Правові взаємини електронних видань та держави

Леся Городенко

Опубліковано: 15-07-2009

Розділи: №16, Друковані версії, Онлайн - журналістика.

0

Телекомунікації – одна із галузей української економіки, що розвивається швидкими темпами, а комп’ютерний зв’язок за темпами зростання лідирує серед усіх видів зв’язку.

Показовою в цьому сенсі є Концепція формування системи національних електронних інформаційних ресурсів, яка визначає «стратегію» розвитку медіа в інтернеті. Відповідно, жодних стандартів щодо правил оформлення та діяльності мережевих ЗМІ немає, на відміну від Російської Федерації, яка уже протягом трьох років послуговується стандартом «ТОСТ 7.83-2001. Межгосударственный стандарт. СИБИД. Электронные издания. Основные виды и выходные сведения». У стандарті визначено основні види електронних видань, місце розташування відомостей у них. Відповідно до ГОСТ 7.83-2001, «електронне видання – це електронний документ (група електронних документів), що пройшов редакційно-видавниче опрацювання, призначене для поширення у незмінному вигляді та містить вихідні відомості» [2]. Визначення не містить чітких формулювань, але видова структуризація, закладена у ГОСТ, відповідає реаліям сьогодення.
На парламентських слуханнях з питань інформаційної діяльності та свободи слова ще 2001 року [3] зазначалося, що нормативно-правова база сфери інформатизації потребує подальшого розвитку та вдосконалення, зокрема з питань:

– формування та використання національних інформаційних ресурсів, захисту державних інформаційних ресурсів;
– підтримки вітчизняної індустрії програмного забезпечення;
– захисту персональних даних;
– ведення електронного документообігу;
– обміну електронною інформацією;
– впровадження електронного цифрового підпису;
– реалізації державного контролю за станом інформаційної безпеки в мережах передачі даних;
– сертифікації засобів інформатизації та передачі даних.

На жаль, ніхто з відповідальних посадовців не прислухався до цих порад.

Чимало українських чиновників уважає, що сьогоднішнє недосконале регулювання інтернету становить загрозу безпеці України, а також призводить до численних порушень права на приватність.

Держава постійно намагається якимось чином впливати на розвиток телекомунікаційних технологій. Від 2004 року Держкомзв’язок намагається втілити у життя програму «Електронна Україна», відповідно до якої передбачається можливість «перескочити через кілька сходинок розвитку інформаційних комп’ютерних технологій та найефективніше втілити сучасні технології у галузях телекомунікацій та інформатизації», а також «створення сучасної телекомунікаційної інфраструктури, необхідної нормативно-правової бази, національного інформаційного ресурсу, ліквідація комп’ютерної безграмотності» [4]. Програму «Електронна Україна» розраховано на період до 2010 року. Її основними пріоритетами є створення електронного уряду – інформаційно-аналітичного урядового порталу з інтегрованими системами органів влади різного рівня, утворення інфраструктури цифрового підпису та електронного документообігу і різноманітних послуг для громадян на його основі.

Однією із проблем функціонування інтернету є те, що провайдери як основні суб’єкти глобальної мережі, які забезпечують доступ до інформації та надають відповідні послуги, не в змозі контролювати весь обсяг розміщеної в мережі інформації, оскільки «фізично вона може бути на комп’ютері – www-сервері, розташованому в будь-якій частині світу» [5].

Провайдери інтернет-послуг не відповідають за інформацію, яку помістила в їх системи третя сторона: провайдери не можуть контролювати всю інформацію, яку вони опосередковано поширюють, а зобов’язання здійснювати такий контроль може призвести до помилок через надмірну обережність, що буде мати негативний ефект на загальне право свободи слова.

Приборкати інтернет давно і безуспішно намагалися в багатьох державах, але специфіка «глобальної павутини» робить порушників практично невловимими.

