Шлях формування якісних медій в Україні: ЕЛІТАРНИЙ ЧИ ЕГАЛІТАРНИЙ?

Борис Потятиник

Опубліковано: 19-09-2008

Розділи: №11.

4

Якісні і популярні медіа перебувають в нерозривному симбіотичному зв’язку. Якщо в якомусь суспільстві ніша популярних медіа не заповнена національними виданнями, то на їх місце неодмінно прийдуть закордонні

Великий Оксфордський словник каже, що вперше в британській пресі вираз “quality paper” було вжито в 1956 році. Втім, професор Джон Пітерс (John Durham Peters Professor of Communication Studies, University of Iowa) пише, що концепція  насправді має набагато тривалішу історію в сенсі  дискусій про високе і низьке: “Наприкінці ХІХ ст. в США існував контраст між елітарним і масовим (між “class” і “mass”). Реймонд Вільямс (Raymond Williams) багато писав на цю тему в британському контексті. У США  диференціація між якісними та популярними газетами з’явилася близько 1900 р., коли New York Times постала виразним контрастом до тодішніх сенсаційних газет. Не знаю, чи вживався тоді термін “якісна газета”, але різниця між елітниим раціональним аналізом і вульгарно-сенсаційним чтивом стала цілком виразною саме в той час”

Виглядає, що мешканці планети, після надмірного захоплення телебаченням, знову повертаються до старої доброї звички й починають більше читати. За повідомленнями Світової Асоціації газетярів (WAN), глобальні продажі газет торік зросли на 2.1 %, сягнувши рекордних 395 млн. екземплярів, (вважається, що їх читає щодня близько 1-го мільярда мешканців планети). А втім, може, це просто стало більше читачів? Все ж з посеред сотень мільярдів новонароджених має бути бодай частина тих, які з часом любитимуть читання. От що не викликає сумнівів, то це аудиторія інтернет-версій газет, яка зростала значно стрімкіше: на 32% упродовж року і на 350% за п’ять останніх років [www.korrespondent.net (07.06.2005)].
У п’ятірку найбільших газетних ринків увійшли:
Китай (щоденно там виходить 93,5 млн. екз.);
Індія (78,8 млн.);
Японія (70,4 млн);
США (48,3 млн.);
Німеччина (22.1 млн.).

Як бачимо, три азійські країни йдуть з великим відривом від США і Німеччини. При цьому очевидно, що в Японії — найбільше екземплярів друкованих видань на душу населення. У цій країні видається найтиражніша щоденна газета в світі Йоміурі Шімбун ― 14 067 000 екз.

ЧИ МОЖЕ ЯКІСНЕ ВИДАННЯ БУТИ МАСОВИМ?

Згадане зростання стосується не тільки популярних газет (таких, як на обкладинці нашого часопису ― “для людей, звірів і птахів”), але і якісних видань. Нижче подаємо перелік найавторитетніших за підсумками 2004 р. газет світу.
Швейцарська консалтингова компанія «Internationale Medienhilfe» опитала близько тисячі підприємців, політиків, професорів, журналістів і представників рекламного бізнесу з 50 країн світу і отримала такі результати (у дужках відсотки голосів респондентів за підсумками 2003 р.):
1. Financial Times (Великобританія) ― 19,4% (20,7)
2. Wall Street Journal (США) ― 17% (7,5)
3. Frankfurter Allgemeine Zeitung (Німеччина) ― 16,2% (10,9)
4. Le Monde (Франція) ― 12,5% (2,1)
5. Neue Zuercher Zeitung (Швейцарія) ― 12,1% (15)
6. The New York Times (США) ― 8,1% (21,3)
7. International Herald Tribune (Франція) ― 5,2% (11,3)
8. Асахі Шімбун (Японія) ― 2,6% (0,4)
9. El Pais (Іспанія) ― 1,9% (4,8)
10. Corriere della Sera (Італія) ― 1,3% (0,7)

