Ностальгiя за художнiм фiльмом

Наталя Вихопень

Опубліковано: 13-01-2009

Розділи: №04, Друковані версії.

0

Є одне слово, яке я скоро зненавиджу, якщо вже цього не зробила. Це навiть не слово, а скорочення —”т/c”. Тепер я його розшифровую вже не як “телесерiал”, а як “тисни”. Тисни на кнопку пульта, щоб хоч десь, на якомусь далекому 32 чи 40 каналi побачити щось iнше, а не серiал. Це добре, коли є кабельне чи супутникове телебачення, а якщо його немає?

Вони прийшли до нас рокiв тринадцять тому – “мильнi опери”, якi розповiдали про життя багатих i бiдних латиноамериканцiв, про їхнє палке кохання, амнезiю та загублених дiтей. Із завмиранням серця український глядач чекав  показу чергової серії “Рабині Iзаури”, люди полишали усi свої справи й збиралися бiля телевiзорiв, щоб возвеличити  людський  дух та право на любов бiлого до рабинi.  Словом, серiал сприймався як iдейний. А головне – в усьому телепросторі вiн був єдиним.

Це свято зiпсували, коли рабиню Iзауру на екранi одна за одною почали змiнювати Марiанна, Дика Роза, Бранка кохання, Селеста, Морена Клара, Гваделупе, просто Марiя, Алондра, донна Бейжа та iншi красунi з екзотичними iменами, такими ж проблемами i нещастями. Кажуть, що серiали — це найкращий вiдпочинок, бо вони не змушують думати. Просто сiдаєш перед телевiзором i тупо “втикаєш” в екран, забуваючи усі проблеми…

Потiм у нас з’явилися американськi серiали… Менi дуже шкода мою прабабцю, яка так i не дiзналася, чи одружилися Круз та Iден, бо не дожила до цього щасливого моменту у “Санта-Барбарi”. А я й досi не можу зрозумiти, що змушувало людей впродовж кiлькох рокiв спостерiгати за тими несусвiтнiми подіями, що вiдбувалися у якiйсь чужiй, далекiй i головне неiснуючiй родинi?

…Колись давно до мене в сльозах прийшла одна подруга. Тодi вона вперше закохалася i вирiшила порадитися з своєю мамою, але вибрала для цього не  зовсiм вдалий час. Мама саме дивилася “Династiю”, i питання, чи знайде Джеф Фелон, було значно важливiшим у той момент, нiж доньчині проблеми.

А кiлька рокiв тому з’явилася нова ТБ-бацила — росiйськi серiали.  Якщо чесно, я не можу втретє дивитися “Ментiв”, “Убивчу силу”, ” Марш Турецького”, “Бандитський Петербург”. Менi остогидло постiйно бачити  тих самих акторiв, якi перекочовують з одного серiалу в iнший. I чому майже усi серiали базуються на одному й тому ж матерiалi? Хiба немає бiльше славних професiй, крiм чесних i непiдкупних слiдчих прокуратури, працiвникiв мiлiцiї та романтичних бандитів? Або ще парадокс: спочатку iдуть “Менти”, де Ларiн i К° успiшно борються зi злом, доводячи, що позитивнi герої — саме “менти”, а потiм показують “Бригаду”, де найгероїчнішим  є бандит Саша Бєлий.

Переглянувши телепрограму з понеділка до суботи, з’ясовуємо, що на бiльшостi каналiв йдуть тільки серiали. У голову закрадається крамольна думка: може, це добре продумана державна  полiтика аби заставити нас зайнятися у”серiальний” час чимось корисним.  Наприклад, почитати книжку, написати дисертацiю, піти в театр?

Звiсно, можна провести морально-виховнi бесiди на тему, що усi цi серiали-бойовики негативно впливають на молодь i на її життєвий вибiр.  Що, надивившись на доблесних Челiщева, Бєлого, Космоса, молодi хлопцi намагатимуться стати подібними до них, а дiвчата вбачатимуть у таких персонажах своїх iдеалiв (маю на увазi героїв, а не акторiв). Усiх iнших вважатимуть “рагулями i лохами”. З огляду на це, про виховне значення телебачення можна говорити до безконечностi. Але чи варто?

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)