Законодавчі акти – це винятково політичні документи, які відображають рівень розуміння проблеми і розташування політичних сил, зацікавлених у цих рішеннях. Розуміння проблем інтернету завжди відображувалося у державній політиці України, хоча й не мало логічно завершеної форми або набувало «лобістського» забарвлення. Ще 1998 року вийшов Указ Президента «Про деякі заходи щодо захисту інтересів держави в інформацій ній сфері», який, поряд із декларативними заявами про доконечність розвитку та поширення інтернету в Україні, містив досить цікавий пункт, відповідно до якого «Державному комітету зв’язку України забезпечити вихід до закордонних мереж передачі даних виключно через мережі підприємств Укртелеком, Укркосмос, Інофоком» [6]. Хоча у 2001 році цей указ і замінили на інший, ліберальніший з погляду конкуренції, та у побудові магістралей, що забезпечували доступ до міжнародного трафіку, вже було закладено міцний фундамент.

Указ Президента 928/2000 «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» містить багато завдань для уряду, зокрема й «підготовку та подання у шестимісячний строк (до кінця 2000 р. – Л. Г.) до Верховної Ради України відповідних законопроектів із питань: особливостей діяльності засобів масової інформації, творення, одержання, використання, поширення та зберігання інформації, забезпечення охорони інтелектуальної власності та авторського права у мережі інтернет» [7]. Беручи до уваги активність українських чиновників щодо виконання поставлених перед ними завдань, неважко здогадатися, що жодних законопроектів розроблено не було.

Після тривалого мовчання уряд країни вирішив внести ясність, що таке інтернет і яке місце у ньому посідають інтернет-медіа. У 2003 році прем’єр-міністр В. Янукович підписав розпорядження «Про затвердження Концепції формування системи національних електронних інформаційних ресурсів» [8]. Про роль та зміст цього документа висловлювалося багато журналістів й аналітиків. І основна думка зводилась до того, що краще мовчати, ніж говорити те, на чому не розумієшся. Відповідно до Концепції «система інтернет-ЗМІ – організована за єдиною технологією сукупність інтернет-ЗМІ, необхідних для розв’язання завдань соціально-економічного розвитку держави та внесених до Національного реєстру електронних інформаційних ресурсів». Як бачимо, визначення Кабінету Міністрів кардинально відрізняється від позиції відомих українських науковців та журналістів, що працюють у мережі. Позиція автора цієї статті також суперечить запропонованій владою тезі, оскільки відкидає будь-які спроби організації мас-медіа, що виходить за межі «завдань соціально-економічного розвитку держави». Абсурдність цієї ситуації полягає у тому, що держава намагається на законному рівні запровадити цензурні обмеження щодо тематики видання.

Беручи до уваги поставлені завдання, уряд визначає ще й проблеми формування системи інтернет-ЗМІ:

– недостатня врегульованість суспільних відносин, пов’язаних із формуванням, використанням та захистом інтернет-ЗМІ, зокрема й щодо комерційного використання державних ресурсів;
– необхідність приведення інтернет-ЗМІ до єдиних державних стандартів на базі новітніх інформаційних технологій, міжнародних стандартів, уніфікованих систем класифікації і кодування інформації;
– відсутність ефективних національних операційних, пошукових, геоінформаційних та навігаційних систем;
– відсутність вимог до змісту інтернет-ЗМІ та обмежень щодо їх використання;
– відносно висока вартість користування інтернет-ЗМІ.

Отже, вводиться у вжиток нове, незрозуміле поняття «геоінформаційна система», пропонується «уніфікація систем класифікації та кодування інформації» (курсив – Л. Г.) і безпосередньо підтримується цензура. У процесі вивчення цієї Концепції складається враження, що її прийняття має радше політичний характер, ніж потребу врегулювати правові відносини суб’єктів інформаційної діяльності в мережі.

Однією з основних проблем і працівників мас-медіа, і користувачів є поширення протизаконних чи компрометаційних матеріалів. У Плані заходів щодо безпечного користування інтернетом Комісія Європейського Парламенту та Ради Європи виокремлює такі напрями діяльності, що найчастіше є об’єктами зловживання:

– національна безпека (інструкції з виготовлення вибухових пристроїв та незаконного виробництва наркотиків, проведення терористичних актів);
– захист неповнолітніх (сцени насилля, порнографія);
– захист людської гідності (підбурювання до расової ненависті чи расової дискримінації);
– економічна безпека (шахрайство, інструкції з піратського використання кредитних карток);
– захист інформації (діяльність хакерів);
– захист приватного життя (недозволена передача персональних даних, електронне переслідування);
– захист репутації (наклепи у пресі, незаконна порівняльна реклама);
– інтелектуальна власність (незаконне поширення творів, захищених авторським правом) [9].

