Львовом у НАТО?

Оксана Войченко, студентка

Опубліковано: 21-01-2009

Розділи: №14, Друковані версії.

0

Звичайно, преса – це тільки один із багатьох каналів ознайомлення та зацікавлення громадян питанням Альянсу, але один з найважливіших. На прикладі Львівської газети (ЛГ) ми спробуємо з’ясувати, як і наскільки активно місцева преса висвітлює тему НАТО як важливий аспект євроатлантичного майбутнього нашої держави.

Впродовж усього року Львівська газета неодноразово писала про зовнішню політику України загалом та ситуацію з НАТО зокрема. Ознайомившись із публікаціями про НАТО за 2007 рік (січень-жовтень), можна стверджувати, що більшість із них має інформативний характер. Це здебільшого повідомлення про нові законопроекти щодо НАТО, конференції, присвячені питанням євроатлантичної інтеграції.

Вже в лютневих номерах газети було опубліковано низку повідомлень про нові законопроекти та кроки на шляху до НАТО. Так, наприклад, з’явилась інформація про законопроект щодо необхідність вступу до НАТО Грузії й України, яку внесла група американських сенаторів до сенату США. В одному з наступних випусків газети надруковано матеріал про роботу 43 Міжнародної конференції з питань безпеки під назвою “Глобальні кризи – глобальна відповідальність”, що відбулася в Мюнхені, де Віктор Ющенко наголосив, що наша держава своєю метою обрала стати повноправною частиною всієї загальноєвропейської системи безпеки. Цікаво, що після закінченні конференції німецька та швейцарська преса одноголосно заявили, що  Німеччина розглядає відносини з Україною через російську призму, бо для Берліна відносини з Росією пріоритетніші (Frankfurter Allgemeine Zeitung, Tagesspiel, Neue Zurcher Zeitung).
На відміну від інформаційних, аналітичних текстів бракує. Матеріалів, які б допомогли пересічним громадянам розібратися в ситуації навколо НАТО, зайняти чітку обґрунтовану позицію в питанні вступу нашої держави до Альянсу обмаль. З усіх публікацій цього року, які торкаються питання НАТО тільки близько 10% мають аналітичний характер. До таких належить, наприклад, стаття професора Степана Вовканича “Парадокси ідентичності” (ЛГ. 30.05.2007). Порушуючи проблему колоніальної ізоляції – мовно-інформаційної, фізичної, моральної тощо окремих регіонів України, С. Вовканич говорить і про ситуацію з НАТО, про рівень необізнаності населення Східної України з діяльністю блоку. “Пострадянські республіки Прибалтики, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина й інші учасники колишнього Варшавського військового блоку, низка країн екс-Югославії визнали реальність: їм самостійно не убезпечити власні народи від зовнішніх загроз і викликів, – пише автор. – За цих умов колективна оборона в рамках НАТО – найефективніша й економічно доцільна. Але що означає для українофобів чужа думка та досвід, їм подавай референдум, бо вони добре прогнозують його результати в непоінформованому про НАТО українському соціумі. Що більше, у суспільстві, заляканому воєнними страшилками радянської брехливої пропаганди про загрози та злочинні наміри НАТО супроти всього мирного прогресивного людства на чолі з миролюбним СРСР. А скільки воєн за цей час вели “агресивний” блок НАТО та “миролюбиві” комуністичні більшовики – ніхто не порівнював”.

Певні пояснення та тлумачення політики Північноатлантичного блоку в більшій мірі можна знайти хіба що в інтерв’ю з політичними діячами, експертами, компетентними в питанні Україна–НАТО. Наприклад, в одному з червневих номерів газети читаємо інтерв’ю з Богданом Соколовським, радником секретаріату Президента України із зовнішньої політики. У чому полягає проблема “несприйняття” українським суспільством прийдешнього членства нашої держави в НАТО? Із сказаного паном Соколовським можна окреслити щонайменше три способи донести інформацію громадянам про НАТО:

