що пропонують телеканали, пакети кабельного та супутникового ТБ. Ті, кому потрібно більше, поповнюють свої інформаційні потреби переглядаючи  міжнародне мовлення та Інтернет. Загалом, формально, проблема дефіциту вирішена. Хочеш більше? Плати більше і отримуй більше різноманіття та якості. Але дивно, що громадяни однієї країни постійно змушені звертатися до інформаційного імпорту іншої… Країни Північної Європи, які зіткнулися із проблемою розмивання загальнонаціонального медіапростору ззовні, одного разу схаменулися й замислилися над тим, як зберегти можливості для виробництва та розвитку власного інформаційного продукту. Вони вирішили цю проблему. А ми?

Принцип „мене не стосується” має й радикальніші форми вираження. Наприклад, у статті Володимира Паславського, президента консалтингової фірми „Providence Group” читаємо наступне: „Телевізійні програми в прямому ефірі у форматі „свобода слова” неначебто пропагують і ще раз підтверджують, що в Україні вона, оця свобода слова, є. Ведучі популярних ток-шоу стали символами свободи слова й демократії. Популярність ведучих і їхніх програм серед звичайних громадян виросла так, що призвела до певного парадокса. Адже глядачі не тільки не пропускають програми, але починають сприймати сутність демократії та свободи слова крізь призму таких ток-шоу, крізь призму того, що вони бачать і чують там” [2]. Автор не дає розгорнутого соціологічного аналізу, що саме „вони там бачать”, але вважає „великим дивом і винятком для всесвітньої історії, що журналісти з такою популярністю та з такою місією як „свобода слова”, ще не стали лідерами політичних чи громадських рухів”.

Виникає цілком логічне запитання: що криється за подібними очікуваннями? Володимир Паславський продовжує: „Свого часу Жан Поль Марат був популярним журналістом, який видавав газету „Друг Народу”, щоб викривати вади тодішнього режиму, і вів французів на барикади. А Рене Левек був популярним франкомовним журналістом у Канаді та ведучим радіопрограми, який після розчарування політичним статус-кво у провінції Квебек, заснував власну партію „Блок Квебеку” і став 23-м прем’єром провінції Квебек, з 1975-го по 1985-й роки” [3]. Звідки тягнеться бажання приписати журналістам особливу місію, спроектувати на них роль „гегемона” історії? У той час, як більшість громадян України залишаються в позиції споглядальника, саме від журналістів очікують рішучих дій. Чи не є це іще однією формою тиску?

Зведення на п’єдестал героїв та антигероїв, дискусії навколо історії та підвищений інтерес України до пошанування ритуалів нагадує про 30-ті роки ХХ століття у Радянському Союзі і події навколо святкування ювілею О. С. Пушкіна, а також дискусії вождя про російську мову (що почасти є символічним початком урочистого будівництва сталінської імперії). Ритуалізм громадського життя, найпростіші способи підтримки масової ілюзії цілісності країни (створення образів „ворога”, епідемії, злі демони – олігархи, потреба у вождях) – схоже, що й в Україні спрацювали якісь інерційні механізми, які витребують у колективного несвідомого монархічного поклоніння.

Монархічне поклоніння поширилося й на тих, хто почав персоніфікувати новий рівень творчої та особистої свободи. Погодьтеся, що це вже не пошуки символічних святих, але ознаки дефіциту свободи самовираження для представників творчої інтелігенції. Ця порожнеча, що зяє на полі можливостей для самовираження інтелектуальної еліти України та непродуктивність її впливу на суспільство, волає до того, щоби журналіст, особливо журналіст з іменем, персоніфікував себе як обраний Нео. Він буде боротися з Матрицею та утверджувати „наше” право бути особистістю. І звичайно, цей народний обранець, цей Супергерой не має помилитися, адже від нього залежить наше все…

До слова, схожість журналіста і політичного вождя є не просто побіжною: кумир, культурний герой в особі відомих оглядачів та телеведучих отримав для нашої країни новий зміст – свобода слова стала частиною сценарію, який для більшості глядачів розвивається в напрямку патерналізму. Суспільство влаштовує та роль мас-медіа, яка відкриває перед ним можливості не сприймати власні вчинки в контексті соціально-відповідальних дій. Більш того, тактика революційного руху журналістів, які звинувачують владу у посиленні цензури та порушеннях свободи слова, для багатьох може виявитися достатнім виправданням власної бездіяльності.