Саме дотримання цих пунктів має стати передумовою чесної інформаційної діяльності мас-медіа в мережі. Випадки порушення тих чи інших прав або свобод користувачів інтернетом, поширення неправдивої інформації є тими елементами, що дискредитують ЗМІ і викликають недовіру аудиторії до інформаційного джерела. Боротьба проти матеріалів, що містять протизаконний зміст, вимагає міжгалузевої співпраці щодо обмеження поширюваних даних, її результати виправдовуються в умовах системи саморегулювання, що функціонує на високому рівні, спрямованої на захист таємної інформації чи інформації, що має обмежений доступ.

Законодавство України не має тенденцій розвитку взаємин держави та глобальної мережі. Ті постанови чи укази, запропоновані Президентом чи урядом, є радше декларативними. Наприклад, Указ Президента України «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» [10] містить низку важливих положень, як-от: «створення у найкоротші строки належних економічних, правових, технічних та інших умов для забезпечення широкого доступу громадян, навчальних закладів, наукових та інших установ і організацій усіх форм власності, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, суб’єктів підприємницької діяльності до мережі інтернет»; «забезпечення державної підтримки розвитку інфраструктури надання інформаційних послуг через мережу інтернет»; «вдосконалення правового регулювання діяльності суб’єктів інформаційних відносин, виробництва, використання, поширення та зберігання електронної інформаційної продукції, захисту прав на інтелектуальну власність, посилення відповідальності за порушення встановленого порядку доступу до електронних інформаційних ресурсів всіх форм власності, за навмисне поширення комп’ютерних вірусів», – так і не знайшли своєї реалізації у відповідних законах (які, до речі, також відсутні). Своєрідне свавілля, доступність інформації, яку розміщують чи передають у мережі, породжує анархічну систему безвідповідальності і з боку журналістів, і користувачів. Незрозумілою є позиція українських законотворців щодо нехтування такою інформаційно та стратегічно важливою цариною, як інтернет. Верховна Рада України часто полюбляє калькувати різні законодавчі акти із сусідньої Росії. Та чомусь політика цієї держави в мережі не викликала зацікавлення українців. Відповідно до ст. 2 Закону РФ «Про засоби масової інформації», ЗМІ вважаються формою періодичного поширення масової інформації, тобто періодичні друковані видання, теле- чи радіопрограми і т. ін. Сайт в інтернеті, згідно з роз’ясненнями російського Міністерства у справах друку, телерадіомовлення і ЗМІ, є засобом масової інформації, якщо він відповідає таким вимогам: має постійну назву, розрахований на потенційно необмежене коло користувачів-читачів, а розміщену на ньому інформацію періодично оновлюють (не рідше, ніж раз на рік). Оскільки цим вимогам відповідає більшість сайтів у мережі, то формально стати ЗМІ може будь-яка інтернет-сторінка, власник якої захоче її зареєструвати. Плюсом цього є отримання для журналістів електронного ЗМІ права нарівні з журналістами звичайних ЗМІ. Мінусом – поява можливості у держави впливати на такий інтернет-проект «звичними» методами. Однак позиція російських урядовців є, принаймні, зрозумілою: інтернет-ЗМІ мають підпадати під дію загальних законів, які регулюють діяльність засобів масової інформації, і потрібно лише заохотити їх самостійно підлаштуватися під вимоги до звичайних ЗМІ. Наскільки можна зрозуміти, Українська держава відмовляється від подібного шляху врегулювання проблеми, пропонуючи, з одного боку, створити певні обмеження для провайдерів, ухвалити спеціальний закон з цього питання, а з іншого – демонструючи наочно, які проблеми виникають у небагатьох зареєстрованих інтернет-ЗМІ. У будь-якому разі, запевнення окремих посадовців, що реєстрація дає певний захист для такого ЗМІ, не викликають в останніх особливого ентузіазму.