– Запровадити загальноукраїнську (наразі існують тількі регіональні) програму, метою якої стане донесення інформації про переваги Північноатлантичного альянсу.
– Пояснювати з “блакитних екранів” переваги приєднання до НАТО (невдовзі у світ вийде короткометражний фільм про Північноатлантичний блок).
– Використовувати ЗМІ як важливий канал потоку та “перетравлення” інформації в громадян.
Про переваги для Украни інтеграції в НАТО, вигоди членства говорить в інтерв’ю Львівській газеті Борис Тарасюк, екс-міністр закордонних справ України. Наголосимо на кількох з них:
– Україна стане суб’єктом прийняття рішень у Європі, вона стане безпосереднім учасником такого процесу.
– Завдяки своїм розмірам і геополітичному розміщенню держава стане дуже впливовим гравцем, на неї зважатимуть усі західні країни.
– Україна перестане бути об’єктом суперечок між Сходом і Заходом, а домінування наддержав, якщо Україна вступить до НАТО, буде взагалі неможливим.
– Успіх проведених демократичних та економічних реформ виведе країну на абсолютно новий рівень.
– Зміцнення військового потенціалу держави. Це, своєю чергою, перетворить Україну на одного з провідних суб’єктів миротворчих місій, а вдосконалення армії та приведення її до європейських стандартів удосконалить та укріпить українське військо.
– Із вступом до НАТО Україна перестане бути плацдармом для змагання російських енергетичних компаній та енергетичних протиборств між іншими країнами.
– Україна буде захищена від “імперських замахів” сусідів, адже на її територію поширюватиметься глобальна безпека.

Міркуваннями іншого характеру ділиться з читачами Львівської газети голова Комітету із закордонних справ Верховної Ради України Віталій Шибко. На початку вересня в розмові з журналістом газети він чітко сказав, що бачить альтернативу в позаблоковому статусі України, адже “позаблоковий статус дозволяє мати свої збройні сили, торгувати зброєю, що робить сьогодні Україна”. Проти вступу України до Альянсу виступають і російські діячі. Це зрозуміло, адже Росія ніколи не приховувула негативного ставлення до НАТО. Більше того, це стало однією з причин протистояння Сходу і Заходу – відповідно прихильників та противників НАТО.

Відразу ж після позачергових виборів до Верховної Ради, 1 жовтня, на шпальтах Львівської газети було опубліковано інтерв’ю з Васілієм Думой, членом Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації, спостерігачем на виборах від Росії під назвою “Нинішні вибори в Україні “чистіші” за попередні”. У розмові з журналістом газети Васілій Дума заявив, що, на його думку, вступ України до НАТО “не був би правильним кроком”. Усе-таки Росія й Україна, – говорить він, – це дві країни, які економічно розвиваються разом. Військово-промисловий комплекс у СРСР був побудований так, що працював на дві країни. Тож і літаки ми можемо разом збирати, і в космос разом літати, і є багато інших сфер, де могли б працювати разом на благо наших людей. Вступ до НАТО нічого не дає Україні, – робить висновок пан Дума. Такої ж думки дотримуються й інші російські політики і громадські діячі, як, наприклад, Константін Косачєв, голова Комітету Держдуми Росії з міжнародних справ та Алєксандр Рар, директор програми Центру Росії та країн СНД Німецької ради із зовнішньої політики. “Якщо “помаранчеві” вестимуть країну в НАТО, – заявив виданню Российская газета останній, – це ускладнить відносини з РФ, але вибір такого шляху вітатиме США” (огляд російських ЗМІ під назвою “Друга революція чи розкол?” (ЛГ. 04.10.2007). Отже, чи не єдиним аргументом проти членства нашої держави в НАТО тут виступає протест проти цього Росії.

З негативним ставленням до НАТО на шпальтах газети наприкінці вересня виступив  мешканець Львова, адвокат Іван Мотринець у статті – “Заберіть руки від України, панове…” “Європа хоче бачити нас слабкими”, – стверджує автор. А нам треба “будувати свою, українську цивілізацію”. Ціль НАТО та ЄС він бачить у прагненні зробити Україну “таким собі санітарним кордоном з її північним сусідом Росією”. Крім того, входження України до НАТО, на думку пана Мотринця, матиме для нашої держави непередбачувані наслідки, а найголовніше – “частину своїх суперракет “Булава” та найновіших – міжконтинентальної балістичної РС-24 і крилатої Р-500 Росія муситиме переорієнтувати на американські бази в Україні”. Автор наголошує на “страхітливому злочині натовської вояччини” проти Югославії, коли “з 24 березня по 10 червня 1999 року НАТО здійснило 35 тисяч нальотів на цю країну. У них брали участь понад тисячу бойових літаків і 206 вертольотів; випущено більш ніж десять тисяч крилатих ракет; на територію країни скинули 79 тисяч тонн вибухових речовин і понад 150 контейнерів із 35450 касетними бомбами”. Закінчує свій матеріал Іван Мортинець зверненням до читачів: “Скажіть відверто: вам особисто, дітям вашим і внукам це потрібно? Мене така перспектива не гріє. Вона мені абсолютно не потрібна”. Матеріал написано у яскравій формі. Автор наводить факти, аргументує свої думки. І для громадян, погано обізнаних із діяльністю НАТО, які не знають іншої “сторони медалі”, така позиція може стати цілком прийнятною. Саме тому читачі і потребують об’єктивної, всесторонньої оцінки роботи Альянсу журналістів, експертів. Преса повинна надавати можливість ведення на своїх сторінках дискусії між прихильниками та противниками НАТО аби читачі могли зважити всі “за” і “проти” та самостійно визначитися. А таких матеріалів на сторінках більшості українських газет, на жаль, вкрай мало.