The New York Times, що була найкращою 2003 року, опинилася аж на шостому місці. Як пояснили в IM, такий результат зумовлено недавніми скандалами навколо американського видання, яке підтримувало пропагандистські кампанії адміністрації Буша щодо окупації Іраку. Уперше в десятці найкращих газет світу опинилися японська Асахі Шімбун та італійська Corriere della Sera [Названо найкращі газети світу // www.korrespondent.net (06.07.2005)].
І тут Японія вноситиме збентеження в наші стрункі розмірковування. Річ у тім, що Асахі Шімбун, як і найтиражніша газета світу Йоміурі Шімбун (наклад у 2004 р. ― 14 067 000 екз.) належать не до популярних, а до якісних видань. Проте їхні наклади в десятки разів перевищують тиражі якісних європейських видань.

Досвід європейської преси дає нам підстави ототожнювати якісні медіа з елітарними, розрахованими на відносно вузький прошарок високоосвіченого населення, для якого всебічна поінформованість є частиною професійних обов’язків: управлінці, бізнесмени, науковці, викладачі, зрештою, просто допитливі люди, які заради власного задоволення готові упродовж годин поглинати аж ніяк не розважальну інформацію про політику та економіку всередині країни чи на інших континентах. Тобто це люди, які ухвалюють рішення чи формують громадську думку в певних середовищах.
На противагу цьому елітарному принципові, в Японії якісні видання формуються за егалітарним (зрівняльним) правилом. Уперше в світі ця країна довела, що якісні видання можуть бути не елітарними, а масовими.
Щоправда, Гел Фостер (один з авторів цього числа МедіаКритики) намагається поставити під сумнів цей  японський феномен. Мовляв, у 30-х рр. ХХ ст. уряд примусово укрупнив сотні дрібних газет. Однак, з нашого погляду, це не пояснює того, яким чином щоденний наклад “Великої трійці” за півстоліття зріс у 10 разів. Виглядає, що тут даються взнаки конкурентні почуття американця стосовно японців.
 