В Україні вже досить давно відбувся процес взаємопроникнення мас-медіа (традиційні ЗМІ) та інтернет-медіа, що свідчить про поступове включення інтернету в політичне життя українського суспільства. З використанням інтернету ЗМІ набувають нових специфічних функцій.
Хоча з тим, що хаос у Всесвітній мережі загрожує національній безпеці, згодні всі, ніхто з представників українських інтернет-видань, що декларують свою солідарність із загальноприйнятими нормами журналістської етики, не зареєстрував свій сайт як засіб масової інформації, тобто не ризикнув узяти відповідальність за якість і правдивість матеріалів. Саме тому доводиться апелювати до етичних норм та моральних цінностей журналістів і видавців, що працюють у царині електронних видань. Засоби масової інформації у «всесвітній павутині» використовують параметри саморегулювання, насамперед, дотримуючись політики власників видання чи редакційних колективів. З одного боку, це забезпечує можливість висловити свої думки репортерам (до речі, мережеві газети найсуб’єктивніші у системі всіх медіа), з іншого – призводить до пліткарства та аморальної поведінки деяких журналістів. Наприклад, фаховий аналітик Тетяна Коробова дозволяє собі використовувати нецензурну, вульгарну лексику у своїх статтях, а редакція «Обозревателя» (видання, що посідає 2-3 позицію у рейтингу українських мережевих ЗМІ, кількість щоденних відвідувань на початку вересня 2005 року становила близько 120 тисяч унікальних користувачів і понад мільйон відвідувань та перегляду тих сторінок [11]) навіть не замінює на крапки чи зірочки ці матюки. Щоправда, у вересні навіть з архіву «Обозу» зникли всі листопадові-грудневі статті авторки.

Такий стан речей змушує часом замислюватися про трактування поняття «свобода слова». Але стаття присвячена не цим проблемам, тому лише підсумуємо: сучасні українські інтернет-видання на законодавчому рівні ніяк не регулюються, а отже, функціонують на свій розсуд і використовують правила внутрішньої поведінки редакції як постулат у своїй діяльності. В аналітичній доповіді «Правове регулювання інтернет-ЗМІ в контексті інформаційної безпеки: міжнародний досвід та українські перспективи» зазначено, що інтернет-медіа і надалі є одним із форпостів свободи слова в Україні. Держава робить спроби піддати регулюванню і їхню діяльність, однак стикається з певними перешкодами, що унеможливлюють здійснення таких задумів. З іншого боку, «для самих інтернет-ЗМІ є важливим як урегулювання свого юридичного статусу, так і прийняття своєрідного «кодексу чистого інтернету» – неформальної угоди між учасниками цього ринку про правила поведінки на ньому» [12].

Відсутність цензури в інтернеті приваблює аудиторію. Каталізатором розвитку політичного сегмента українських веб-видань стало зникнення Г. Гонгадзе, який був головним редактором інтернет-видання «Українська правда». Закономірно, що кількість відвідувань цього сайту за кілька місяців сягнула 1 мільйона.

Інтернет забезпечує реалізацію статей, що присутні в конституціях усіх демократичних держав, – свобода слова та думки.

Така демократичність не завжди влаштовує уряди держав і з 1999 року відбуваються постійні спроби цензури. Наприклад, у Саудівській Аравії, Ірані, Єгипті, у деяких країнах колишнього СРСР органи безпеки вживають заходів, спрямованих на технічне обмеження доступу користувачів до визначених серверів і сайтів політичного, релігійного чи порнографічного характеру. Влада Китаю постійно блокує західні сайти новин – CNN, BBC, Reuters, Washington Post.

Україна також не залишилась осторонь. Наприкінці жовтня 2001 року Рада національної безпеки та оборони на чолі з Президентом України провела засідання, присвячене заходам щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України, на якому було запропоновано ліцензувати ЗМІ в інтернеті. На увазі малося саме ліцензувати, а не реєструвати. «Навіть друковані ЗМІ в Україні не ліцензуються, а тільки реєструються. Здається, – зазначає В. Іванов, – держава вирішила знищити останню позацензурну зону українських медіа» [13]. Держава намагається взяти український сегмент мережі під свій контроль. Однак легальна боротьба держави з інтернет-ЗМІ є безуспішною, бо інтернет-сайти залишаються поза сферою чинності закону про ЗМІ.