Причини розбіжностей у ставленні щодо НАТО з боку політичної влади та громадян можна шукати будь-де. Одне залишається зрозумілим – чи не найбільшою проблемою нашої держави є відсутність консенсусу щодо зовнішньополітичного вектора України. Цікаво, що єдності думок немає не тільки серед опозиційних сил, але й часто всередині однієї партії. Так, у червні під назвою “Зовнішньополітична шизофренія” у Львівській газеті з’явився матеріал про хід міжнародного форуму “Євроатлантичне майбутнє України”, що відбувався в Києві 11–13 червня. Як повідомляє видання, “представники Партії регіонів на міжнародному форумі виглядали доволі кумедно. Заявляючи про позицію своєї політичної сили, кожен казав кардинально протилежне. Для прикладу, народний депутат Юрій Мірошниченко намагався запевнити аудиторію, що “блакитно-білі”, в принципі, як і “помаранчеві”, не мають нічого проти вступу України до НАТО. Натомість його колега по фракції Леонід Кожара виступив із різкою критикою Альянсу. Регіонал виявився максимально поінформованим про інтереси Росії, які активно відстоював. Він наголошував, що НАТО – не що інше, як американське зло, і є величезний розкол між членами Альянсу. Пан Кожара переконував, що єдиним виходом для України є інтеграція власне з Росією, як це колись було історично”. Уже не вперше питання НАТО найчастіше піднімається у передвиборчі періоди. Одні політичні сили виступають за вступ до Альянсу, інші – проти. Відповідно преса також реагує на виступи політиків публікаціями на газетних шпальтах та “стежить” за виконанням обіцянок політиків після виборів. Львівська газета 17 жовтня 2007 року опублікувала матеріал “Мораторій на популізм”, у якому повідомлено, що Партія регіонів різко відмовилася від ідеї провести референдум стосовно питань НАТО та російської мови, про який говорили напередодні виборів, і на пропозицію Василя Кисельова вирішили накласти мораторій на спірні питання, одним із яких є вступ до НАТО на п’ять років. “Зараз Україна дійшла до того етапу, коли вже не можна більше випробовувати терпіння народу”, – зауважив миротворчо налаштований Кисельов. Щодо інших політиків, як повідомила Львівська газета, Юлія Тимошенко заявила, що “буде проведено потужну дискусію і витрачено достатньо бюджетних грошей на інформаційну кампанію: що таке НАТО й інші системи колективної безпеки. Потім це питання (вступу до НАТО) вирішать на референдумі” (Стріха М. Кириленкові бути спікером // ЛГ. 15.10.2007). Залишається тільки сподіватись, що обіцянки не будуть пустими словами.

Із проаналізованих медіатекстів можна зробити висновок, що найчастіше тему НАТО в Україні порошують напередодні виборів, намагаючись повернути у свій бік той чи інший електорат. Відповідно, більшість публікацій стосовно Північноатлантичного альянсу з’являється у пресі саме під час передвиборчої кампанії. Хочеться вірити, що консенсус щодо зовнішньої політики нашої держави буде все-таки досягнуто як з боку політичної еліти, так і всього українського народу, а засоби масової інформації і надалі сприятимуть підняттю рівня обізнаності населення з НАТО та іншими аспектами зовнішньополітичного життя України. Адже, як зазначає генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер, “подальші рішення, які ухвалюватиме Україна стосовно НАТО, залежатимуть від громадськості. Саме їй вирішувати, яким шляхом іти далі” (Бурдега Т. НАТО задоволений Україною // ЛГ. 06.08.2007).

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)