ТЕОРІЯ

Передусім треба дати лад термінам: що маємо на увазі, коли ведемо мову про якісні й популярні медії? Більшість моїх співрозмовників ― журналістів чи викладачів журналістики ― давали свої власні й доволі різні інтерпретації.
Звісно, можна  і навіть треба  вибудовувати свою концепцію якісних медій з урахуванням нашої історії (напр., львівська газета Діло 1880―1939 рр.) чи таких новітніх здобутків як газета День, тижневик Дзеркало тижня. З липня 2005 р. в Києві з легкої руки Бориса Березовського видається КоммерсантЪ-Україна, який має  ознаки якісної газети. 12 шпальт цього видання наповнюють 75 журналістів, початкові інвестиції склали 5 млн. дол. [КоммерсантЪ-Украина // www.telekritika.kiev.ua (18.07.2005)]. А втім, поки що його важко зарахувати до здобутків саме української журналістики. З іншого боку, треба знати, що під цим поняттям мають на увазі «вони»  західноєвропейці чи північноамериканці  люди, від яких згаданий термін до нас примандрував.
Найбільше поділ на популярні та якісні медії властивий Великобританії. П’ять щоденних видань (Financial Times ― рік заснування 1888, The Daily Telegraph ― 1855, The Guardian ― 1821, The Independent ― 1986, The Times ― 1785) і чотири тижневики (Sunday Telegraph ― 1961, The Independent on Sunday ― 1990, The Observer ― 1791, The Sunday Times ― 1822) зазвичай характеризують як якісні, цебто ті, що «надають максимально повну інформацію з широкої тематики й орієнтовані на громадян, які готові витратити на читання достатньо багато часу». Натомість популярні видання ― для людей, які «прагнуть новин дещо розважального характеру, до того ж поданих стисло й щедро ілюстрованих». Cюди зачислюють щоденні Daіly Express ― 1900, Daіly Mail ― 1896, Daily Mirror ― 1903, Daily Star ― 1978, Morning Star ― 1966, The Sun ― 1964, Today ― 1986 та недільні News of the World ― 1843, Sunday Express ― 1918, Sunday Mirror ― 1963, The Mail on Sunday ― 1982, The People ― 1881. [The Press in Britain. Foreign and Commonwealth Office: 1993. ― P.4―5].
Неважко помітити, що якісні видання ― старіші. Серед популярних абсолютна більшість створені в ХХ ст. Тим часом найстарiші з-поміж якісних (The Times, The Observer) засновані ще у XVIII ст. Різняться вони і тиражами. Наклад якісних, зазвичай складає 300―500 тисяч екз. Популярних ― 1―3 мільйони.
Якісні медії в сучасному розумінні пов’язані із здобуттям комерційною пресою дедалі більшої фінансової незалежності й утвердженням концепції об’єктивності преси. Основні засади цієї концепції такі:
1. Факти треба відокремлювати від думок.
2. Погляд на події має бути емоційно нейтральним.
3. Слід подавати чесну, збалансовану точку зору, надавати можливість висловитися різним сторонам, що забезпечує максимально повну інформацію для аудиторії.
Попри серйозну критику (починаючи з середини ХХ ст.), ця теорія й досі залишається доволі впливовою, а твердження, що медії можуть і повинні бути нейтральними та об’єктивними, було добрим підґрунтям для утвердження в громадській свідомості преси як «четвертої влади».
Якісні медії добре гармоніюють з теорією соціальної відповідальності, яка позначає перехід журналістики від орієнтації на необмежену свободу до усвідомлення певної відповідальності перед суспільством. Концепція свободи у цій теорії суттєво різниться від концепції свободи у класичній теорії вільної преси. Остання народилася з негативного розуміння свободи, свободи «від» ― головним чином від зовнішніх обмежень. Теорія соціальної відповідальності, навпаки, ґрунтується на позитивній свободі, свободі «для», що промовисто відображено у численних журналістських кодексах.
«Чесна гра», на думку творців Етичного кодексу товариства професійних журналістів (Code of Ethics. The Society of Professional Journalists, Sigma Delta Chi.) передбачає:
1. Право того, кого критикували, на відповідь через ЗМК.
2. Оберігання приватної сфери життя особистості.
3. Не заохочувати хворобливі зацікавлення через подачу деталей злочину.
4. Швидке і чесне виправлення допущених помилок.
Журналістам слід уникати додаткової праці чи політичної заангажованості, якщо вони можуть поставити під сумнів добросовісність їхньої діяльності. Як компрометуючі розцінюють подарунки, безплатні подорожі, особливе ставлення, привілеї, а також використання професійного статусу в егоїстичних цілях, які нехтують високим довір’ям громадськості.
Точність, об’єктивність і неупередженість є ознаками професійного журналіста, який у своїй щоденній праці намагається дати повну і цілісну картину події. Тому такі речі, як невідповідність заголовка публікації стосовно  змісту,  акцент  на чомусь другорядному, є недопустимими [Day Louis A. Ethics in Media Communications: Cases and Controversies. Belmont, 1990.― Р.264-265].
Повчальною у цьому сенсі є інформація про те, що журналістам американського видання Newsweek відтепер заборонено посилатися на анонімні джерела без узгодження з керівництвом. Після публікації Newsweek про те, як у в’язниці Гуантанамо Коран тримають у туалеті і навіть кидають в унітаз, щоб вплинути на ув’язнених, вибухнув міжнародний скандал. В Афганістані й Пакистані під час заворушень, сприченених публікацією в журналі, загинуло щонайменше 16 осіб і постраждало близько 100. Зрештою журнал відкликав тираж номера з цим матеріалом, заявивши, що в редакції з’явилися сумніви щодо достовірності інформації.
Тепер журналіст зобов’язаний повідомляти своєму начальнику ім’я і посаду джерела, яке хоче залишитися неназваним. І навіть якщо він одержить дозвіл на використання інформації, то в тексті статті рід діяльності і ступінь поінформованості джерела описуватимуть докладніше.
Крім того, журналісти будуть намагатися отримати додатковий об’єктивний доказ з іншого джерела [Журналістам Newsweek заборонили посилатися на анонімні джерела // www.korrespondent.net (23.05.2005)].

