Рицáрство Образів Сумних: про шоумагію і підлий бік телевидовища

Євген Гулевич

Опубліковано: 13-01-2009

Розділи: №04, Друковані версії.

0

– Як будеш розважатися?!
– А ти не знаєш!
– То як?
– Та як всі…

Коли видовище.
…роблю те, що приємно…

В новинах Терещенко сказав: “Погода нарешті починає відповідати календарю”. Це вже не симптом – діагноз: нас примушують вірити, що календар був раніший за погоду, за нами полюють, як за паразитами, – невтомно і до кінця; Мазур на виборах була настільки втомлена, шо в неї прорвалося: “Ви, глядачі по той бік екранів” (по який бік?),  і чи не той самий Терещенко: “Небажання повертатися у майбутнє”. З цих обмовок на світ вилазить замасковний цвинтар зі шкелетами і костомахами – воїнство кістлявої германоподібної Норми з вустами Кармен.

То не є секрет, а безумовний факт навіть для фізиків, що сприйняття вимагає собі всього тіла, а не чогось одного з нього, і при тому воно є активним чи не більше, ніж пасивним, скажемо: світ ми будуємо своїм тілом. Інваріант, незмінне, – то таке умоглядне слово, яке позначає пошук і оборону тілом своєї пам’яті, свого кістяка.

І от біда з цими телевізійними “шовами”, або ж “швами” на наших ампутованих пам’ятях. Перше (поцейбіч екрану): відтято механічну або рухову, м’язову пам’ять (якесь подригування тілес ще видно, коли по серцю сльоза, або нищівний удар в боксовану щелепу). А без неї ми що? Желеподібна маса з енергією, що прямує до нуля в ті драглі. Сусіда-інвалід, прикутий до телевізійного візка, навів на думку, що водій і телеглядач мають подібні професійні хвороби (тому видається доцільним продавати разом з телеприладами людям спеціальні дерев’яні або ж гумові сідала). Летаргія, параліч видрібнилися і перевелися на звичку. “Я знав, що город – се кладовище, що з-під розвалин не одкопано ще щось коло 40 000 трупів, що в сій спресованій масі, яка обступає мене, лежать у різних позах задушені діти, жінки й чоловіки.” *
Логічне міркування веде до висновку, що чимось же має бути надолужена та втрата активної м’язової пам’яті. Ясно, посилюємо пам’ять зорову. Тут уперше з’являється нагода уздріти нашу любу ласу бабулєнцію (хай вибачать жінки, що, хоч воно і гермафродит, я уживаю слів з ознаками їх статі, – лексика просто багатша). Зір може більше, ніж прагне, зір звикає бути швидким; композиційні монтажі телеподач нехтують принципом послідовності, така нехіть призводить до втрати на важливості частин, а далі і цілого. Коли ж повідомлення ззовні втрачають на важливості, зростає їхня частота і інтенсивність.

Що стається з видовищем за таких оказій? Тіло перестає через себе активно давати насолоду, бо ж воно не бере вже тієї ролі у видовищі, що колись. Видіти бокс наживо і нателезорово – то є щось геть відмінне. Крім того, змінюється навіть сприйняття об’єму, крайній випадок тут – то, очевидно, віртуальні компутерні знаки: об’ємне тут може не працювати, а необ’ємне – працювати (стрілка не виглядає на те, що її можна розглянути з різних боків, а диви – до чогось проводить).

Потойбіч екрану – сцена. Тут має відбуватися дія, і дія у квадраті, вона – Пані ситуації і власниця обставин, в ній проявляється основна телевізійна енергія. Балаканина по ящику без картинки, як і стаття без ілюстрації – це нужденні діти кволого сновійного ума, бойовик з мінімумом слів – пожива для емоцій. На вулиці одне авто втелющилося в інше, і вмить подія об’єднала в магічне коло силу люду, його тіла майже не згадають, як ото поводитися при події, тому хвилюються і хвилюються, хоча зір вже давно прозрів ситуацію і тепер лиш обсотує досить нудні йому нюанси.
Відсутність довкола сенсових речей, що їх подають глядачеві, поля промовчування-перетравлення смислу призводить до його летючості і браку. В відеоряді такі випари постійні. Яка різниця між першим мільйоном і кріслом, між одним поганим гумористом і іншим, між однією співучою зіркою і другою хрипучою? Шоумен Борсюк чисто як співак в опері бере паузу, трохи нахиляє голову, щоб надати більшої проникливості погляду (западає тиша, хоч музика стає тривожно одноманітною і напруженою, оператор промальовує розправлені зморшки обличчя) і… шоумен Борсюк заробляє своєму телеканалові на прожиття. Ніби дробина в часі, а приємно.