Під час передвиборчих перегонів 2004 року мережним опозиційним інформаційним ресурсам доводилося по кілька разів міняти доменне ім’я та провайдера, що надавав послуги хостингу [14]. Так, одне з найбільш рейтингових інтернет-видань «Обозреватель» змінював свою адресу з www.obozrevatel.com.ua на www.obozrevatel.com і переносив свій ресурс на закордонні сервери, оскільки «Укртелеком» закривав доступ до цього ЗМІ. Інформаційну блокаду пережив і сайт «Української правди» (www.pravda.com.ua), і деякі розважальні ресурси, які не підтримували провладного кандидата.

У контексті боротьби із тероризмом уряд Російської Федерації максимально обмежує тематичний діапазон інформації, що з’являється на сайтах російських електронних видань. Скажімо, у 2002 році, коли відбулось захоплення заручників під час спектаклю «Норд-Ост», керівник групи бойовиків виступив у прямому ефірі інтернет-версії каналу «Эхо Москвы». Відтак журналістів звинуватили у підтримці терористів, а сайт – заблокували. Працівникам так і не вдалося довести, що вони просто виконували свою роботу, доносивши до аудиторії відомості з місця події. Ще далі у контексті боротьби проти тероризму пішов уряд Великобританії, що розробив законопроект, відповідно до якого розвідувальній спецслужбі МІ-5 надається доступ до електронного листування на теренах країни.

Зокрема, В. Царев та А. Кантарович [15] пропонують такі принципи для урахування при розробці законодавчої бази використання мережі інтернет:

– принцип предметного регулювання. Предметом регулювання є правовідносини між оператором і користувачем інтернету як між собою, так й у взаєминах з іншими особами та державними органами у зв’язку з передаванням інформації та наданням послуг через інтернет;
– принцип пріоритету міжнародного рівня правотворення. Передбачені пріоритети правових норм інтернету на міжнародно-правовому рівні шляхом укладення і виконання універсальних міжнародних угод;
– принцип використання позаюридичних методів регулювання. Деякі нормативні проблеми можуть і повинні розв’язуватися без використання методів державно-правового регулювання, у тому числі на рівні організаційної взаємодії учасників інтернет-товариства;
– принцип розумної достатності регулювання. Потрібне законодавче закріплення норм і правил, що регулюють ті аспекти функціонування інтернету, які зачіпають інтереси особи, боротьбу з порушеннями громадської моральності, захист інтересів держави у галузі інформаційної безпеки, охорону правопорядку;
– принцип дотримання пріоритетів законів України. Сфера дії рекомендацій регулюється законодавством України;
– принцип законності. Особи, що беруть участь в інформаційних відносинах за допомогою мережі інтернет, повинні дотримуватися законів України;
– принцип анонімності користувачів. Всі особи, що використовують мережу інтернет, мають право на анонімність у межах чинного законодавства;
– принцип обов’язкової індивідуалізації оператора інтернет. Оператор інтернет зобов’язаний достовірно індивідуалізувати себе у всіх інформаційних взаєминах із користувачами мережі;
– принцип відкритості та достовірності здійснення комерційних операцій. Оператор зобов’язаний публікувати з використанням усіх власних інформаційних ресурсів правила отримання інформації про товар чи послугу, що пропонуються, та про умови укладання угод (придбання та доставка);
– принцип факультативної індивідуалізації споживачів товарів і послуг. Оператор має право вимагати індивідуалізації споживача послуг і товарів при укладанні договорів у обсягу, передбаченому законом;
– принцип розумної свободи інформаційного обміну. Крім законних обмежень на інформаційний обмін, користувачі мережі не мають права здійснювати несанкціоновані користувачем електронні поштові розсилки, якщо це не передбачено законом чи договором;
– принцип розумної відповідальності провайдерів. Інформаційний провайдер не несе відповідальності за незаконні дії осіб, що використовують його послуги;
– принцип добровільного забезпечення доказів. Користувачі, інформаційні провайдери та оператори інтернету мають право використовувати будь-які законні способи забезпечення доказів інформаційного обміну і здійснення комерційних операцій у мережі.
На сайті «Телекритики» було опубліковано поради українським посадовцям щодо регулювання інтернету, зокрема такі:
– тільки ті особи, які безпосередньо розміщують інформацію на веб-сайтах, можуть визнаватися винними за дифамаційні заяви. Однак необхідно застосовувати міжнародні стандарти свободи слова;
– не повинно існувати потреби в реєстрації ПІП, користувачів чи веб-сайтів: положення такого характеру немає практичної мети і може призвести до безпідставного втручання уряду;
– українська влада повинна сприяти широкому доступу до інтернету, замість введення обмежуючих заходів [16].