НАЙВІДОМІШІ ЕЛІТНІ ВИДАННЯ

Одним з найвідоміших елітних видань є швейцарська Neue Zurcher Zeitung (у вищенаведеному переліку найавторитетніших видань посідає п’яте місце), яка 2005 р. відсвяткувала своє 225 річчя. Як вважає її теперішній головний редактор Гюґо Батлер [Hugo Вutler. Neue Zurcher Zeitung. 225 years: The editorial roles ― but not the mission ― have changed // IPI Global Journalist. 2005, Second Quarter. ― P.9-10] мета NZZ ― подавати високоякісну інформацію зі сфер політики, економіки й культури на регіональному, національному та міжнародному рівнях, надаючи перевагу передусім ліберальним поглядам на світ. Не підтримуючи жодну політичну партію, газета все ж чітко визначає свою ліберальну позицію, вважаючи її чимось протилежним до «ідеологічного скам’яніння». Проте ліберальний журналізм передбачає окрім глибокої інтерпретації подій, професійну, всебічну й виважену подачу фактів, які ретельно перевіряють, а також виклад розумних аргументів політичних опонентів. Усе це викликає повагу читачів різних політичних орієнтацій, оскільки написане дає їм підстави самим сформувати погляд на події.
Ці ювілейні редакторські міркування цікаво порівняти з тим, що писав про газету відомий американський дослідник Джон Меріл чверть століття тому: «На загал, NZZ посідає унікальне місце серед елітної преси. Багато хто вважає цю газету найкращою в світі за глибиною, всесторонністю й акуратністю висвітлення подій. Звичайно, ані її розміри, ані оформлення (одноманітна, майже позбавлена світлин верстка з надзвичайно довгими ― іноді на декілька сторінок ― матеріалами), ані тираж не є джерелами її авторитету. Секрет успіху NZZ ― у неперевершеному вмінні подати фон тих чи інших подій, глибинний контекст, який допомогає читачеві сформувати цілісну картину світу і доби, в якій він живе ― а отже усвідомлювати існуючий стан справ і бути спроможним сформулювати належним чином власну думку» [Merrill John. The World’s Great Dailies. New York, Hasting House. 1980].
Проте вирішальне значення у феномені NZZ, на думку цього дослідника, відіграла атмосфера Швейцарії ― нейтральної і волелюбної країни. Саме ця атмосфера дозволяє спостерігати за світовими справами й аналізувати їх дещо відсторонено, наче збоку, з холодним розумом.
Випадкового читача можуть спантеличити важкі, холодно-інтелектуальні публікації. Але читач мотивований і зацікавлений зробить висновок, що це не просто газета, а щоденна енциклопедія.
Цю газету роблять всупереч багатьом, здавалося б, очевидним журналістським правилам.  Матеріали майже не правлять і не скорочують. Вважається, що стиль і величина матеріалу ― це справа журналістів, що їх пишуть, і що в цій справі цілком можна покладатися на людей, більшість з яких мають докторські дипломи і є блискучими стилістами. Журналіст здебільшого сам визначає також, скільки часу йому потрібно на підготовку матеріалу.