Не дивно. Патерни сприйняття журналістики, сформовані у радянський час, вплинули на нові форми соціальної комунікації не менше, ніж процеси демократизації. Якщо сказати точніше, демократична журналістика розвивається в умовах постійного щоденного подолання спротиву радянського менталітету. Не так у натовпі, як у середовищі найосвіченіших та найінтелігентніших читачів, глядачів, слухачів. Здалося б, нові медіа відкрили двері у „дивний новий світ” інформаційної волі, але рамка негативної ідентичності, вплив „братства персня” (колишніх радянських республік) виявилися досить міцними. Для одних країн (Білорусія) нові медіа стали засобом монополізації влади, для інших (Україна) – відкрили можливості розвитку плюралізму думок, у Росії нові медіатехнології долучилися до процесів модернізації влади. При цьому провідною тенденцією становлення нового порядку в російському суспільстві стала адаптація до змін. Соціокультурні зрушення, що відбулися у пострадянський період, вплинули на ставлення громадян до тих цінностей та символів, які втілювали в собі не тільки ідеологію країни, але й традиції розуміння публічності. Найбільш показово це простежується на прикладах оцінки зміни ставлення суспільства до читання і довіри до ЗМІ.

В якості аргументу, який підтверджує цю тезу, наведемо підсумкові дані загальноросійського опитування, проведеного у вересні 2008 р. Аналітичним центром Юрія Левади („Левада-Центр”) на замовлення Федерального агентства з преси і масових комунікацій у рамках моніторингу „Читацькі уподобання російських громадян”. Провідні дослідники проекту Б. Дубін та Н. Зоркая визначили соціокультурні зрушення, які вплинули на масове читання у російському суспільстві пострадянського періоду, виділивши найважливіші:

– розпад до середини 1990-х рр. просвітницької ідеології радянської інтелігенції, фактичний відхід з культурної авансцени тої групи працівників державних установ культури та освіти разом із їхніми груповими уявленнями про культуру, літературу, читання та зі звичними усталеними формами, трансляції цих уявлень (товсті журнали, літературоцентрична шкільна освіта);

– втрата провідної культурної ролі головним у радянську епоху інститутом організації читання – державною масовою бібліотекою; роздержавлення та комерціалізація видавничої діяльності в країні; формування (у найбільш активній фазі – за 2000-ні роки) системи „глянсових” журналів, які демонструють зразки модного споживання та стилю життя найбільш заможної меншості російського населення, успішної „офісної” молоді великих міст; розвал колишньої системи централізованого книгорозповсюдження, розрив між „центрами” і периферією суспільства [4].

Перераховані тенденції досить показові і для України, оскільки вони віддзеркалюють процеси, які є спільними для країн СНД у пострадянський період. Побачити повну картину читання в сучасній Україні поки що неможливо: суспільство про це радше мовчить, аніж каже вголос, особливо – про причини „небажання” знати, як усе виглядає насправді . Хоча теми соцопитувань „підказують” напрямок у пошуках відповідей, наприклад: „Якою мірою задоволені Ваші потреби в отриманні освіти, читанні книг, газет і журналів, перегляду телевізійних передач, художніх фільмів у кінотеатрах, слухання радіо рідною мовою?” (опитування в Криму); або: „Чи можна в інтересах охорони моральності населення заборонити розповсюдження художньої книги?” (приклади із практики Українського центру економічних та політичних досліджень імені Олександра Разумкова) [5]. Оскільки проблеми інформаційного права та принципи мовної політики перебувають у стадії концептуального осмислення, у свідомості більшості представників українського суспільства і його еліт закарбувався досить специфічний образ свободи слова – образ, сформований все тими ж комерційними ЗМІ, які не передбачають якісного розширення можливостей для обміну думками, ідеями, критичними оцінками. А красномовне мовчання суспільства щодо „питання про культуру читання” переводиться у сферу реформування освіти, що є не менш важливим, але залишає у тіні інші вагомі фактори.

Фактор перший – стрімкий розвиток медіакультури, масовизація смаків. Зі зміною соціального статусу культури змінюється й соціальний статус літератури, який віддзеркалює новий статус в очах суспільства тих, кого до перебудови називали інтелігенцією і які одночасно утворювали найбільш інноваційну групу в інтелектуальному сенсі й були основним читачем як художньої, так і проблемної літератури. У роботі „Слово – письмо – література” соціолог Борис Дубін звертає увагу на факти зближення смаків „більш-менш підготовленої публіки та некваліфікованих робітників у плані культурних і соціальних уподобань, засобів організації культурного дозвілля і, що найбільш важливо, в оцінках можливостей, які надає суспільством для соціального росту та конкуренції” [6].