При розробці українського законодавства у галузі інтернет слід враховувати такі особливості Всесвітньої мережі:

– інтернет не є ні об’єктом, ні суб’єктом правового регулювання. Предметом регулювання є правовідносини між оператором та користувачем інтернету і між собою, й у взаєминах з іншими особами чи державними органами у зв’язку з передачею інформації та наданням послуг через інтернет.
– інформацію, розміщену в мережі, майже неможливо облікувати.
– відсутність персоніфікації автора публікації ускладнює процес визнання його суб’єктом, що несе відповідальність.
– пов’язані з інтернетом порушення мають інтернаціональний характер. Застосування локальних правових норм без урахування міжнародних може бути неефективним.
– соціальне значення інтернету як засобу необмеженого доступу до інформаційних ресурсів вимагає, передусім, законодавчого закріплення норм та правил, що регулюють аспекти його функціонування.

Отже, інтернет – це унікальний і складний засіб спілкування, який не можна регулювати звичайними нормами, що застосовують до традиційних ЗМІ. Беручи до уваги особливу роль інтернету в Україні в наданні об’єктивної інформації, журналісти закликають українську владу втримуватись від уведення надто суворих правил його регулювання. Це може суттєво обмежити свободу функціонування незалежно від політичних сил, яку мало багато веб-сайтів.

м. Київ
Повна версія публікації в Наукових записках київського Інституту журналістики.
__________________________________________
1. Попович 3. Прорыв неизбежен? // http:/itware.com.ua/mg/2003/03/proriv.html.
2. ГОСТ 7.83-2001. Межгосударственный стандарт. СИБИД. Электронные издания. Основные виды и выходные сведения // http://plasma.karelia.ru/about/e-pub-about.html.
3. Парламентські слухання з питань інформаційної діяльності та свободи слова 16 січня 2001 року // http://www.rada.kiev.ua/press/ses6/psl1601/shevtchuk.htm
4. Вперше винесено на загал проект Державної програми «Електронна Україна» http://www.telekritika.kiev.ua/news/?id=6429&print=yes.
5. Воронов И. А. Защита чести, достоинства и деловой репутации от посягательств при помощи сети Интернет /http://www.crime-research.ru/library/Voronov2.htm.
6. Указ Президента 346/98 «Про деякі заходи щодо захисту інтересів держави в інформаційній сфері» // http://www.rada.gov.ua.
7. Указ Президента 928/2000 «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» http://www.rada.gov.ua.
8. http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
9. План заходів щодо безпечного користування інтернетом Комісії Європейського Парламенту та Ради Європи / http://internetrights.org.ua/index.php?page=edrіgram
&n=2.7
10. Указ Президента України «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні // www.rada.gov.ua
11. Ющенко й Тимошенко розкочегарили інтернет. «ОБОЗ» їде ще швидше. Приєднуйся // http://www.obozrevatel.com.ua/news/2005/9/12/42372.htm.
12. Аналітична доповідь «Правове регулювання інтернет-ЗМІ в контексті інформаційної безпеки: міжнародний досвід та український» // http://foreignpolicy.org.ua/ua/papers/index.shtml?id=5.
13. Іванов Б. Сьогодення українських медіа // http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=226.
14. Доменне ім’я – це ім’я, яке використовують для адресації комп’ютерів та ресурсів в інтернеті шляхом звернення до глобальної системи доменних імен (DNS). Хостинг – послуга з розміщення та зберігання файлів клієнта на сервері організації, що надає таку послугу (провайдера).
15. Царев В., Кантарович А. Электронная коммерция. – СПб: Питер, 2002. – С. 48-50.
16. Короткий огляд випадків порушення свободи слова та пов’язаних з ним інцидентів, що сталися в Україні // Дайджест по Україні. – 2003. – Трав.-лип. // http://www.telekritika.kiev.ua/comments/?id=10459.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)