Слово «сенсаційність» просто не існує в словнику газети, оскільки практикувати її, на думку редакції, ― це ображати читача. Таким чином, надзвичайно висока довіра як до рядового працівника редакції, так і до читача чудово характеризує цю газету. Заснована у 1780 році NZZ фактично започаткувала (за вісім років до Times) газетярство нового часу. Під час Другої світової війни уряд Гітлера неодноразово погрожував окупувати Швейцарію через ту критику фашистів, яку провадила NZZ. На території Німеччини газета була заборонена з 1934 року, оскільки вона звинуватила Герінга (а не комуністів) у підпалі Рейхстагу. Разом з тим німецькі урядовці (між іншим, як і радянські) передплачували по кілька сотень екземплярів цієї газети.
Цікавим у подачі матеріалів є те, що NZZ, на відміну, скажімо, від американських якісних газет, не ділить матеріали на новини і коментарі, вважаючи новину-факт і коментар інтегральним цілим. Звичайно, з цим можуть бути пов’язані закиди в суб’єктивності. Один з колишніх головних редакторів Віллі Бречер (Willy Bretsher) так обстоював позицію газети: «Вирішення цієї проблеми порівняно просте. Воно полягає передусім у професійних і людських якостях репортерів, у  цілісності та незалежності їхніх натур [Merrill, 212, 219].
Сьогодні NZZ  є уособленням того, як поняття «якісна газета» поширюється на електронні медіа, продукуючи політичні дебати та документалістику на телебаченні («NZZ формат») та в Інтернеті.
Ще одне видання, яким захоплювався Джон Меріл ― Le Monde (у цьогорічному рейтингу посіло четверте місце) ― французький щоденник, заснований  1944 року, після закінчення нацистської окупації Франції не без сприяння генерала де Ґоля, який чудово розумів, що нова впливова преса допоможе відродитися Франції як важливій європейській нації.
«Про Le Monde недостатньо сказати, що це найкраща французька газета. З її незрівнянно серйозним, високоінтелектуальним підходом до подій Le Monde, поруч з Neue Zurcher Zeitung та Frankfurter Allgemeine, можна включити до трійки найкращих щоденників світу. Тобто за своїми основними характеристиками вона стоїть далеко вище більшості елітних якісних видань», ― пише Джон Меріл (Merrill, 201).
Нудна та одноманітна з вигляду Lе Monde заслужила повагу надзвичайно глибоким і вдумливим висвітленням подій та своєю непідробною стурбованістю за долю духовних та інтелектуальних вартостей.
Це 36-сторінкове видання, майже без фотографій, за «сірістю» оформлення поступається лише Neue Zurcher Zeitung.   Часопис, за словами Дж. Меріла, має малі заголовки, але великі ідеї. Чверть газети, зазвичай, присвячено закордонним подіям. Окремі розділи акцентують увагу на політиці, економіці та культурі. Сторінки з новинами та коментарями дуже рідко містять рекламу. Переважно реклама йде окремим зшитком і не може за обсягом перевищувати третини газетної площі. Для порівняння можна сказати, що більшість американських газет на рекламу звичайно відводить дві третини. Про інтелектуалізм Le Monde багато читачів відгукуються як про своєрідний наркотик, до якого звикаєш на все життя. Газета свого часу була переконана, що добрий словесний опис є ціннішим, ніж фото, і що фотографії іноді заважають читачеві концентруватися на об’єкті.Хюберт Бов-Мері (Нubert Beuve-Mery) писав з цього приводу: «Ми вважаємо, що наші матеріали достатньо зрозумілі і навряд чи можуть бути поліпшені тими фотографіями, які зазвичай подають газети».
Нині газета дотримується цієї ж лінії, хоч її ставлення до карикатур і фотографій вже  лояльніше.