Коли смерть.
…а приємно, бо свято.
“Перше, то знали люди, коли вони умруть. Але ото як побачив господь, що вони за дітей не дбають, а найгірше ті, що не довго мають жити, та й закрив від людей їх смерть.
“Нехай, – каже, – ніхто не знає, коли він умре, та нехай дбає за дітей і за себе.”**

Смерть – то істота крива і кістлява, без її присутності – жодного видовища, хоч не завжди і всюди вона має однаковий вигляд. І діти, і дорослі бачать кров і криві тіла кратно частіше й густіше, ніж воно відбувається насправді. (Пересічний голівудський або індійський кіноактор вмирає, певно, не менше десятка разів.) Кращого подарунку, ніж позбути образ смерті людини від її табуйованості для зору, навряд чи зробиш. Аж ні! Де вона та смерть, що вістить про нове народження? Смерть-нудьга махає хустинкою крізь осклілі очі з зазомбованого мозку. “Люди, рятуйте!”, – кричить герой. А, нехай ось: “екстрім”-шоу – боротьба з нудьгою (чия? з чиєю?). Одним словом, коли людина виграє речі, речі виграють людину.

“Ех, Санчо, Санчо! – сказав йому дон Кіхот. – Невже ж таки за весь цей час, коли ти зі мною мандруєш, ти досі не помітив і не збагнув, що все, що оточує мандрівних рицарів, здається химерним, безглуздим, несправжнім, поставленим сторч головою? І не тому, що так воно і є, а тому, що за нами повсякчас в’ються роєм усякі чаклуни та чарівники, які по своїй уподобі підміняють, перетворюють і перечаровують усі ці речі на краще чи на гірше, залежно від того, чи вони нам добра зичать, чи лихим духом на нас дишуть”.

“Отож, немає підстав сумніватися в дієвості деяких магічних засобів. Але очевидно й те, що дієвість магії потребує віри в себе, і вона постає у трьох аспектах, які взаємно доповнюються: передусім віра чаклуна у дієвість своїх прийомів, віра хворого, якого він лікує, або жертви, яку переслідує, в могутність чаклуна і, нарешті, довіра й вимоги колективної думки, котра постійно формує щось на зразок гравітаційного поля, всередині якого визначаються й складаються взаємини між чаклуном і тими, проти кого він чаклує.”*** Розподіліть ролі поміж персонажами видовища і не мастіть собі голови.
– То шо, то всьо магія винна?
– Так, друже, вона.

Коли свято.

Я згідний повторити за поетом: наш календар переповнений святами. Вони що не день. Їх стільки, що ми вже забули, як їх святкувати. Ну що, напевне, треба добре поїсти і випити, треба співати (так, співати треба), танцювати (ну, танцювати, ні, а порухатися необхідно), мати настрій, як і всі, і не мати справ. Коли ж міркувати про безумовний інваріант, то свято – то стан душі. З цим вже ніхто не схибить. Поцейбіч свята ніколи не має, бо воно іншої природи спілкування, ніж через прилад. Чого ж тоді всі шоу потойбіч носять ознаки свята? Приємно вбрані люди з переважно задоволеними фізіономіями. Здається, вони чогось очікують. Здається, так. Якщо не враховувати того факту, що телеоко працює як велика багатоформна праска, що згладжує всі кути і гостряки як у зображенні (як часто ведучим підмальовують губи?!), так і глибше – в сенсі, то такі святкові ознаки видовища видно трохи менш виразно. Проте пофарбуйте обстанівку на червоно, посадіть на стільці героїв, а тлу надайте мандат представника від гравітації (не забудьте нагадати йому про уважність і повагу, – чаклун ви чи ні, врешті?), право рішучого голосу хай мають люди з іміджем, сильні особистості (або пограйтеся на контрастах: наприклад, вуса і лисина). Чи всі тут заради однієї справи? Чи однаковий тонус у загальному настрої? Чи зведено курок? Грайте, панове, грайте!

“Наш календар переповнений святами. У певні дні вся країна, від найглухіших закутнів до величезних міст, зачинає молитися, галасувати, поїдати, напиватися і вбивати во славу Ґвадалупської Діви або ж генерала Сараґоси. Щороку 15 вересня з одинадцятої поночі на всіх площах Мексики ми святкуємо свято Крику; і збуджений натовп протягом цілої години кричить що його духу, можливо, для того, аби пронизливіше мовчати решту року.”****

Хіть до гробу.

