НАТО: коли очікувати зламу у поглядах?

Віталій Мороз, політолог

Опубліковано: 21-01-2009

Розділи: №14, Друковані версії.

0

ВІД РЕДАКЦІЇ

Емоції в журналістиці. Чи можна без них? Чи мають бути журналісти писаками-зірвиголовами, синонім до чого – емоційність? Чи все ж сухими і холодними статистами тих подій, що відбуваються навколо?  І там, і там – недоліки. Емоційний, гарячкуватий журналіст, як і з приготуванням доброї страви, здатен пересмажити, переперчити, змішати не ті інгредієнти чи просто видати яєчню за наваристий гуляш. З іншого боку, холодна статистика катастроф, руйнувань, землетрусів, терактів вбиває саме поняття журналістики, нібито потік новин готували не люди, а машини, до уваги яких потрапляє тільки те, що підгоріло на краях.

Проте журналістика має і зворотний бік: якісно інформувати про цікаві та корисні речі, і з емоціями, і з фаховим професіоналізмом. Саме такою темою для українців має стати НАТО: де емоції будуть похідними від фактів, а не навпаки, а зібрані по крупицях знання випереджатимуть безграмотність і маніпулювання. Адже тривалий час тема НАТО була в затінках мейнстрімної журналістики та суспільної свідомості. А якщо й виринала, то публіці підносився гуляш чужого виробництва, до якого домішували найогидніші інгредієнти, приправлені спеціями передвоєнного періоду. Отож, для читача, вже не кажучи про гурмана, будь-які згадки стосовно НАТО залишали по собі неприємні спогади. Краще б і не чув, і не куштував. Сьогодні ж, спостерігати поступові злами у ставленні й інформуванні щодо НАТО стає дедалі цікавіше. Маєте нагоду пересвідчитись.

Отже, ця рубрика МедіаКритики, присвячена абревіатурі. Точніше журналістським підходам до абревіатури. НАТО. Чотири літери. Невичерпний згусток енергії. Самореферентний знак. Однак дебати переважно і сконцентровані навколо символічного знака, а не самої структури. І чому зрештою “НАТО”? Альянс – саме цей термін розповсюджений серед фахівців, для яких дискусії про організацію – поза межами “добра і зла”, а радше в ключі “структурних реформ збройних сил” та “місця України в сучасних системах колективної безпеки”. Український публічний дискурс щодо Альянсу як маятник, що тільки на якусь мить затримується в крайніх точках радіуса розгойдування. А саме цих миттєвостей недостатньо, аби тверезо осмислити, а про що, зрештою, мова. Про безпеку чи про страхи, породжені забуттям? Власний вибір чи диктат зверху?

З деміфологізацією Альянсу все просто. Українському журналістові не так вже складно з’їздити на словацько-польський кордон. Закинуті митні пункти, порожні приміщення, символічно спиляні шлагбауми, що свого часу обумовлювали, як сьогодні на наших кордонах, черги і всю ту неволю переміщення попри всі конвенції та декларації прав людини. Замість кордону – ледве видимий шрам минулого. Де ті колючі дроти, де озброєні до зубів натовські автоматники, які гірші від фашистів? Де та військова загроза, і де ті тисячі танків, сопла яких націлені на мирних жителів прикордонних містечок? А обидві ж – країни НАТО. І в обох – і натяку нема на гуркіт працюючих танкових двигунів та тупіт “добре відомих” українцям натовських черевиків, готових втоптати чийсь суверенітет. Спиляні шлагбауми – це останні досягнення, пов’язані зі вступом наших сусідів до шенгенської зони. Але цього вступу в грудні 2007 року не було би без входження країн до Євросоюзу навесні 2004 року, а передумовою вступу до ЄС був січень 1999-го. Знаєте про що я? Про приєднання до Альянсу.  Приємних відкриттів!

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)