Роздоріжжя ідентичностей у медійному метатексті

Опубліковано: 25-06-2010

Розділи: №17, Друковані версії.

0

(Міркування про проблеми визначення європейської тожсамості в українській літературі)

У процесі свого геополітичного та соціокультурного становлення Україна перманентно перебувала між двох світоглядних орієнтирів: на Європу і Росію. Кожен із цих векторів пропонував свою ідейну парадигму, a priori амбівалентну, проте історично виправдану. В результаті тривалої практики в українців сформувалась низка принципово відмінних типів свідомості, наслідки яких впливають на функціонування окремішніх національних приналежностей. Отже, можемо говорити про наявність на теренах українського культурного простору щонайменше двох ідентичностей, антагоністичних за своєю суттю.

Проблема визначення європейської тожсамості особливо загострилася з 1989 року, в період “осені народів”. Наразі дискусії щодо окреслення рамок цієї ідентичності, визначення її історичних та культурних діапазонів тривають. Особливе місце займають вони у книзі “Прощання з імперією” польської дослідниці, професора Варшавського університету Олі Гнатюк. Авторка детально аналізує дебати українських інтелектуалів навколо національної та культурної тожсамості на зламі ХХ-ХХІ століть і неодноразово звертається до питань, пов’язаних із функціонуванням у сучасному мистецькому дискурсі поняття “європейська ідентичність”. Об’єктом дослідження Олі Гнатюк стає українська література “постмодерністського” періоду з її ідейною відкритістю та тяжінням до наслідування провідних західноєвропейських зразків. Це, зокрема, представники станіславського феномена на чолі з Юрієм Андруховичем, та їхні антагоністи, об’єднані у створену ще товаришем Сталіним Спілку письменників України.

Симптоматично, що мистецтво слова стало не лише потужним мірилом світоглядної еволюції соціуму, але й поприщем для визначення конкретних національних ідентичностей. Як відомо, вартісна література відкрито не проголошує ідеологічних меседжів, їх відчитування передбачає добрих читачів. Свою незавуальовану позицію сучасний письменник має можливість висловлювати у медіа, що й активно використовує. Медійний метатекст часто виступає дешифрувальним ключем закодовано художнього письма.

“Європейськість” української літератури часто визначають самі європейці. Резонанс того чи іншого автора за кордоном парадоксальним чином робить його цікавим і для української публіки. Така доля спіткала нині вже класиків сучукрліту Юрія Андруховича та Оксану Забужко. Роман львівського письменника і перекладача Тимофія Гавриліва “Де твій дім, Одіссею?” привернув увагу української критики тільки тоді, коли завдяки перекладові Гаральда Фляйшмана став хітом швейцарських книгарень. Видавці та письменники брати Капранови подібну ситуацію називають “життям догори дриґом”. На їхню думку, для того, аби твір був зрозумілим за кордоном, він повинен мати чимало переваг. “Туристи ж здебільшого купують “матрьошок”, – стверджують Віталій та Дмитро Капранови, – і це закон ринку. А те, що не потрапляє до зазначеної категорії, має мало шансів на переклад і рекламу за кордоном. Але це зовсім не біда”, – додають письменники [5]. Адже якісна література просто приречена знайти свого читача.

Не можна стверджувати, що український автор не має власної ідентичності. Проблема в тому, що нерідко її зумовлюють вимоги ринку. І часто – лише вони. Те, що приносить фінансову вигоду, заступає потребу інтелектуального самовираження. І це недолік усієї сучасної літератури, незалежно від національної приналежності.

Схожої думки дотримується й авторка скандального роману “Польові дослідження з українського сексу” Оксана Забужко. “Для того, щоб нашу літературу рецензували у закордонних медіях, – твердить письменниця, – потрібно, аби вона зачіпала якісь нерви не сьогоднішнього безпосереднього життя, не Юля-Вася-Петя-Вітя-сваряться, а якісь глибші струни, які бринять не одне покоління” [4]. Тобто, за словами авторки, неможливо творити якісну літературу, не спираючись на своїх попередників, не знаючи їхньої творчості. Місія справжнього письменника – “бути посередником між минулим і майбутнім” [4]. А тяглість традицій – це, як відомо, важливий аспект, котрий визначає європейськість як таку.

Що ж в українських творах може привабити іноземного читача? Європейці цікавляться нашими текстами як принципово відмінними, з одного боку, та світоглядного близькими – з іншого. Завдяки процесам глобалізації, розвитку інтернету, можливості вільно подорожувати українські автори долучаються до світового письменства, демонструючи спільність тем та художніх образів зі зразками європейського мистецтва. Особливо це помітно у творчості “молодшого” покоління митців: Наталки Сняданко, Тані Малярчук, Ірени Карпи, Олега Коцарева та ін. Причину цієї близькості можна шукати також й у відсутності так званого “радянського багажу”. Свідомі роки свого життя ці письменники провели уже в незалежній Україні, що відповідно позначилось на формуванні світоглядних орієнтирів та їхній репрезентації в художніх творах.

Натомість Олег Коцарев в інтерв’ю сайту “Літакцент” зазначив, що польські читачі часто знаходили у його віршах своєрідний національний колорит. “У цілому, – зауважує харківський поет, – мені здалося, що українську літературу скрізь сприймають як одну з пересічних маловідомих східноєвропейських. До неї виявляють інтерес або великі любителі, або ті, хто має на меті якісь політичні міркування” [5].