Шкелетище нашої кістлявої любаски обростає м’ясцем і принадами. Молода Галичина подає рубрику “Найкраще на ТБ”. Тут “фільми”, “серіали”, “розважальні” і “спортивні” програми? Що потішить з розваг? “Смачно з Бурдою?” (на розвагу не тягне, бо балакає багато і один), “КВК” (зробити б щось з ними за більшість їхніх жартів!, хоч треба визнати цим непрофесійним жартунам на динамічності: берем як не одним, то жвавістю і кількістю), “Найрозумніший” (супершоу). Ігрові шоу мають передбачати якусь обов’язкову частку випадковості, несподіванки, щоб враження і емоції були сильніші, а правила – правдивіші. Тим не менше випадковість обносять строгими рамками: вона діє, як правило, в межах правильної чи хибної відповіді. Іншу випадковість просто виріжуть. Отож і вся мить показу має зосереджуватися на однозначності відповіді і випадковості, яка є вже “випадковістю”. Коли порівняти структурне спільне в гарній рекламі і поезії, одразу зауважимо на присутність дво- і більшезначності: ніхто не помилиться у своєму враженні від дівчини, яка еротично описує приваби морозива; а реклама ж теж належить до шоусфери, бо мусить продати переважно через приємне враження. (Те, що справжню вагу мають неоднозначні запитання, хвилювати не повинно, бо це гра іншого порядку; але ось вам: достатньо знати імена і назву: чи власника Буцефала, чи хто вперше вжив слово молекули в хімії, чи коли вимерли динозаври… і ти найрозумніший (військовий, лікар, мама, баняк); “Джентельмен-шоу” (тут треба просто помовчати); “Останній герой” (це питання про сльози правди і принципи вірогідності: що їдять оператори!?); “Сторінками Плейбоя” (сороміцька розвага: “А ще мя возмеш, – рече, – мзду ти дам; не всує тобі се пріймованя станет, аз нагорожу тобі”). “Ложно обіцуют много богатства, іміній, желаніє і тілес раченіє. А ще би могли, і землю златом претворили би… давали ясти і пити, аби, ся упивши, спати легли…”.***** В трудах таких “і день іде, і ніч іде”.******

Незмінне у шоу незмінно спонукає вирішуватися у власному ставленні до них. Кумедно бачити серйозність подачі на місці колись простого слова і дії; вона, звісно, ретельно прорахована і дійова на вплив, але цим, здається, автори шоуін’єкцій просто компенсують відсутність основи, яка б виправдовувала таку діяльність для вистави, котра годна була б вплинути на всю істоту людини. За значенням слово “розвага” означає розпруження, відволікання, заспокоєння, потішення, розважання. Тут я приводжу ці слова до знаменника “видовище” (щось, що відкрите до споглядання і привертає увагу). Смисл слова “шоу” – у показі, виставі, де надають можливість бачити. Очевидно, це має бути завершене, добре уряджене творіння, де зайве зведене до мінімуму, а порядок має величезне значення. Іншими словами, це розведений, як погане пиво, театр. Цей показ не конче має показувати найкраще в діях і словах людини, хоч моральна традиція це і передбачає застановчо; заберіть у театра смислову складову і лишіть саму розвагу – ось і є шоу, зважте також на ту популярність, що мають театралізовані шоу, в яких добре зіграний сюжет додає свого порядку до розваг. Людина потребує перезосереджувати увагу, щоб не сталося перевантаження і вона не зависла. Такий ритм – сама природа. Але серце має стиснутися, щоб пігнати кров, і розтиснутися, щоб її ввібрати. Рука, не стиснута добре в кулак, ніколи добре не вдарить. Та й крок не зробиш, не відірвавши однієї ноги від землі. Між виставою і видовищем відбувається обмін енергією, але для глядача, схоже, ця віртуальна енергія (енергія – це характеристика руху) залишається такою ж віртуальною, як і телевізійні герої.

Не вмре, не загине.

Техніка не має національних рис. Інформація – теж. Інколи новини. Шоу? Якщо розглядати національне як візію майбутнього, спадає на думку, що ознак шоу набуває все навколо. Коли відчуття поміняти на категорії, дії на слова, залишається співати гімн національної відсутності, особливо плекаючи частки заперечення.

“Кінчаючи своє сумне оповідання про українську культуру, я з гірким болем запитаю вас: якою ж була б ця культура наша, коли б прямували ми до неї битими шляхами, коли б ми творили її увесь час вільними руками?!.”*******
– Певно, шо не такою.
– І звідки ти то всьо знаєш?
– Що ж, – мовив дон Кіхот, – у мене така професія, що мушу все знати.

Додатки

Трохи про те, що робити з постійною, хоч вже значно збезваженою на силі, але міцно узвичаєною телегарячкою

“На синьому морі лютий змій реве. – “Чого ти, лютий змію, ревеш?” – “Бо нема мені чим дітей годувати.” – “Іди, лютий змію, в мій двір і візьми од мене, раба Божого, молитвеного і хрещеного, люту кров, і будеш мати, чим дітей годувати!”

І трохи про повагу і любов до телевізійних видовищ

“Не пішком йде мій ворог, а на вовку їде, жабою осідлався, а гадиною поганявся; не дорогою йде, а здвижжем та болотом. Здвижже та болото обходять, а на вовка тюкають, а на жабу плюють, а гадину б’ють: щоб так на його весь мир хрякав і плював, і до своєї ласки не приймав! “********

* Михайло Коцюбинський
** Василь Стефаник
***  Клод Леві-Строс
**** Октавіо Пас
***** Михайло Андрелла
****** Тарас Шевченко
******* Іван Огієнко
******** Український народ

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)