Підведімо деякі підсумки. Отже в західній журналістиці quality paper ― це передусім щоденне загальнополітичне видання, з широкими тематичним і географічним спектрами: політика, економіка, культура, мистецтво, соціальні питання, спорт, література, при цьому є власні кореспонденти в різних країнах світу, що дає можливість формувати  погляд на багато світових подій. Для цих медій властиві певні професійні стандарти, які розглядають гонитву за сенсацією як неповагу до читача й пропонують йому щонайменше два погляди на одну проблему, намагаються уникати надмірної емоційності, тобто збалансовані й різнобічні. Мають кілька рівнів перевірки фактів та інформації, цебто достовірні й авторитетні. Зрештою, у них є редакційна свобода і незалежність (відносні, звісно, оскільки навіть авторитетна The New York Times торік просила вибачення у своїх читачів за те, що надто вже улягала політичним вимогам адміністрації Буша-молодшого). Усі ці особливості редакційної роботи, змісту й тематики перебувають в гармонії з оформленням та стилем, які асоціюються з поняттями консерватизму, виваженості і солідності.

ПОПУЛЯРНІ МЕДІА

Авторові цих рядків вже доводилось писати на тему популярних медіа, тому тут тільки резюмуємо відповідний розділ з книги «Медіа: ключі до розуміння» (2004) з деякими уточненнями і новими спостереженнями.
На загал, якісні і популярні медіа перебувають в нерозривному симбіотичному зв’язку. Якщо в якомусь суспільстві ніша популярних медіа не заповнена національними виданнями, то на їх місце неодмінно прийдуть закордонні.
Початком масової сенсаційної преси вважають перший номер New York Sun, яку нью-йоркський видавець Бенджамін Дей (Benjamin Day) випустив у світ 3 вересня 1833 р. Вперше газету продавали анонімній та гетерогенній аудиторії на розі вулиць Нью-Йорку за ціною один пенні. Стара колоніальна преса, яку розсилали за передплатою освіченій еліті, коштувала в середньому шість центів, що не завжди було по кишені пересічному американцеві. На противагу їй, копійчану пресу (penny-press) адресували кожному, хто мав у кишені зайвий пенні. Вона не апелювала до якихось специфічних інтересів, а орієнтувалась на пересічного міського мешканця, який належав до робітничого чи середнього класу і вмів читати. Преса за пенні намагалась зайняти місце традиційних родинних, національних, релігійних цінностей, яких часто був позбавлений новоприбулий до Америки імміґрант. Вона пропонувала місцеві новини, цікаві для загалу нариси (human interest stories), сенсаційні репортажі про злочини, катастрофи та інші моторошні пригоди. Це була інформація і розвага нового ґатунку. Масова преса виникла в певному політичному, технологічному, економічному та демографічному контексті. Важливою передумовою був швидкісний друк і дешевий папір. Так само, як і поліпшення домашнього освітлення, що заохочувало до нічного читання. Тираж N. Y. Sun за два місяці зріс до 2000. У 1837 р. він сягнув 30000 примірників. Фінансовий успіх залежав від реклами, а остання від тиражу. Для того, аби привернути увагу рекламодавців, газети мали збільшувати тираж, змагаючись одна з одною в сенсаційності. N. Y. Sun писала навіть про життя на Місяці.
На загал, Бенджамін Дей намагався поєднувати у своїй газеті те, що, на його думку, аудиторія хотіла знати (плітки, сенсації, скандали, містифікації) і те, що читачам треба було знати як свідомим громадянам. Причому друге газета подавала в мінімальних кількостях. Це видання першим розвинуло в комплексі ті елементи, які склали основу популярних медіа. Це, передусім, широке використання технології масового виробництва й розповсюдження газети та створення формату, який апелював до найширшого кола елементарно грамотних читачів.