Загалом європейські реципієнти української літератури очікують від останньої або якоїсь екзотики, або навпаки чогось “такого, як і в усіх”.
Інше питання в тому, наскільки повноцінною українська література видається європейському читачеві. Чернівецький літературознавець Олександр Бойченко пропонує своєрідну класифікацію “українських письменників, яких пересічно освічений європеєць не читає” [1]. До першої групи належать представники вітчизняної класики, котра в силу своєї виключно “націєтворчої” функції є далекою європейському реципієнтові. Друга група – це “наші проституйовані народники”, що вважають себе ображеними через відсутність належної уваги з боку європейських перекладачів і лякають культурну громадськість фразами на кшталт: “от перекладуть нас – тоді побачите”. Щоправда, через різні обставини їй, громадськості, чомусь не страшно. І останню, третю групу, складає “висока українська поезія від раннього Павла Тичини до Ігоря Римарука та проза на зразок Миколи Хвильвого чи Майка Йогансена” [1]. На жаль, ми й досі не маємо не лише перекладів найкращих зразків української класики, але й повного зібрання їхніх творів в оригіналі! Такі автори, як Володимир Винниченко, Ігор Костецький, Юрій Косач могли б повноцінно представити нашу країну, тільки-от остання ніяк не долучиться до їхньої популяризації.

Проблему відсутності професійних перекладачів з української та стипендійних програм для їх підтримки неодноразово обговорювали провідні літературні фахівці. Але, на жаль, вона ніяк не вийде за межі суто кулуарних бесід. Хоча найгіршим є навіть не це. Нині українська література залишається на периферії, порівняно з тією ж російською, через брак своїх читачів. Подібне триватиме доти, доки держава не візьметься за регулювання ситуації на книговидавничому ринку та не вживе заходів щодо просування української книжки серед вітчизняної громадськості. Перекладач та літературознавець Петро Рихло не плекає ілюзій з цього приводу. В інтерв’ю газеті “Трохи культури” провідний знавець Пауля Целана із сумом зазначає, що культурні проблеми в Україні чомусь на останньому місці. “Згадую вислів Вольтера, що держава буде щасливою тоді, коли королі стануть філософами, а філософи – королями. У нас цим і не пахне” [6]. А без законодавчого втручання популяризація української книжки так ніколи і не вийде з рангу приватних ініціатив.

Заторкуючи питання національної ідентичності, не зайвим буде згадати поняття “габсбурзького міфу”, українське коріння якого сягає 80-х років минулого століття не без впливу європейських (польських, чеських тощо) письменників-дисидентів. Австро-угорський період стає для представників Галичини об’єктом своєрідної туги за втраченим раєм, реакцією на індустріалізацію та розмивання традиційних міських ідентичностей. Ось чому нині точаться дискусії щодо реінкарнації “габсбурзького спадку”. Важливим кроком у цьому напрямку стало нещодавнє створення благодійної організації “Фундація Габсбургів”, яка планує започаткувати вручення “Галицької премії”. Основна мета проекту, за словами її керманича Віктора Кімаковича, полягає у “популяризації Галичини у Європі і династії Габсбургів тут” [7]. Також Фундація реалізовуватиме власні програми через надання грантів та стипендій із метою лобіювання творчих особистостей. Зокрема, підтримку матиме часопис “Потяг 76”, присвячений сучасній літературі країн Центрально-Східної Європи, який видають Юрій Андрухович та Олександр Бойченко. “Відсотків на 90 в авторському плані “Потяг 76” покриває територію колишньої Австро-Угорщини, і я думаю, – зазначив член Почесної Ради Фундації Юрій Андрухович, – що це буде один із проектів, який ми будемо продовжувати за допомогою Фундації” [7].

У питанні визначення національної тожсамості важливе значення має не лише усвідомлення письменником себе як українця чи європейця. На вітчизняному просторі взагалі важко говорити про сформовану ідентичність, адже наша держава і досі залишається у стані невизначеності щодо власних політичних та культурних преференцій. Перед Україною стоять дві важливі проблеми, на яких, зокрема, й акцентує увагу Оля Гнатюк. Найважливіша з них – це питання “про статус та роль української мови в Україні” [3]. Історично сформована білінгвальність безпосередньо впливає на розмитість образу національної ідентичності як такої. Її деструктивний вплив заважає ідеологічній цілісності української тожсамості та призводить до розсіювання національних світоглядних кодів. Другим аспектом є “ставлення українців до модернізації” [3]. На зміну традиційному радянському погляду на колектив як основу суспільства прийшла західноєвропейська теорія про визначальну роль індивідуальності в історико-культурних процесах націєтворення.

Ці дві проблеми наразі й досі актуальні та провокують численні дебати серед “проєвропейських” та “проросійських” представників української інтелігенції. Вирішення подібних питань, звісно, не дозволить позбутися ідеологічної роздвоєності, але стане важливим кроком у визначенні граней окремішньої української ідентичності та усвідомлення власної ролі в європейському просторі.

Лілія Шутяк, аспірантка, м. Чернівці

______________________________________

1. Бойченко О. Груповий портрет з незалежністю // Режим доступу: http://pociag76.pl/index.php?dzial=krytyka&id=5&twor=2
2. Бойченко О. Далеке й близьке // Український тиждень. – № 37 (98). – 11-17 вер. – 2009. – С. 50-52.
3. Гнатюк О. Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність. – К. : Критика, 2005. – 528 с.
4. Забужко О. “Я вбираю в слова те, що витає в повітрі” // Березіль. – № 3-4. – 2007 – Режим доступу: http://www.fact.kiev.ua/articles/article_26/
5. Наші за кордоном – Режим доступу // http://litakcent.com/category/nashi-za-kordonom
6. Рихло П. Забутий центр Європи // Трохи культури. – 31 жовт. – 1 лист. – С. 5.
7. www.bukvoid.com.ua/events/pesentation/2010/03/05/172056.html

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)