Фактор другий – зниження активності в інноваціях. Одна з причин, чому література втратила своє колишнє соціальне значення, на думку Б. Дубіна, пов’язана із втратою колишніми її читачами своїх позицій, їхньою добровільною відмовою від інноваційних практик, і від „істотної соціальної конкуренції (і як наслідок – нездатність конкурувати з іншими групами за право постачати ті ідеї, які суспільство інтерпретує як інноваційні)”. Більш того, саме ці читачі, вважає дослідник, зафіксували, що література „перестала бути цариною продукування сенсотворчих функцій” [7].

Фактор третій – дефіцит лідерів  громадської думки. Серед основних причин віддалення від літератури раніше відданого їй пласту читачів Б. Дубін називає й зникнення постаті авторитетного та репрезентативного посередника, який вказує більш віддаленим від письменника читацьким групам, що саме „варто читати”. У той час як за самим фактом існування таких посередників стояла „символічна значимість літературної події (а її забезпечував високий престиж літератури як проекту національної культури)” [8]. Перераховані фактори є досить вагомими для того, щоб суспільство мало змогу безперервно транслювати культурні цінності від одного покоління до іншого не побоюючись „культурного розриву”.

Відсутність великих проектів, що позиціонують національну культуру України, авторитетних для всієї країни духовних лідерів нації, останніми роками підмінюється інформаційними проектами із реконструювання колективної чи національної пам’яті. В якості прикладів згадаємо про дискусії щодо Голодомору, армії-переможиці у Великій Вітчизняній Війні, а також – постатей Степана Бандери та Йосипа Сталіна. Люди, які живуть в Україні часів 70-х, ті, хто думає та діє як в епоху 90-х, ті, хто дивиться на світ із вікна нового сторіччя, і ті, чиї думки залишилися у 30-х роках минулого століття, говорячи про минуле, прагнуть розповісти не лише про історію. Минуле стає семантичним кодом процесів соціальної комунікації, які утверджують право кожного бути в теперішньому. Право мати свій голос та свою позицію.

Альтернативний простір взаємодії представників різних соціальних груп і поколінь розвивається в блогосфері, яка синтезує традиції усно-писемної творчості, критики, дисидентської літератури. Тут формуються нові соціальні зв’язки, інтелектуальні ресурси, тут накопичується потенціал критичного пафосу стосовно масової культури і незгода з існуючою політикою. „Із соціальної точки зору, поява блогів визначає певний етап розвитку суспільства, коли потреба в самовираженні, повазі та визнанні, характерна для розвиненого соціуму (за ієрархією потреб А. Маслоу), стає дедалі актуальнішої” – зазначає М. Г. Шиліна [9]. Блоги розширюють традиційні журналістські практики і повертають у публічну сферу класичні жанри публіцистики: памфлет, нарис, есе, критичну статтю. Блоги, орієнтовані на новини та репортажі, отримують зворотний зв’язок у режимі реального часу, що руйнує традиційний цикл новин. Більш того, вони допомагають уводити нові форми гібридної журналістики, поєднуючи принципи роботи в умовах ньюзрума із децентралізованим розповсюдженням індивідуальних та групових повідомлень через Інтернет. За словами Дж. Геллоу, революція блогів – це більшою мірою тривала інфільтрація, ніж раптове повалення [10]. Протягом двох останніх століть нові комунікаційні технології від телеграфу – до Інтернету „революціонізували” канали поширення новин та думок. Але ще до того, як це відбулося, канали комунікації затвердили свою спеціалізацію у вигляді відповідних медіаплатформ, компоненти яких інтегрувалися у блогосферу. Головною ж перевагою блогів, на наш погляд, є можливість подолання традиційного бар’єра, дистанції між журналістом та публікою і миттєве реагування на публікацію. Цей фактор підвищує відповідальність преси і сприяє відкритості діалогу, формуванню серед громадян звички висловлювати свої думки, краще відчути  події, про які йшлося в статті, зрозуміти чужі думками тут і зараз. Реалізація моделі „many-to-many media” надає доступ до тематичних лінків, коментарів, текстів і – до нескінченної кількості користувачів.