З 1835 р. найбільш читаною газетою стає Herald, яка належала Джеймсу Гордону Беннету. Його спосіб збирати новини переймали інші газети. Важливішого значення набув спеціалізований репортер. Газета писала про низьке й високе у житті, часто торкалася приватного життя офіційних осіб. Хоча пошук подій і новин став нормою, ідея «виготовлення» новин (making news) увійшла до вжитку згодом. Навіть найм’якшу форму такого виготовлення новин ― інтерв’ю ― почали практикувати лише у шістдесятих роках ХIХ ст.
Наступний етап розвитку популярної преси пов’язаний з іменами американських видавців Пулітцера та Герста (Pulitzer, Hearst). Вони вдало поєднали газетний бізнес з рекламним. Джозеф Пулітцер, ім’ям якого згодом було названо одну з найпрестижніших у журналістському середовищі премій, 1883 р. придбав New York World, наповнивши сторінки крикливими заголовками та оповідями про катастрофи, скандали, злочини і сенсаційні викриття зловживань у владному чи бізнесовому середовищі. Матеріали зумисне подавали в драматичному, скандальному ключі. Коли ж траплялося, що справді цікавих новин бракувало, то їх успішно заміняли новинами спорту. Комікси, які друкували в цій газеті жовтою фарбою, породили дещо зневажливе прізвисько ― «жовта преса». Зате наклад газети стрімко зростав, сягнувши наприкінці 90-х ХІХ ст. ― мільйона примірників (від початкових 20000). Пулітцер також почав практикувати продаж рекламної площі за фіксованими цінами залежно від тиражу.
Цим же шляхом пішов Вільям Рандольф Герст, який придбав 1895 р. New York Journal і навіть похвалявся, що американо-іспанська війна це ― «його війна», тобто інспірована й підігріта його журналістами.
З нашого погляду, антикорупційні викриття, попри їхню скандально-сенсаційну подачу, все ж варто зарахувати до позитиву цих видань. Як і запровадження жіночих сторінок (там йшлося про діяльність жіночих клубів, моду, кулінарію, психологічні поради), спортивних секцій. Саме масові видання допомогли зробити спорт тим, чим він є сьогодні ― масовим захопленням і популярним шоу. Врешті якісні видання, хоч їх і вважають антиподом вищезгаданих масових видань, успішно запозичили в них чимало форм подачі матеріалів і рубрик, серед них спортивну. Тобто у випадку стосунків якісної і популярної преси варто говорити про органічний симбіоз.
Прикладом преси такого ґатунку в Україні початку 90-х рр. ХХ ст. були Киевские ведомости. Своїми гаслами газета обирала такі слова: «Все обо всем и чуточку больше», «Все сенсации в одной газете».  Спектр популярних видань ― дуже широкий: від суто розважального Бульвару до цілком серйозних просвітницьких видань. Відомими популярними  виданнями в Україні є київські Факти, Сегодня, Сільські вісті, львівські Експрес і Високий замок.
Тут варто наголосити на взаємозв’язку популярних медіа і масової культури. Вважається, що сучасна масова культура, яка, власне, і є продуктом комерційних мас-медіа з їх висококонкурентною системою ефективної експлуатації людських і технологічних ресурсів, з середини ХХ ст. стала привабливою темою прискіпливої і часто нищівної критики. Найяскравіше вираження ця критика знайшла у працях вчених Франкфуртської школи (наприклад, «Одновимірна людина» Герберта Маркузе, 1964), які мали своїх послідовників у всіх частинах світу. Так українська дослідниця О. Зернецька в праці «Нові засоби масової комунікації» (1993) пояснює своєму читачеві, що масова культура часто призводить до  нехтування новаторськими, незвичними, отже, й ризикованими передачами, філософською глибиною та меншою (хоча, можливо, і найкращою) частиною аудиторії, швидше експлуатує потреби людей, ніж їх задовольняє і розвиває.
Проте вищенаведені приклади з популярними газетами Пулітцера і Герста засвідчують непростий і неоднозначний зв’язок елітних і популярних прошарків культури. Насправді популярні медіа і масова культура, попри властиву їм стандартизацію, культовість, все ж були і є щедрими на оригінальні знахідки, що їх нерідко запозичують елітні медіа.