У цьому контексті досить привабливо виглядає дискурс Ю. Хабермаса про необхідність „публічної сфери”, де обговорюються актуальні суспільно-політичні питання, екзаменується соціум, утверджуються нові морально-філософські ідеали. У такій ситуації роль мас-медій, за Ю. Хабермасом, полягає в тому, щоб інформувати суспільство про картину світу з точки зору громадян і того живого середовища, де дискутують, обговорюють, критикують; цей механізм має служити каналом, завдяки якому громадяни адресують свої запити лідерам держави. І ми дійсно можемо побачити цей „хабермасівський світ” у мережі Інтернет, де блоги виступають реальними живими майданчиками спів-творчості. Журналістський блог привертає увагу аудиторії тим, що його автор є широко відомим, має довіру публіки і створює з нею особливі корпоративні відносини, засновані на інтересі до деталей інформації, можливості неформальної дискусії, оцінки, критики. Якщо для читача інтернет-комунікація відкриває перспективи побувати у ролі журналіста, то для журналіста – це середовище, у якому можна побути іншим, подивитися на інформацію очима свого читача. З одного боку, журналіст стає модератором, з іншого – каналом соціальної комунікації громадян.

Прийнято вважати, зазначає Джейсон Геллоу, що журналістські блоги роблять журналістику більш демократичною і сприяють демістифікації у середовищі медіа-істеблішменту [11]. Однак історія журналістики різних країн демонструє, що необхідність „очищення” журналістського пера не обов’язково веде до революції у системі мас-медій. І Дж. Свіфт і Дж. Мільтон писали про свій час і таврували цензуру, те ж саме робили й усі наступні покоління публіцистів. Розробляючи курс історії закордонної журналістики, ми неодноразово переконувалися у вірності цього твердження. Тому вважаємо, що мова має йти не про „повторення” в історії, не про пошуки якихось аналогій між минулим та сьогоденням, а про потреби: сумніватися, думати, аналізувати, обговорювати, діяти. Словом, текстом, медійним проектом. І той факт, що у всесвітній павутині зосереджений величезний критичний пафос стосовно медійної реальності, що заповнює „місце” публічної сфери у площині соціальної комунікації, змушує нас замислитися про шляхи розвитку журналістики „у присутності” критики. В умовах розмаїття медіа-досвідів зароджується медіакритика, яка стає активною рушійною силою публічної сфери. Більш того, у цьому і полягає її „ідеальна” функція – революціонізувати громадську свідомість, очищувати медіаканали для того, щоб вони мали змогу „інформувати суспільство про картину світу з точки зору громадян і того живого середовища, де дискутують, обговорюють і критикують”, як сказав би Ю. Хабермас.

1. Электронная версия общественно-политического еженедельника Кіевскій телеграфЪ: http://telegrafua.com/545/politics/11437

2. http://www.pravda.com.ua.

3. Там же.

4. Дубин Б. В., Зоркая Н. А. Чтение в России–2008. Тенденции и проблемы/Дубин Б.В., Зоркая Н.А. Чтение в России-2008. Тенденции и проблемы.–М.: Межрегиональный центр библиотечного сотрудничества, 2008.–с.5–7.

5. Матеріали соціологічного дослідження в АР Крим і Севастополі з 18 жовтня по 9 листопада 2008 року// Электронный архив Украинского центра экономических и политических исследований имени Александра Разумкова. –[Электронный ресурс].–Режим доступа: www.razumkov.org.ua

6. Берг М. Борис Дубин. Слово – письмо – литература. Очерки по социологии современной культуры//Литературный интернет-проект «Журнальный зал».–[Электронный ресурс].–Режим доступа: www.magazines.russ.ru.

7. Там же.

8. Берг М. Борис Дубин. Слово – письмо – литература. Очерки по социологии современной культуры//Литературный интернет-проект «Журнальный зал».–[Электронный ресурс].–Режим доступа: www.magazines.russ.ru.

9. Шилина М.Г. Блог как ресурс социальных интернет-коммуникаций/Шилина М.Г. Блог как ресурс социальных интернет-коммуникаций//Вестник МГУ, сер.10 Журналистика.– 2007.– №4.–c.16–24.

10. Gallo J. Weblog Journalism: Between Infiltration and Integration [Электронный ресурс].– Проект «Into the blogosphere: Rhetoric, community and culture of weblogs».–Режим доступа: http://blog.lib.umn.edu.

11. Gallo J. Weblog Journalism: Between Infiltration and Integration [Электронный ресурс].– Проект «Into the blogosphere: Rhetoric, community and culture of weblogs».–Режим доступа: http://blog.lib.umn.edu.

 Юлія Голоднікова, м. Сімферополь

Публікація  написана в рамках проекту №SUP30010GR294 за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)