ЯКІСНІ ЕЛЕКТРОННІ МЕДІЇ

З розвитком радіо, телебачення та Інтернету поняття якісної преси вийшло за межі друкованих видань. Сьогодні маємо всі підстави вести мову про якісні електронні медії. Найближче до описаної моделі є інформаційно-аналітичні канали на кшталт СNN, BBC, Euronews. Хоча не варто обмежуватись Європою і Північною Америкою. Згадаємо в цьому переліку  Al -Jazeera ― супутниковий канал, який з часу створення в 1996 р. фінансує уряд Катару.  Саме в редакцію цієї компанії першими надходять заяви терористів і відеозаписи страт заручників. Канал гостро критикують у США, цензурують в Алжірі, Тунісі,  Ірані, Канаді. Попри все канал особливо популярний в арабських країнах. Його аудиторія становить 50 млн. осіб [Катар розпродує Al-Jazeera //www.korrespondent.net/main/112988 (31.01.05)]. До речі, Національна телекомпанія України заявивила, що  готова придбати 1% акцій телеканалу “EuroNews”. Це дозволить створити повноцінну версію каналу в Україні й у найближчій перспективі відкрити українську редакцію в Ліоні (Франція) [http://www.korespondent.net/main/39496 (01.07.05)].
Українським CNN називає себе «5 канал», який, до речі, отримав у 2005 р. щорічну премію Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) «За журналістику і демократію». Канал в ефірі з вересня 2003 р., з березня 2005 – перейшов на формат цілодобового інформаційно-аналітичного мовлення і потенційно доступний для 61 відсотка аудиторії України. Разом з тим його  реальна аудиторія ― доволі обмежена (менше 4 відсотків). Як і українським елітним газетам, йому дуже бракує справжньої мережі власкорів, щоб бачити та аналізувати події в Україні і світі справді СВОЇМИ очима, а це – збільшення витрат, що зробить роботу каналу збитковою. Якщо, звісно, він не вийде на інші країни Східної Європи. До речі, подібний супутниковий канал у Південній Америці – TELESUR —  розпочав свою У 2005 р. а його засновниками, з огляду на значні витарти, стали  Венесуела, Аргентина, Уругвай і Куба.
Звісно, підтримувати роботу каналу на кшталт Euronews в Україні, непросто. Дещо легше створити друковане видання, на яке б посилалися у світі. Якщо дивитися той же Euronews, який дає огляди преси світу, то наших видань там немає. Іспанська Pais, англійські The Times, Daily Telegraph, німецька Frankfurter Allgemeine Zeitung, французька Le Mond, російська КоммерсантЪ. Але жодного разу ніхто в цих оглядах не цитував українські видання. Звісно, можна звинуватити в усьому «витівки» наших явних і прихованих ворогів. Однак правдою є те, що ні Дзеркало тижня, ні День поки що не відповідають найвищим стандартам якісної преси. Передусім, як уже говорилось вище, це має бути щоденне загальнополітичне видання з великою мережею внутрішніх та закордонних кореспондентів, яке є ніби щоденною енциклопедією життя країни і всього світу.
Тобто можна говорити про піраміду. Внизу ― популярні видання різних відтінків від відверто бульварних ― до газет «сімейного» типу і просвітницьких. На цьому рівні маємо непогані успіхи. Далі за ієрархією ― загальнонаціональні якісні газети. Ще вище ― цілодобовий інформаційно-аналітичний телеканал ― це найдорожчий і найбільш ризикований (в бізнесовому сенсі) проект. Проте «5 канал», попри свої туманні перспективи (принаймні після парламентських виборів 2005 р.), уможливив вихід українських якісних медіа на масову аудиторію. Якщо Дзеркало тижня, Kyiv Post розраховують на дуже обмежену аудиторію в кілька десятків тисяч (елітарний принцип), то інформаційно-аналітичне мовлення «5 каналу» є прикладом егалітарного  підходу.
Елітарний підхід небезпечний подальшим зростанням прірви між «духовною аристократією» і народом (populus) в тому сенсі, що еліта ставатиме  витонченішою, читаючи свої малотиражні газети, переглядаючи інтернет-сайти і віддаючи перевагу театрові перед телевізором. Тим часом populus деградуватиме, читаючи саму лише Интересную газету з Бульваром (лише іноді піднімаючись до Фактів чи Експресу), та дивлячись нескінченні телесеріали і телешоу.
Тож питання формулюємо так: який підхід ми обираємо для якісних медіа: елітарний (британський) чи егалітарний (японський)? І яке  співвідношення якісних і популярних медіа можна вважати для сучасної України оптимальним?

Відгуки (4)

І хто буде фінансувати нову “незалежну газету”?
Я думаюЮщоб газети продавались-потрібно привчати людей читати,цікавитися життям(реальним),законами,бажанням знати реальність!
Але,людей влаштовує ілюзія,за неї вони готові платити лаве)))
Так само як за алкоголь,наркотики…..
Брум….

і доречі чому ваш сайт не відвідують люди????
для кого він зроблений?

Дуже дякую за метеріал, успішно використала його в дипломні роботі.

Пишу курсову, ця стаття стала в пригоді. Спасибі!

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)